— Доречі, Еріку, а Ґрані також десь тут? — я подивилася на хлопця, і в моєму голосі пролунала надія, що він тут.
Ерік відірвався від щоденника брата, закрив його та запхав за пазуху. Він кивнув мені з розумінням і, піднявшись та взявши мою руку, повів на північ табору, де розташовувалися стайні. Звідусіль доносився запах сіна та тварин.
— Він дуже нервував, коли ти щезла, — відповів Ерік, і я відчула його ніжність, коли він вів мене між наметами.
Коли ми наблизилися до стаєнь і Ґрані мене побачив, він зірвався до мене. Його іржання було повне радості, але, будучи прив'язаним, він не зміг пробігти далеко. Я наблизилася до коня ближче, і коли він побачив, які зміни в мені відбулись, його очі розширилися від подиву. Він застиг, з недовірою поглядуючи на мене.
— Ґрані, все гаразд, це я, Олекса, — я промовила це тихо, щоб його не злякати, і підходила не поспішаючи, доти, доки мої руки не торкнулися його носу.
Він спочатку нервово засмикав головою, але відчувши мій дотик і зрозумівши, що я не несу йому загрози, він заспокоївся. Його великі, розумні очі дивилися на мене, і я відчула його радість та полегшення. Він обережно поклав голову на моє плече, і я відчула, що він мені радіє.
— Шкода, що зараз ми не можемо проїхатись, але обіцяю, скоро це буде можливим, — я погладила Ґрані пошиї, а він відповів мені тихим іржанням. Я пообіцяла це хлопцям, і ми ще так постояли якийсь час, насолоджуючись тишею та спокоєм, перш, ніж я порушила цю ідилію. Я відчувала, що це, можливо, востаннє, коли ми так можемо спокійно постояти, як перед великою бурею.
— Ну гаразд, нам потрібно повертатись, всі вже надто втомлені.
Ґрані повернувся назад до стійла, а я з Еріком — до всіх. Ми зібралися за великим столом поруч з багаттям. Аромати їжі та випивки наповнювали повітря та змішувалися з ароматами від багаття, створюючи унікальну атмосферу затишку. Здавалося, що зараз якесь велике свято, а не час за крок до бою, ця вся атмосфера навіювала тепло, але й водночас сум.
"Чому ти сумуєш?" — озвалася Темрява в моїй голові, її голос був м'яким та ніжним.
"Шкода це все покидати," — відповіла я їй, і мій голос був повний смутку.
"Ти можеш не йти," — відповідь Темряви манила так і вчинити. Вона пропонувала мені залишитися тут, де було так безпечно.
"Ні, не можу, вони заслуговують, нарешті, на мирне та щасливе життя," — відповіла я Темряві та випила з усіма. У моїх словах не було жодного сумніву, і я знала, що роблю все правильно.
Ніч, як чорна оксамитова ковдра, почала вкривати галявину, на якій розкинулося наметове містечко. Повітря стало свіжим і наповнилося ароматом землі після дощу. Навколо почали з’являтися вогні факелів, які м’яко пливли між шатрами, кидаючи довгі, рухливі тіні. Мій погляд впав на Марка, який, як сидів за столом, так і заснув, схиливши голову на плече Еріка.
До нас доносилися п’яні пісні солдатів, які поступово розходилися понаметах, і їхні голоси затихали вміру того, як вони віддалялись. Тільки на кордонах містечка посилено патрулювала охорона, а їхні кроки відлунювали в тиші, нагадуючи про небезпеку, що чекає за межами табору. Я піднялася та обійшла стіл.
— Здається, пора йти спати, — промовила я, обережно беручи сплячого Марка на руки. Він був таким легким і беззахисним, що моє серце стиснулося від ніжності. Його майбутнє залежало від мене, і я була готова зробити все, щоб воно було щасливим.
Ерік обережно поцілував мене в щоку, його губи були теплими, і я понесла Марка до нашого намету. Хлопець повернувся до свого, і всі потроху розбрідались. Я занесла Марка в намет, вклала його до ліжка, а кулю поклала на подушку поруч. Лягла поруч, але не спати, а чекати, щоб все вляглося, і ніхто не бачив, як я виходжу.
"Темряво, у мене є питання-прохання до тебе," — звернулась я подумки, моє серце шалено калатало від рішучості та страху.
"Так, я слухаю," — відповіла Темрява, її голос був спокійним.
"Ти казала, що на межах табору патрулюють твої пси. Чи можуть вони передати звістку Еребусу?" — запитала я, намагаючись не видати свого хвилювання.
"Що саме ти хочеш, щоб вони передали?" — напружено запитала Темрява, і я відчула, як її тривога передалася мені.
"Щоб чекав мене коло арки через дві години." — відповіла я, і моє серце забилося ще швидше.
"Ти серйозно?" — насторожено відповіла Темрява.
"Так, ми з тобою вже говорили про це. Єдине, пообіцяй, що допоможеш мені все це завершити."
"Звісно, допоможу. Я відправила пса зі звісткою. Але, може, хоча б зброю візьми," — промовила Темрява, розуміючи, що вона безсила тут щось вирішувати.
Ніч вкривала табір своєю затишною та спокійною ковдрою. Небо засіяли мільйони зірок, що виблискували, наче діаманти, а серед наметів закружляли жуки-світляки, створюючи казкову атмосферу. Але не всім було спокійно, я відчувала велику напругу в грудях, бо не знала, як саме маю здолати Еребуса та його посіпак. Тихо піднявшись з ліжка та накинувши подорожній плащ, я обережно вийшла з намету, стараючись не видати жодного звуку.
Краса зовнішнього світу змусила мене на мить забути про все і замислитись над його долею.
"Гарний у вас світ, Темряво," — прошепотіла я подумки, вдихаючи свіже, прохолодне повітря.
"Так, розумію, я також його люблю," — відповіла мені Темрява. І в її голосі, який зазвичай був холодним, я відчула нотки ніжності.
Обійшовши намет, у ящику поруч взяла меч та попрямувала до стаєнь, де на мене вже чекав Ґрані, вірний друг і помічник у цій нелегкій справі. Я знала, що він допоможе мені, що б не сталося.
— Привіт, мій вірний друже, — Олекса обійняла Ґрані, його густа шерсть пахла сіном, а її рука поплескала його по сильному боку. — Те, що я замислила, тобі не сподобається, але мені потрібна твоя допомога.
— Що ти замислила? — пролунав за моєю спиною голос Шео, в якому звучало нерозуміння та тривога. Вона підійшла зовсім близько, її тінь лягла на мої плечі. Я відчула, як її погляд пронизує мою спину. — Завершити цю війну, — спокійно відповіла я, хоча всередині кипіло від хвилювання, бо все пішло не по плану. Я сподівалася, що ніхто не помітить мого зникнення.
— Не роби дурниць, — не погоджувалася вона з моїм рішенням, і її голос ставав усе рішучішим. Вона зробила крок уперед, намагаючись підійти ближче, але я була швидшою.
— Ні, — різко розвернулась я до Шео, і мої очі зустрілись з її поглядом. Витягнувши руку вперед, я побудувала між нами прозору стіну з тіней. Вона була схожа на застигле темне скло, і я знала, що вона зможе її стримати. — Ти мене не зупиниш, я все вирішила.
Після цих слів я швидко вилізла на Ґрані та, поплескавши коня по шиї, промовила:
— Покажи свою силу, Ґрані, погнали до арки. — Він заіржав, ніби зрозумівши мої наміри. Його очі спалахнули, і він готувався до ривка. Я міцно трималася за його гриву, готова до подорожі, яка, можливо, стане останньою в моєму житті.
— Подумай все ж таки, залишись, ми вирішимо все це якимось чином, — кричала Шео крізь стіну з тіней, намагаючись мене зупинити хоча б словами. — Ґрані!!! Вперед!!! — вигукнула я, не слухаючи її, а мій голос рознісся нічним повітрям.
Кінь рвонув, і ми здійнялись у повітря, як стріла, пущена з лука. Я була вражена вміннями Ґрані і міцно трималась за його гриву, боячись впасти. Холодний вітер лизав шкіру обличчя, від чого на очі накочувались сльози, а волосся розліталось в різні сторони, наче темний прапор. Піднімаючись у повітря, я побачила, як Шео, незважаючи на перешкоду, побігла до головного намету, а потім з нього хтось вибіг і дивився на мене. Я бачила, що це був Ерік, і його обличчя було наповнене відчаєм, але ми здійнялись все вище, до самого неба, де нас уже ніхто не міг дістати.
Холодне нічне повітря свистіло у вухах, заглушуючи крики, що лишилися в таборі. Я міцно вчепилася в гриву Ґрані, відчуваючи під собою могутні рухи коня, що розтинав темряву, наче тінь. Під ними, наче розсип золотого піску, зникали вогні наметів. Відчувався на щоці солоний слід сльози, чи то від вітру, чи то від болю прощання.
"Твій Ерік виглядає розбитим," — голос Темряви пролунав у моїй свідомості, як холодний шепіт.
"Він зрозуміє. Це єдиний шлях," — з гіркотою відповіла, втупившись у чорний обрій.
Я відчувала, як срібний браслет холодить зап'ястя, нагадуючи про щойно знайдене кохання.
"Самовідданість — красива, але дурна риса смертних. Ти забуваєш, що Еребус не буде сам. Він знає, що ти йдеш помирати, і він приведе Ісфет та, можливо, інших своїх прихильників."
Я мовчала, а погляд уже шукав на обрії обриси Арки — стародавньої кам'яної споруди, яка, за легендами, була порталом між світами. Вона стояла, як срібний монумент на тлі зоряного неба, а її силует ставав усе чіткішим. Чим ближче вони наближалися, тим сильніше відчувався холодний, чужий магічний тиск, ніби Арка була центром усіх страждань на цьому світі.
