Нарешті додав більшість книжок, котрі прочитав минулого року, на свій ґудрідс. Глянув статистику, кинув оком на обкладинки кількох, що читав ще в минулому січні і зрозумів, що маю відчуття, ніби це було ще кілька літ тому. Дуже віддалено пам’ятаю не тільки сюжет, а про що вони вопше. Ну, нічого дивного, якщо за рік набралося 215 штук. Двісті, бляха-муха, п’ятнадцять! Це ненормально, - скажете ви, ти дибанувся, - додасте мимоволі. Я дибанувся, - відповім я. Так є. Але оце тепер ще треба додати 22 книжки за цей січень (і це я не враховую ще 12 аудіоверсій детективів Кокотюхи і Красовицького з Кужавською від Українського Радіо) - це, щоби ви усвідомлювали, дибанувся наскільки серйозно.
Отож, що ми маємо: 215 книжок. З них 2-ох нема на ґудрідз. Мовне співвідношеня: 69 українською проти 146 польською. Найдовша - Шантарам (800 сторінок), найкоротша - Наталка-Полтавка - 36. Все сумарно начебто десь 61700 сторінок. Але зі сторінками - це все чухня, бо більшість із цього всього - насправді аудіокнижки. Тому це все мало би облічуватися годинами. Власне, сторінки ж так само мають вимірюватися годинами. І годино-сторінки - це насправді кууууууууууди довше. Співвідношення папір/звук 14 проти 201-ої відповідно. Це особливо цікаво, зважаючи на те, що ще роки 4 тому я взагалі не міг сприймати літературу на слух і проклинав аудіокнижки)а за оці 3,5 роки я встиг, либонь, прослухати більше, ніж прочитати за все життя до того. Чи цим варто пишатися? Звісно, що ні. Чи є чим вимахуватися? Аж ніяк. Чи буду я це робити? Та вже роблю)
Тож, як я докотився до всього цього? Через жадібність. Минулого лютого я отримав код на безплатну місячну підписку на польський сервіс Empik Go (EG). В мене була лайтова річна підписка на Empik Premium, а тут вони вирішили мене затягнути по-серйозному вже. І я, істота слабка, повівся. Почав слухати, як шальоний, бо хотів якнайбільше взяти від того халявного місяця)тільки спершу все йшло досить повільно, бо до того я вже слухав польською кілька книжок за тією річною підпискою, але це не те саме, що слухати рідною. Але вже невдовзі я собі нормально склав такий добрячий грайлист бажаного, ледь не щодня додаючи в нього все нові і нові книжки. Бо оце ж все, на що ти жлобив гроші - воно перед тобою, забездурно, так би мовити. Ото, як пустити голодного в супермаркет. Знаєте, оці легенди, де перед людьми відкриваються печери зі скарбами (Сім-сім і Форт Буаяр махають ластами), але вибратися з надерибаненим треба за певний проміжок часу, бо через жадобу ризикуєш зостатися замкнутим. Так-от - я не вибрався. Я зостався у світі аудіокнижок польською. І місяців 9 продовжував підписку, поки були гроші на рахунку стабільно і заки мені не затримали один гонорар, після чого мені скасували підписку і я повернувся тимчасово до світу українських аудіокнижок і сотень непрочитаних паперових, котрі вже застигли в німому докорі від того, що я така скотиняка)
Отож, секрет, завдяки якому мені вдалося стільки наслухати полягає в тому, що а) намагаюся слухати під час механічної роботи, передовсім, під час готування їжі чи прогулянки. А готування їжі - це один із моїх способів прокрастинації, готую я повільно і довго; б) EG дозволяє не просто слухати все на швидкости 3х, а й прибирати пропуски між словами, що ще десь на чверть скорочує час слухання. Так, не всі книжки так можна слухати, але часом це ледь не єдиний спосіб прочитати щось довжелезне, типу Шантараму. Там щось 50 годин. Більше двох діб, бляха-муха. А так з лайфгаком 3х+скорочені паузи між словами - і вже менше 10 годин. І тоді це вже виправдана витрата часу на те, що тебе не дуже в підсумку тішить.
Коротше кажучи, ви не провернете цей номер, бо воно вам ненадо і ви адекватні люди, які мають чим в житті зайнятися, а не оці безробітні фрілансери, які тільки прикидаються, що вони щось там клацають на компуктері.
Перед тим, як мені скасували підписку, то моя черга на прослуховування мала десь 400+ книжок. Як наповнював цей грайлист? Намагався максимально все розбавляти: художка, казки, репортаж, янґедалт, нон-фікшн. При чому художку теж бажано чергувати за жанрами. Я схильний поринати в щось з головою (а ви не здогадалися з 200+ книжок за рік, звісно), але таке потрібно робити по-розумному і по-різному, инакше мені дуже швидко набридає. Тому так само добре перемішувати класику і сучасність, польських і непольських авторів, що чув і про що не чув, нове і перевірене, екзотична (люблю иншість). Окремий вид збочинства - слухав Забужко і Франка польською) Раніше здавалося, що треба читати строго щось в подібній стилістиці чи більш-менш, аби триматися на хвилі. Тепер в мене може паралельно читатися і слухатися з десяток книжок, при чому різними мовами. І нічого - стягую. Можу не пам’ятати, хто кому хто, але, якщо реально цікаво, то по дорозі пригадуєш. Якщо ні - значить воно тобі набіса не треба.
І це все людина, яка все життя пропагує slow living, вдумливе читання і сама пише не без випендрювань. Думаю, що цим насправді і компенсую отой slow living та брак подієвости в житті. А з иншого боку, це перехід сприйняття книжок на більш читацьке, ніж письменницьке. Як юний автор я майже ніколи не робив абзаців і не писав діялогів. Улюблена форма - суцільний потік ̶б̶а̶ч̶к̶а̶ свідомости, а ти там вже вигрібай собі, любий читачу, якщо переберешся за третю сторінку. Благо, що з дуже короткими історіями, котрі самі часто до другої сторінки не догрібають, це можна собі дозволити. Я все-таки не Пашковський, аби знущатися з людей реченнями розміром в один розділ. Але зараз подібне слухати, ще й на великій швидкости, ще й польською - це непросто. Тому тексти, котрі чіпляють - я спускаю їх на гальмах, на 1,5х. Це справді дуже повільно для мене. Я на днях випадково тицьнув на стрім Телебачення Торонто наживо і зрозумів, що це каторга слухати, як вони розмовляють. Це так нестерпно, ніби дивитися, як твоя маршрутка чи таксі застрягли в заторі в кількох хвилинах їзди до твоєї точки прибуття. Але насправді аудіоформат досить погано надається для чогось, над чим треба багато напружуватися і застановлюватися. Скільки би не концентрувався - все одно в якийсь момент, навіть на трохи, втрачаєш нитку. Тому частину книжок я скіпнув і не дослуховував, бо зрозумів, що не отримаю від них в цьому варіянті того, що міг би виловити із друкованих версій.
Ще одна цілковита крамола: більшість книжок мені не сподобалися і, думаю, я їх не перечитуватиму ніколи. Якісь окремі речі для себе виділяю майже в кожній книжці, наприклад, щось в авторській манері, в задумі, в якомусь повороті сюжету, якийсь факт, котрий може наштовхнути на цікаві роздуми чи години ґуґління, але цілісно дуже рідко мені щось подобається. Майже не буває того, що називається “ніби друг руку потиснув” чи “вау-ефект”. Либонь, тут таки включається авторське сприйняття, бо заодно бачиш діри, думаєш, що можна було зробити краще, а де красива ідея відверто всрата (ніби сам ніколи цього не робив). Але, наскільки ж цінно і прекрасно, коли щось таке трапиться (не всрате, а якраз таки гарне, близьке, инше).
Так само зрозумів, що художній літературі важче мене потішити, ніж нон-фікшину, бо вона має мене здивувати чи зачепити, а це важче, бо вимоги до нон-фікшину простіші)
Короткі підсумки (насправді ніфіга некороткі, ги-ги):
зачарування року: трилогія Літопис Сірого Ордену Павла Дерев’янка. Це прекрасно. Це чіпляє. Це наше. Тут є ефект неочікування, але це прямо дуже добре. Візуально, пропрацьовано, продумано. На ґудрідзі написав більше по кожній з частин.
розчарування року: Ферранте. Ця Неаполітанська сага про подругу мене не вперла. Мені хотілося не тієї Італії. Я знаю, що повоєнна Італія була бідна, мій світ не перевернувся. Читав ще одну книжку Ферранте, і там теж дуже багато страждань. Це навіть не оці плачі, з якими пов’язують сучукрліт, а якась насолода від страждань, копання в них, згущування. Пардон, мені не під настрій. Може це на тлі всі історій з війни воно все якесь безсенсове і не чіпляє? Або я вредна задниця перебірлива.
Так само хвалена Сара Маас. Теж не моє, судячи зі всього. Але це все тому, що мав, либонь, якісь очікування щодо цих двох, бо їх хвалили люди, чиїм смакам я довіряю. Чуєте, люди, я викреслюю вас із цього списку. Жартую, звісно) Ще так само не склалося із двома книжками Тома Генкса “Історії, наклацані на друкарській машинці” (пол. “Kolekcja nietypowych zdarzeń”) і “Arcydzieło”. Я так і не зрозумів, для чого це було?
несподіване відкриття року: “Родаки” Дмитра Кишелі. Дуже харашо і незвично, по-иншому, але з отим світлим сумом, який дуже люблю, попри те, що книжка наче весела і дуже дотепна в першій частині. Ще одне неждане - мені зайшов “Відьмак”. Не те, щоб я зафанатів, але це добре. Це те, що можна слухати з перервами на инші книжки і воно не має наче набридати. На відміну від тієї ж Ферранте.
А ще неждано потішила серія про Аню Ширлі від Люсі Мод Монтгомері. Чомусь думав, що то буде щось дуже дівочкове, а насправді хороша історія і Монтгомері гарно відчувала иншість і як та иншість притягується, і як з нею буває нелегко в світі малих локацій і консервативних умів.
складне ставлення року: Бакман. Досі не знаю, як його сприймати. От наче цікаво, наче правильні меседжі, але водночас, що є таке, що відштовхує від читання його книжок. Либонь, він робить неприємно так, як я не люблю. Маніпулює, і ти це відчуваєш, що він тягне на гачок. Мені таке не нравицця. Я такого в житті уникаю, а щоб ще за таке платить - прастітє)
очевидне року: все ще не шарю гайпову літературу. Беруся послухати і лиш пересвідчуюся, що переважно те закордонне, що наслуху - воно нецікаве, натянуте, як та ж “Де співають раки” Делії Овенс.
перечитував двічі: книжку про Альберта Шпеєра, відомого як архітектора Гітлера, хоча насправді він більше має бути відомим в ролі міністра озброєння та боєприпасів Третього Райху. Але це не для душі читав, а хочу про нього написати текст, хоч ніяк руки не дійдуть (цікаво, чого ж це вони не доходять? Може часу нема? Инші книжки заважають?)
найбільше потішили: “Чудове Чудовисько” Дерманського (Чу - ван лав, особливо в першій частині) і “Зюзя” Куцана. І Чу, і Зюзя дуже смішні, так по-дитячому весело, трохи по-дурацьки навіть)
І якщо я там, на початку, вже завів мову про прочитане в січні, то і закінчити варто тим ж, бо між нього книжки чотирма мовами. Правда, всі слов’янські, але хочу таки додати до них врешті італійську, хоча поки усвідомлюю, що навіть казок нею не стягую. А рік я взагалі почав із прослуховування своєї книжки. І якщо будуть охочі почитати про це - то напишу про цей дивний досвід слухання свого через роки.
Тож, якщо ви досі не зрозуміли, де друга моя книжка - нима, я ще далеко не все прослухав, що мені цікаво. Насправді, мені пора кидати читати)
