Я їх простив.
Я їх усіх простив.
Я там. Сижу все нерухомо,
Як те плотиння, що снується коло вбого,
Як край плаща, який торкнути посмів кожен,
Але не я.
Я не просив.
Я нікого не просив.
Я тут. Кому що бракувало — хоч не годен,
Як всім давав, так і переможним
Криком я їх осягав.
Лиш я неосяженим зостався.
Лиш я непрощеним зостався.
І всі це чули і на віки вічні
Ці слова потіхою зостались.
Прагнув, прагнув би я палко,
Якби ж сягав, чим є та спрага,
Якби ж сягав, що з тої спраги
Можна взяти сотні душ.
Хіба не сягав? Хіба ж не відав?
Боже, який я єдинокий!
Знов! Ба гірше, ніж в пустелі!
Єдинокий з єдним оком,
Що правило і простило,
Що не з браку крало крила,
І все он там. Геть там.
Із плоттю, і з прокляттям
На все, що любив. Хіба ж прокляв би?
Закон людський не пустив би гнити,
Не пустив би догмам нити,
Не пустив би зрадити і землі, і небесам.
І вічно, вічно, вічно єдиноким буду я,
Чи так?
Хто мене простить, коли усіх ненавидів за них?
Хто мене простить, коли тричі одрікався від тих?
Хто мене простить, коли я мушу тут мовчати?
Ні слову, ні догмі не ввірять, не признають.
Бо слово не має свята на поминках того, хто всіх кохав.
Хто всіх прощав
Хто всіх простив
Хто їх усіх простив.
