Цок замку і кроки, що зникали в тиху ніч приватного сектора. Так закінчився день господині дому.
— Тепер точно все. Нарешті...
Разом із видихом сповзав костюм пристойної людини, даючи волю внутрішньому звірові. Думки про своє повністю огорнули розум.
"Нарешті?"
— Ну, даєш Олька. Гарна з тебе подруга. Звісно, втомилась, але не на стільки ж...
Тяженна втома блокувалла генератор виправдовувань.
"Ай, потім скорегую моральний компас, ще гора посуду чекає."
Ноги автопілотом несли її до кухні, де височяться казкові керамічні пагорби, між якими скоро прольється струмочок.
"А зіпхнути нема на кого, тільки на себе майбутню..."
"Угу, я ж себе придушу завтра."
"Або організм сам впорається із помстою за ненажерливість."
— Що ж, помирати так з музикою.
Без довгих мук вибору, в колонках телефону заграв перший ліпший мікс з ютубу. Його алгоритм давно завчив вподобання власниці.
Лише зрідка постукував посуд, плескала водичка. Роздуми, скільки побут займе часу, старанно відкидалися підспівуванням у такт музиці. Тільки в підкірках свідомості та на краю зору, причаїлася сковорідка.
Попри всі тарілки, які вже відпочивали на сушарці, маятник рутини продовжував хитатись. Варто лише перекрити кран, починалося таке знайоме постукування крапель. Це повторювалося стільки разів, що Оля не одразу помітила — стукала не вода. Ритмічний звук лунав від зовнішнього підвіконня.
Руки завмерли над раковиною, а погляд застиг в одній точці. Мозок гарячкувато обробляв ймовірність події пізно ввечері. Поки розумовий хаос заполоняв все без залишку, тіло намагалось діяти як вчить тому природа: причаїтися та виявити загрозу.
Голова повільно поверталась до вікна. По металевій пластині перебирали пальці, ніби грали на піаніно.
Пульс почастішав від цілком реальної картини, музика перейшла на другий план, коли у вухах почало дзвеніти.
— Щ... Хто там?!
Зібравши хоробрість і силу, вона викликала загрозливий голос зсередини. А слова вистрибнули разом із серцем.
У відповідь рука за вікном завзято розправила долоню, лишаючи власника прихованим.
Вона привітно махає, переходячи у свій танець, ось уже до неї приєднується друга, наче підіймалася невидимими сходами.
Така маячня не додала їй сміливості, побачене викликало почуття сильніше: злість і невдоволення.
— Ти, бляха, знущаєшся?
Порушника її обурення анітрохи не хвилювало, він продовжував свій виступ.
— Слава, якщо це ти, вилазь, бо дістанеш!
*Не вгадала*: показує пальцем рука, хитаючи туди-сюди.
— То й вали звідси! І взагалі!..
Досягнувши свого гнівного зеніту дівчина вже полізла на стіл, аби вгледіти обличчя, в котре плюне за першої нагоди. Вражий настрій злякав негідника, обидві руки драпнули униз. Поки Оля спішно дерлася, брязкаючи всіма предметами на поверхні, вона проморгала, в який бік втік незваний гість.
Залишилось тільки вдивлятися крізь скло у темінь.
— Ну падлюка... Ще раз трапишся на очі...
Загубивши спогад про свою недавню паніку, вона грізно дивилася на стійки для ножів. Сплячі леза здавалися їй не дуже надійними.
"Це ж не бойове фентезі, навички з повітря не візьмуться."
Їй то хочеться взяти двійню тесаків по обидві руки. Втім, це точно найкращий варіант?
З іншого боку блискуча, чавунна сковорідка...
— Влізе, приб'ю!
З упевненістю молота, що забиває цвяхи, її рішучість міцніла. Але здоровий глузд обігнав її імпульсивні думки. Насамперед вона обдзвонила колишніх гостей.
Бажання викрити горе жартівників швидко змінилося усвідомленням — так просто все не закінчитися. Вони справді поїхали, а тому — це не якась дурна витівка друзяк. Це повний дебіл з ручками, якому слід їх відірвати та засунути...
Після тиради друзям, слід було поповнити кисень у легенях, а тим часом двоє хлопців вирішили повернутись. Оля буде рада компанії. Майбутня наявність яких не заважає викликати ще й поліцію — підстрахуватися. Тільки невідомо, коли вони приїдуть до приватного сектору.
Вже не до миття посуду, музики, і тим паче спокійного сну. Файний день тепер запам'ятається зовсім іншим. Їй хотілося піддатися обуренню, тихо скаржитися згорнувшись в ліжечку. Чужак за дверима тільки зрадіє такому рішенню.
Невідання, де той приблуда, її сильно нервувало. Тому, можливість пильнувати без перешкод було важливіше за бажання перетворити житло на величезну лампу. Відсвіт на поверхні вікон заважав спостереженню зсередини, а ось з вулиці всі кімнати мов на долоні. Доведеться сидіти у темряві та глядіти в усі боки. Насамперед взяти ручний ліхтарик замість телефону і прихопити сковорідку. Потім вимкнути світло, його небагато, на кухні й вітальні. Темні кімнати легко малюються в пам'яті, лише крок трохи невпевнений. Це мине, потрібен час, щоб звикнули очі.
Залишилось чекати поліцію, у мороці біля стіни, подалі від вікон. За звичкою рука тягнеться до телефону в кишені. Але сенс тоді усієї підготовки? Шукаючи хоч якогось заняття для мозку, розглядала кімнату. Оля впізнає силуети речей. Скільки б жахів не дивилась, стілець досі стілець, висячий одяг її не лякав. Втім зараз... Існує чужинський об'єкт на її території. Той, що не хочеться ані впізнавати, ані бачити.
Тиша рідного дому, колись непомітна, тепер тиснула на вуха. Вона й звичайний день не могла стерпіти без музики чи подкасту, а тепер... Має слухати мелодії ночі, згадувати на яку скрипучу дошку може стати порушник, як лунають дзвіночки на дверях. І щось знайоме звучало далеко не в пам'яті.
"Знову жалюзі стукають, як їх не став все одно знаходять спосіб. Але я не можу обійтися, без... повітря..."
— О ні... Ні, ні, ні!
Вона полетіла у бік джерела звуку, обережним, швидким кроком, мріючи про м'якість пушинки. А в думках проклинала свою забудькуватість. Вже біля дверної рами в кімнаті почувся розбитий горщик із рослиною. Дівчина з переляку притиснула ліхтарик до себе обома руками, зберегши темряву.
"Хтось прямо за стіною."
Проковтнувши нервозність, Оля чіткіше відчула сухість у роті. Коли міцніше узяла сковорідку, змогла повернутися від лячних фантазій до реальності. За відчиненими дверима невідомий і треба діяти.
"Ще досі темно. Нічого не чути... Не очікував галасу? Всрався скотина?!"
Повна тиша, ніби підтверджує її теорію.
"Насамперед засліплю ліхтариком і в’їду по морді. Так, в’їду, а потім скажу: *Самооборона*. Дарма, що травмую."
Від хвилювань почастішало дихання, але зробивши пару видихів, вона прийняла рішення.
"Погнали."
З різким поворотом почала світити до центру кімнати. Не влучивши у ціль, мотала рукою від стіни до стіни. Панічні думки хлинули в голову, намічений план з'їхав з курсу.
"Де? Де він? Та де ж?!"
Дихання знову дало кривину, під адреналіном вже не вийде контролювати гучність. Тіло згорбилося, стиснулось, намагається захиститись від прихованої загрози. Ввірвалася думка — той причаївся за стіною збоку, чекає поки зайде жертва. Відскочивши назад, як ошпарена, вона продовжила спостерігати. Знову тиша. Знов удари серця лунають по всьому торсу.
"Ні, будь ласка, тільки не зараз."
Сльози по крапельці збиралися в очах, їй зараз було не до цього, їй потрібний чіткий огляд. Намагаючись ширше розплющити очі, щось блиснуло серед темряви. Воно то зникало, то з'являлося, двоїлося. Різким рухом вона все ж таки протерла очі, направила світло до невідомого.
Немов у відзнаку, ніч відповіла, пролунав котячий нявкіт. З грудей Олі вирвалося зітхання і напруга разом із цим. А поміж всього легке розчарування.
Досі побоюючись засідки, вона ривком глянула всередину, спершу в бік без дверей. Нічого, з іншого боку теж ніхто не ховався. Заздалегідь вимкнула ліхтарик аби підійти до розкинутого вікна. Спокій повернувся до неї на мить, що дозволило звернути увагу на причину цієї авантюри. Пухнастий негідник розлігся на пилястому ганчір'ї, катався з боку на бік.
— В іншій ситуації, я б тебе познайомила із віником!
Але грізний напівшепіт не справив належної реакції. Та й поглядом більше не обдаряли.
— Хамлюга...
Від емоційних гойдалок у голові відчувався вітер, спихнули лоб і щоки. Прикривши рукою очі, їй жадалося хвилини спокою. Нога випадково зачепила уламки розбитого горщика.
"Що за день..."
Наче погоджуючись із господинею, гучні удари по дверях лунали біля входу до будинку.
— Що за довбаний день!
Тільки злість дозволяла їй рухатися знову. Вона не знала хто тепер приперся, які фокуси, концерти чи танці вирішили влаштувати, але краще б їм звалити раніше, ніж до них дістанеться чавун.
Дуже зручно, коли є вікно з видом на вхід до будинку. Ніяке дверне вічко так не зможе показати гостей у всій красі. Проте, не можна побачити те, чого немає. Ні рук, ні зловмисника.
"Хоч якийсь би звук прозвучав..."
— О-ля!
— Ти в порядку? Оль!
Навіть змучена нервами, втомлена ще за події вдень, їй не сплутати голос друзів — Славика й Роми. Хоч бачилися зовсім недавно, зараз вона безмірно рада їхній присутності. Тільки позитивні почуття швидко змінилися на тривогу. Адже та невідома сволота, досі тут.
— Дідько! Щоб вам...!
"Хто кого зараз рятувати буде?!"
Вона намагалась наздогнати голоси, перетнутися з ними в одному з вікон, але вони ніби ходять навколо хати, видивляються подругу. Тупіт звучав то з одного боку то з іншого. Хазяйка не встигала зорієнтуватись у темряві й зачіпала всі можливі кути.
— Оль, ну не смішно! Ти тут? — Тільки не кажи, що це був розіграш?
"Господи, два пенька із ніжками! Чого ви кричите!"
— Ол-я-А-А-А-А-А!
Серце здавило в грудях, вона ще ніколи не чула, щоб Слава так кричав. І... Крик віддаляється від дому! Вона усвідомлювала небезпеку, необхідність бути обережною... Та все одно звалила свої очікування на плечі хлопців. Вірила, що будуть впорядку, вони приїдуть і стане як раніше...
— Шо твориш?! Відвали від нього! Я сказав заби...
Після криків, тиша здавалася їй набагато страшнішою за шум.
"Невже... Звати їх на допомогу було помилкою?"
— Рома?! Слава?! Що сталося?! Де ви?!
Скільки не кликала, скільки не виглядала у вікна, не могла знайти жодного сліду від своїх друзів.
"Якщо... Якщо з ними щось трапиться..."
Схопивши сковорідку вже двома руками, вона намагалась не помічати тремтіння у всьому тілі, притиснула руки ближче до себе. А очі бігали від дверей до ручки, вже уявляючи, що буде за порогом.
"Я маю це зробити... Хіба ні?.. Вони в біді, ми в біді..."
Клац двері пролунав раніше, ніж прийшло усвідомлення, і темний, незатуленим склом двір відкрився повністю. Вітер холодніший за звичайний, зірки тьмяніші, лише глуха тиша навколо, наче ніяких будинків навколо ніколи й не було.
Перший крок, нога ступила на поріг. Другий крок — дошка на веранді рипнула. Кожен рух перетворював картинку до мішанини чорного з чорним. Легкий вітерець, колихаючи листя викликав мурашки по шкірі, холодив кров.
"Точно... Ліхтарик."
Не відводячи погляду від темряви, вона обережно спрямувала руку в кишеню. Все тіло відчувалось як натягнута струна, кожна дія видавалася вдвічі складніше. Від пильного спостереження пересихали очі. Сковорідка з кожною секундою ставала важчою.
"М-може... Варто було..."
Двері за спиною довбнули наче грім. Вона миттєво відчула, як лопнула струна, як бракує думок і усвідомлення. Не варто було виходити з дому.
Щось плюхнулося на підлогу, забризкавши її ноги невідомим. Мозок не малює нічого приємного, ні щодо гидоти на шкірі, ні джерела. Об'єкт почав суватись, хлюпати, наближатися до ніг.
"Не дивись. Не дивись. Не дивись."
— Ол-я... Ол-я...
Губи зімкнулися і затремтіли, очі майже заплющилися, але в сліпоті буде ще страшніше. Адже так? Бо те, що говорить знизу, не може бути нічим добрим.
— Дивись, дивись… Я таке-е покажу!
Гидкий хрипкий голосок, знущально веселий.
Одна рука так і залишилась у кишені, друга тримається за ручку чавунки.
"Я-я маю бачити куди бити... Я зможу... Зможу... Повинна..."
Уривчастими рухами голова поверталася до низу, поки зброя ледве зводилась угору.
— О-о-о, злякалася маленька?
Награна жалість долинала з однієї лише голови. Брудної, кривавої, знайомої...
— Так у цьому й сенс! По-дру-жко...
З криком Оля замахнулася на зловтішну пику і в ту ж мить втратила зір. Якась мерзота вчепилася їй на обличчя. Відмахуючись сковорідкою, вона не знаходила цілі, водночас тужилася зірвати щось з голови. У відчайдушній спробі зробити все одразу, вона ледве тримала рівновагу. Рівно до моменту, як її гомілку схопили. Тільки стіна біля неї врятувала від остаточного падіння.
— Бляха! Курва! Відвали!
Упершись ліктем, вона пробувала згадати минулу орієнтацію у просторі. Скуту ногу намагалися стягнути в невідомість разом із власницею. Поки вона чинила супротив, почувся удар пластику об дерево. Це ліхтарик випав з кишені і його крихітні деталі посипались по підлозі.
— Ходімо! Ходімо грати!
У голові білим шумом безперервно звучали напрями, куди він повинен піти пограти. Але поки рівновага не найгірша, вся увага дівчини повністю зосередилася на задачі повернути зір. Її пальці ковзали по холодній невідомості, яка вчепилася їй у голову. Дряпала та щипала нігтями, під них забивався липкий бруд. Всі гидотні відчуття були не дарма, коли вдалося схопитись усіма пальцями. Вона відразу потягла не шкодуючи сил. Почувся хрускіт, мерзенний на слух й на дотик сплеск рідини. Сморід ударив у ніс, нудота не змусила себе чекати.
— Йо-ой, мені так бо-о-оляче, Оль... Нащо так зі мною?
Під спотворений регіт монстра, вона продовжила виламувати мерзоту по клаптику, в надії що воно відпаде. З останнім хрускотом так і сталось. Гнила, поламана кисть тепер валялась внизу. А на її нозі була така сама. Голова, мов мішок помиїв, перекочувалася з місця на місце, перериваючись тільки щоб вимовити чергову маячню.
— Ну ось, зламала іграшку... Нову даси?
Від його хижого погляду прокидався тваринний страх. Гомілка починала нестерпно щеміти від стискання, і щомиті біль тільки міцнішав. Але тепер вона все бачить. З чіткою мішенню перед очима обидві руки добре вхопилися за сковорідку. Насамперед вона вдарила по гнилій кисті. Дісталося і їй самій, зате ворожий хват ослаблений. Труснувши ногою вдалося відкинути на підлогу й одразу ж добити ударом чавуну. Ще одна кінцівка лежить неживою. Власник з цього лише дико сміється.
— Як весело! Як весело! Давай іще!
— То отримуй!
Тепер вона цілила в голову, поки та продовжувала кружляти довкола дівчини. Пара ударів із гуркотом влетіла об дошки. Остання спроба звела їхні погляди.
— Тільки знаєш... У всього є ціна...
— Щ...?
Після важкого влучення сковорідки, голова розчавлена наче гнилий кавун. Сморід ще нестерпніший за попередній. На цей раз вона не стрималась. Вже не розуміла, від чого її трясе, від пережитого чи стану тіла. Тільки втома була зрозуміла, лише бажання забути про все це… Тільки...
Той день, та ніч, не були для неї останніми.
Ніхто не вірив.
На місці подій не було жодних частин тіл, тільки нудотні плями, поламані речі, брудна сковорідка.
Її друзі прийшли вже після того, як Оля знепритомніла. Вони були неушкоджені, не зустрілися з монстром. І... Не розуміли чому вона плакала побачивши їх живими й здоровими.
У лікарні легкі травми визнали випадковими забитими місцями. Розповідь за бурхливу фантазію у гарячці. До неї швидко прийшло усвідомлення — наполегливість лише додасть проблем.
Коли повернулася додому, зрозуміла...
Вона не відчуває себе у безпеці.
Скрізь таїться загроза. З того часу переїжджає у пошуках криївки від знегод.
Не можна втручати друзів ще більше, вони не зможуть нічого вдіяти. А ризик для них...
Лише одна річ допомагає впоратися з тривогою, та, що була з нею від і до.
Те чудовисько хоче отримати своє, отримати заміну. Яку сам зламав.
— Я не винна, що хочу жити.
— Я не винна, що він прийшов до мене.
— Я не готова платити його ціну.
— Я не дам йому здолати себе.
© DeadNeko 2026
