Так, боюсь. Можете мене критикувати за це. Я потім аналізуватиму ваші слова знов і знов, намагатимусь з'ясувати, як зробити так, щоб людина не починала більше палких дискусій зі мною, не звинувачувала ні в чому. Тільки нащо псувати настрій цими роздумами? - Я не знаю. Досі не розумію своєю поведінки. Тільки фрази сімейства ,,а що скажуть люди?,, і згадуються. А чого нас всіх так довбає думка інших - невідомо.
Ще пару тижнів тому я була по голову в якомусь жахливому болоті. Мені було страшно навіть в люди вийти, відчувався кожен їх погляд на мені, яких я до смерті боялась. Бо я ж все одно гірша за них. Я завжди не така, як вони, а треба б під суспільство підлаштовуватись. Маячня, знаю. Розуміючи деструктивність власних думок, все ж дала їм притиснути себе своєю вагою, а далі, як би не хотілось, крім них я нічого не могла бачити. Вони почали жерти мене зсередини, забираючи найважливіше. Мінімальна повага, адекватне сприйняття себе - вони лягли на дно. Всі веселі, гарні спогади почали спотворюватись, ставати якимись сірими, далекими, взагалі не моїми, наче звичайний сон, що відбувався не зі справжньою мною. Гадалось, я не заслуговувала того минулого життя.
Але варто згадати промінчик моєї надії. Ладно, добре, не промінчик, а величезний промінчище. Бо мене дещо змінило.
Зустріч зі своєю давньою надзвичайно близькою людиною, з якою наше спілкування закінчилось на доволі неприємній ноті. А коли зустрілись, ставлення до мене практично не змінилось, він... Досі вірить в мою адекватність? Мабуть, так, все тільки на це і вказує. Оскільки він тоді почав мене в буквальному сенсі вчити бути щасливою, а не перейматись думкою кожної людини на світі. Я би ніколи не змогла сама себе так спокійно відчувати на людях, бути в якомусь сенсі пофігісткою до людей (звісно, не порушуючи їхній комфорт і кордони).
Це вражає. В той час ніби знов живою стала.
А я дуже довгий час боялась проявляти себе, уявляєте? Тільки нащо так було мучатись? Що могло би статись в найгіршому випадку? - Нічого, взагалі ж нічого. Я би продовжила жити далі, інші люди також, всі були б щасливі, світ би не рухнув.
То було легке, ненав'язливе есе з закликанням до кожного бути собою. Не боятись виглядати по-дурному, вчиняти помилки, змінювати свій вибір. Ми завжди будемо якимись дивними, незвичайними для когось, так влаштований світ. І як на мене - так навіть веселіше.
Всім дякую за перегляд 💕
