Одного дня підемо ми
У дальні гори, за океан.
Горіло вогнище, і ми
Танцюєм, мовчки, без обман.
Кричали подихом – без слів,
І громом — тишу берегли.
Усе, що треба – лиш одне:
Людина, з музикою в душі.
Заграє словом, мов акорд,
Любов’ю доторкне сполох.
Не зрадить, ніжно, як мати,
І не покине твій епох.
Забудем всіх — і тих, і цих.
Нам знову — по шістнадцять літ.
Нехай гадають мовами...
Пиши. Не бійся. Не забудь.
І я — у слові знову будь.
У вірші йдеться про трансформацію почуттів, де герої відмовляються від страждань і обирають любов і тепло. Проте, незважаючи на це, вони відчувають, що темрява все ж наближається, і їхній шлях веде до невідомості.
Сповідь солдата, яка перетинає різні часи, включаючи звуки з недалекої католицької церкви, дітей, вибухи — це лякає когось, але кому, як не йому, це бачити і відчувати? Недовго залишилося, скоро кінець, щось зробив — щось ні. Як би Бог був, чому він мені це дозволив? Де ваш мир?
У вірші йдеться про надію та відновлення. Вітри символізують зміни, а лелеки — тепло і підтримку. Незважаючи на втому, серце наповнене щемливими почуттями, сподіваючись на те, що світанок принесе нові можливості і не зникне в темряві.
Світ став глобальним. Нам більше не закритися в кордонах маленького світу нашої національної держави. Те, що відбувається на протилежному боці земної кулі - наша з тобою проблема.
Світ став глобальним. Нам більше не закритися в кордонах маленького світу нашої національної держави. Те, що відбувається на протилежному боці земної кулі - наша з тобою проблема.
