Чи кохала я його?

Передмова:

Всесвіт ЕΘЕРІУМ

Дякую друзям та колегам, які надихнули мене на створення цієї маленької пригоди та поділились натхненням, створюючи такий цікавий всесвіт. Я ціную вашу підтримку.

Щира шана терпінню найкращих бетарідерів зі спільноти графоманіяків та графоманіячок Влада Сторітелера.

1. Знахідка

Холод.

Холод гриз тіло та крутив нутрощі.

«Добре», — ця проста думка дивувала.

«Що добре? Хіба ж добре коли тобі холодно?»

Відповідь знайшлася миттєво:

«Я жива»

Здатність відчувати засвідчила про це.

Тіло відчувало температуру. Очі, що поволі розплющились, бачили світло.

Світало. Небо розливалось ліловим та блакитним. Самого горизонту не видно за густими деревами.

Різкий хрускіт сухої хворостини злякав мене. Вовк, причаївшись, дивився мені в очі. Хотіла простягнути до нього руку, але щось скувало рух. Щось в’язке, мокре та холодне. Від мого смикання у чорному болоті вовк злякався та втік геть за розлогий кущ ліщини. З гучним чваканням рука нарешті вирвалась зі смердючої багнюки, що до самої шиї поглинула моє тіло. Так, наче я ніжилась у ванні.

Мляво лежати недоречно.

«У тебе плани», — відчуття метушні шкрябало мою свідомість.

Я мала плани, мусила поспішити.

Витративши чимало сил, нарешті змогла видобути себе з полону слизької та в’язкої маси. Піднятись на ноги. Вся перемазана мерзенною сіро-чорною болотною тванюкою.

Поряд розвалини цегляної будівлі огорнуті вранішньою мрякою, далі попід вцілілою стіною лежала перевернута синя бочка, зламані дошки та пляшка шампуню.

«То ось чого я гола», — здогадалась про польовий душ та посміхнулась.

Одяг знайшовся трохи далі, але чомусь пошматований та скривавлений. Я зітхнула та спробувала витягти кофту з купи. З неї випали незрозумілий сірий мотлох та палиці.

«Кістки?», — майнула жахлива думка.

Та ні, лише привиділось у ранковому мареві. Картатою кофтою обтерла якомога більше багнюки, яка стрімко сохла та стягувала ніжну шкіру. Мені це зовсім не подобалось.

«Я? Мені?», — задумалась.

Я не знала хто я. У пам’яті не виринало імені. Лише оте метушливе бажання бігти та ховатись. Раптовий неймовірний страх огорнув мене. Тут небезпечно. Знала, що тут були тварі набагато страшніші за вовків. Спочатку я повинна врятуватись, а вже потім... Потім?

«А що потім?»

— Треба додому. Дома я у безпеці, — я незграбно прошепотіла кущу за яким сховався вовк, а потім голосніше вже перемішаному вогкому болоту: — Дома все моє. Дім дасть відповіді та заспокоїть, — мій голос задзвенів у тиші ранку та сполохав зграйку пташок.

Я прослідкувала поглядом за ними. Сонце вже піднялось і освітлювало галявину з болотним трясовинням та рештки будинків, що оточили мене. Розвалини поросли диковинням. Криві високі та молоді низькі дерева, терен, будяки та кропива. Все вказувало, що я не просто у занедбаній місцині, це наче знищене війною та покинуте село.

Від холоду по голому та вогкому тілу пройшли дрижаки. Я пішла рискати околицями, думу думати краще вдягненою у теплі. Біля колись вибіленої стіни виднівся просвіт арки вирубаного у терені тунелю. Пробираючись дивним проходом, уявила, як мене такою бачать мої друзі, та розсміялась. Гола та перемазана смердючою глиною, довге чорне волосся висить вогкими джгутами...

— Наче та русалка чи мара! — дивна думка розсмішила мене ще дужче. — Невже у мене є друзі?

«У всіх є друзі, — сама спитала, сама відповіла. — Розберися з тим хто ти, а друзів залиш вже на потім»

Сміючись щиро та весело, я вийшла на порослий низьким різнотрав’ям двір. Справа розвалений ґанок та вхід у будинок, що чорною порожньою пащею одвірка, запрошував зайти.

У хаті, в одній з найуціліліших кімнат облаштовано тимчасове житло. Вистигла їжа на столі. Ліжко та диван розстелені, на них та підлогою валялась купа різного мотлоху. Здорові гумові чоботи сумно нудились біля ліжка. Вони точно належали чоловіку, бо були аж сорок шостого розміру. Мені завеликі для носіння, краще вже шкарпетки надибати. Поряд лежав старий наплічник, у якому знову ж таки чоловічі речі. Умовно чистий одяг, консерви та гаманець з документами.

Борислав Генріхович Марленко

Дата народження: 20.07.2019р.

Реєстрація: м. Харків Аджарський пр. 22

Сірооке обличчя хлопця зі світлини голкою врізалось у мою свідомість.

«Борис», — я згадала, що мене бісив його недолугий гумор та постійні хтиві натяки.

Ймовірно він був моїм другом. Друг, якого безсумнівно тут не було. Виникло стійке переконання, що вже ніколи й не буде.

Я роззирнулась. Рештки страви у баняку давно всохли та запліснявіли. Металева з великою квіткою емальована мисочка смерділа давно стухлим молоком. Така руїна була огидна мені. Тут жити я точно б не хотіла.

Під столом знайшлась сіра спортивна сумка. От там вже були мої речі: телефон, запакована їжа та, звісно ж, документи.

Олеся Анатоліївна Глушко

Дата народження: 12.04.2022р.

Реєстрація: м. Харків вул. Софіївська 31, кв. 57

— Якась я сумна на світлині. Олеся значить...

Цикнула та перевела увагу не телефон. Спробувала вгадати пароль. Марно. Закинула все назад і натомість на дні сумки надибала ключі.

— О! А ось і мій план, — піднімаючи ключі від машини я вирішила, що саме робитиму далі.

Скориставшись простирадлами з ліжка та колодязем, відмилась та привела себе до ладу. Нарешті вдягнена, з протеїновим батончиком у зубах і сумкою на плечі, я рушила геть.

Обрала найбільш протоптану стежку та впевнено пішла у ліс з густим підліском. Скоро стежка привела до темно-зеленої пошарпаної колимаги, що припала пилюкою серед дерев на узбіччі порослої дороги.

Короткий «бібіп» і я вже сиділа за кермом. Закинула назад сумку, відкусила наступний батончик та завела машину. Старезний позашляховик чхнув, рикнув, але завівся з першого разу. У навігаторі вибрала пункт призначення «Хата». Розумний пристрій побудував маршрут.

Я розвернула авто. Задубілі покришки верескнули та понесли мене геть з цього смертельно небезпечного лісу.

2. Вечеря

Дорога тягнулась тонкою розбитою сірою цівочкою, яку майже поглинули кущі та малі деревці. Вона вела мене на захід. Пейзаж захоплював. Ліс густими хвилями поглинув колись затишне знищене війною поселення. Різнорозмірні рештки сірих будівель виринали з зеленого моря то тут то там. Природа забирала своє.

Потім машина вирвалась на гарну дорогу, що засіяними полями та відремонтованими поселеннями стрімко наближала мене до величного міста Харкова. Петляти його впорядкованими вуличками та нервово здригатись від невдоволених гудків клаксонів довго не довелось. Навігатор швидко привів до місця призначення.

Охоронець на парковці ліниво окинув мене байдужим поглядом та пропустив.

«Ну і де моє місце?», — впевнено посміхнувшись охоронцю, я повільно рушила шукати.

На другому колі побачила знайому червону шевроле. Я впізнала брелок та жовто-блакитну стрічку, що звисали з дзеркала заднього виду. Паркуючись, поклалась на м’язову пам’ять. Звичним жестом закрутила кермо та підкралась до знайомої ямки під заднім правим колесом.

Охоронець палив, спершись на балюстраду невеличкого майданчика, поряд дверей своєї охоронної конурки.

— Давно тебе не бачив, — дружнім тоном сповістив він.

Він примружився чи то через дим, чи через поганий зір.

— Були справи не в місті, — привітно відповіла ймовірному знайомому.

— Нова зачіска?

— А-а? Ага.

— Чорний колір тобі личить більше.

— Дякую.

Махнувши на прощання, дременула за шлагбаум. Не потрібні мені безтолкові теревені. Я поспішала.

«І куди?», — незнання того де я, примусило завмерти.

Навігатор привіз на проплачену парковку, але я, тетеря, не здогадалась відкрити карту та подивитись де саме мій дім. Щоб не викликати підозри, перебігла дорогу до хлібної крамнички. Купила пачку заварних тістечок, пачку пончиків та великий крученик з маком. Поки розплачувалась, продавчиня люб'язно підказала де необхідний мені будинок та хитро поцікавилась:

— Йдете на дівич-вечір?

— Так, — швидко зголосилась я, вирішивши не випитувати, що то значило.

На ключах теліпався брелок від магнітного замку, тож двері під’їзду не стали проблемою, але там чатувала жива охорона. Логічно: консьєржка знала мене.

— О! Олесенько, — вона задрала голову, щоб погляд пройшов через скло товстих приспущених окулярів, — тебе так довго не було. Я там твою пошту окремо поклала. Біля ліфтів, згори на ящику. Ну, як зазвичай, — тепер навпаки нахилилася та через брови примружено розглядала мене. — Наче помолодшала? Тобі личить цей колір. Зробила завивку та нарощення?

— Так, дякую!

— Скільки заплатила, якщо не секрет? Онука таке ж хоче.

— Подруга робила. Тренувала техніку на мені, — я жартівливо ухилилась від прямої відповіді. — Тож мені було безкоштовно.

— Подруга? — брови консьєржки скакнули на лоба, — Невже?! Знайшла нових друзів, окрім Орини та своєї роботи? Либонь оце ше й парубка собі надибаєш.

Я награно розсміялась та махнула на неї рукою. Не хотілося продовжувати розмову тож поспішила втекти до ліфтів. Забрала пошту та простою математикою вирахувала потрібний мені поверх. Дякую, що всі поштові ящики висять тут рядочками. Ліфт приїхав швидко. Натиснути кнопку гіпотетично мого поверху завадив високий чоловік, що завалився до ліфта. Його обличчя ховалось у нетрях каптура та синьої бейсболки з орнаментом квітки.

— Восьмий? — його голос аж задзвенів у мене в голові. — Добре.

Як тільки двері ліфта зачиняються, він хитнувся та тяжко сперся о стінку ліфта. Руки у кишенях темно-синього худі, дихання зі свистом. З хлопом явно було щось не так.

«Цей дивний запах»

Тісна кабіна ліфта наповнилось металевим смородом, аж горло стисло. Ймовірно у нього також, бо дивак закашлявся.

Раптово замовк та обернувся до мене. Тобто обернулась темна конструкція з козирка та капюшона. Швидкий короткий крок і рослий хлоп вже впритул зирив на мене. Він був значно вищим, тож довелося роздивлятись сірі очі знизу догори. Холодні сірі очі з дуже розширними зіницями.

— До когось у гості?

— Додому, — відповіла спокійно, з цікавістю озираючи рухливу темряву його зіниць.

Варто було злякатись, але все навпаки — попри застережний шепіт свідомості: «наркоман якийсь», — я щиро зацікавилась силою в його очах. Схиливши голову, він безпардонно роздивлявся мене. Навколо незнайомця наче парило мариво. Раптом він відступив та приголомшено спитав:

— Олеся?

Я моргнула, панічно шукаючи його ім’я у пам’яті. Може аби зняв свою дурну кепку то і згадала б, а так все що мені лишилося — брехати.

— Так, — награно хіхікнула, — Не впізнав? Я зачіску змінила. Кажуть мені так личить ліпше.

— Кажуть...

Він не доказав, ми приїхали. Я перебирала та перекладала свої клуні та пакети з хлібного у спробі затриматись та уникнути нав’язливої уваги хлопця. Мені ж ще треба було знайти свою квартиру, але цей підозрілий, з якогось дива, вирішив зробити джентльменський вчинок. Відібрав у мене важке, та широким жестом пропустив уперед.

— Дякую, — видала свій найширший усміх, заплющила очі та зробила крок.

Уявляла дорогу. А раптом і зараз спрацювали б закарбовані рефлекси. Несвідоме штовхнуло моє тіло наліво. За дверима ще раз наліво: передостанні двері... Я зупинилась, повернулась направо та відкрила очі. На пошарпаних дерев'яних дверях красувалась римська цифра «LIX».

— Майже вгадала, — незнайомець м’яко відтіснив мене в сторону та вставив ключ у замок. — Це моя. Хочеш в гості?

На прихованому тінню обличчі, окрім кривого посміху нічого не можна було розгледіти. Я вишкірилась, забрала свою сумку та ввічливо, як змогла, промовила:

— Ні дякую. Те, що я провела тебе не означає, що планую зайти.

Обернулась на сто вісімдесят та зробила крок до своїх темно-зелених дверей з золотим написом «57». Ігноруючи цупкий погляд у спину, я поспішила відімкнути замок.

«Їсти! Зараз!», — взута вбігла на кухню.

Вузол пакета з маковим пирогом не піддавався і я жбурнула його у стіну. Голод зжирав зсередини, а ще мене не полишали тугі міазми дивного сусіда. Не переставала думати про ті очі та не могла вгамувати тремтіння від страху, що щойно мене настиг. З силою розірвала коробку з пончиками. Один за одним вони зникали в моєму роті. Жувати їх я не обтяжувалася і майже миттєво проковтнула все. Злизала цукор, задоволено посміхнулась стелі. Струсила крихти в куточок коробки та обережно відправила до рота їх всі до останньої.

«Фу! Ти як тварина», — спинала я себе від спроби вилизати останні цукринки з кутика багатостраждальної коробки.

Увімкнула чайник та відправилась до ванної змити вуличний бруд та цукор перед тим, як сісти за стіл вже, як вихований член суспільства. Сьогодні, перед тим, як солодко заснути на м’якому ліжку, я випила багато чаю, граційно поглинаючи заварні та маковий пиріг.

3. Професія

Ранком одразу пошкандибала детально роззирати малу, всього на дві кімнати, квартиру. Спальня відучора мала неприбраний вигляд.

«Коли ти вже встигла?»

— Потім приберу, — кивнула я своєму відображенню.

Повисмикувала мале руде пір’ячко з зачіски та відправилась роздивлятись «кабінет». Багато паперів, книг та зошитів, що лежали на столі на невеликій книжковій шафці, на підлозі та навіть на зеленій старенькій канапі. Стінами розвішані карти, роздруківки, малюнки від руки та нотатки. Всюди різноколірні стикери, яскраве море стикерів.

Я стояла посеред всього цього творчого хаосу підперши руки в боки та намагалась осягнути з чого ж розпочати пошуки. Я досі навіть не уявляла хто я, але мала чітке передчуття, що у цьому морі я знайду усі відповіді.

«Телефон! Комп'ютер», — загадала про речі, що лежали у сумці та зрозуміла з чого варто почати.

Відгорнувши папери з кутка, поставила на зарядку геть мертвий телефон. Розгребла трохи місця на канапі, всілась та вімкнула комп'ютер. І звісно там був пароль.

— От халепа, — зашипіла я на екран. — Що його тепер робити?

Ногою підхопила розчіплену сумку, що стояла поряд. Дістала гаманець та документ. Спробувала ввести дату народження, але після першої невдалої спроби зрозуміла, що варіацій лиш у даті забагато. Рік вводити повністю? А у якому порядку: рік, місяць, день, чи навпаки? Я відставила комп'ютер на підлогу, залізла на канапу з ногами, всівшись напочіпки, втупилась у стіну. До болю у скронях намагалась знайти у пам’яті хоч якісь підказки.

Пусто.

Комп’ютер, що залишився на підлозі, раптово погас. У чорноті екрана я побачила своє відображення. Кудлата компактна дівчинка, що згрупувавшись застигла на самому краю сидіння. Очі холодні та чорні, риси обличчя загострені світлом з вікна.

— Як гаргулья! — нарочито зло вирячилась.

«Чо саме гаргулья?», — перевела погляд на роздруківки та малюнки.

Стіну переповнювали зображення дивних створінь, їхні описи, вирізки газет з аномальними випадками. Найбільше було про кікімор.

Я сплигнула, сіла поряд комп'ютера на підлогу та ввела:

Кікімора|

Екран блимнув та з'явилось коло завантаження системи.

На робочій стільниці поверх осіннього лісу було безліч тек та ярликів. Перед очима відкрився безлад, десь такий як і у моїй спальні. Проте вибору не було тож я полинула у читання та осягнення нових старих документів.

Я захопилась настільки, що не помітила як на зовні та в кімнаті стемніло. Вимкнула комп’ютер, та попленталась на кухню вечеряти, чи обідати... а може навіть снідати?

За цілий день старань дізналась, що я обіймала посаду молодшого наукового співробітника Харківського інституту досліджень східних територій України. З іншими вивчала наслідки війни у рамках державного проєкту з відновлення фронтових територій. Урядовці готували програму розбудови знелюднених війною земель, до якої ми мали надати різноплановий аналіз сірої зони та пропозиції реінтеграції. Я працювала у групі, що займалась околицею між Першим Лиманом та Дворічним. Мого наукового керівника звали Глушко Валентин Кирилович.

— Розвиток аномалій у землях, що постраждали від масових вбивств та руйнувань, — пробубоніла тему свого дослідження уголос, вмикаючи чайник.

Звісно «аномалії» занадто розмитий термін як на наукову діяльність. Однак сумнівів не виникало, які саме аномалії вивчала я. Хіба таку містичну ненаукову маячню, як потойбічні істоти, можуть профінансувати з державного бюджету?

Питання звісно риторичне, бо якщо я цим займалась і називала роботою, значить щось платили. Принаймні я мала кошти, на які оплачувала своє існування.

Чайник забулькав. Витрясала вчорашню заварку із масної у розводах чашки, заварила нову порцію.

Окрім формальностей ту мене неймовірно цікавив фольклор, байки, козаки та легенди. Купа етнографічної літератури та заміток у місцевих пресах. Особливо багато про кікімор, створінь, що мали жити у хатах чи лісах та болотах.

«То хатах чи болотах?»

Судячи з тексту останнього файлу, мене дослідницю бентежило, що кікімора все частіше з’являлась на землях сірої зони. Це персонаж північних та північно-східних територій, створіння не притаманне цим землям. Сильно переживала, що такі інтервенти з московії активно захоплювали покинуті села сходу та поступово витісняли місцевих домовиків, лісовиків та мавок.

Я поставила чай та знову з ногами вдерлась на стілець. Потупилась у чашку, чекала коли чаїнки потонуть.

Поки одні за одними коричневі шматочки, кружляючи колами пускались дна, я гадала, що ж мені робити далі. Звісно читати про чудернацьких етерієвих створінь було достобіса цікаво, але насправді я не відчувала захвату чи піднесення від думки про роботу. Однак судячи з усього, це все чим я жила раніше. Тобто десь там точно була відповідь на питання, як так сталось, що я отямилась без пам’яті у болоті.

Мій шлунок забурчав. Я схаменулась та роззирнулась.

— Хоч покотом покоти, — згадала, що їсти-то в мене і нема.

Вибору не було: довелося йти у магазин. В коридорі погляд зачепився за пошарпані дерев’яні двері сусіда. Тишком нишком притулилась та дослухалась. Нічого. Нічого окрім п’янкого запаху м’ясної страви зі спеціями. Знову у шлунку забурчало. Зітхнула та поспішила геть.

Ліфт їхав задовго, тож від голодної злості почала гатити носком берці в облізлий косяк ліфтових дверей. Збоку клацнуло, хтось йшов сюди.

«Дідько, це ж той сусід», — здогадалась я по аромату, що повіяв з загального коридору.

І дійсно це був він. Зараз хлопець вдягнувся по-людськи, хоч і у домашнє. Спортивні чорні штани, світлі кросівки, біла футболка та розстібнутий темно-сірий кардиган. Він був без кепки, його довге світло-русе волосся перехоплено в охайний пучок на потилиці. Сусід тримав пакет зі сміттям.

— Сміття на ніч з хати? Ти шо, хіба так робиться? Жінка сваритиме.

Я хмикнула та посміхнулась. Він поглянув мені в очі поглядом повним нерозуміння.

«Боже яка дурня! Хто нині вірить у тупі забобони?», — подумки стукнула себе у лоба.

Хотіла виправити ситуацію привітавшись, але не встигла — приїхав ліфт.

4. Голод та аромати

Я зайшла, нервово натиснула кнопку першого поверху, відступила у куток та втупилась у підлогу поглядом. Згадала, що дійсно вже бачила цього високого красунчика не один раз. Його ім'я вертілось у свідомості, але ніяк не виринало.

— Я живу сам, — він посміхнувся та, обпершись плечем об стінку, почав неприкрито роздивлятись.

В очах дивний блиск, а на губах легенький усміх. Від нього пахтіло спеціями та солодощами. Судячи з відклику у моїй голові та серці, я знала його. Він мені подобався. Чи може я його...

Гучно забуркотів живіт. Я настільки зголодніла, що ледве не пускала слинку, розглядаючи руки, ключиці та шию юнака, які так необачно не прикривав глибокий комір футболки. Він перехопив пакет в іншу руку і лише тоді зрозуміла, що хлопець щось промовляв до мене.

— Перепрошую що?

— Кажу, що можу будь-коли виносити сміття, бо не маю з ким сваритись.

Його голос п’янив та відлунював тисячами дзвіночків у голові. Він завів вільну руку за спину та з незрозумілим натиском у голосі сказав:

— Леся.

Я кліпнула, не розуміючи до чого він це.

— Олеся? Так, я Олеся, але от твого імені не пам’ятаю. Вибач.

Красень цикнув та зітхнув. Його губи застигли у штучній усмішці. Я одразу пожалкувала, що сказала це. Якщо хлопчина мені подобався, то однозначно мала б знати. Він же мій сусід, не вірю, що жодного разу не сходила до нього по сіль.

— Корній, — його усміх ожив, а очі мигнули теплом. — Мене звати Корній.

Він дістав руку з-за спини, щось швидко запхав у кишеню та простягнув мені відкриту долоню. Я рефлекторно потисла.

— Приємно познайомитись, Корнію.

— Йдеш на нічне побачення?

Від його дотику по руці пробігли сироти, а серце пропустило удар. Я погано розуміла про що він говорить і у відповідь лише мекнула. Ліфт приїхав, двері прочинились. Корній вийшов першим, а я стовбичила вгамовуючи свою аритмію. І тут раптово до свідомості дійшов сенс його слів. Я зірвалась з місця та наздогнала Корнія вже на вулиці. Схопила за рукав кофти та швидко затараторила:

— У магазин! Я йду у магазин. Хочу купити щось до чаю.

Корній зупинився, лагідно усміхнувся та окинув з голови до ніг довгим оцінюючим поглядом.

— Жартую. Ти одягнена так наче це ти сміття виносиш, а не я.

Я пустила його рукав, кров прилинула до щік. Хлопець мав рацію. Нечесана, з неохайною гулькою на голові. Під довгою розстібнутою фліскою кольору хакі рожева майка та затерті джинси. Як завершення образу — заляпані лісовою багнюкою берці. Яке вбіса побачення? Я ж як та мара з кольорової світлини на стіні свого кабінету. Стало ніяково і я опустила погляд, закусивши губу. До всього шлунок знову нагадав навіщо взагалі випхалась назовні. У вечірній вуличній тиші бурчання прозвучало як рик лютого звіра.

Корній видихнув, запхав руку у кишеню, пошукав та дістав жменю монет і пожмакану купюру.

— Ймовірно теж маю купити хліба.

Він відвернувся та одним красивим вивіреним кидком відправив туго скручений пакет у смітник, що стояв через дорогу. Пакет, повільно обертаючись, полетів по високій траєкторії та охайно влучив точно у центр сміттєвого бака.

— Що ж. Прогуляємось? — він усміхнувся та продовжив: — Тобто у магазин за продуктами.

— А-а? Так, звісно.

Я ринулася повз нього у бік парковки до вже відомого хлібного. Корній перехопив мене під руку та потягнув в іншу сторону.

— Цілодобовий мінімаркет не там, — він обійняв за плечі та повів темною вулицею.

Як зачарована я пішла за ним. У голові гуділо та десь нижче діафрагми наче оселилась зима.

«Тікай, — набатом било у скронях, — тікай!»

Я не розуміла свого переляку, наче не маленьке вже дівчисько. Так, статний красень пригорнув мене за плечі, але ж це не вперше. Чи таки вперше? Спроби пригадати що пов’язувало мене з цим хлопцем, тільки розбурхували мою фантазію. Мої щоки пекли від емоцій, а на його обличчі застиг ледь помітний усміх задоволення.

На пішохідному переході Корній пустив мене та до самого магазину вже спокійно йшов поряд, запхавши руки у кишені.

***

У темряві Корній невдало ступив на пішохідний перехід, трохи запнувшись. Біль пронизав нутрощі. Хлопець тільки-но більш-менш оклигав після недавнього. Втримав стогін, відпустив тонкі дівочі плечі та трохи збавив темп. Стиснені від болю кулаки заховав у кишені.

Хлопця не дивувала покірність з якою дівчина, як зачарована, йшла поряд. Знав таку дівочу реакцію добре: не перший же раз вів під ручки дівчат, які западали на нього. Те, що Леся так миттєво повелась на його пропозицію, не дивувало, Корній давно помітив важкі погляди, якими сусідка роздягала його. Хлопця вона ніколи не цікавила, але зараз було зовсім все інакше.

Поки був розігрівав їсти все намагався осягнути, чи не примарилось побачене ним у ліфті та чи дійсно то була Леся. Сусідка вже більше ніж місяць не з'являлась вдома, принаймні так пліткувала консьєржка Клавдія Свиридівна. Стара неприховано нав’язувала її йому, наче була персонально зацікавлена у їхньому романі.

Як тільки почув, що сусідка вийшла з квартири, поспіхом вигадав банальний привід нав’язатись, мав пересвідчитись. Ну і, звісно, безпека понад усе: не можна залишати її без нагляду. Корній мусив сповістити про неї куди треба. Однак, те, наскільки покірною вона йшла поряд, було нечуваною удачею, яку він нізащо не проґавить. Чорний окуляр, якій грів кишеню, однозначно показав, що вона варта зусиль. Допоки дівчина була чистою та невинною, все буде у рамках допустимого. Корній прийняв рішення діяти самостійно.

У магазині Леся згрібала пакунки печива, булки, зефірки, шоколадки та здоровий шмат акційного медовика. Брала кожну упаковку, шумно затягувала повітря ретельно принюхуючись, причмокувала та лише потім клала у возика. З того, як голосно іноді проковтувала слину, стало зрозуміло наскільки вона зголодніла. Корній взяв половинку чорного та на касі пропустив низеньку супутницю перед себе.

«Невже Леся завжди була настільки куцою? — він зацікавлено розглядав її кучеряве темне волосся, що неохайним пучком трималось купи на потилиці. — І колір не той»

Насправді раніше Корній не дуже-то і звертав увагу на такі особливості сусідки, що жила у квартирі навпроти. Хоч дівчина перед ним дещо змінилась: колір волосся, завивка, трохи схудла — але це точно була Леся. Від неї пахло вогкістю та лісом. Корній не любив ці запахи, вони нагадували про роботу.

Розплатився за хліб, з ніжним усміхом підхопив важкий пакунок та прочинив перед нею двері. Дорогою він видав максимум чарівності на яку був здатен. Щораз придушуючи моторошне відчуття, коли темні Лесині очі роздягали його, а кирпатий носик шумно обнюхував. Він нагадував собі, що вона варта всіх зусиль.

У ліфті натис потрібний поверх та продовжив улесливо забовтувати.

— Так багато солодкого? — він підняв роздутий пакет. — Гарний метаболізм маєш?

— Шо?

Опинившись близько нього дівчина знову втратила чіткість мови та зніяковіла.

— Питаю, за фігуру не переймаєшся?

— За фігуру? — вона підняла руку та сильно прикусила міцно затиснутий кулак. — Я просто дуже голодна. Сьогодні ще нічого не їла.

— Це погано! За режимом харчування треба слідкувати, — Корній провів рукою по своєму торсу. — З такими поганими звичками можна нажити болячок.

— Не провокуй, — дуже тихо прошепотіла вона у кулак і перелякано схаменулась та поглянула на усміхненого Корнія.

— Якщо хочеш, пригощу тебе. Маю рагу. Рецепт пальчики...

Ліфт зупинився, вони приїхали. Олеся нервово з силою протислась у двері, які тільки ті почали відсуватись, та стрімголов кинулась геть. Корній поспішив за нею, наздогнав, коли дівчина панічно намагалась втрапити у свою квартиру.

Від трясучки ключ не потрапляв у замок. Вона загарчала, натисла сильніше та нарешті впоралась. Швидко двічі провернула та розчахнула оббиті темно-зеленим дермантином двері. Корній встиг перехопити, перш ніж вони захлопнулися. Леся обернулася та з неймовірною силою штовхнула їх. Довелось задіяти підсилення. Він розставив ноги ширше, стис торець дверей та підхопив цівочку етеру. Його кардиган сповз, м’язи пекли від напруги та, здається, розійшлися шви поранення. Вона знов зашипіла, тепер вже на хлопця, який спокійним тоном зазначив:

— Пакет, — Корній тримав голос під контролем.

Він, примруживши очі, повільно розглядав квартиру та перелякану дівчину.

— Ти забула свої покупки, — продемонстрував клуню з солодощами, піднявши вище.

— А! Точно! Дякую, — вихопила пакет. — Вибач...

Вона передпліччям сильно штовхнула його у груди. Корній похитнувся та зробив крок назад. Чим і скористалась, шумно хлопнувши дверима перед носом захеканого хлопця. Він пішов не одразу, притулився до дверей, дослухався. По той бік почув ще одне тихе «вибач» та стукіт босих ніг. Леся побігла на кухню і занадто гучно зашаруділа пакетами та чашками. Хлопець розплився у широкій посмішці. Здавалось сама фортуна поцілувала його. Неспішно відчинив власні двері та пішов і собі вечеряти.

На дворі була глуха ніч. Корній відломив кусень щойно придбаного хліба, ложкою зачерпнув прохололе рагу прямо з каструлі, та швидко запрацював щелепою. План дій потроху складався у його голові, хоча ще стільки всього потрібно було продумати, знайти інформації. Фортуна фортуною, але у такій справі знадобляться всі знання, до яких можна було б дотягнутись. Для нього це задача із зірочкою.

5. Дзвінок

Ранок зустрів тяжкістю у кінцівках. Я спала у майці та штанах. Не дивно, бо не спромоглася перевдягнутись вчора. Похід у магазин став надмірно емоційною пригодою. Від моменту, як Корній взяв мене під руку у голові гуділо, а в животі лоскотали метелики. Захоплення та переляк вихором перемішались у серці. Те як він зазирав у квартиру та не давав зачинити двері, збурило уяву вкрай. Ледь знайшла сили не кинутись на нього прямо у коридорі — голод та бажання вивертали. Отямилась лише тоді коли, без розбору пхала у рот щойно придбані наїдки. Заливши все холодним чаєм з розбухлим листом, та, як була, завалилася спати.

«Він мав рацію», — зголосилась з Корнієм.

Роздивляючись своє відучора замурзане шоколадом обличчя, прийняла рішення більше ніколи вночі не нажиратись і дотримуватись здорового денного розкладу.

— Треба налагодити режим.

Буркнула відображенню та спробувала причесатись, але зваляне за ніч волосся не хотіли піддаватись. Було боляче. Я не витримала та запустила гребінця у дзеркало. Воно тріснуло. Махнула рукою та пішла снідати, пити чай з тортиком.

Опісля знову засіла за свої записи у сподіванні забутись у цікавій історії про дивних містиків та щось, що я назвала «етер». Знайшла план роботи, який була підготувала геть раніше. Подивилась на дату і скривилась. Я мусила робити звіт. Негайно. Покрутила пожмаканий папірець, зітхнула:

— Робота не вовк, в ліс не втече.

Вирішила сумістити корисне з приємним, підклавши ногу під себе, занурилась у виконання. На якісь гроші ж треба було купувати смаколик.

Робота кипіла. Записів та чернеток був цілий стос паперу, а на компі так ще більше.

— Де фото? — накручуючи локон на палець, скажено клацала мишкою у пошуках «Фото вівтар з 8-гран». — Бляха, аби ж я ще пам’ятала шо то...

Зашипіла та відштовхнулась віл столу. Сподівалась, що стілець поїде далеко, аж до стіни, але одне з коліс зачепилось за ремінь сумки. Зі звіриним риком схопилась на ноги та вже замахнулась пхнути трикляту сумку.

«Телефон!» — осяйнув спогад.

Хутко розсовуючи зім’яті вже опрацьовані папери, витягнула його, підчепивши за зарядний дріт. Увімкнула.

— Добре що хоч пароль той самий.

Фото знайшлося швидко і робота закипіла далі. Ще стільки всього треба було закінчити та головне встигнути відправити до вечора.

Гучний передзвін примусив підстрибнути, не одразу допетрала, що то дзвонив телефон.

На екрані висвітилось ім’я:

Орина_хитра_скотина

— Алло, — з пересторогою відповіла.

— Бо! Нарешті, Леся! Де тебе нечиста носить? — почувся дзвінкий дівочий голос. — Думала вже заяву у поліцію писати. Поїхала у сіру зону і як чорт злизав. Хоч би смайлик якийсь прислала, ну, — Орина хитра скорина гигикнула і додала: — Розповідай!

— Я тут.

— Що тут? Коли приїхала, чого не подзвонила? З Борисом зустрілась?

— З Борисом? — я відштовхнулась ногою і крісло закрутилось навколо своєї осі.

— Ти ж казала, що він давно на зв’язок не виходив от і поїхала до нього, ну. Перевірити як там польові дослідження.

— А-а-а. Борис! — згадала хатинку в лісі та чоловічі чоботи.

— То що? Він як?

— Нормально.

— Що нормально? Слухай-но, Леся, ти якась не говірка... Щось сталось?

— Все норм.

Я підняла обличчя до гори, зручно вклавши голову на широку спинку стільця, продовжила розкручуватись. З того боку запала довга пауза.

«Чому моя ліпша подруга підписана як „скотина“? — гвіздком застрягла думка в голові. — Жарт?»

— Слухай, Олесю, точно все гаразд? Мені приїхати? Ти у небезпеці? Маякни, якщо щось не так. Скажи...е-е-ем... бутерброд.

— Та все гаразд.

Я встала та пішла на кухню: час обідати. Дорогою монотонно продовжила:

— Не треба приїздити. Я зараз смерть як зайнята. До вечора треба здати доповідь.

Поставила чайник, дістала залишки торта та застрибнула на стілець.

— Слухай, ти, ну-у, — в голосі Орини почулось хвилювання. — Може він тобі все розказав? — тихо спитала вона.

— Може і розказав, — продовжила ухилятися від конкретних відповідей.

— Значить таки розказав, — вона зітхнула. — Вибач я переспала з ним випадково. То було несподівано, ми зустрілись на вечірці у колеги. Його туди кузен привів. Ну, і... — вона нервово зітхнула, а потім заговорила швидше: — Та-та, я знаю що він твій колега і що він до тебе постійно залицяється, але ж ти його морозиш! Ну, і ...

— Байдуже, він мені не подобається.

— А? — схоже не очікувала такої моєї відповіді. — То ти не злишся?

— Ні, не злюсь.

— От і добре, — голосом повним полегшення відповіла подруга. — Може тоді я завтра до тебе на чай?

— Як хочеш, — я відправила великий шматок торта у рот та пробубоніла: — Тільки торта чи чогось такого купи.

— Торта? А дієта всьо? З відколи це ти торти їси?

— З від зараз.

— Чорт! Бісиш! Добре я зрозуміла, — вона розсміялась. — Наберу як їхатиму. Тільки тримай телефон зарядженим, ну! Бо мене реально ледь дідько не вхопив.

— Ага, щасти. — я розірвала зв’язок не чекаючи на відповідь і нарешті поїла у спокої.

Досьорбала залишки чаю, сплюнула шматочок розбухлої чаїнки та окинула оком загиджену кухню. Всюди валялись шматки обгортки, у раковині купа брудних чашок, а на підлозі крихти невдовзі заснують нову цивілізацію.

«Наче на похоронах домовика», — зітхнула та полізла шукати віника.

Він стояв у кутку за холодильником, але мені так не хотілось того робити.

— О, ні! Робота! — крутнулась навколо себе та покрокувала дороблювати те, що цікавіше.

Якщо обирати між «треба робити роботу, але не хочеться» та «треба прибирати, але не хочеться», то вибір очевидний. За чисту хату грошей мені не заплатять. Проте дійти до кімнати я не встигла: подзвонили у двері.

«Невже „Хитра_скотина“? Вона шо, живе десь поряд?», — я насупила брови та різко розчахнула двері.

Там була не Орина.

— Корній?

Хлопець був вдягнений у вже знайомий світшот, проте цього разу без кепки. Його русе волосся грубими кучерями вільно спадало на плечі.

— Привіт, я тут випадково захопив твою пошту, — він заправив за вухо пасмо, що сильно вибивалось, — тут рахунки за комуналку.

— Рахунки?

— Ага, вони досі їх носять, уявляєш? Давно налаштований безготівковий переказ, але вони все одно пхають ці марні папірчики.

Він простягнув листа та обережно заглянув повз мене у квартиру. Ступивши вперед, я майже повністю закрила за собою двері, не хотіла, щоб бачив безлад.

— Дякую, — посміхнувшись, забрала листа.

— Слухай, — він ледь підсунувся до мене, — Насправді я хотів дещо спитати.

Корній ліктем сперся на одвірок. Щоб подивитись у його красиве обличчя, довелось підняти голову. Усмішка хлопця добра та чарівна, але мені скрутило у кишках та замуляло проміж лопаток. І знову це нав’язливе «тікай» з несвідомого. Серце почало бахати.

— М-мн? — мугикнула я з відкритим ротом задивляючись в сірі очі, що наче іскрились в тьмяному освітленні загального коридору.

— Сьогодні п’ятниця. Я хотів запросити тебе у «Конго», — він повільно підняв руку та зняв руде перо з мого плеча, покрутив та, не відводячи очей від нього, продовжив: — Клуб святкує три роки відкриття, тож там має бути весело. Підеш?

— Піду, — випалила я автоматом, — А, стоп! А що таке «Конго»?

— Нічний клуб недалеко звідси. Ну як недалеко, у Холодногірському.

Корній миттєво відступив, не дав отямитись. Перш ніж зайти до своєї квартири обернувся та продовжив:

— Я зайду в одинадцять. Будь готова, — знову чарівний усміх від якого у мене підкосились коліна. — Сьогодні будуть танці.

Він кинув швидкий погляд на мою голову та так само ніжно продовжив:

— Вдягни щось... зручне.

— Добре, — я нервово поправила волосся.

Відчула, як кров линула до обличчя. За Корнієм зачинилися двері, а я все продовжувала стояти та дивитись на римські цифри.

«А як же робота?»

— Відвали! Зроблю та піду!

Швидко поклала край суперечці з собою, навіть не вислухавши додаткових аргументів про те як-то я могла відмовити подружані, а за хлопом побігла аж прискоком. Поспішила назад до хати та за комп, бо треба якнайшвидше закінчити все та встигнути привести себе до ладу.

6. Стрічка

З документом поспішала як могла. Ретельно пакувала у речення все, що бачила. Дані зводила у таблиці, вставляла графіки та діаграми, які тільки мала. Судячи з усього, до втрати пам’яті я була дуже прискіпливою та мала гарну звичку вести нотатки.

«Дякую, Олесю, тобі за це», — посміхалась я сама собі.

Упакувавши геть все напрацьоване заздалегідь, нарешті зліпила лист Валентину Кириловичу. Вклала файл з довгою та гучною назвою:

«Вплив війни на міфічних істот: Міграції непритаманних регіону потойбічних істот та способи запобігання інтервенції ворожих потвор, їхнього знищення чи контролю»

Не марнуючи ні секунди, натисла «відправити», вигукнула переможне «еге-гей», та дременула у душ. Помилась швидко, але от з головою довелось повозитись. Про всяк, тричі вимиливши нечесані зрання кучері, я взялася за їхнє розплутування. Повернула гребінець та почала поступово приводити все до ладу. Боліло так, що під кінець навіть стала підвивати. Що ж такого роблю не правильно? Я спинилась та уважно роздивилась ванну: дивно, але там був всього один шампунь ще й для фарбованого.

— Всратися й не жити, треба ж було купити для кучерявого.

Я запустила майже порожню пляшку у воду, яка повільно стікала через забитий злив ванної, та полізла за феном.

«Спочатку висушу, потім розберусь з чесанням»

Через десять хвилин з повними сліз очима дивилась на себе у дзеркало та усвідомлювала, що фен зробив тільки гірше. Тепер волосся стирчало нерівномірно в усі боки.

— Обріжу все! — знову зайшлася підвивати.

Тупаючи п’ятками у підлогу, пішла шукати ножиці. У мене були одні, великі старовинні кравецькі з металевими ручками. Вивалила все долу з коробки «для шиття» та, шиплячи від злості, шукала потрібне. В око впала червона атласна стрічка.

«Зберу та перев’яжу стрічкою», — осяйнула ідея.

Так і зробила.

Вдягнула вільну червону сукню, підв’язала білим широким паском. Взула білі кросівки до них такий же біленький рюкзачок. Пишний кучерявий хвіст-помпон завершував образ. Від лоба ідеально зачесане та залаковане волосся, перев’язано червоною стрічкою: миленький бант та довгі блискучі хвостики стрічки елегантно падали позаду, аж нижче шиї. Ніхто і не помітить, що там не так все й ідеально.

— Впоралась! Я молодець!

Глянула на годинник: пів на одинадцяту.

«Ото я молодець! Ще купа часу!»

— І що мені тепер робити?

«Чекати»

— Поїсти.

...

Я пила вже третю чашку чаю, коли пролунав дзвінок.

— Якого біса?!

Мене трусило, бо дзвонив телефон. Корній запізнювався вже аж на цілих двадцять хвилин.

«Гадаєш він? Гадаєш зараз скаже, що не може піти?»

— А він має мій номер?

«А мені звідки знати, — я криво посміхнулась своєму віддзеркаленню. — Я ж нічого не пам’ятаю, забула?»

— Алло!

— О! Лесе, слухай, я зараз у магазині. Який торт взяти? Є київський, трюфельний та якийсь медовик. Що брати?

— Орина...

Ледь спиняю я себе, щоб не продовжити: «хитра скотина».

— Мені начхати, я зараз про це не думаю.

— А? Що так грубо, — ображено буркнула вона. — Я взагалі-то для тебе стараюсь.

— Бери будь-який. Все, давай, па-па.

— Е-е-е! Я що, заважаю?

— Щось типу того.

— Типу чого?

— Чекаю на гостей.

— В одинадцятій вечора?

— Так.

Запала пауза. Я вже зібралась просто покласти трубку, але дівчина тоном сповненим образи та злості спитала:

— Кого ти чекаєш у гості тоді, коли мені відмовила? Лесе, є щось про що я мушу знати?

— Нічого не трапилось, давай, па-па...

— ЛЕСЯ!

— Чо?

— На кого ти мене проміняла? Я вимагаю пояснень!

Вона бісила, але я розуміла, що найшвидший спосіб позбавитись її — розказати все як було. Спочатку позбудусь цієї скалки, а там сама піду до нього.

— Чекаю на Корнія, ми йдемо у клуб.

— На кого?

— На Корнія.

— На якого такого Корнія? Хто це вбіса... — вона зойкнула та продовжила: — Це той красунчик сусід? Отой що допомагав нам заносити твій диван?

— Так.

Звісно, про диван нічого такого не пам’ятала, але ж про красунчика чистісінька правда.

— Ах ти лисяча мордо! Ти йдеш на побачення з Корнієм та мені ані слова про це?!

— Ну, він тільки сьогодні запросив.

— Куди йдете?

— У клуб Конго.

— Ого! Там сьогодні гарна програма, я теж хотіла. Слухай...

Я не дослухала, пролунав дверний дзвінок.

— Що ти кажеш? — перепитала, відчиняючи двері.

— Кажу, що я теж прийду! Ти ж не проти, так?

У дверях стояв красунчик сусід. Мені відняло мову. Мліючи прошепотіла:

— Роби що хочеш.

— Тоді до зустрічі вже там!

— Ага, па-па.

Корній був вдягнений у чорну сорочку з засотаними до ліктів рукавами, чорні штани та елегантні нубукові туфлі. Волосся частково зібрано позаду в невелику гульку, а решта гарними хвилями спадала на розстібнутий комір.

— Зайнята?

Він кивнув у бік телефону, який досі тримала біля вуха.

— А? Ні, — відсмикнула телефон та незграбно запхала його у рюкзачок.

— З кимось розмовляла?

— З подругою.

— Пліткували про хлопців, — він посміхнувся та нахилив голову, його очі грайливо блиснули.

— Е-ем, ні, — не допетрала я жарту. — Сказала, що також прийде у клуб.

— Твоя подруга також прийде у клуб? — у голосі Корнія почулось незрозуміле роздратування. — І ти не проти?

— А? Е-ем... Вона ж подруга. Що я мала сказати?

— Наприклад «ні».

— Ну-у.., — я не знала як реагувати, — можу передзвонити та сказати, що ти проти.

— Я не проти, якщо ти не проти.

Він знизав плечима та повернув лагідний усміх на своє чарівне обличчя.

— Ходімо!

Корній простягнув сурову руку, запрошуючи мене. Я схопила маленький рюкзачок, білу кашемірову кофтинку та із задоволенням взяла його теплу долоню.

***

Корній елегантно заклав худу бліду долоню собі на лікоть та повів тендітну дівчину за собою. Він і так ледь стримував хвилювання від запізнення, а тепер ще ця третя зайва. Подруга, що знала Лесю, могла стати проблемою, вона однозначно руйнуватиме атмосферу. Хоча якщо все правильно зробити, то вони не зустрінуться. Клуб здоровенний, а подруга навряд знала його. Не варто розпочинати вечір з роздратування.

Для вгамування емоцій, Корній ще раз перебрав у голові всі приготування. У кімнаті все було ідеально: квіти, свічі, напої, фрукти та романтичний музичний плейліст. Навіть відмовився захопити з собою громобій, просто поклав ближче до ліжка про всяк. Він не хотів, щоб дівчина випадково вловила присутність такого сильного пристрою.

«Леся сьогодні має відчути себе найщасливішою, — він галантно прочинив перед супутницею двері, посміхнувся та стер свої страхи. — Я впораюсь!»

Корній був запізнився не зі своєї вини. Підхожий атрибут пощастило знайти майже одразу, але кур’єр запізнився більше ніж на годину. Далі витратив забагато часу на написання скрипту. Етерієвим чорнилом старанно був виводив кожну руну на тканині яскравого червоного шовку. Поки сохло, вбирався та повторював заклинання, яке у поетичних муках склав напередодні.

Звісно він вірив у свою вроджену красу та чарівність, але покладатись лише на харизму у такій справі було б недбалою дурістю. Тож планував він та готувався дуже ретельно. Мабуть, вперше пожалів, що так неуважно слухав на уроках пасивного чарування. Ну він же ліквідатор, а не медіумом, тож логічно, але...

«Може таки зателефонувати Лін?», — виходячи з ліфта, вкотре згадав за колегу.

Таке поривання приходило до нього не вперше за день. Тиха заучка Лін не була надто обдарованою, але вона ж... заучка. Корнію зараз і не була потрібна сила, йому потрібні знання. От тільки з Лін він не товаришував, ба більше був у контрах. Він був мав дурість глузувати з зовнішності колеги містика. Неохайна вдяга, як в доісторичної відьми, з ледь не всією палітрою веселки на голові — зовсім не мило та повний несмак. Про що Корній не упускав можливості сповістити у різкій та іронічній формі. Проте навіть не це найгірше.

«І чому я тоді не припнув язика», — зітхнув він, допомагаючи Лесі сісти в таксі.

Хлопець аж скривився, згадавши, як поставив під сумнів здатності Лін. На очах колег практикантів тоді ляпнув щось на кшталт: «твій потенціал вузький, як і твої азійські оченятка». Та ще й на додачу сказав, що з нього самого кращий медіум.

«Якщо впораюсь, — хлопець криво посміхнувся, та торкнувся щільно складеної у кишені хустки, — то все, що сказав, стане не просто знущаннями, а вироком»

От тільки чи впорається? Його як медіума вистачало менш ніж на хвилину перебування в етеріумі, а далі повільна смерть душі. Хоча в його випадку — досить навіть стрімка. Тонко ткана хустинка просохла вже давно. Ретельно підібране, невидне окові звичайної людини рунічне коло відчутно вібрувало у задній кишені. Скрипт мав посилити його зв'язок зі світом та надати принаймні ще хвилину часу.

— Це має допомогти, — кивнув він сам собі та поспішив приєднатись до Лесі у салоні машини.

Для більшої впевненості він уявив, що отримає в результаті всіх цих ризиків. Наскільки ефективнішим як ліквідатор він стане. Він і так був одним з найобдарованіших з новачків-практикантів, але тепер точно зможе відкривати з ноги двері в СКС.

«Я впораюсь!», — знову завів свою мантру заспокоєння.

Корній видихнув, начепив солодку усмішку та розпочав жваву бесіду, створюючи невимушену атмосферу довіри.

7. Танці

До клубу ми добралися на таксі. Корній був чемним кавалером: подавав руку, відкривав двері, підтримував мене та оберігав від випадкових зіткнень. Я відчувала неймовірне піднесення. Хлопець постійно жартував та розповідав історії, суті яких не вловлювала. Мене чарував його низький голос та усмішка, що постійно сяяла на устах. Я забула про все і насолоджувалась моментом.

Клуб святкував свою річницю, було багатолюдно та гучно. Дуже гучно. Мерехтіння вогнів та музика тисли на голову, але я не звертала на це уваги. Людський натовп пах всіма відтінками ароматів та емоцій. З одного боку це спантеличувало, а з іншого неймовірно бадьорило та збуджувало. Тут вирувало життя, лилося аж за край.

Конкурсами та маленькими перформансами не давали знудьгувати. Ми з Корнієм участі ні в чому не брали, більше стояли осторонь та пили коктейлі. Я все ще не наважувалась потягнути його танцювати.

— Ну!? Людиська, хто з вас пам’ятає цей хіт! — гучно у мікрофон закричав ведучий. — Саме з нього починались наші гарячі ночі три роки тому!

Діджей різко вимкнув звук і у дзвінкій тиші тугими басами повільно набирав оберти той самий хіт трирічної давнини. Поряд дівчина з радісним вереском схопила свого хлопця і вони рушили до натовпу, що стрибав нестримно та безладно. Корній посміхнувся й сам почав згинати коліно, вибиваючи п'ятою ритм.

«Запроси його! Ну! Ти ж саме для цього сюди прийшла»

— Корнію, пішли й ми...

— Га?

Я сказала затихо? Не почув через музику. Підступила до нього ближче та гукнула що сили:

— Я у туалет, — боягузливо змінила намір в останню мить.

— Ага! Добре, чекатиму біля бару. Тобі щось взяти?

— Так. Ще мохіто.

Він забрав у мене порожній стакан, показав «ОК» і рушив, оминаючи людей у натовпі.

В туалеті я довго намагалась примусити кучері з хвоста не стирчати, а все ж таки триматись кулястої форми як і було задумано.

«Треба було запросити його одразу. Чого ти чекала?»

— А раптом я погано танцюю? — висмикнула пір’їну із зачіски, обідрала її до стрижня та зітхнула: — Я ж не знаю як танцювати.

«Тю, та просто рухаєшся у ритмі та й потому!»

— Рухатись у ритмі.

Востаннє глянула на себе, стисла кулачки та сповнена рішучості пішла шукати свого красеня. Корній був там де і казав. Він стояв спиною до барної стійки і... розмовляв з кимось.

«Якщо не ти танцюєш, то його танцюють інші. Невдахо!»

Поряд нього стояла висока блондинка з пишними принадами. Чорні блискучі вузенькі штани та срібляста ультра маленька кофтина, яка приховувала лиш необхідне за законом. Довге пшеничне волосся виокремленими хвилями огортало ідеальне, не перевантажене макіяжем, обличчя. Дівчина з чарівною усмішкою говорила до Корнія та граційно жестикулювала тонкою рукою з мерехтливим манікюром.

Найприкрішим було те, що Корній уважно слухав та широко посміхався у відповідь. Ось блондинка нахилилась до нього, майже торкаючись великими грудьми його плеча, щось активно нашепотіла хлопцю на вухо. Корній розсміявся.

«І так завжди»

— Що завжди? — стисла кулаки ще сильніше.  — Того завжди, якого я не знаю?

«Зміни щось»

Протискаючись крізь натовп, я поспішила до Корнія. Статні люди навколо не помічали мене. Я наче маленька дитинка чи карлиця намагалась протиснутись між кремезними парубками та височавими дівками.

— Невже люди завжди були такими високими, — пробурчала я новій чоловічій спині, яка різко повстала переді мною.

«Ні, то ти мала курдупелька»

Натовп відтис мене до стіни. З того місця я чітко побачила обличчя нахабної дівки. Без сумніву то була Орина — обличчя з контактів у телефоні. Вона поглянула прямо на мене. Якусь мить роздивлялась холодним поглядом і знов повернулась до Корнія. Так наче випадково перестрілась поглядом з незнайомкою. У мене ледь щелепа не відвисла.

Тим часом змінилась музика. Орина схопила келих з рук Корнія, поставила на барну стійку та потягнула хлопця танцювати... і він пішов. Без задоволення, але пішов!

«Змінила?»

Засвербіло в носі та прохололо під очима. Сльози лише дивом тримались на кінчиках вій. Я розвернулась та пішла геть з цього балагану.

Музика гриміла, вдавлюючи мене у підлогу. Світло кружляло, мерехтіло та спалахувало всіма кольорами. Воно насміхалось, гіпнозувало та дезорієнтувало. Я почала відверто штовхатись до виходу. Люди обурено вигукували вслід. Мене це не чіпало. Вони всі огидні! Всі. Смердючі свині. Від яких віє нудотною хтивістю та кислою зверхністю.

— Здохніть! — прошипіла я, штовхаючи двері на вулицю.

Назовні панувала прохолодна ніч. Сироти пробігли по руках. Речі лишились у гардеробі у камері сховку, але мені було все одно. Я поглянула на небо де сріблястий диск майже повного місяця мерехтів та манив спокоєм.

«Ну і шо тепер?»

— У сраку все. Піду додому.

«У тебе ж ні грошей, ні телефону. Як?»

— Пішки.

Я рушила уперед. Мені не потрібен телефон, щоб віднайти свій власний дім. То моя територія. Мені не потрібні гроші на таксі — маю ноги. Я поглянула на свої біленькі кросівки та зраділа, що не вдягнула підбори.

«Забрудняться»

— Ну і шо.

Впевнено крокуючи незнайомими вулицями, я потроху заспокоїлась. Вже не так сильно хотіла вбивати, принаймні не Корнія. Проте Орину ніколи не пробачу. Вона ж подивилась прямо мені в очі!

«Удала, що не пізнала?»

«Зазіхнула на Корнія як на Бориса!»

«Не пробачу!»

Протиснувшись між двориками приватного сектору, вийшла до дороги. Там навпроти був цвинтар, за ним промзона, річка, а там пару кварталів і вже дім. Знову пославши все у сраку, вирішила йти навпростець. Я хотіла додому занадто сильно, щоб петляти у пошуках більш зручного маршруту.

Рипнула хвіртка воріт цвинтаря. Вогні вулиці залишились позаду і дорогу, що пролягла проміж могил, освітлював лише місяць. Тут було тихо, спокійно і навіть затишно. Прикинула напрямок і впевнено рушила до своєї хати.

Зовсім скоро від роїння неспокійних думок мене відволік пронизливий тваринний вереск. Бочком підійшла до високого дерева, сховалась та спробувала розгледіти звідки то пролунало.

В десяти метрах від мене трійка згорбилась над землею та щось активно розбирала. Дунув вітерець і в ніс вдарив солодкий запах. Пахло вогкістю медом та хризантемами. У мене забурчало у животі, рот наповнився слиною. Я інстинктивно зробила крок до компанії. Найвищий відчув присутність, випростався та обернувся. Його обличчя було замазано чимось чорним.

— Ти хто? — спитав він гортанним басом.

Я заклякла. Мені перехопило дух від картини, що постала перед очима. Незнайомці тримали у руках понівечене тіло здоровенного сірого пса. Старий справа витягав кишки та з сьорбанням засмоктував у свій здоровезний рот. Волога кишка як спагеті швидко залітала у ротяку, розбризкуючи навколо кров.

Перевела погляд на чоловіка, який заговорив до мене і нарешті розгледіла, що забруднило його обличчя. Кров. Вона поволі стікала з його губ та капала на волохаті оголені груди.

— Теж голодна?

Він знову звернувся до мене.

«Що? Та мене зараз знудить», — подумала я, але живіт гучно загарчав.

Запах зводив з розуму. Головою я розуміла, що має смердіти кров’ю та розідраним, переповненим екскрементами, кишківником. Однак мені пахтіло солодкою випічкою. Ледь стримувалась, щоб не кинутись облизувати обличчя незнайомцеві. Нестерпно хотілось крові, яка так марнувалась крапаючи на землю.

Чоловік з силою загнав руку у черево тварини та завовтузився в середині. Коли він стрімко висмикнув руку з собачим серцем, мені аж запаморочилось.

— Пригощайся, тут на всіх вистачить.

— Ага! Сьогодні нам пощастило, — підтримав свого товариша здороворотий. — Велика здобич.

— І найголовніше, сьогодні не довелось тікати та ховатись від тих мерзенних містиків, — тихо прошипів третій.

— Ага! Ліквідатори останнім часом як показились. Хапають без розбору.

— Виблядки всіх розвіюють до бісової матері. Навіть сліду в етері не лишається.

У мене почало калатати серце. Від горла до шлунка скрутив болючий спазм. Чоловік зробив крок, наполегливо простягаючи кривавий згусток. Його хода була дивною. Я поглянула на його ноги та зойкнула від переляку. Коліна згинались назад, а там де мало бути взуття у землю вгризлось чорне роздвоєне копито.

Жах розірвався в голові і я дременула геть не розбираючи дороги.

8. Птах

Не пам’ятаю, як дійшла додому, не пам’ятаю, як влізла у ліжко. У голові весь час стояла картина червоного серця у руці монстра. Мене бентежив не факт побаченого, а те моє нестерпне бажання впитись в нього, облизувати, смоктати й нарешті розірвати зубами. Я бажала відчути солодкий присмак та ситість. Ці думки роз’їдали допоки перегріта свідомість не полинула у сон.

Ранком перше що зробила, пішла на кухню снідати. Єдине, чого хотіла — примусити голод нарешті зникнути. Я сточила всі запаси, але мені не легшало. Нестерпно хотілось ще. У шаленстві впала на коліна та почала змітати руками крихти. Набравши жменю, поспіхом вибрала волосинки та вже майже відправила у рот, як з кімнати почувся дзвінок. Я отетеріла. Як? Мій телефон лишився у клубі. Обережною купкою зсипала крихти на столі та пішла перевіряти.

З’ясувалось, що то мене невгамовно викликав комп’ютер. Дзвонила якась Клавдія Вальдемарівна. Роздивляння фото нічого не дало, тож просто увімкнула зв’язок.

На екрані постало зображення сивої жіночки зі зморщеним, як родзинка, обличчям.

— Олеся Анатолівна? Мені переслали вашу доповідь на перевірку, — без привітання проскрипіла бабка.

— Добрий день, а нічого, що субота?

Схоже, моя самовпевненість її спантеличила.

— Ти ще маєш нахабство так розмовляти?

— Я відправила все у строк. Не розумію, що ще у вихідний вам від мене треба. Невже це не може потерпіти до понеділка?

Те що я поснідала не допомогло ані трохи. Ця суха баба-яга дратувала. Я все ще була голодна і тому зла.

— Слухай сюди, дівчинко. Те, що тебе на проєкт просунув твій дід, не означає, що ти можеш так розмовляти зі своїми керівник...

— Я виконала все що тре...

— Закрийся та слухай! Те лайно, що ти прислала більше схоже на жарт! Чи ти серйозно думала, що можна здати оту беззмістовну маячню, яку ти насмикала з якихось сумнівних джерел? Навіть якщо закрити очі на безструктурну форму, яка більше схожа на марення наркомана, то зміст. Ітіть тебе скопом! Зміст відверте знущання та маячня. Ти хоч сама перечитувала ЩО ти там написала? — бабулька говорила безупинно, її скрипучий голос дряпав мозок. — Ти серйозно думаєш, що таке можна розглядати як гіпотезу? Які вбіса потойбічні істоти, які вбіса... — вона відвернулась від камери, зацитувала підглядаючи на сторону: — група спеціально навчених містиків мусять організуватись та розв'язати проблему перенасичення сірої зони створіннями-інтервентами. Окупація наших земель не зупинилась після перемоги. Ми подбали про безпеку людського світу, тепер мусимо попіклуватись про автентичних етерових створінь.

Нарешті стара виснажилася, вона хапнула повітря, підняла брову та вирячила очі на мене.

— Поясни. Це жарт?

Продовжувати розмову не хотілося, я не розуміла що вона хоче: написала ж усе що могла, все що знайшла у записах.

— Я перепишу, — видавила з себе те, що стара хотіла почути.

— Звісно! Це навіть не обговорюється. У тебе часу до вівторка.

— Добре, — беземоційно відповіла я

— І Борису передай, що я досі чекаю від нього звіт. Він не виходить зі мною на зв’язок. Сходи до нього і нагадай, що роботу треба здавати вчасно. Зрозуміла?

— Добре.

— Я чекаю до вівторка, і будь серйозною. Це тобі не забавки, а серйозний державний проєкт!

— Добре.

Не дочекавшись наступної нотації, розірвала зв’язок.

Настрій зовсім зіпсувався. Я сиділа на кріслі та роздивлялась хмарки у чистому небі. За вікном на підвіконня сіла гуля, а за нею інша. Птахи ходили туди-сюди. Сірий жирний голуб, розпушуючи пір’я, голосно гуркотів та тис голубку у бік.

У животі знову забурчало.

«Треба в магазин»

— Треба щось більш ситне...

Згадала за крихти, що лишила на столі й мені прийшла ідея. Підхопилась та побігла на кухню. Відкрила настіж обидві стулки вікна. Висипала крихти доріжкою до внутрішнього підвіконня. Всілась та обперлась спиною на центральну перегородку. Поряд себе поклала найцінніший та найбільший шматок засохлої булочки з корицею та почала чекати.

«Що ти робиш?»

— Здобуваю собі м’ясо.

«Це не м’ясо, це голуб. Що ти з ним робитимеш?»

— Посмажу, зварю... та яка різниця. Головне поїм.

Полювати довго не довелось. Вже зовсім скоро біля мого стегна у білий пластик підвіконня дзьобав сіренький голуб. Один швидкий рух і мій манікюр клацнув, як капкан. Схопила птаха рукою, що майже заціпла в очікуванні відповідної нагоди. Створіння забилось в руках. Зістрибнула, зачинила вікно та переможно підняла свій трофей над головою.

Затиснувши другою рукою маленьку дзьобату голову, з вогким хрускотом відірвала її.

— Йой!

Я ж либонь хотіла зламати шию, щоб не мучився та не трепетав. Перестаралась. З піднятих рук на обличчя впали перші краплини гарячої крові. Лютий голод нарешті переміг і я, не зволікаючи більше ні миті, згорбилась та вчепилась у мертве тіло зубами.

Пір’я полетіло врізнобіч.

Нігтями розривала маленьке тіло. Мене не цікавило м’ясо. Жадібно втягувала кров та нутрощі. По горлу побігла льодяна лава. Кров, яку я ковтала, одночасно і пекла жаром і морозила холодом. Найголовніше — нарешті заспокоїлась та наситилася.

Я стояла посеред кухні з піднятою головою та заплющеними очима. Насолоджувалась тишею, спокоєм і теплом, що розливалося тілом. За стіною ледь чутно хлопнули сусідські двері. Це вивело мене з нірвани. Рештки голуба полетіли у смітник, а я відправилась вмитися та перевдягнутись.

Змиваючи кров над рукомийником, згадала вчорашніх незнайомців на цвинтарі. Миттєво думка перестрибнула на Корнія та Орину і я задумалась, чому ж я взагалі переймаюсь через таке.

«Бо ти його кохаєш»

— Він гарний, але чи кохаю... — питально задрала брову та поглянула на своє закривавлене віддзеркалення.

«Я кохаю його!»

— Ти?

«Хто ти?»

Підняла з раковини руду довгу пір’їну та покрутила перед очима.

— Дика почвара...

Мої губи розсунулись у широченній посмішці, відкривши зору ряд темних та гострих, як пилка зубів. Я фиркнула та полізла у душ.

***

Корній заварював каву і думав, що ж робити далі.

Він ледь з розуму не зійшов коли усвідомив, що Леся зникла з клубу. Запанікував: загубити дику бойову почвару — найтупіше, що він міг вчинити. Як би сильно не прагнув зробити добре діло, але якщо вона комусь зашкодить, у нього не лишиться вибору. Задача ліквідатора попереджати біду, захищати та рятувати життя мирян. Допоки Леся лишається собою та підкоряється правилам, він міг нехтувати прямим обов’язком.

Хлопець долив молока у чашку, став до вікна та замріяно поглянув на сиві хмари.

Вночі, коли нарешті був наважився повернутись додому, з полегшенням зітхнув. Леся була в себе. Він довго стояв під її дверима та дослухався. Дівчина лютувала: судячи зі звуків, гасала квартирою, шипіла та ричала. Вона то голосно проклинала Орину то затихала та бубоніла щось, чого він не розчув. Найбільшим полегшенням було те, що аура дівчини досі не змінилась. Душа Лесі все ще панувала над створінням, у яке вона поступово перетворювалась.

«У мене ще є шанс, — він притулився лобом до нагрітого сонцем скла, — ще є трохи часу»

Вчора він так і не наважився зайти. Пхатись на територію розлюченої та невдоволеної почвари було б не найрозумнішим рішенням. Для нього вона не становила загрози. Він міг вбити її у будь-який момент, але намарно втратити такий ресурс було б повною дурнею. Він міг... Ні! він мусив стати сильнішим! Заради хлопців з харківського відділку, заради захисту простих людей та звільнення нашої землі.

Корній повернувся до кімнати, натягнув футболку та взяв у руку туго скручену хустину. Від неї все ще ледь відчутно розходились хвилі етер-скрипту. Коло ще трималось. Допоки чорнило повністю не вивітрилось, оновити руни неможливо.

«Може запхати свою гордість у сраку та все ж звернутись до Лін?» — він скосив очі на громобій, що тихо причаївся на тумбі біля ліжка та закусив губу.

— Спочатку розвідка. Треба оцінити стан Лесі, — Корній запхав червону хустку у кишеню та кивнув сам собі, остаточно прийнявши рішення.

Завтра з Києва мав повернутись Михайло Тимофійович. Корній вирішив, що як не вийде сьогодні, то завтра доповість все ментору. Вони тоді вже точно ліквідують її. Ніхто не панькатиметься з почварою інтервентом з боліт московії.

9. Хустка

Я саме закінчила підкочувати свої сірі довгі спортивні штани, як пролунав дзвінок у двері. Наближаючись зрозуміла, що там стояв Корній. Відчула неповторний солодкий аромат перемежований яскравими нотками пряних спецій. Поправила зачіску, потягнулась відкрити двері. Замок був зламаний, а на трухлявому одвірку жовтими щіпками красувалась чимала діронька. Я згадала: вчора відкрила їх з ноги.

— Привіт.

Сусід привітався так, наче нічого не трапилось. Він був у домашньому, тримав у руках мої забуті вчора речі та уважно розглядав понівечене дерево дверної рами.

— Куди ти вчора поділась? Я дуже переймався, — нарешті заговорив Корній, проігнорувавши пошкодження.

— Так дуже, що прийшов аж зараз? — вихопила свої речі та спробувала закрити двері.

— Не лише зараз...

Він схопив двері за торець та зробив крок до мене. Я штовхнула їх сильніше. Старе дерево запищало та трохи вигнулось. Рука хлопця напружилась, в очах спалахнули іскри, а тіні у коридорі позаду пустились у мерехтливий танок.

— Зачекай, я приходив ще вчора. Бачив світло у твоїх вікнах, але не став заходити, — він зробив ще крок вперед. — Взагалі-то це ти маєш пояснити, якого кинула мене там самого? І де була?

Зміна тону збила увагу, він штовхнув двері та розчинив на повну. Зробив ще крок і опинився в моїй хаті. Від усвідомлення цього у мене затрусились руки та підкосились колінка.

— Можна я зайду і ми поговоримо?

— Ти вже зайшов, — я опустила очі, відступила, пропускаючи хлопця далі у квартиру.

— То чому ти пішла вчора? — з претензією у голосі запитав Корній.

Він розглядав стіну з моїми робочими замітками та картинками. Закінчивши вивчати кімнату, повільно повернувся та повторив своє запитання ніжніше.

— Лесе, розкажи мені?

Я не розуміла чому не можу виплюнути йому у пику одну з тих злих тирад, які ще пару годин неспинним монологом гуділи у моїй голові. Те, що цей красень стояв посеред мого простору наче роззброювало мене. Хотіла крикнути в його ідеальне обличчя, що він козел і бабій, щоб звалив геть, але половина мене саркастично цідила зневажливе:

«Це ж не його провина, що ти потвора»

Я добре усвідомлювала, що не можу позмагатись з Ориною. Той факт, що він зараз був тут, а не в Орини, приголомшував та п’янив і я проковтнула всі ті злі заздалегідь підготовлені грубі слова.

Я не могла примусити його піти. Сама ж впустила на свою територію. Сама ж дозволила домінувати. Корній сильний, сильніший за мене.

— Чому мовчиш? — він підійшов ближче. — Тебе вчора хтось образив? Сталось щось, про що боїшся розказати?

Корній взяв моє опущене підборіддя, підняв та поглянув в очі. Я не мала вибору, окрім як подивитись в його сповнені силою мерехтливі очі. Страх. Знову. Душа скрутилась у чорну кулю та полинула десь за хребет. Десь за серце, яке калатало як скажене.

«Хіба ж ти не збиралась сказати, що все через його хтиві загравання до тієї цицькатої лярви?»

«Але ж я сама запросила її. Він знає це»

— Олеся? — він нахилився ближче, його голос задзвенів над самим вухом.

«Але він усміхався їй, він зрадив нас. Роз'яснити, щоб не робив так більше»

— Не роби так більше...

— Не робити як? — він спокусливо підняв брову та косо посміхнувся. — Ось так?

Його рука повільно ковзнула по щоці до вуха. Пальці ледь торкаючись волосся, рухались до шиї.

«Якщо він ще бодай раз комусь усміхнеться окрім нас, ти вб’єш його»

«Він сильніший! Якщо ми схибимо він...»

— ... ти вб’єш мене?

Його пальці майже повністю охопили мою шию. Спокусник дивився не відводячи погляду. В Корнієвих очах, як в дзеркальних тунелях тисячами спалахів мигнуло світло етеру. Це світло поступово стало єдиним, що була здатна бачити я. Всесвіт звузився до цієї єдиної пари всеосяжних сірих очей, які ніби маяк манили та спокушали мій дух. Серце хлопця дарувало відчуття рідного берегу.

— Ти не зазіхала на людське життя, тому не вб’ю, — міцна рука хлопця продовжила рух. — Я зроблю тебе своєю.

Гаряча долоня опускалась нижче від потилиці за комір. Кінчики його пальців занурились під пір’я. Корній не зупинився, не відсахнувся.

«Він не цурається мене»

«Він не цурається тебе, потворо»

«Я можу стати його»

«Ти хочеш належати комусь, хто фліртує з іншими при ліпшій нагоді?»

«Але ж він тут. Він дивиться на нас. Він торкається!»

«О так! Він тут! Його серце відкрите. Зробімо це!»

«Один удар і він стане навік нашим. Зроби його частиною нас!»

— ... стань частиною мене...

— Це було заплановано на вчора, але... — його рука скинула мені футболку з плеча та ковзнула нижче до лопаток, глибше поринула у пір’я, — але гадаю, має спрацювати й зараз. Час ще є... мусить спрацювати.

Він хрипло прошепотів та повільно, крок за кроком, відтискав мене до стіни. Мені перехопило подих. Такої пристрасті я ще ніколи не відчувала. З глухим стукотом Корнієве передпліччя вдарилась у дверцята старої дерев’яної шафи. Стис долоню та болісно заграбастав у жменю великий пучок тендітного пір’я. Мене аж вигнуло. Боліло нестерпно.

Від рук спокусника розтікалась сила. Сила, що сковувала. Я засовалась. Гострі чорні пазурі лишали глибокі борозни у дереві шафи, а ноги дерли підлогу. Силувалась вирватись, але Корній нависав та стримував. Я почала тихо вити.

— Дивись, у мене для тебе є подарунок.

Він дістав та різким рухом розгорнув червону шовкову хустку. Підніс її до мого обличчя.

Я, як загіпнозована, втупилась на неї. Криваво-червоний блискучий шовк переливався сріблястими хвильками. Там був текст, але прочитати його я не здатна. Хустина була оторочена мереживом з довгою бахромою у яку вплетені бісеринки, перлинки та мерехтливі рубіни. Ніколи раніше не бачила такої краси.

— Дай!

— Звісно, але спочатку вислухай мене.

— Дай!

— Олесю, послухай.

— Я НЄ АЛЄСЯ! — з горла вирвалось шипіння, я вигнулась і спробувала вкусити Корнія. — ДАЙ!!!

— Я знаю...

Хлопець не відсахнувся, а навпаки навалився повністю притискаючись до мене. Я відчула, як його душа постала поряд. Він ступив за межу. Тепер ми обидвоє на одній грані етеріуму.

Корній накрив мої очі хусткою, до болю стис пальці. Його низький власний голос залунав над самим вухом:

— Я сутність бачу нову твою... — кожне слово гвіздком пронизувало серце та кістки. — Ти з чортів болотних роду... — навколо заклацав етер, запахло озоном. — Шукаєш всюди ти лиш зброю...

Я розуміла, що він робив, але нічим не могла зарадити. Сама впустила у свій дім. Сама відмовилась від імені, що слугувало щитом проти таких як він.

«Зупини його! Він зараз відбере твою душу!»

«У мене немає душі, Олеся. Зараз він нищить тебе»

— Знаю добре я твою породу. Корній моє ім’я. Брехні ціна — душа моя!

Навколо нас завертівся вихор нестримного етеру. Я бачила, що Корній стояв поряд мене, його більше ніщо не з’єднувало з тим світом фізичної реальності. Він стрімко витрачав ресурс своєї душі. Йшов неможливим для себе шляхом. Такі як він небезпечні лише по ту сторону межі, тут він голий король. Корній більше не міг зачерпнути етер та спалити мене. Хлопець ставав живим порталом, що поєднав наші грані. Єдиний шлях прив’язати, таку як я, до себе. Підкорити та навіки обмежити.

— ... перед білим світом свідчу я!

Він різко відступив та висмикнув оберемок пір’я. Хустка нарешті впала з очей та я побачила перед собою його перекошене від болю та напруги обличчя. Він підняв пір’я та підпалив його. Тіло затремтіло. Я відчула, як з мене спадають всі кайдани та обмеження, накладені фізичною реальністю. Воля пульсувала всередині.

— Кі-кі-мо...

— Ой, леле! Тут двері вибиті!

Корній не встиг завершити. Він похитнувся та стрімко розвернувся до Орини, яка зайшла у хату. Вона тримала у руках торт та здивовано розглядала понівечений одвірок.

10. Ядвіґа

Корній розвернувся так, щоб прикрити мене від незваної гості.

— Орино, ти невчасно! Знову!

— Ой, невже я вам заважаю? — вона хіхікнула. — Вибач, але Олеся сама мене на тортик запросила! Олеся, я купила київський!!! — закричала вона на всі легені.

Це стало останньою краплею. Я ніколи не любила цей пафосний торт. Ця лярва пожаліє, що на світ народилась!

— НЕЛЬЗЯ! — я згорбилась та загарчала: — Я не дозволяла ТОБІ заходити на мою територію! ГЕ-ЕТЬ!

Відштовхнулась від шафи та двома швидкими стрибками скоротила дистанцію. Рука по широкій дузі замахнулась, довгі пазурі майже дістали її горлянки. Корній встиг перехопити зап’ясток та змінити напрямок атаки так, щоб я промахнулась та завалилась на землю поряд.

Орина заверещала:

— Що це? Де Олеся! Що тут коїться! — вона зробила два кроки назад. — Корній!?!

Корній продовжував тримати мене за зап’ясток.

«Він захищає її. Вона для нього важлива»

«Він на її боці»

«Він не гідний нас»

Я підстрибнула та вивернулась у повітрі. Мої ноги вчепились Корнію у плече, а зуби встромились у руку, що з силою затисла мій зап’ясток. Він зойкнув, але не відпустив.

— Тікай! — заволав хлопець на повну.

«Він не вб’є мене. Немає сил»

«Тут він нездатний!»

«Він сам віддався»

Я вирвала шматок м’яса з його передпліччя. Голосно заричала та заплямкала. Його плоть смакувала саме так, як я й уявляла. Солодка та пряна наче гаряче вино з медом. Феєрія смаку, яка манила поглинути його повністю.

Від болю Корній ослабив захват.

Орина кинулась тікати.

— Ти заклав душу! Тепер ти теж не людина! Тепер я сильніша і я вільна.

Зірвала хустку зі плечей та кинула хлопцю на груди. У два кроки наздогнала лярву, яка вискочила у загальний коридор та стукала до сусіда.

«Дурепа, там нікого»

Орина розвернулась та втислася спиною у світлі дерев'яні двері.

— Ніхто тобі не допоможе, Орина нахабна скотина.

Мої пазурі з легкістю ввійшли у струнку талію. Металевий ґудзик джинсів дзвінко гепнувся на підлогу. Орина заклякла.

— Я сутність бачу нову твою, — почувся голос Корнія позаду. — Ти з чортів болотних роду. Шукаєш всюди ти лиш зброю...

Не відступаючи від нанизаної дівчини, я озирнулась та поглянула на нього з-під брів. Хустка прикривала діру на передпліччі. Корній ступив до мене, продовжив голосніше та впевненіше:

— Знаю добре я твою породу...

Голос містика набирав силу і мені це подобалось. Його тембр приємними хвилями розходився етером, лоскотав мене. Я повернулась назад до Орини. Її вирячені очі дивились на мене з огидою та страхом. Підступивши ближче, засадила пазурі глибше та з силою стисла кулак. Орина заверещала.

— Корній моє ім’я. Брехні ціна — ДУША МОЯ!!!

Корній намагався перекричати набридливо високий Оринин виск.

Я видрала кулак. Дівчина схопилась за живіт намагаючись втримати тельбухи в середині. Вона часто дихала та підвивала.

Розвернулась всім тілом до Корнія, який поступово наближався до мене.

— Перед світом білим свідчу я, «кікімора» — то СУТЬ ТВОЯ!

Від цих слів у мене затремтіло все. Хвилі насолоди прокотились руками, серце забилось, а горло всохло. Я застогнала, відхиливши назад голову. Ніколи раніше не відчувала такого екстазу. Пальці затрусились, а всередині розгорівся вогонь. Вогонь, що освітив увесь етер у цьому дряному смердючому коридорі. Дух Корнія на фоні моєї сили здавався нікчемним, сірим та слабким.

Момент мого тріумфу руйнував лише гиденький стогін тієї лярви.

Корній наблизився на відстань кроку, дивився прямо в очі.

— До віку володітиму тобою. Тут розпочнеться наша сага.

Він як провідник, що манив мене на волю.

— ЗАКРИЙСЯ!

Викрикнула я та з розвороту розрізала горлянку Орині. Криваві смужки ляпнули по стіні. Нарешті її мерзенне скавчання припинилось.

«Продовжуй! Кажи! Засвідч світові про мене!»

Я повернулась до хлопця у сподіванні знову відчути те піднесення, яке дарували його слова.

Обличчя Корнія перекосилось, а голос надломився, але він продовжив заклинати:

— Перекую тебе на свою зброю.

Він підняв руку та торкнувся моєї щоки. Я закрила очі та полинула до теплої долоні.

— Віднині ти моя Ядвіґа.

Його душа розтікалась етером. Я знала, що він думав, що відчував і що бачив. Він бачив мене! Мою силу та міць. Він боявся, знав, що замахнувся на те, що не під силу ліквідатору, але продовжував спробу. Це надихало і збуджувало сильніше. Влада над ним мене п’янила і він це відчув. Корній притягнув моє обличчя та поцілував. Стало тепло як від полум’я в печі.

Хлопець хотів підкорити мене, але вже розумів, що програв.

Наші губи роз’єднались і погляди переплелися. У сірих очах вже не іскрилась сила.

— Ніколи слабкий не пануватиме над сильним, — сказала я спокійно та розплилась у найширшій своїй посмішці.

— Так, — він також усміхнувся.

Корній вільною рукою встромив мені у груди довгу металеву струну на кінці якої палав кристал і відштовхнув мене.

Етер зарипів і до усіх запахів, що вітали додався гострий запах озону і паленої міді. Кристал замиготів і металом в мене влетіла блискавка. Вона підпалила моє тіло зсередини.

Біль скрутив нутрощі!

Холод і страх.

Мене поглинув...

Холод.

***

Поранений ліквідатор відсахнувся від тіла кікімори, що палало блакитним холодним полум’ям. Куце, з непропорційно довгими кінцівками, воно смикалось у передсмертній агонії та поволі хилилось на бік.

— Я помилився...

Корній відійшов до стіни, обперся та поволі сповз на підлогу.

Він знав, що це кінець. Він повільно помиратиме, допоки етер не розчинить його душу та не зітре свідомість.

До сраки що він найсильніший серед новачків ліквідаторів харківського відділку СКС. Підкорення етерієвих сутностей то пасивний містицизм, спеціалізація медіумів. Горе-містик зробив ставку на приязнь кікімори. Він розраховував, що саме вона після підкорення вивела б його душу з-за межі.

— Вчителю, ви мали рацію, — Корній беззвучно розсміявся. — Не варто навіть пробувати бойовим містикам лізти у те лайно з підкоренням...

Він поглянув на чорне тіло, яке перестало смикатись. Сморід горілої плоті рознісся коридором. За кікіморою лежала Орина. Вивалені нутрощі, розірвана горлянка. Калюжа крові розтікалась та червоним зафарбовувала її довге пшеничне волосся. Смерть дівчини була цілковито його провиною. Він хотів отримати у своє розпорядження приручену бойову почвару навіть попри те, що вона була москальською, а таких зазвичай просто знищували.

— Але ж нє, — він зачинив очі, аби не бачити наслідки його вибору. — Захотілось потішити своє его, та довести всім навколо, що можу все...

Триматись думки ставало все тяжче, душа хлопця стрімко зливалась з етером. Нейтральна, проте нищівніша, сила проникала у найпотаємніші закутки свідомості. Корній більше не міг брехати собі. Чітко усвідомлював глибину власного егоїзму. Він прагнув більшої сили лише заради відчуття власної величі. Йому по статусу не дозволено було послуговуватись прирученими і це дратувало. Він хотів більшого. Бути не лише найкращим вогняним містиком відділку, він хотів величі та слави характерника Олега Сірого, що вколошкав мокшанського імператора.

Корній потягнувся до задньої кишені дістав телефона та набрав сигнальний код. Сигнал SOS надійде найближчим колегам, от тільки їхньої допомоги він вжене дочекається.

«Цікаво Михайло Тимофійович плюне на мою могилу? — він згадав, як його ментор постійно злився та плювався, бо після Корнієвих підпалів довго доводилось зачищати місця інцидентів. — Цікаво, а чи буде у мене та могила взагалі? Чи взагалі хоронитимуть шмат м’яса який втратив душу?»

Телефон видав сигнал попередження. У цьому тупому під’їзді завжди були проблеми з мережею. Хлопець зітхнув та набрав адресу текстом, запустив сигнал повторно.

— Але ж план був гарним... — хмикнув та криво посміхнувся, не розплющуючи очей.

Те що повністю сформована етерієва сутність дивилась на нього закоханими очима було наче подарунок долі. Підкорити сутність, яка сама прагнула цього: що могло бути простіше? Однак та сама ж доля підкинула Орину.

«Орина-Орина, та хто ж тебе придумав?» — він примусив себе поглянути у неживі очі мертвої дівчини

Корній завалився на бік, ледь ворушачи губами, з останнім подихом прошепотів:

— Я помилився...

Однак ліквідатор помирав з чистим сумлінням: все ж встиг застосувати громобій та знищити небезпечну почвару. Остання втішна думка, що принаймні привидом не стане.

«Я виконав свій обов’язок...»

Посміх застиг на його обличчі.

...

— Фу! Ну тут і смердить! — проскрипів старечий голос.

Сива жінка у чорнову вельветовому костюмі приклала до носа мереживну білу хустку. Червоні довгі рукави блузки довгими хвилями опадали з рукавів жакета. Поряд неї у коридорі стояла...

«...Лін?», — відгомін спогаду майнув у свідомості ліквідатора.

Вони розглядали картину жорстокого побоїща. Стіна заляпана кров’ю, на підлозі блондинка з виваленими смердючими нутрощами, спалене тіло етерової істоти та, звісно, ледь живий ліквідатор.

— Агов, Лін, це ж малий Михайла Тимофійовича. Як там його? — сива жінка нахилилась до на диво ще живого тіла.

— Боженко Корній, вищий ліквідатор, піромант.

— Лін, скажи, цей... активчик, він же зараз поза межею, чи мої старі очі зовсім того?

— Все правильно, Павлівно.

— Малий використав артефакт, — вона підійшла до тіла кікімори та висмикнула повністю розряджений громобій. — Навіщо малий зробив щось настільки дурне... — вона поглянула на безформне тіло ще раз, — він же з легкістю міг вбити сам, але... — жінка тряхнула апарат і той з металевим шелестом знову звернувся у свою компактну кубічну форму. — Невже цей самовпевнений малий нахаба спробував підкорити істоту? Лін, розпитай його, поки хлопчина ще коні не двинув. Якщо моє припущення правдиве, я реготатиму Михасику в обличчя.

— Добре.

Чорнооке азійське обличчя наблизилось до напівмертвого ліквідатора, та пильно зазирнуло у його спорожнілі очі.

— Як тебе звуть?

— Ава ме-е, — видав нерозбірливе мукання.

— Ну шо? — Павлівна підійшла ближче та нахилилась над нами.

Її сиве довге волосся срібною хвилею випало поверх плечей.

— Хррраак ва — кліпнув на неї хлопець.

— Овва! Як тут все запущено, — вона випросталась, вперла руки в боки та цикнула. — Маємо мерця.

Павлівна махнула рукою, дістала з кишені телефон.

— Я подзвоню Михасику, — приклала телефон до вуха. — А ще треба викликати хлопців з підтримки. Ми самі з трьома трупами не впораємось.

Вона різко відсмикнула телефон та, зсунувши брови, подивилась на нього.

— Лайно, тут не ловить, — жінка розвернулась та на ходу додала: — поки затягни хоч когось у ту розбиту хату, ну.

Сива менторка тихо додала брутальну лайку та задзенькала підборами у сторону ліфтів.

11. Сварог

Маловідомі мені люди назвали мене мерцем.

Дивно, але це зовсім не збентежило.

Поряд на почіпки присіло непривабливе дівчисько. Чорно-бурий, наче драний, одяг подолом витирав підлогу. Вугільний макіяж навколо очей, сталевий пірсинг губ, брови та носа і, як завершення недолугого образу, довгий чуб неоново-рожевого волосся. Спогади ніяк не виринали з пам’яті, лише самі відчуття. Ця особа не подобалась мені й ці почуття були взаємними. Зневага, розчарування та неприязнь так і точились від містика-медіума.

— Пам’ятаєш ти казав, що я марний? Найслабша дівка медіум, яку ти бачив, пам’ятаєш? — посміх повний сарказму.

— Ав-ва та-аме-е? — почув я свій безбарвний голос, який ніяк не зміг вимовити: «хто ти?»

Людина, яка гидувалася мною, несподівано взяла мою руку та переплела наші пальці. До мене повернулось тепло та відчуття надії. Оксамитовий етер поволі колихався та багряним вихором неспішно обертався навколо. Я відчув, як сили потроху повертались, а душа та свідомість стікались піщинка за піщинкою, повертаючи життя. Етер творив нові зв'язки моєї сутності.

— Вогонь та чорний попіл бачу я. Життя намарно піде в небуття...

Я відсахнувся, мені всередині почало пекти. Спробував висмикнути руку, але марно. Містик тримала міцно, сила сковувала та підкоряла.

— Лін Гу простягне тобі свій дух, як перелесник життя продовжить рух.

Я з силою втягнув повітря у легені та розширив очі, хотілося кричати від болю. Серце закалатало. Свідомість запалала міріадами іскор. Чужа воля наново перезбирала мою насправді вже мертву душу.

— Вогняна суть згорить в пітьмі. Спокусник серця належить вже мені.

Лін схопила мене за шию, підсунулася ближче та прошепотіла в обличчя:

— Запам’ятай своє нове ім’я: Сварог — тепер твоє життя.

Мені з силою затисли волосся на потилиці та поцілували. Я більше не пручався: не був здатен. Відчував, як етер покинув тіло, як повернулось звичне відчуття реальності, та як вогняними джгутами мене назавжди прив’язало та підкорило.

Я згадав усе. Спантеличення та нерозуміння — емоції що зараз вирували в моєму серці.

— Лін, якого дідька!? — відштовхнув неприємне мені обличчя.

Яскраво пофарбований містик-медіум не втримав рівновагу та гепнувся на підлогу. Наші руки роз’єднались і підлогою покотилось чорне кільце. Я скочив на ноги та почав терти губи.

— Що тут відбувається? Якого ти мене цілуєш?

— Шош, от я і першим отримав приборкану сутність. Так, активчику?

Лін, розлігшись на холодній бетонній підлозі, потягнувся за своїм чорним кільцем. Підняв та демонстративно вдягнув його на відтопирений середній палець, чітко продемонструвавши відповідний жест.

— Якого? Лін, що ти вбіса накоїла... — через наші тенета, холодною блискавкою прийшло усвідомлення: — Ти хлопець?

— Сюрприз, котику!

Лін піднявся та підійшов ближче. Поправив довгого перепаленого рожевого чубчика. Розтягнув губи у посмішці, його очі стали геть вузенькими. Він тихо, але власно прошепотів:

— Пам’ятай для всіх інших ти Корній.

— Най би ваша срака по шву розійшлася!

Біля виходу з коридору стояла Павлівна, Лінова менторка. Вона стрімко наблизилась.

— Якого біса ти зробив? Лін?!

— Приборкав етерієву сутність...

— Хай тебе сосною трісне, курвин пес! Ти хоч усвідомлюєш, що накоїв? Ти малий поганцю, що я тобі казала про повернення душ мертвим?

Павлівна схопила Ліна за рукав та відтягнула від мене. Мій медіум заляпотів:

— Його тіло ще не померло, та і ...

— Трясця! Ти бовдуре, не розумієш, що це чистої води некромантія?!

— Я врятував життя талановитому ліквідатору...

— Ти занапастив і його і свою душі! Він згниє й отруїть тобі свідомість.

Жінка замовкла та подивилась на мене довгим поглядом.

— І як тепер це звуть?

— Корній, — я випалив, не усвідомивши, що відповідаю.

— Навіть так?

Вона підняла брову, а Лін хитро усміхнувся. Жінка похитала головою, видихнула та почала терти пальцями лоба. Потім різко зупинилась та зиркнула на мене хитрим поглядом.

— Паскудство, — вона криво посміхнулась, — А ти якого поліз в еретіум? Ти що головою на гвіздок гепнувся, — вона тикнула мене у плече та тяжко зітхнула. — Твій старий засмутиться ще сильніше. Тц! Тепер мусимо вигадувати спосіб, щоб врятувати вас ідіотів від страти.

Павлівна не стала чекати поки прийдуть хлопці із відділку підтримки. Довелось самотужки відчищати коридор. Мали встигнути поки нас не помітили миряни. Я затягнув труп Орини в Олесину хату. Лін мив стіну та підлогу тими засобами, що знайшлися у квартирі. Головне, щоб не було свідків, тоді залагодити це з поліцією не стане проблемою. Родичами вже займуться інші з СКС.

Мене примусили переповісти все в деталях. Все про Олесю, про кікімору та про мій план спокусити, отримати перевагу та підкорити почвару. Дивно, але Павлівна та Лін зголосились, що план був ідіотським, але життєздатним. Аби не фатум, все б вдалося. Я поглянув на нескладного та фемінного Ліна, тепер він мій хазяїн.

«Для когось фатум, а для когось фортуна», — іронічно думав я.

Загорнув змарніле маленьке тіло кікімори у плед та відніс до Олесиного кабінету. Павлівна стояла там, заклавши руки у кишені, розглядала незліченні папірці закріплені на стіні. Олесині нотатки, світлини та статті про містичних створінь, магію та паранормальні випадки у сірій зоні.

— А все тому, що якесь тупе дівчисько полізло куди не варто, — вона зірвала малюнок кікімори у червоній хустці. — Ось чому непосвячені миряни не повинні мати доступ до тих територій.

Сива жінка-медіум зім’яла папірець та кинула на підлогу.

— Завтра піду до мера. Він має зупинити тих науковців, поки вони ще живі.

Я ніжно поклав тіло кікімори на зелену канапу. Вона була майже невагомою і такою тендітною. Згадав наскільки щирими були її емоції та жага до життя. Ймовірно не лише Олеся кохала мене, ймовірно кікімора так само була здатна покохати. На жаль, цього я вже ніколи не дізнаюсь. Відчув неймовірну скорботу за намарно загубленим життям. Навіть двома... чи...

Чи трьома?

У грудях розквіт холод.

«А я живий?»

Серце пропустило удар і мене пронизав гострий біль.

«Хто я?»

— Ти перелесник, — схилився до мене Лін та ледь чутно прошепотів. — І це добре.

«Що добре?»  — я не розумів хіба ж то добре коли боляче.

До болю додався переляк. Я злякався свого майбутнього.

Ким я стану, коли від свідомості Корнія нічого не лишиться, а Сварог постане перед світом?

Я не хотів вмирати, але порятунку вже не було.

Кінець