Минуло трохи більше години. Усе навколо вщухло - ні кроків, ні голосів. Я обережно прочинила двері кімнати й, вдихнувши на повні груди холодне повітря печер, рушила тунелями, якими ми йшли вдень. Кристали на стінах мерехтіли приглушено, мов зорі в тумані, і здавалося, що кожен мій крок, кожен подих луною відлунює десь далеко вглиб печер.
Прошмигнувши повз напівтемну залу, де ми вечеряли, я зупинилась - тихо, порожньо. Усе йшло за планом.
"Добре. Ніхто не прокинувся..."
Пробравшись до вихідного тунелю, я зупинилась на мить біля входу у зовнішній світ. Тонке сріблясте світло проникає всередину, відкидаючи спокійні тіні на камінь.
"Тепер - до арки. Ми летіли недовго... тож шлях має бути не таким вже й далеким. Головне - обрати правильну маску. Вона не повинна здогадатися, що мене покликав Шак..."
Вийшовши назовні, я завмерла від краси нічного неба. Воно було схоже на оксамитову завісу, всіяне мільярдами зірок. Повний місяць плив високо вгорі, кидаючи срібне сяйво на вершини гір. Сніг виблискував, наче кристалічна пудра, а вся місцевість задавалася застиглою між снами. Лише одна чорна пляма псувала картину - долина смерті, яка тягнулась від обрію, мов рана.
"Це місце гине... і все ж воно прекрасне."
Поглянувши востаннє на далекі вогники печер, я рушила вперед стежкою, що вела вниз - туди, де, як я здогадувалась, мала бути арка. Час від часу чувся поклик сови - знайомий, навіть трохи заспокійливий звук. Я йшла швидко, зосереджено, складаючи в голові план і продумуючи кожне слово.
"Навряд чи я зможу прокрастися до маєтку непомітно... Зате можу зіграти іншу роль. Загублена мандрівниця, яка нічого не пам'ятає. Я повинна виглядати переконливо. Без тіні знання про богів, чаклунів і Шака."
Ліс огорнув мене повністю. Високі дерева підпирали нічне небо, гілля нависало важко й похмуро. Туман клубочився між стовбурами, і листя тихо шелестіло під ногами. Важко було сказати, яка година - крізь гущу дерев навіть світанок виглядав би, як вечір.
І тут - рух. Ліворуч, між деревами, хтось промайнув. Фігура в чорному плащі з каптуром.
- Гей! Зачекайте! Допоможіть! - вигукнула я, кинувшись слідом. - Скажіть, де я!
Силует завмер, напружено зупинившись, наче оцінював ризики. Я скоротила відстань й обережно схопила його за рукав. Постать здригнулась і відступила на крок, і каптур сповз з голови. Переді мною постав молодий чоловік із вугляним волоссям, що спадало на чоло, блідою, майже мармуровою шкірою та глибокими, непривітними очима кольору ночі. Його погляд був різкий і холодний, мов лезо - він дивився на мене так, ніби вирішував, ворог я чи тінь. На обличчі не було жодної емоції - тільки спокійна настороженість. Його постава пряма, мов натягнута струна.
- Мене звати Олекса... - почала я швидко, тремтячим голосом. - Я не знаю, як тут опинилась. Бродила всю ніч, шукаючи хоч когось. Будь ласка... допоможіть мені!
Він не відповідав одразу. Дивився мовчки, мов намагаючись визначити - чи я справжня, чи просто ілюзія. Потім повільно нахилив голову набік, його брови зійшлись. Здавалось, він розмірковував, чи не пастка це все. Його рка мимоволі стиснула край плаща, як воїн, що от-от схопиться за зброю.
- Тихіше... - нарешті промовив він коротко, сухо. - Наша володарка вирішить, що з тобою робити.
- Володарка? - перепитала я, намагаючись вкласти в голос належну частку подиву.
- Вона править цими землями. Можливо, вона знайде, як допомогти. - Хлопець розвернувся й рушив уперед, не озираючись.
- Скажіть, будь ласка, а як вас звати? Щоб я могла подякувати своєму рятівнику, - запитала я, злегка вдаючи розгублену наївність.
- Це неважливо. - Його відповідь була такою ж різкою, як кроки по м'якому грунту. - І дякувати не має за що.
"Ох, як люб'язно. І хто тебе виховував, моховий вовк?" - подумала я, але вголос нічого не сказала, лише вдала засмучену й трохи збентежену.
Ми вийшли з лісу на простору галявину, і переді мною з'явився маєток. Його гострі готичні шпилі різко контрастували з нічним небом, але він не виглядає похмурим - радше величним, навіть трохи казковим. Стрункі вежі здіймались до зірок, а одна зі стін була густо вкрита кучерявим плющем.
"Отакої... Я чекала зловісного замку, а тут - чи не палац принцеси. Може, Шео справді зійшла з розуму від надміру естетики?" - іронічно подумалось мені.
- Як неймовірно гарно, - промовила я з удаваним захопленням, переводячи погляд з шпилів на вікна, що ледве помітно світилися.
Хлопець не відповів. Лише продовжив іти, мов мовчазна тінь, а я поспішила слідом, знаючи, що найцікавіше тільки починається.
