Думка Девіда Ігнатіуса
Палестинський народ є абстракцією для багатьох американців, через страх війни в Газі. У ХАМАСі вони бачать обличчя жорстокого терориста, а серед тисяч мирних жителів, вони не бачать обличчя відчайдушних, безневинних жертв, які потрапили під перехресний вогонь.
Щоб намалювати більш особистий портрет палестинського життя, я можу переказати ланцюжок подій, які розпочалися понад 40 років тому, коли я недовго мешкав у палестинському селі на Західному березі. Те, що я побачивши там, під час візитів протягом чотирьох десятиліть, допомогло мені глибше зрозуміти прагнення палестинців до гідності та шанування — універсальні прагнення, про які ми не можемо забувати зараз, коли так багато громадянського населення під загрозою війни.
Але я також бачив, як ХАМАС та інші групи викрали основні людські емоції, свідком яких я був серед палестинців, та використовували їх у власних терористичних цілях. І Ізраїль, у своїй виправданій люті проти тероризму, міг втратити з уваги той факт, що ХАМАС і палестинські цивільні особи – це не одне й те саме.
Я не хочу сентименталізувати свій давній досвід, особливо зараз, коли емоції такі сирі, але як усе почалося: я висвітлював Близький Схід для Wall Street Journal у 1982 році і хотів зрозуміти життя на окупованому Західному березі. Через контакти в Аммані, Йорданії, я домовився з чоловіком на ім'я Хаммадех Кашкіш, який працював у селі під назвою Халхул.
Опір Ізраїлю та прагнення до палестинської державності — були способом життя у Халхулі, що лежить на південь від Віфлеєму, серед білих кам'яних холмів на дорозі до Хеврону. Але здебільшого це був тихий гнів: один сільський староста замаскував палестинський прапор під в'язану обкладинку коробки з цигарковим папером. В іншому будинку, під кріслом, захоронили біографію Ясіра Арафата. У третьому будинку намальована від руки карта Палестині до 1948 року була захована за шпалерами.
Мій найсильніший спогад про Халхула – це те, як я заснув на даху будинку Кашкіша. Літом там ночували місцеві чоловіки. Коли я лежав під одеялом зірок, батько мого господаря, Абу Хаммаде, вказав на місто внизу і сказав: «Це чудово». Через кілька хвилин старий повторив: «Це дуже красиво.» І, нарешті, коли я вже майже спав, він голосно сказав: «Це найкраще!»
Абу Хаммаде виходив із дому щоранку на світанку зі своїм конем, щоб доглянути сімейну ділянку винограду. Виноградники, що оточували місто, були центром економіки Халхула. Їх вирощували фермери; три пилори виготовляли ящики для їх транспортування; місцеві купці відправляли їх вантажівками до Ізраїлю та Йорданії. Мешканці сказали мені, що Халхул виробляє найкращий виноград у світі.
У 2003 році я знову відвідав батьківщину Кашкіша. Це була темніша година, під час другої інтифади. Абу Хаммаде був мертвий, але я попросив побачити ділянку, яку старий чоловік так з любов’ю доглядав. Це було неможливо, сказав мені Кашкіш, вказавши на колючий дріт, що оточує нову дорогу, яку Ізраїль побудував для мешканців поселення за містом. По інший бік дороги були виноградні лози батьківщини Кашкіша, які росли дикорослими та висохлими під гарячим сонцем.
Надії на світ виросли десять років тому, після угод у Осло, і новостворена Палестинська адміністрація, яка, нібито була прелюдією до державності, побудувала у місті грандіозну місцеву штаб-квартиру. Але Кашкіш був зневажливий.
«Вони прийшли з настроєм, що вони звільнили цю землю, але мені здавалося, що кожен з них був грішником», — сказав він мені.
Ця корупція послаблює палестинську владу донині, і це одна з причин, чому ХАМАС почав набирати силу. Того дня, коли я був у 2003 році, двоє синів Кашкіша повернулися з п'ятничної молитви у мечеті з листівкою ХАМАС, яка говорила: «Смерть — це лише гонка до нашого Бога». Кашкішу тоді було дуже огидно. «Убивство невинних – це не ісламська справа», – сказав він.
Я відвідав Халхул ще раз, у 2014 році. Краєвид змінився. Більше ізраїльських поселень та форпостів було збудовано на холмах навколо міста. Кашкіш був похмурий, за винятком тих випадків, коли він говорив про своїх сімох дітей, які вже закінчили середню школу чи коледж. Він, як і раніше, зневажливо ставився до Палестинської влади (брехунів) та ХАМАС. За його словами, палестинське політичне керівництво «само знищило себе».
Я, покинувши Халхул, думав, що можливість миру справді зникла. Залишок гіркоти з обох боків був надто глибоким. І це може бути правдою, особливо після жахливих жертв на останніх тижнях від тероризму ХАМАС та ізраїльської помсти.
Але, під час одного з моїх візитів, Кашкіш розповів мені історію, яка розповідала про людську таємницю, яка дозволяє примиритися навіть після найгірших трагедій. Коли Кашкіш був юнаком, він приєднався до партизанського загону і був ув'язнений Ізраїлем на шість років. Звільнившись у 29 років, він влаштувався працювати на ізраїльський курорт.
Одного разу, сказав він мені, ізраїльське немовля впало в басейн. Хоча він не вмів плавати, Кашкиш стрибнув та врятував хлопчика. Коли пізніше ізраїльтянин запитав його, чому він ризикував життям, щоб спасти єврея, Кашкіш відповів, що вона все одно людина, не дивлячись ні на що. Як він міг зробити інакше?
Я ненавиджу ХАМАС за те, що він вбиває дух суспільної людяності. Я також злюся на Ізраїль, який забуває, що є такі палестинці, як Кашкіш, які приділяють увагу універсальній цінності — і які збудували б щось гідне, якби мали шанс.
