Не можу встати зранку з ліжка. Прокидаюсь і знову засинаю. Граюсь із будильником у піжмурки. Встаю нарешті, але вже не ранок. Відчуття, що день змарновано.
Починаю думати, що краще б я працював не вдома, а ходив на роботу. Але тоді, можливо, кілька разів я б проспав, і втратив роботу.
Якась сила ніби тисне згори.
Ще п'ять хвилин. От складу підсумок учора, чи складу план на сьогодні, і встаю. Та думки розбігаються від мене, просочуючись крізь діряву свідомість, немов вода між пальцями...
Не можу вийти з душу. Гаряча вода дає відчуття спокою та позачасовості. Складаю руки книжечкою, немов магометанин. Дивлюсь, як ними стікають краплі — водяна молитва невідомому богу. Дніпроводоканалу. Пробачте мені це марнотратство.
Дощ із лійки над головою все не припиняється. Всесвітній потоп в одній окремій ванній.
Дніпроводоканал: «Ти заплатиш за це».
Не можу вийти з кав'ярні в сутінки. Треба було або встигнути до, або... Сиджу біля вікна, не відриваючи погляду від вулиці, від світла в будинку напроти.
Я ще не про все подумав. Кладу голову на руки. Перетворююсь на фікус — такий самий, що поруч зі мною.
Хтось іде вперед, хтось назад. Хтось щасливий, хтось нещасний. Поняття щастя розмивається, як контури дійсності в бузковій сутіні присмертного дня... Усі нещасні.
Усі щасливі, бо живі.
Не хочу уникати пройдених тем. Волію писати про те, про що вже писав. Не боячись повторюватися. Казати те саме іншими словами, казати інше тими самими словами... Повторитися неможливо. Просто досвід мене сьогоднішнього збігається з досвідом мене колишнього...
Як хтось радіє від того, що пише новим для себе стилем, або про досвід, про який не міг і подумати якийсь час тому, я знаходжу дивне задоволення в химерних самоповторах...
Не хвилююсь про літературних критиків. Яких у нас майже немає. А ті, які є, не читають цей текст. Бо це не література.
