Аргументи проти песимізму та шлях до нового союзницького порядку.
Другий президентський термін Дональда Трампа завдав безпрецедентного удару по довірі до Сполучених Штатів. Але історія, економічна взаємозалежність і військова інтеграція свідчать: нинішня криза може не зруйнувати систему альянсів, а змусити її трансформуватися.
У 1984 році, коли Європу охопили протести проти розгортання американських ракет Pershing II, кілька французьких, німецьких та італійських посадовців перехопили генерального секретаря НАТО Пітера Каррінгтона біля його офісу в Брюсселі. Вони були розлючені Вашингтоном, звинувачували американців у зарозумілості й нарікали, що їхні поради ігнорують.
Каррінгтон вислухав їх і відповів: «На жаль, це єдині американці, які у нас є».
Через чотири десятиліття цей давній компроміс зазнає безпрецедентного випробування на міцність. Під час другого терміну Трампа Вашингтон погрожував привласнити Гренландію, ставив під сумнів зобов'язання перед НАТО, скоротив військову присутність у Німеччині, втручався у внутрішню політику союзників і запроваджував мита проти дружніх економік. Паралельно президент демонстрував тепліші відносини з Москвою та Пекіном.
Реакція союзників була різкою. Марк Карні заявив, що колишнім відносинам із США настав кінець. Фрідріх Мерц попередив про «глибокий розкол», а Урсула фон дер Ляєн сказала:
«Заходу, яким ми його знали, більше не існує».
Проте висновок про остаточний крах альянсів може бути передчасним. Вони ніколи не трималися лише на довірі. Їх підтримують торгівля, інвестиції, військова інтеграція, технологічні ланцюги та інституції, які створювалися десятиліттями.
Криза довіри
Втім, коріння цієї проблеми сягає значно глибше, ніж постать Трампа. Протягом років в американському суспільстві зростали сумніви щодо того, наскільки виправданою є ціна глобального лідерства США. Провальні військові інтервенції, економічні витрати та внутрішня поляризація послабили готовність США виконувати роль головного гаранта міжнародного порядку.
Отже, поява Трампа не є випадковим політичним винятком — вона відображає глибокий зсув, який роками визрівав в американській політиці.
Союзники це враховують. Європа дедалі частіше говорить про «стратегічну автономію», Франція та Велика Британія обговорюють посилення європейського ядерного стримування, а Японія та Південна Корея шукають нових партнерів.
Логіка тут проста: якщо курс Вашингтона може кардинально змінитися після чергових виборів, союзникам дедалі складніше будувати довгострокові оборонні стратегії та промислові ланцюги, спираючись на американські гарантії.
Але історія показує, що серйозна криза не обов'язково означає розпад.
«Золотої доби» не існувало
Напруження між Вашингтоном і його союзниками — далеко не нове явище. Після Другої світової війни американські альянси не раз переживали серйозні кризи. У 1950-х США економічним тиском змусили Велику Британію відмовитися від інтервенції під час Суецької кризи. У 1960-х Франція вийшла з інтегрованого військового командування НАТО та домоглася виведення американських військ зі своєї території. А в 1970-х Конгрес уже серйозно розглядав можливість скорочення американської військової присутності в Європі.
В Азії доктрина Ніксона вимагала від союзників більшої відповідальності за власну оборону, а виведення 20 тисяч військових із Південної Кореї породило сумніви щодо надійності Вашингтона. Зближення Ніксона з Китаєм стало шоком для Японії та Тайваню, а падіння Сайгона посилило побоювання щодо занепаду американського впливу.
Не менш гострими були економічні конфлікти. «Шок Ніксона» 1971 року поклав край конвертованості долара в золото й запровадив 10-відсотковий імпортний збір. У 1980-х роках посилення торговельного тиску з боку США стало одним із чинників укладення Plaza Accord, що передбачав суттєве коригування валютних курсів Японії та Німеччини.
Жодна з цих криз не зруйнувала альянси. Іноді конфлікти навіть ставали каталізаторами змін. Тиск Трампа під час його першого президентського терміну на європейських союзників щодо оборонних витрат викликав чимало критики, але водночас сприяв тому, що європейські країни почали активніше наближатися до встановленого НАТО орієнтира у 2% ВВП. За Байдена виникли AUKUS, Quad, тісніша координація Японії та Південної Кореї, нові правила щодо напівпровідників і широка координація після російського вторгнення в Україну.
Головний урок полягає не в тому, що потрясіння не мають наслідків. Навпаки, вони можуть змушувати альянси адаптуватися й перетворювати політичні кризи на інституційні зміни.
Китай і Росія зближують союзників
Сьогодні союзники мають те, чого їм часто бракувало після завершення холодної війни, — дедалі чіткіше спільне розуміння загроз.
Європа тривалий час зосереджувалася на Росії, сприймаючи Китай передусім як економічного партнера. Азія концентрувалася на Китаї, тоді як Росія здавалася далекою проблемою. Тепер це розмежування зникає.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну зруйнувало європейські ілюзії щодо Москви та водночас продемонструвало значення китайської підтримки для російської економіки й оборонного виробництва.
Для азійських держав ця війна також стала стратегічним тестом. Японія, Південна Корея, Тайвань і Сінгапур підтримують Україну, зокрема тому, що бачать у цьому конфлікті принципове питання: чи може військова агресія стати ефективним інструментом для зміни балансу сил. Перемога Росії могла б посилити переконання, що агресія може бути ефективним інструментом для досягнення політичних цілей — і створити небезпечний прецедент для Східної Азії.
Тому НАТО дедалі частіше розглядає безпеку Європи та Індо-Тихоокеанського регіону як взаємопов'язані. Австралія, Японія, Нова Зеландія та Південна Корея регулярно беруть участь у самітах Альянсу, тоді як Китай і Росія розширюють військову співпрацю.
Змінюється й економічне ставлення до Пекіна. Європейські уряди дедалі більше побоюються, що китайські надлишкові виробничі потужності можуть послабити їхню промисловість. Розбіжності між союзниками залишаються — від торговельної політики й Тайваню до України та майбутніх економічних відносин із Китаєм. Однак спільне розуміння проблеми створює основу для координації.
Залежність працює в обидва боки
Союзники можуть прагнути зменшити залежність від США, але зробити це швидко майже неможливо.
Американський ринок, на який припадає близько 20–30% експорту союзників, стає для них ще важливішим через скорочення попиту на їхні товари з боку Китаю. Водночас відновлення американського промислового виробництва значною мірою залежить від інвестицій і технологій союзників — від суднобудування та виробництва акумуляторів до напівпровідників.
Технологічна взаємозалежність ще глибша. Європа прагне створити власні хмарні платформи та системи штучного інтелекту, однак Amazon, Google і Microsoft контролюють близько двох третин світової інфраструктури хмарних технологій.
Водночас і США не можуть легко відокремитися від партнерів. Американський технологічний сектор залежить від нідерландського літографічного обладнання, німецької оптики та лазерів, японських хімікатів і тайванського виробництва напівпровідників.
У військовій сфері зв'язки ще міцніші. Японія купує F-35 і Tomahawk, Південна Корея поглиблює співпрацю у сфері атомних підводних човнів, Індія дедалі більше використовує американські технології, а Тайвань подає запити на озброєння на мільярди доларів.
Європа розбудовує власну оборонну промисловість, але залишається залежною від США у розвідці, спостереженні та системах попередження про ракетний напад. Як визнав Мерц, ця залежність триватиме «ще дуже довго».
Те, що політика не може швидко зруйнувати
Альянси підтримують не лише президенти. Військові стратеги, розвідники, дипломати, торговельні переговорники, інженери та фінансисти працюють разом роками. Їхні інституційні та професійні зв’язки переживають зміну політичних циклів і тому виявляються стійкішими за публічну риторику.
Навіть під час нинішньої кризи AUKUS продовжує функціонувати, оборонна співпраця США та Індії зберігається попри торговельні суперечки, США і Філіппіни розширили навчання Balikatan, а Вашингтон і Сеул продовжують ядерну співпрацю.
Важливим стримувальним фактором залишається і Конгрес. Двопартійна підтримка НАТО та партнерств США в Індо-Тихоокеанському регіоні зберігається, а законодавці вже обмежили можливість президента одноосібно ухвалити рішення про вихід США з Альянсу.
Союзники також намагаються виграти час. Японія прагне зберегти тісний союз із Вашингтоном, Велика Британія — свої «особливі відносини» зі США, тоді як НАТО працює над збереженням довіри до трансатлантичного партнерства.
Від виживання до трансформації
Головна проблема союзників полягає в тому, що альтернативи американській системі безпеки виглядають ще ризикованішими. Світ постійної конкуренції великих держав може спровокувати гонку озброєнь, а система сфер впливу зробить менші країни вразливими до тиску сильніших.
Особливо тривожить перспектива посилення китайського домінування. Пекін уже має величезну промислову базу, найбільший у світі військово-морський флот і сильні позиції у ключових технологіях. Залежність від китайської економіки могла б обмежити стратегічну автономію США та їхніх партнерів.
Тому альтернативою може стати об’єднаний потенціал союзників — поєднання американських і союзницьких ринків, технологій, інвестицій та військових можливостей. Така коаліція мала б ВВП за паритетом купівельної спроможності більш ніж удвічі більший за китайський, витрачала б на оборону більш ніж удвічі більше коштів і забезпечувала б близько половини світового виробництва.
Саме тому Пекін зацікавлений у тому, щоб не допустити формування такої коаліції. Однак поки ці зусилля не приносять очікуваного результату — навіть попри те, що сам Вашингтон своїми діями відштовхує частину партнерів.
Тож питання вже не в тому, чи можна відновити стару систему альянсів. Її повернення в колишньому вигляді навряд чи можливе. Питання в іншому: чи змусить нинішня криза союзників створити стійкішу модель.
Вашингтону доведеться переконати союзників, що радикальні рішення адміністрації Трампа є тимчасовим відхиленням, а не новою нормою американської зовнішньої політики. Особливе значення матимуть двопартійні гарантії, закріплені законодавством. Союзники, зі свого боку, мають більше інвестувати у власну оборону та спільні проєкти — від напівпровідників і критичних мінералів до фармацевтики та виробництва боєприпасів.
Основою такого підходу має стати взаємність. Союзники не можуть лише покладатися на американські гарантії безпеки — вони також мають робити власний внесок у спільну оборону, відкривати свої ринки, інвестувати та ділитися технологіями. Водночас США залишатимуться ключовим центром сили, але вже не єдиною опорою цієї системи.
У 1984 році Каррінгтон сказав європейцям, що американці — єдині американці, які в них є. Сьогодні ця логіка працює в обидва боки: Європа потребує американської військової та політичної сили, але й Вашингтон потребує європейських союзників, їхніх ресурсів і готовності брати на себе більшу частину спільного тягаря.
Європі та Азії буде надзвичайно складно знайти заміну Сполученим Штатам. Але й США не мають простого способу замінити своїх союзників. Саме ця взаємозалежність може стати основою нової системи — не відновленням старого порядку, а переходом до справжньої колективної сили.
Джерело — Foreign Affairs
