Одного дня підемо ми
У дальні гори, за океан.
Горіло вогнище, і ми
Танцюєм, мовчки, без обман.
Кричали подихом – без слів,
І громом — тишу берегли.
Усе, що треба – лиш одне:
Людина, з музикою в душі.
Заграє словом, мов акорд,
Любов’ю доторкне сполох.
Не зрадить, ніжно, як мати,
І не покине твій епох.
Забудем всіх — і тих, і цих.
Нам знову — по шістнадцять літ.
Нехай гадають мовами...
Пиши. Не бійся. Не забудь.
І я — у слові знову будь.
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
У вірші йдеться про трансформацію почуттів, де герої відмовляються від страждань і обирають любов і тепло. Проте, незважаючи на це, вони відчувають, що темрява все ж наближається, і їхній шлях веде до невідомості.
Сповідь солдата, яка перетинає різні часи, включаючи звуки з недалекої католицької церкви, дітей, вибухи — це лякає когось, але кому, як не йому, це бачити і відчувати? Недовго залишилося, скоро кінець, щось зробив — щось ні. Як би Бог був, чому він мені це дозволив? Де ваш мир?
Я бачив птахів. Вони принесли мені море - шум хвиль і запах солі...
Я бачив птахів. Вони принесли мені море - шум хвиль і запах солі...
