— Ще досі сумуєш за ним? — Еребус, здавалося, помітив хвилю смутку, що промайнула в Темряві.
— Ти про що? — вона зробила вигляд, що не розуміє, про кого говорить Еребус, її голос був байдужим, але я відчувала, як всередині вона напружилася.
— Ну гаразд, тримай в собі. Нам приготували обід, — він провів Темряву через галявину, де панувало запустіння. — Після обіду мене не буде. Сподіваюсь, ти не будеш сувати ніс туди, куди не потрібно.
Ми сіли за чорний, викований зі сталі стіл, на якому стояв пиріг та два бокали з червоним вином. Легкий прохолодний вітер віяв над галявиною, але атмосфера була настільки гнітючою, наче зараз тут будуть проводити страту. Рівень напруги дивував.
— А куди ти йдеш? — поцікавилась Темрява, її голос був спокійним, але в ньому відчувалась цікавість.
— Це не твоя справа. Їж.
— Ось як. — вперше я почула таку жорстокість у голосі Темряви. Вона показувала свій характер Еребусу без жодного остраху, а її погляд, що виходив з моїх очей, був холодним і пронизливим.
— Ти мене почула? — відпив Еребус вина з бокалу, не відводячи від мене погляду.
— Так-так, не сувати ніс не в свої справи, — перекривила Темрява, і я відчула, як її усмішка стає зловісною. Еребус лише ледь помітно стиснув щелепу.
"Можливо, у нас вдасться знайти моє ядро, яким він полонив мене? Нехай тільки піде," — сказала мені Темрява, і в її голосі з'явилась надія, що передалася мені.
"Звучить як гарний план. Сподіваюся, у нас вийде," — відповіла я, і ми почали їсти.
Коли ми доїли, Еребус ще якийсь час сидів, дивлячись на нас. Відчувалось, що він все ще не довіряє Темряві. Його погляд міряв кожен дюйм мого обличчя та тіла, поки він попивав вино з бокалу. Я почувала себе ніяково, але потім Еребус різко поставив бокал на стіл та підвівся.
— Гаразд, я пішов, а ти не створюй проблеми, бо вб'ю, — погрозив Еребус пальцем Темряві, після чого розвернувся і пішов до центральних воріт.
— Зрозуміла я, навіщо сто разів повторювати… — буркнула Темрява незадоволено, демонстративно закочуючи очі.
Еребус обернувся, подивився на Темряву, але потім, нічого не сказавши, розвернувся і пішов далі. І ми з нею залишились на самоті.
"От і чудово, нарешті я дочекалась, поки він піде," — задоволено відповіла я, і вперше за довгий час відчула справжнє полегшення.
"Так, зараз ми посидимо трохи тут, а потім підемо всередину. Так ми не будемо викликати підозр," — промовила Темрява, її голос був спокійним і розважливим, як у досвідченого стратега.
"Якраз є час подумати, з чого почнемо," — замислилась я.
"З його кабінету, звісно ж. У нас буде достатньо часу," — відповіла Темрява.
Навколо, якщо придивитися, можна було помітити тих самих тіньових псів, що були й всередині маєтку, які непорушно сиділи в тіні. Крім того, по двору снувало декілька охоронців, проводячи ретельне патрулювання. Еребус, схоже, дуже боявся, що Темрява втече, тому й виставив додаткові патрулі.
"Якщо ми знайдемо те, що шукаємо, то зможемо втекти?" — дещо з надією сказала я, відчуваючи, як у моїй душі спалахує крихітний вогник оптимізму.
"Ну, тут буде складніше, ми не знаємо, куди пішов Еребус, і чи далеко він. Але спробувати можна буде," — відповіла Темрява. В її голосі не було ейфорії, але відчувалась рішучість.
Побувши ще надворі деякий час, ми встали та повільно, щоб не викликати підозр, пішли в маєток. Піднялися на другий поверх, де поруч із кімнатою, в якій ми ночували, був кабінет Еребуса. Руки Темряви (мої руки) обережно натиснули на ручку, і двері легко відчинились.
"Дивно, так просто, він не замкнув їх?" — здивувалась я, відчуваючи, як у грудях зародилася підозра. Все виглядало надто просто.
"Зачекай, я виставлю псів," — відповіла Темрява.
Вона зробила жест, наче свиснула, але звуку не пролунало. Це був беззвучний поклик. Навколо мене заклубочився чорний дим, і поруч постали три величезних тіньових пси з пекельно червоними очима. Вони були немов живі згустки темряви. Темрява наказала двом псам контролювати вулицю і повідомити її, коли повернеться Еребус, а одному — відслідковувати коридори поруч із кабінетом. Головною умовою було, щоб їх ніхто не бачив, вони мали залишатися непомітними для інших. А потім ми увійшли в кабінет, обережно перевіряючи, чи не залишив Еребус якоїсь пастки.
"А всі тіньові пси підкоряються тобі?" — запитала я, дивлячись на цих моторошних, але вірних істот.
"Ні, є пародії, яких створив Еребус. Вони агресивніші та дикіші. Мої пси мені як діти, і вони щиро віддані. А у нього все тримається на страху." — відповіла Темрява, і в її голосі пролунала гордість та любов до своїх створінь.
Увійшовши до кабінету, ми не помітили жодної пастки. Він був просторий, але, як і весь маєток, потопав у темряві. Тут панував порядок, навіть надмірний, що було дивно для хаотичного характеру Еребуса. Посередині кімнати стояв масивний стіл із чорного дерева, його стільниця була порожньою, якщо не враховувати величезного, старовинного фоліанта, обкладеного людською шкірою, і пера, що лежало поруч. Стіни були прикрашені книжковими шафами, повними книг, кожна з яких, здавалося, випромінювала похмуру енергію. У кутку стояв великий камін, у якому не горів вогонь, а лише тліли вуглинки.
Ми пройшли через усю кімнату до столу, що стояв посеред стіни. Темрява знала, що ядро, яким вона була полонена, має знаходитись десь тут. Почали ми з книг. Вони були витончені, але злісні. Більшість із них були написані невідомою мені мовою, але деякі були змальовані жахливими малюнками. Здавалося, що кожна книга була наповнена злом, яке я вже відчувала всередині.
"Тут точно немає мого ядра, — промовила Темрява, — це лише іграшки Еребуса для його магічних ритуалів. Поглянь-но на фоліант."
Я підійшла ближче до столу і подивилась на стародавню книгу. Її сторінки були жовтими і пожовтілими від часу. На одній з них був написаний якийсь невідомий мені заклин. Здавалося, що книга була живою, вона дихала і в ній пульсувало щось зловісне.
"Ось він, його щоденник. Він записує туди всі свої думки та плани. Це наша ціль номер один," — сказала Темрява, її голос був напруженим. — "Ядро може бути там."
Навколо мене все завмерло. Час, здавалося, зупинився.
Я перейняла управління тілом на себе, мої руки обережно відкрили щоденник Еребуса. Сторінки, зроблені зі стародавнього пергаменту, були щільно заповнені дивними символами, малюнками та записами. Він записував усе: свої емоції, почуття та грандіозні плани. Деякі малюнки були настільки огидними, що від них стискало груди.
"Шкода, немає часу читати це все," — подумала я, усвідомлюючи, що кожна хвилина на рахунку.
І тут на одній зі сторінок я побачила малюнок кулі, що виблискувала, і чомусь відчула, що це саме те, що ми шукали. Я, підкоряючись інтуїції, поклала руку на малюнок і закрила очі. Спробувала подумки матеріалізувати кулю. Раптом все навколо почорніло, і я опинилась у просторій, повністю чорній кімнаті. Це було схоже на той простір, де я вперше зустрілася з Темрявою. Вдалині, на рівні моїх очей, я помітила щось, що виблискувало і мерехтіло, немов маленька зірка. Я пішла на блиск. Дійшла до стійки глибокого чорного кольору, яка зливалась із темрявою, а на ній лежала куля. Вона була кристально чистою, а в середині її пульсувало чорняве скупчення.
"О, це вона! Нарешті, я буду вільна!" — раділа Темрява в моїй голові, її голос був сповнений полегшення.
Я взяла кулю в руки і відчула пекучий біль, наче вона обпалювала мою шкіру, не бажаючи, щоб я її торкалась. В той же момент темрява розвіялась, і ми стояли в тому ж кабінеті, що й до цього.
"Давай я, її треба розбити," — нетерпляче сказала Темрява.
"Ні, все гаразд, я можу розбити її," — я зі всієї сили жбурнула її на підлогу, але нічого не відбулося. Куля лише тихенько покотилася по килиму. — "Дивно. Можливо, друзі зможуть допомогти?"
"Гаразд, немає часу роздумувати. Треба вибиратись звідси, поки Еребус не повернувся," — мовила Темрява.
Я схопила щоденник Еребуса та кулю, вибігла в коридор, заскочила в нашу кімнату, відкрила шухляду, де був мій старий одяг, і швидко переодягнулась. Я знову була в своїй звичайній сорочці та штанах.
"Так буде зручніше. У ній легше бігти," — швидко подумала я.
"Біжи на заднє подвір'я, там є лаз коло того великого дерева," — вела мене Темрява, її голос звучав, як чітка інструкція. — "Пси будуть тебе прикривати, вони відволікатимуть охоронців, якщо ті з'являться."
Я нишком просковзнула коридорами, так, щоб ніхто не помітив. Але раптом коло задніх дверей наткнулась на того самого хлопчика, що намагався зазирнути до моєї кімнати.
— Ти йдеш гуляти? — запитав він, його зелені очі дивились на мене з цікавістю.
— Так, хочеш зі мною? Пограємо в гру, — імпровізувала я, намагаючись не злякати його і не видати своєї тривоги.
"Він дитина, важко не повинно бути. Сподіваюсь," — швидко попередила я Темряву.
— Так, але це має бути секретом, — малий схвильовано дивився по сторонах, ніби боявся, що його хтось побачить.
— Звісно, це буде нашим спільним секретом, бо мені теж не можна гуляти, — посміхнулась я, намагаючись бути максимально переконливою.
Ми вдвох, а насправді втрьох, прокралися на задній двір. Коли охоронці та тіньові пси, що підкорялися Еребусу, відвернулися, ми швиденько пробігли до старого, мертвого дуба. Обійшовши його обережно, я знайшла прихований лаз, про який говорила Темрява. Він був майстерно замаскований сухими гілками та чагарниками.
— Ходімо, — покликала я хлопчика, і ми, нахилившись, пролізли крізь отвір у стіні, що оточувала маєток.
Вилізши з іншого боку, я озирнулася, ще раз оглянувши похмурий маєток. Потім я подивилась на місцевість, шукаючи очима гори Шака, що височіли вдалині, це був мій орієнтир.
"Я слідкуватиму за місцевістю, щоб ніхто не напав, тіньових псів не лякайся, вони тут, щоб захистити нас," — промовила Темрява, — "Твоя мета — вивести нас звідси."
— Як тебе звати? — звернулась я до хлопчика.
— Марк.
— Дуже приємно, Марку, — я посміхнулася йому, намагаючись заспокоїти. — Ми з тобою зараз підемо прогуляємось, ти коли-небудь бачив гори та сніг?
— Ні, але завжди мріяв, — тихо відповів Марк, його зелені очі загорілися іскоркою надії.
— Тоді буде для тебе сюрприз, але пообіцяй слухатися та не тікати, — серйозно дивилась я на нього.
— Так, добре, — хлопчина був наляканий, тому був дуже слухняним.
— Ну, тоді ходімо, — і ми вирушили в дорогу.
Ми швидко йшли звивистими стежками. Час від часу я бачила тіньових псів, що безшумно рухалися в тіні, відганяючи інших істот, яких породив Еребус. Ми зупинялися, щоб перепочити, оскільки Марк швидко втомлювався.
— А ми назавжди погуляти йдемо? — раптом запитав Марк, і його голос пролунав у тиші, змусивши мене здригнутися.
— А ти як би хотів? — здивувалася я раптовому запитанню.
— Назавжди… — тихо промовив хлопчик.
— Тоді буде так, як ти захочеш, — промовила я і раптом зупинилась, через що хлопчик незграбно врізався в мене.
"Нарешті ми їх знайшли," — подумки повідомила я, дивлячись на наметове містечко армії Шео, яке виднілося вдалині.
— Не рухайтесь, руки догори! — раптом почула я голоси за спиною. — Хто ви? І що тут робите?
"Це солдати армії Шео, пси їх впізнали," — повідомила Темрява з полегшенням.
— Я до правительки Шео прийшла, — спокійно повідомила я.
— Вперед, рухайтесь. Володарка розбереться з вами, — відповіли солдати.
— Не бійся, Марку, все гаразд, — заспокоїла я хлопчика, який від переляку обійняв мене та тремтів.
Коли ми дійшли до містечка, мені стало ще спокійніше, хоч я й не знала, що буде далі. Наметове містечко розкинулося просто на узліссі, засніжені ялинки створювали природну огорожу. Деякі боги, сидячи біля багать, гріли руки, хтось перевіряв зброю, а хтось просто втомлено дивився вдалину. У повітрі відчувався запах диму, хвої та мокрого снігу, який збився під ногами в брудну кашу. Усе це створювало відчуття напруженого очікування, готовності до бою.
Ми йшли до найбільшого намету, що стояв у самому центрі містечка. Це був командний пункт. Коли всі навколо побачили мене, вони замовкли, їхні погляди були сповнені здивування та недовіри, а деякі, побачивши хлопчика, дивилися на мене з жахом. У містечку запанувала напружена тиша.
"Тіньові пси патрулюватимуть містечко навколо, щоб Еребус не застав нас зненацька. Рано чи пізно він зрозуміє, що ми втекли, та ще й забрали його щоденник і кулю," — проговорила Темрява, її голос був спокійним і впевненим.
Солдат, що стояв біля входу до намету, прочинив двері.
— Пані, до вас прийшла гостя, каже, що особисто до вас. Але вона прийшла з тіньової сторони, а ще з нею дитина. — відзвітував він, його голос тремтів від хвилювання.
— Нехай проходить, — озвалась Шео.
Коли двері намету розкрились, мої очі зустрілись з очима Шео, Шака та Еріка. Усі троє були всередині. Шео сиділа за столом, вкритим картами, Шак стояв поруч, а Ерік, увесь побитий, сидів у кутку, загорнувшись у плед. Усі замовкли. Час, здавалося, застиг у повітрі. Ми дивились один на одного, і ніхто не міг почати розмову.
