Друга в цьому році відпустка, та осіння тепліша за червневу. Тому і думки, і дії тепліші. Можна пройтися вуличками в будень і потішити себе, що не на роботу. Згадати, що існують не лише дитячі бібліотеки. Завітати неначе до музею. Бо воно щось таке забуте.
Обшарпані корінці видані минулого століття, ще до початку 90х, а напроти старенький стелаж з авторами “Коронації слова”, поряд ще один - письменники, що з’явились недавно. Трошки окремо, в стороні полички творів “Про сучасну війну”. Осторонь стіл присвячений Довженку. Все в антуражі зелених квітів, старих крісел, запаху книг, а на вході дівчата плетуть сітки - така реальність.
Тепер отримати формуляр простіше, ніж зареєструватись на якомусь сайті і грошей не просять. Лишень приходьте, читайте. Навіть читальна зала є. Там тихо-тихо. Навіть на одинці намагаєшся думати пошепки. Щоб не сполохати поснулі Атласи, довідники, збірки і хрестоматії.
Зі мною з полиць пішли троє, всі складені з історій. Якась маячіла на теренах інтернету про неї писали “Історії до кави”, друга сподобалась назвою, обіцяючи щось цікаве “Історії про троянди, дощ і сіль”, третя збірка зручного формату від Любко Дереш.
Тепла осінь налаштовує читати чужі історії та ділитись своїми.
