Роман, що не вибачає забуття
«Люборацькі» Анатоля Свидницького — один із найбільш недооцінених і несправедливо знехтуваних романів ХІХ століття. Як і сам автор, цей текст випав із літературного канону часу «після Шевченка», хоча заслуговує стояти поряд із найсильнішими голосами епохи. Сьогодні його можна знайти на книжкових полицях, але він радше формально присутній у класичному пантеоні, аніж дійсно прочитаний і почутий сучасними читачами. Головне — зрозумілий.
У чому сила роману та його цінність — читай у рецензії від Ігоря Антонюка!
Без перебільшення — це книга, яка болить із кожною сторінкою, реченням, діалогом. Вона не веде вас за сюжетом, а кидає в саму текстуру часу: бурсацький жаргон, архітектура, анекдоти, страви, мовні покручі та знищений діалект, дрібниці побуту українського Поділля. Сюжет — лиш привід. Усе головне відбувається між рядками.
Це не про події — це про втрату. Про повільне вивітрювання свого: через мову, через школу, через бажання «влаштуватися». Це не роман — це хроніка того, як щось глибоко наше стає чимось остаточно чужим.
«Тиха окупація» через мову й освіту
У цьому тексті школа — не шлях до свободи, а знаряддя денаціоналізації. Антось, син священника, втрачає «по-наськи» (українське) і переходить на мову наказів й оцінок імперії. Мася, донька, починає вважати себе полькою. Інша — гине. Ще одна — іде до монастиря. Сімейна траєкторія — це поступовий рух до втрати ідентичності та вигорання, де кожна освітня сходинка веде не вгору, а від себе.
Свидницький болісно точно показує: імперія не завжди нищить штиками чи кулями — вона нищить табелями, мовними нормами, академічною дисципліною. Колодка на шию, «нота» за неправильну мову — це не просто покарання, це методичне викорінення. І хто прагне «стати кимось» — мусить зректися себе.
Пам’ять роду як модель розпаду нації
Сім’я Люборацьких — це Україна в мініатюрі. Колись гонорові, шляхетні, з власним словом, та вже за покоління втрачають усе: і мову, і гідність, і себе. Родина розпадається, як розпадається народ. Історія про марґіналізацію, що починається з усвідомлення меншовартості й закінчується в глухій самоті, пияцтві чи смерті.
Це розпад, якого не видно одразу: не вибух, а повзуча ерозія. Свидницький не драматизує, не кричить — він описує повсякденне, буденне, ніби дрібне. Але саме в цих дрібницях і є трагедія: коли історія роду не тягнеться далі, бо більше нема кому її пам’ятати.
Фемінізм задовго до фемінізму
«Як жінка — то вже не “люди”». Це не просто мовна деталь — це вирок цілому укладу. У світі «Люборацьких» жінка існує десь на периферії життя між домашньою службою, слухняністю і мовчанням. Усі жіночі долі тут — варіації на одну тему: втечі, яку не можна назвати свободою.
Одна з доньок гине від рук чоловіка, інша — замикається в монастирі, третя — зневірюється настільки, що обирає смерть. Це не поодинокі історії — це системна тиша, у якій жіночий досвід не має мови, а жіночий біль — права на існування. Свидницький бачить це зсередини й — усупереч усьому — проговорює.
«Зшита Україна»
Свидницький родом із Правобережжя, але пише на Лівобережжі. Його текст — не просто літературне свідчення, а акт культурного мосту та єднання. В умовах, коли Україна географічно, політично й мовно розшита, він проголошує внутрішню єдність через досвід, родову пам’ять, говірки, емоційну впізнаваність.
«Лівобіцька і Правобіцька Україна — то все один край, одні люди і одна лиха доля...»
Його герої говорять різними діалектами, живуть у різних світах, але в них одна біда, одна гіркота, одна мрія. У цьому романі Україна — не мапа, а ментальний і мовний простір, зшитий з клаптиків, де кожне слово — як нитка між розірваними берегами Дніпра.
«Люборацькі» — це роман, який здається знайомим, але відкривається з несподіваного боку. Це літературний ландшафт, де подією стає не смерть, а сама поява життя — і те, що його більше нема. Це голос провінції, яка пам’ятає і хоче бути почутою.
18 липня — роковини смерті Анатоля Свидницького. Його роман, написаний у напівтемряві забутих бурси й повітового Поділля, був опублікований уже після його смерті всупереч заборонам, цензурі й байдужості. І саме тому читається як послання з того берега: з тогочасної України, що досі чекає на відповідь.
Автор матеріалу: Ігор Антонюк
Коректорки: Анна Ковбасенко та Ангеліна Іванченко
Дизайнерка: Іванна Морозова
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
