Привіт усім. Я тут підготувала цитатник з книги «Село не люди», Люко Дашвар. Давно це хотіла зробити, але якось руки не доходили. Вже вдруге в мене з’являється подібний допис. До цього – Моя історія знайомства з романом «Дім для Дома»… Ну, знаєте бувають моменти, коли читаєш книгу і тобі подобається якась цитата. Тоді береться блокнот (у моєму випадку) й робляться нотатки, щоб не забути. Я так не часто роблю, але буває. І в мене накопилося декілька цікавих думок з цього роману. Але перед тим, як перейти саме до цитатника – поговоримо трохи про книгу.
Назва – «Село не люди» (перша книга)
Авторка – Люко Дашвар
Рік – 2007
Анотація. У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше — палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить… Куди подітися засудженій громадою, наляканій та самотній Каті? Чим завершаться поневіряння нової Лоліти? Чи знайде вона своє щастя? Чи вистоїть під жорстокими ударами долі? Всевишній знає правду і не покине невинну душу на поталу юрбі.
Я в 2023 році писала огляд на книгу. Тому зараз – коротко. Це специфічне задоволення. Щось схоже, якби тобі розповідали плітки про дівчину, яку ти знаєш. У авторки жива мова і вона вміє написати так, щоб було цікаво. Навіть буденні справи – дуже активні. Взагалі, одна з особливостей цієї книги – це велика кількість подій, які хоч і плавно, але доволі швидко змінюються одна за одною. В тексті багато тригерниг тем – педофілія, відношення суспільства до жертви, брак сексуально виховання, безробіття в селах, пияцтво тощо. Після прочитання почуття дуже змішані. З одного боку – ти ненавидиш більшість персонажів (особливо, другого плану), а з іншого – не бажаєш їм тієї участі, яку вони отримали.
Насправді, «Село не люди» – це серія романів (якщо правильно пам’ятаю, то там дві книги). І продовження, я не ризикнула читати (можливо в майбутньому, але не зараз). Просто роман залишає після себе глибокий слід неоднозначності. Плюс першу книгу читала в «дуже вдалий період». Тоді якраз гриміло викриття організаторів п'яних вечірок з Івано-Франківська. Тому, так… Для мене це було емоційне читання. Чи можу порадити ознайомитися з твором? Насправді, можу. Бо він дійсно цікавий. І я не підтримую той хейт, який літає навколо цієї книги. З нею, навіть, варто ознайомитися.
Тепер переходимо до цитатника.
«Ніхто не віддає. Тільки беруть…»
«Коли людина довго в смутку, то й посмішка — подвиг.»
«Цілий арсенал засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції — ящик коньяку.»
«В кожного своя доля. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.»
З приводу наступної цитати – доволі цікава справа. Це діалог між двома науковцями, які приїхали у село досліджувати місцевий курган. І він великий за обсягом. Взагалі, це кумедний момент книги, але при цьому тут звучать цікаві думки, хоча подача в них пафосна. Тому на зображеннях я її поділила на три частини. Але це багатошарова цитата, яка працює по різному в залежності від сприйняття. В тексті залишала діалог цілісним для того, щоб можна було порівняти, що краще працює і як.
«Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації. — Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги. — Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти… — А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила. Раптом зупинився, повів носом. — Звідки тхне? — запитав. — Ти у коров'яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор. — Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть. — Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.»
