Сирота

Стаття перша: рік

Глосарій

Двері за моєю спиною ледь чутно зачинились. Повільно підійшов та сів на застелену койку. Хотілось плакати, але сліз не було. 

— Ось і все, — ледь розчув власний шепіт.

Показово спокійно зайняв горизонтальне положення та заплющив очі. «Якова сьогодні поховали» — ця лаконічна фраза басом гриміла та відлунювалась у голові. Слідчий так буденно бовкнув це. Відтоді мій дух у неспокої. Він у космосі ж розбився, що там можна було ховати? Невже організували фальшиві похорони? 

Космічний болід мав налаштування під мої здатності. Очевидно, що у Якова не було шансів. Він летів зашвидко та заблизько до астероїда, ховався від патрулів. Раптове зіткнення зі слайсом води спричинило втрату контролю. Звісно, та клята заморожена брила не могла пошкодити судно, але запустила ланцюжок катастрофи. Яків не впорався і поцуплений ним болід інерційно понісся прямо на астероїд. Кінетичний імпакт сам собою мав би спричинити вибух, а ще паливо, а гравітаційний двигун. Ото, мабуть, було видовище. Після такого навряд би вціліла бодай якась органіка. Невже вони зішкребли залишки з каменюки, запхали у коробочку і поховали, серйозно?

Я повільно розплющив очі та втупився у сіру стелю. 

— Жив яскраво і помер, як зірка.

Звук розлетівся тишею. Марно вимовив уголос. Сказане пробило мій гранітний захист і я, нарешті, дозволив собі заплакати. Сльози потічками текли з очей по скронях, зволожуючи подушку одразу у двох місцях. Я мав би у мить зупинити це марнотратство рідини, однак не став. Скільки днів пройшло від його смерті? Іноді здавалось, що вічність, а іноді, що це сталося лише вчора. Годі було жалітися на такі викривлення у сприйнятті часу, сам винен. Кожен раз, як мене накривали емоції, входив в анабіоз чи користавсь індивідуальним форсуванням часу. Та де там, я був настільки необачним, що дозволяв комбінувати ці техніки.

«Дід надавав би тумаків за таке...» — смикнувшись, швидко затис долонями очі.

— ... ЯКБИ ВІН БУВ ЖИВИМ! — розмазуючи сльози заволав я у стелю.

Дихання збилось в істеричне хекання. Мене трусило, біль вивільнявся не лише через очі. Ніс, вуха, усе обличчя опухло. Завалившись на бік та підсунувши коліна до грудей, повністю відпустив контроль. Підвивав та шморгав носом, ричав та несамовито голосив. Я не просто плакав, а намагався вивернути, вихаркнути з себе ту частинку духу, що пульсувала нестерпним пекельним болем. Треба було так зробити вже давно і не намагатись уникати емоцій чарами. Саме так дід і порадив би... якби він був живим.

Здавалося, що вже достатньо побачив смерті близьких, однак кожен раз боліло люто та бездонно. З кожною втратою ставало тільки гірше. Батька я не пам'ятав, занадто малим був тоді, але чітко пригадую той біль, коли повідомили, що він загинув. Пам'ятаю наскільки довго те гидке почуття не відпускало мене. Смерть діда шокувала відчутніше. Боліло довше. Навіть вже живучи у пуеріпансіонаті, я ховався та тихо пускав сльозу. Так, з часом таке траплялось все рідше.

«Цікаво, як довго болітиме цього разу?» — неочікувана думка примусила трохи заспокоїтись та спробувати пригадати як то було.

Подолом футболки витер мокре обличчя. Сів на ліжку, схрестив ноги та сперся спиною на стіну. Сльози не спинились, але мене вже не теліпало. Я заплющив очі й поринув у спогади.

Дід помер зимою, коли мені було шістнадцять. Весною мене вже поселили в пуеріпансіонат на Плаці. Перевезли з моєї рідної планети на Плац аргументуючи тим, що, ймовірно, мати захоче мене відвідувати. Мати? Мене? Такі смішні. Так, наче ніхто не знає, що інсе не створюють родин. Та жінка керувалась лиш інстинктом розмноження, а як вгамувалися гормони, просто скинула мене на батька.

Але вони мали рацію, одненький раз мати все ж таки була навістила мене. Пригадую, що це було за рік опісля дідової смерті. Жінка знайшла мене у моїй кімнаті, коли я, впечатавши лоба у стільницю свого навчального столу, зроняв сльозинки долу та рефлексував стосовно власних відчуттів. «Арребо завжди були непристойно емоційними та надміру сентиментальними. Ти син свого батька», — холодно видала вона замість привітання. Мати приходила віддати речі, які була розцінила вартими збереження після ліквідації нашого з дідом барлогу.

Схлипнувши востаннє, я поволі встав з койки та підійшов до столу. Дістав з шухляди дві різнорозмірні товсті книги. Фізичні паперові носії писаних від руки текстів нині були реліктами минулого. Проте ці книги не були старими. Дід писав їх останні пару років свого життя. Його гарування здавалось мені марним. Простіше було скористатись штучним асистентом та зробити одразу електронний запис. Тоді я не розумів цього, думав, що старий дивак викабелюється, шкрябаючи нікому непотрібні мемуари. Дід же жартома називав їх ґримуарами.

Лише згодом дізнався, що то були підручники з метаморфози, написані для мене. Інсе передають свої магічні знання індивідуально, займаючись з нащадком особисто. Знання із вуст у вуста, так би мовити. Старий Арребо відчував свою смерть, тож і пішов проти традиції, залишивши матеріали, які могли стати широкодоступними.

Я отримав їх рівно через рік після його смерті. У день, коли я плакав востаннє.

— Отже рік?

Сиплим від плачу голосом підсумував я. Сів за стіл, впер ліктя у стільницю та став швиденько ганяти тонкі сторінки. Дрібненький гострокутний текст миготів, створюючи візуальний білий шум — це заспокоювало. Раптом з-поміж сторінок вилетів шмат паперу та майнув подалі. Довелося піднятись і підійти, щоб підібрати. Це був дитячий малюнок. Три досить непогано промальованих людини: два хлопчики та дівчина трималися за руки. Яків і його молодші брат та сестра. Малюнок, який Яків отримав перед тим, як їх розлучили. 

«Як це тут опинилося?» — спантеличений я стояв і ніжно тер пальцями зашарпаний папірець. Всі речі Якова наче ж мали забрати до маєтку його діда. 

Я підняв та приклав малюнок до спухлих очей. Вдихнув аромат, і спогади завертілись у свідомості. Саме тоді я і побачив Якова вперше.

Були години дозвілля. Сиріт спонукали до активностей та спілкування, а я терпіти не міг того. Сиднем сидів та вивчав дідів ґримуар. Однак того разу мене таки примусили вийти в люди. Аби безцільно не вештатись містом я був забився під старий квітучий чагарник, що ріс у парку навпроти воріт до пуері. Їх привезла темно-синя шикарна автівка. Зі свого сховку я чітко бачив, як людина-водій діставав багаж, а молодші близнюки довго обнімали брата. Наостанок малий сунув папірець з малюнком у руку старшому.

Машина поїхала, а Яків стояв і дивився їм у слід. На обличчі не було суму, а блакить його очей випромінювала любов та вдячність. Тоді я вперше побачив, що прощання із лю́бими може виглядати не як трагедія. Рудий, стрижений під їжака, неоковирний хлопчина світився впевненістю, силою та любов'ю. Готовий прийняти усе, що готувала доля. Принаймні я тоді був сприйняв то так.

Спогади про малого Якова знову роз'ятрили почуття, які тільки-но вщухли. Однак, окрім болю, з'явилось обурення. Я більше не хотів ридати, а хотів стояти так, як він тоді. Тримати спину рівно і впевнено дивитись у майбутнє — ось чого я хотів. Але я — не він, і тягар втрати сутулив мої плечі та туманив розум.

«Бовдуре, його малі не померли. Не порівнюй! Яків мертвий і ти ніколи більше його не побачиш!» — огидна думка хробаком взялась роз'їдати тільки-но сформований стрижень.

Отрута жалю до себе почала висмоктувати сили. Я по-звірячому вишкірився і стис зуби, мене вернуло від огидного слабака, яким я зараз був.

Розшматувати малюнок завадив сигнал електронного замку дверей:

— Тимчасово затриманий Клавдію Арребо, займи позицію у контрольованій зоні. Тобі вечеря, — прохрипів гучномовець.

Зелений прямокутник на підлозі окреслював, де саме я мав стати, щоб спрацював замок. До звинувачених у заподіянні смерті без додаткового контролю ніхто не заходив. Така процедура.

Я став куди треба. Обрис прямокутника легенько загорівся і після коротенького звукового підтвердження двері прочинились. У камеру зайшов працівник. Він ніс прямокутний кейс із моєю вечерею. Почав пхати його у вільну шухляду шафи, що стояла зліва від дверей, та обернувся до мене:

— Їдло в тебе сьогодні святкове, — прогугнявив він зверхньо. — Тортик, подаруночки від сім’ї, ну! — з гучним клацанням кейс нарешті заліз у нішу. — Аа-а, ти ж не маєш сім’ї, пардоньтє, забув.

Він витягав неторкнутий обідній бокс та хіхікав. Ймовірно вважав себе дотепником. Я мовчки дивився, як він виконував свою роботу. Низенький плішивий працівник натужно пхав кейс у вантажного дрона, що повільно наблизився до нього. Сьогодні чергував Нікадім. Він зневажав мене відкрито і не пропускав можливості принизити. Ніколи не розумів, чого це він так зі мною.

— Чьо це ото-ти не валяєшся без свідомості у своїй магічній комі? — кейс не хотів залізати й у дрона, тому Нікадім дратувався та різко смикав. — Типу, дійсно чекаєш на свій святковий тортик та презентики?

— З якої це раптом нагоди? — поглянув я на нього.

— Чьо!? Зовсім поплавлений? — здивувався він щиро. — Сьогодні ж шістнадцяте серпня, ну!

Дрон нарешті поглинув кейс, та рушив геть. Нікадім же не поспішав іти за ним. Схрестивши руки на грудях, мовчки розглядав мене та кімнату. Його погляд зачепився за книги на столі. Не відводячи погляду від них, продовжив спроби покепкувати:

— Однако, раз тобі ця нагода не тойво, то відсвяткуй закінчення слідства, ну, — криво посміхнувся він, намагаючись вгледіти написи на обкладинках. — Далі, тебе, вбивцю, суд ізолює від нормальних людей. — Нікадім кивнув у бік столу, — Гляжу, ти вже книжульки збираєш. Правильно, тама, де тебе закриють, вони знадобляться. Пожиттєва ізоляція без громадянства та повне забуття. Хоча, про шо це я, тебе вже й так забули. Нікчемний сирітко!

Він нарешті відвернувся від книг і наштовхнувся на мій, я сподівався, лютий погляд. Нахаба смикнувся. Попри вдавану самовпевненість, голос таки злетів на високу ноту:

— Ніяких святкувань усіляким вбивцям не має бути! — скинув він голову, як півник. — Хоча тобі і не буде, ну! Нема там ніякого торта чи подарунків, нікому ти не всрався.

Він нарочито розвернувся та рушив геть. Вже за дверима спробував добити:

— Раз і це для тебе не нагода, то відсвяткуй панахиду за своїм парубочком, от. Чув шо його, всьо, зарили! — вишкірився він до мене і продовжив: — З днем народження, Клавдію Арр-ребо!

Він лупонув долонею по замку дверей, і ті з шелестом зачинились.

Прямокутник під ногами згас. Я ще раз глянув на малюнок.

— Отже, рік.

Яків загинув на мій день народження, рік тому. Яка огидна циклічність. Ніколи не любив цей день. Я кинув малюнок поверх книжок та рушив до своєї вечері. Робітник закладу тимчасового тримання збрехав, окрім стандартної вечері у боксі був маленький пляцок і рукописна записка: «З днем народження!», підпис: «Юрай Ван де'Неґі».

Стаття друга: тиждень

Глосарій

Не дуже зрозуміло, на що сподівався брехливий Нікадім стверджуючи, що ніяких поздоровлень не було. Ймовірно гадав, що я не їстиму вечерю. Дійсно, бувало, що я відмовлявся від їжі, але все ж?!

«Недолугий йолоп», — виніс остаточну оцінку цьому типу та змінив стійку. Після вранішнього марафету заходився розминати задубіле тіло. Впираючись руками у підлогу, прогнувся та потягнув підборіддя до стелі. Вчорашній «святковий» пляцок став приводом і символом закінчення трауру. Досить скиглити.

Попри супротив та ниття м’язів, я ізнов змінював позиції зі статичних у динамічні. Я — інсе і я пристосовую будь-що собі на користь! Вчора перед сном уявив, що вбогий пляцок від адвоката був моїм болем, тугою і провиною. Цільним шматком запхав то всьо до рота, розжував і ковтнув. Більше не відчужуватиму це, тепер це частина мене, я її засвою. Перетравлю та примушу пригодитися!

Вчорашня записка так і лежала поверх малюнка малих близнюків. Ці два скупі рядочки змінили мене, головне не забути подякувати. Плавно нахилився і поволі всівся у позу для медитації. Прийшов час свідомо зайнятись своїм майбутнім. Те, що у мене нікого не було, не означало, що я не гідний життя. Я припустив, що Юрай Ван де'Неґі чхав на мене і на мою соціальну персону, але не на власну кар'єру. Якщо повірити пліткам слідчих, я був його першою самостійною справою.

Гучномовець сповістив про прихід адвоката навіть раніше, ніж я сподівався. Довелось перервати підтягування. Пустив край довгого вікна, яке смужкою прорізало стіну попід стелею, і швидко зайняв потрібну позицію на зеленому прямокутнику. Система впустила Юрая в камеру. Він поспіхом вмостився на стілець та віддав голосову команду «вільно». Адвокат відкинувся на спинку, розслаблено витягнув ноги.

— Радий бачити тебе притомним, — оцінив він мене і додав спантеличено: — тимчасово затриманий Клавдію Арребо, це що піт? Ти тренувався?

— Ага, — я підійшов до рукомийника освіжитися. — Дякую за тортик, пане адвокате, він був дуже корисним. Прям зачарованим.

Усміхаючись, я всівся на ліжко навпроти нього. Ідеальні брови Юрая надовго затримались над верхньою дужкою непрезентабельних окулярів. Ймовірно він був моїм однолітком. Такий же високий, проте не настільки кряжистий, як я. Привабливий та навіть витончений, хоча чимдуж прагнув приховати це.

Усе в його стилі було огидним: волосся прилизане у старечу зачіску, грубі окуляри, одяг нарочито зім'ятий та не по-розміру. При чому верх завеликий, а штані куці та, явно, вузькі у стегнах. Недолугий пошарпаний кейс ядуче-бридкого кольору доповнював образ, як родзинка у запліснявілій булочці. Він наче прагнув здатися непримітним та безпечним. Однак деталі видавали штучність образу: елегантна хода, шикарне взуття, дуже якісний браслет комкомунікатора, який він марно ховав під пожмаканим рукавом кофти. Яка б не була причина такого маскування, схоже це щось особисте і зі мною не пов'язано. Тож, байдуже!

— Аби ж я знав, що дешевий полуничний пляцок з їдальні офісу колегії адвокатів має такі чари, давно б вже згодував його тобі.

Він підсунув ноги, подавшися вперед, оперся ліктями на широко розставлені коліна. Склав долоні човником.

— Невже це спрацювало? — пильно глянув на мене поверх дужки окулярів. — Невже у нас нарешті почнуться конструктивні бесіди? 

— Так, пане адвокате, — я скопіював його позу та нарочито спокійно зазирнув у його красиві сірі очі. — Час братися за розум.

Ми обидва були чималенького зросту, тож у тісному просторі камери, наші обличчя зустрілися майже впритул. Я мав гарну нагоду побачити віддзеркалення думок в його очах. Юрая спантеличували зміни, що відбулися лише за ніч.

— Ха! Неймовірно, ми таки зможемо оговорити лінію твого захисту? Ну нарешті!

Судячи з усього, така дистанція його не бентежила, він ані на міліметр не зсунувся та, усміхаючись, продовжив:

— Радий, що не доведеться лише вести тебе. Порожню оболонку складно захищати, а так зможемо протягнути потрібний нам наратив. Люди, яким байдуже на своє майбутнє, зазвичай отримують по-максимуму.

— Мене тішить, що у вас такий багатий особистий досвід, пане адвокате, — я продовжив спостерігати за сірими очима.

І я влучив. Він відсахнувся та всівся в офіційну, більш стриману, позу. Лише на мить помітив я зміну емоцій, але пан Ван де'Неґі блискавично опанував себе.

— Ну-у, от і добренько. Обговорімо підготовче засідання. Вже за тиждень маємо бути у суді, — він швидко торкнувся дужки окулярів і активував комінтерфейс. — Оскільки маємо сенсаційне звинувачення у вбивстві, то зацікавленість громадськості мчить що той шатл до Клєштану, — адвокат погрозив пальцем у повітрі. — Тим паче смерть такого таланту, як нащадок роду Дворжак. Ваші портрети на перших шпальтах.

Не змінюючи пози, я завмер і перетворився на слух.

— Досудовим врегулюванням тут і не пахне, тож обговорюватимуться всі деталі та звинувачення. Будь готовим до всього.

— Не проблема, мені не звикати до запитань. Просто повторю усе, що сказав слідчим.

— Тебе не питатимуть. Я та прокурор вводитимемо суддю у курс справи. Надамо попередні оцінки, позиції та вимоги. Ти ж мусиш бути присутнім і виглядати пристойно, — він покосився на мене через мерехтливе скло окуляр. — Десь як сьогодні. Не перестарайся зі своїм відновленням.

— Не посплю ніч перед засіданням, так підійде?

Він угукнув та продовжив:

— Скоріше за все, прокурори будуть стверджувати, що ти несеш повну відповідальність. Будуть наполягати на ізоляції та довічному позбавленні громадянства. Я ж бу...

— В сенсі повна відповідальність за смерть? — перебив я. — Він самостійно вкрав мій болід. Я винний лише у тому, що розпатякав коди доступу.

— О-о, Ні! Проводитимемо лінію, що не ти розпатякав. Це він вивідав їх у тебе. Яків одурив коханця, щоб заволодіти болідом. — Юрай зробив паузу та знов задер вказівного пальця. — Повір, слова мають значення!

Мій адвокат посміхнувся і продовжив награно цинічним тоном:

— Скориставшись твоїм коханням і довірою, він збирався реалізувати власні задуми та цілі Спілки ГНІВ. Як результат — смерть. Громадськості має сподобатись: історія кохання сироти зраджене злодієм радикалом. Це підвищить наші шанси. Однак проку...

— Стоп, я не про це! Якими це такими аргументами володіють прокурори, щоб перекласти на мене прямо всю відповідальність?

Юрай відкрив рота, щоб відповісти, але передумав. Підняв палець і знову передумав. Зробивши глибокий видих, він потираючи стільницю, все ж продовжив:

— Прокурори обґрунтовуватимуть звинувачення на записах чорного ящика. Болід не просто по прямій врізався в астероїд. Згідно з показниками, Яків намагався змінити траєкторію корабля чарами.

— Вони знайшли чорний ящик?

— Так, це одна з причин, чому слідчі дії так надовго затягнулися. Шукали чорний ящик, відновлювали дані з нього. Пропускали через симулятори й робили експертизи.

— Одна з причин? 

— Інша причина, — Юрай поправив окуляри. — На слідство сильно впливав пан Дворжак. Він змусив зібрати покази геть усіх, з ким ти бодай раз у житті перетинався.

— Карел Дворжак!? Цей смердючий деспотичний тип? Та йому ж байдуже на Якова!

— Але не на власну репутацію. Обставини смерті онука важливі, вони можуть вплинути на громадську думку, популярність та його вплив загалом.

— Потвора! — прогарчав я та схопився на ноги. — Він скинув свого онука у пуері, а як з'ясувалось, що той має хист до магії, одразу прибіг і назвав рідненьким. Сволота лицемірна!

— Ну-ну! Заспокойся, — Юрай відсахнувся від мене. — Ось такої твоєї реакції ми й мусимо уникнути. У суді не місце неконтрольованим емоціям.

Я сів і заспокоївся.

— Тобто корабель не розлетівся на атоми? Були рештки, які можна було поховати?

— Так, — Юрай потупив погляд та провів долонею по стільниці. — Тіло Якова було цілим. Він загинув не від вибуху. Скориставшись телепортом, покинув судно. Його вбило те, що він рятував болід, а не себе.

Юрай обережно поглянув на мене. Попри шок я тримав спокій, принаймні зовні. Я ж заборонив собі впадати в емоційні пастки. Тільки не знову.

— Нам конче потрібно обговорити всі нюанси, що можуть відкритись на слуханні.

Адвокат розпочав довгу нотацію про досудове засідання. Про те, як визначатимуть дати початку суду, склад суддів та інші загальні аспекти справи. Я намагався слухати уважно, але муляла думка про вчорашній похорон, про те, що то була не профанація. Мені одночасно і боліло, і тішило, що існує могила, яку можна відвідати та попрощатись.

З моменту арешту я тікав від болю та думок у забуття, бездумно викреслював зі свідомості тиждень за тижнем. Настільки уникав реальності, що й не поцікавився подробицями смерті Якова. Хоча, якщо у справу активно втручався голова роду Дворжак, то ймовірно мені нічого б і не сказали.

Дід Якова був фанатично зациклений на власному авторитеті. Того мерзотника ніколи не цікавило нічого, окрім власного «правильного» погляду на життя. До всього ж, він був одним з тих одержимих чистотою крові реліктів минулого. Карел Дворжак не визнавав, що тума́ обдаровані так само як і мойе. У нашому схибленому на корисності становому суспільстві, таланти та здатності відігравали критичну роль, тож «простаків» Карел вважав не гідними громадянства унтерменшами. Як наслідок такої нетерпимості, мама Якова, втекла й одружилася з «бездарним» апараті. Після їхньої трагічної загибелі дід спочатку прийняв онуків, але швидко передумав. Яків і молодші близнюки не тільки були напівкровні, а й гонорові. Вони не корились абсолютній владі авторитарного дідугана, якого ледь знали, тож він і відправив Якова у пуері, а близнюків у колиску.

— Що ж, сподіваюсь сьогодні була не разова акція твого просвітлення і за тиждень ти будеш такий само притомний та вмотивований, — сказав мій адвокат, перш ніж вийти з камери.

Я лежав та уявляв, як за тиждень зустрінусь з Карелом Дворжаком. Мимоволі пам’ять повернула мене до моменту, коли я вперше почув це ім'я: за тиждень до тестування Якова на здатності.

У пуері, завдяки моїй похмурості, я був жив один, а от компанійський Яків, навпаки, був мав ще двох сусідів. Він був балакучий, непосидючий та енергійний. А ще часто втрапляв у неприємності. Так сталося, що вже через тиждень після заселення, він увірвався до мене усміхнений і з проханням сховатися від розлючених вихователів. Я б ніколи не погодивсь, аби не його нахабний шантаж. Яків був бачив, як я практикувався по дідових записах і розтинав скорпіона. Лише натяку на те, що то я вбив його, було б достатньо, щоб мене додатково пильнували. Кожне життя священне — вбивство навіть тварин недопустиме.

Відтоді він частенько використовував мене не лише як прихисток чи відпочинок, а й іноді як розвагу. Шумний та невгамовний, Яків захопив мій простір.

Якось він прийшов із серйозним лицем і несподівано спитав: «розкажи, як приховати здатності?» Заявив, що знає про мене правду. «Ти обійшов тест Кеппера, ти прикидаєшся нездарою». «Так у мене і немає здатностей», — спробував я відбрехатись. «Розповідай комусь іншому, — без натяків на жарти заперечив він. — Я ж твій друг, мене так просто не обдуриш».

Тоді Яків був вперше назвав мене другом. Я не знав, від чого серце калатало сильніше: від щастя, що він вважав мене другом, чи від страху, що той знав мій секрет. А ще тоді він вперше розповів щось значуще про себе, про те, що бентежить, чого боїться. То була щира, сердешна розмова, а не те звичне стрекотання, яким він відгороджувався від оточення. Ми тоді довго теревенили про того Карела. Яків не хотів відкривати свої справжні таланти, аби не повертатись у дідів дім. Я зголосився допомогти, навіть попри те, що часу лишалось обмаль.

За тиждень він був підійшов, обійняв і прошепотів: «спрацювало, дякую».

Стаття третя: місяць

Глосарій

Я не помилився, пан Дворжак був тут. Жовч погляду його блакитних очей мусила б нищити мене, але я підготувався. Порушив обіцянку: попоїв, гарно виспався та почував себе дужим і морально зібраним. Хоча зовнішньо цього й не було видно. Зім'ятий одяг, сутулі плечі, мімікрія лиця. Грамулька ефіру і швидка трансформація додала темні кола під очима і впалі щоки. Непомітне перетворення, що не залишило реліктів чи ефірних збурень. Мусив дотриматися плану, придуманого моїм адвокатом.

У залу, де мало пройти підготовче засідання, люду набилось аж по саму гальорку. Переважно репортерів. Тобто, моя справа таки мала суспільний резонанс. Я сидів попід стіною боком до трибуни суддів, переді мною на невеличкому столі лежав блокнот та стилус для нотаток. Вбивцям заборонено користуватись особистими електронними пристроями. Комкон та маніпулятори в мене конфіскували першого ж дня. Навколо мого «трону» на підлозі ледь світилось захисне силове коло. Відгородились, як від нечисті. Навпроти стіл, на який свої планшети розкладали мій адвокат та його помічниця. За ними по прямій місце прокурорів, позаду яких у рядах глядачів і сидів гнівний і величний пан Дворжак. Я уникав дивитися в його бік.

Судді зайшли у залу, представились і сіли. Секретар зачитав хто, що, навіщо та інші бюрократичні деталі, яких я, на жаль, геть не запам'ятав. Називали та обговорювали експертів, їхню присутність, відсутність та компетентність. Нарешті прийшов час формулювати звинувачення і низенький пухкенький прокурор розпочав свої претензії. Добре сформована тирада про Якова Ласку та його передчасну смерть влучно підсумовувалася жорстким звинуваченням:

— … тому присутній тут громадянин Клавдій Арребо, згідно з другою частиною сто дванадцятої статті Статуту норм про життя, Кодексу громадянина Вісь Тумá обвинувачується у неспланованих діях, що призвели до загибелі. Згідно з третьою частиною сто дев’ятнадцятої статті тієї ж Норми того ж Кодексу, він обвинувачується у свідомих вербальних спонуканнях, які призвели до заподіяння смерті. І згідно з п’ятим пунктом п’ятої частини сто дванадцятої статті тієї ж Норми того ж Кодексу, Клавдій Арребо обвинувачується у свідомому ігноруванні достеменної інформації про зміну навколишнього стану, що призвело до смерті, — прокурор зробив театральний жест, тикнувши пальцем у мене та продовжив: — для цього підступного вбивці Держава вимагає максимального покарання, у вигляді довічного присвоєння статусу негромадянин та довічної повної ізоляції.

— Заперечую! — Юрай схопився на ноги. — Пані головуюча, провина підсудного не доведена! Оцінка «вбивця» може бути розцінена як наклеп!

— Яке ще «заперечення»? Ми не на слуханнях по суті, тож сядьте пане де'Неґі. А вам, пане Арцименя, зауваження: не треба театральності. Це суд, а не розважальне шоу.

Пані головуюча приречено видихнула та перевела сумний погляд на натовп навпроти. Залом прокотився гул, журналісти активно конспектували у своїх комконах.

Юрай стис кулак, аж суглоби побіліли. Злився, що прокурор так легко перехопив увагу глядачів? Ну так, тепер будь-що звучало як виправдання, а це завжди слабка позиція. Я мимоволі перевів погляд на старого Дворжака. Він дивився прямісінько мені у вічі. Задране підборіддя, холодний погляд, кінчики губ ледь задрані у переможній посмішці — його панський вигляд кричав: «я знищу тебе, нездаро». Я прийняв його виклик, задер підборіддя і собі:

«Ну! Це ми ще побачимо», — чітко сформулював відповідь подумки.

Звісно Карел не був телепатом, але судячи з хмикання, старий все правильно зрозумів. Тим часом адвокат розпочав свою частину виступу.

Як і було заплановано, він заперечував усе і перекладав ініціативу та відповідальність на Якова. Від слів Юрая обличчя Карела осунулось і потемніло, а мене аж марудило. З’ясувалось, що пан Ван де'Неґі був неперевершений оратор і віртуозно вивернув Якова хтивим, жадібним та абсолютно егоїстичним нащадком привілейованого роду.

Дідько, за Юраєм правда: слова дійсно мають значення.

— Таким чином, мій клієнт, Клавдій Арребо, повністю заперечує будь-яку фізичну чи моральну причетність до обставин, при яких загинув молодий Яків Ласка, нащадок роду Дворжак. На цьому все, дякую за увагу.

Судячи з різнорідної реакції репортерів, його старання не були марними. Я мимоволі поглянув на Карела, старий зиркнув на мене, задер верхню губу під ніс та розчаровано похитав головою. Його довгими гострими рогами пробігли відблиски перламутру. Напівсивий, але досі величний цервіде, навіть не збирався приховувати свою огиду. Найнеприємніше те, що я зрозумів, до чого це. Неважливо, яку оцінку дасть громадськість, ми обоє добре знали, яким насправді був його онук.

Судді взяли перерву для уточнення розкладу та інших організаційних деталей майбутнього судилища. Мене відвели у невеличку кімнату очікування. Час потягнувся нудним сиропом і я задумався, чому ж мене так зачепив презирливий погляд пана Дворжака.

Десь через місяць по успішно проваленому тесту на здатності, мені стало цікаво, що ж там за такий страшний дід і чому Яків так уникав його. От я б, наприклад, віддав би все, щоб ще хоч раз відправитись у похід зі своїм.

Згадав шикарне авто з водієм-людиною і припустив, що вони не з простих. Так і було. У мережі за пошуком «Карел Дворжак» я був знайшов чимало цікавого. Пан був чарівником, експертом земляної стихії. Не брав участі у справах Магічної академії чи науково-технологічних проєктах. Був головою великої будівельної компанії, членом купи різних спілок та фронтлайнером правоконсервативної партії. Свого часу навіть був Міністром з розбудови. Що ж, старий був з владної верхівки, привілейований громадянин з репутацією піклувальника за добробут Вісь Тума́. Проте тоді мене зачепило дещо інше.

«Ого, оце так дід!», — приголомшено випалив я, відкинувшись на спинку стільця. Над столом на екрані висвітилась добірка портретів рогатого Дворжака. Яків швидко підскочив з ліжка й зазирнув мені через плече, запитав: «що там?» Далі, як зазвичай, випалив іронічну нісенітницю: «А-ха, яке цікаве у тебе навчальне завдання». «Та ні, просто вирішив поцікавитись, кого ти так боїшся», — знітився я. Яків повернувся на ліжко. «Я? Боюся? — він влігся на спину та закинув ногу на коліно. — Якогось там Дворжака, запхай у сраку коржика. Пф-ф-ф. Придумав». Швидко пролиставши зображення, я усвідомив: «ви такі несхожі». «От і добре», — буркнув Яків і продовжив дивитись кіно.

Світлини демонстрували ідеальний типаж всього народу цервіде. Через чорне з сивиною, зібране у невеликий пучок, довге волосся елегантно підіймались перламутрові гострі роги. Точені риси обличчя і завжди незворушний вираз. Все це було абсолютною протилежністю зовнішності хлопчини, який весело помахував ногою, нахабно експлуатуючи моє ліжко, наче власне. Яскраво-руде волосся активно відростало та без ладу кучерявилось. Ледь видне ластовиння, густі брови, округлі риси та вічна посмішка. Чисто візуально, неможливо було б здогадатись, що вони прямі родичі. Аби не одне...

«Але ваші очі ... наче одні на двох», — озвучив я свої спостереження. «Слухай, Лаво, — не відриваючись від кіно, він монотонно промовив, — запам'ятай, у мене мамині очі. А ця особина, — всліпу тикнувши пальцем на мій екран, він продовжив, підкреслюючи кожне слово: — гнила гієна, у якої існує лише власна думка та неправильна». Голос став ще злішим: «Він ніколи не йде на компроміс і вимагає, щоб усі навколо робили лише те, що він скаже. Не житиму я під його диктовку. Обиратиму свій шлях сам!». Яків на хвилину відірвався від свого екрана. Взяв паузу, але швидко продовжив: «Я не боюся його. Я боюся, що, як раптом доведеться жити з ним, він нав’яже мені свої тупі шовіністичні цінності, або зламає близнюків».

Очі Якова та очі на тих світлинах були фізично ідентичними. Тоді я дійсно був повірив, що колір очей — то єдине, що об'єднувало їх.

Мені набридло сидіти сиднем та чекати, поки мене знову покличуть до зали суду? тож я піднявся і підійшов до вікна. За ним вирувало повсякдення. Вже і забув, як воно жити «нормальним» життям.

— А чи треба взагалі... ота гонитва за статусом. Постійно доводити, що не марний...

Пробурмотів, притуливши лоба до скла і раптово осягнув джерело бентеги: очі, які я так любив, щойно знищували презирством та злобою. Я стис кулаки.

— Дідько, — прошипів у підлогу.

Двері дзеленькнули і до кімнати зайшли мій адвокат та охоронець.

— Ходімо, час.

— Так, звісно, — я відірвався від вікна та рушив за ними.

Юрай помітив зміни мого настрою. Доки йшли коридором, він скористався нагодою дізнатись, чи все у нормі.

— Так, усе гараздоньки, — видавив я з себе лише половину посмішки.

— Слухай, що б не казав і не робив прокурор чи пан Дворжак, ти мусиш постійно тримати у голові те, що ти невинний, — сказав він стишеним голосом. — Вони хочуть перекласти на тебе всю провину. Це обурливо й гидко.

— А що намагаюсь зробити я?

Тихо запитав я сам себе, але Юрай почув і перед самими дверима у залу суду перехопив за плече, і впевнено мовив:

— Повернути собі свою гідність та життя.

Друга частина підготовчого засідання пройшла швидко. Судді розказали порядок наступних дій та призначили дату слухань на наступний місяць. Упродовж всього цього я уникав дивитись на пана Дворжака, не бажав знову побачити привид Якова в його очах.

Перш ніж мене повели до камери, Юрай підійшов і ще раз нагадав, за що саме ми боролись:

— Прокурори, звісно, постараються, але наша позиція сильна, тож не переймайся, — впевнено посміхнувся він. — Як вже казав, ймовірність того, що тебе на певний час запишуть до негромадян висока, але то швидко відновити. Головне відстояти права на пілотування у космосі.

Він махнув колегам на прощання та додав:

— Не забувай, тяжкість вироку буде залежати саме від того, кого по факту зроблять поганцем. Яків мертвий, а тобі ще жити й жити, — хлопнув він мене по плечу та бадьоро додав: — тримайся, скоро це все скінчиться.

— Ага, десь приблизно за місяць, — саркастично посміхнувся я.

Ми розійшлися, він пообіцяв скоро навідатись.

У камері я лежав і натужно думав про те «скоро». Що, якщо мене дійсно позбавлять права пілотувати? Стати пілотом було моїм планом на життя, моєю пристрастю та мрією. Тією здатністю, що відкривала мені весь світ, забезпечувала шлях у привілейовані громадяни та безтурботне життя. Тепер у мене намагаються це відібрати. Спочатку Яків, тепер космічні крила?

Перевернувшись на бік, зажмурився. Примарилися повні огиди та зневаги очі Якова, і неважливо, що вони дивились з обличчя старого Карела. Я здригнувся, грубо вилаявся та вирішив зайнятися звичною справою: свердлити сіру стіну поглядом та перебирати спогади. Взагалі-то, ідея стати пілотом належала Якову. Звісно, а кому ж іще! До моєї свідомості, обмеженої удосконаленням власного тіла, ніколи б не прийшла така осяйна думка.

Це було на дні народженні Якового сусіда. Друзяки були влаштували вечірку із забавками та частуванням. Теревені природним чином прийшли до теми вибору діяльності та мрій. Співмешканці Якова були старші, їм тоді вже було по двадцять. Того року вони переїздили до гуртожитку при Студії. Ми з Яковом мали ще рік. Проте обирати варто було б вже.

«Я думаю за Транспортну студію», — відповів Яків на поставлене до нього запитання. «Транспортну, чому?». «Хочу стати пілотом космічного корабля», — відповів він, що здивувало старшого товариша. «Ого, несподівано!» У розмову втрутився другий: «Ха! Чого це несподівано? Як на мене, усе цілком очевидно». Хлопець голосно розсміявся та пхнув Якова ліктем у бік: «Що ще може придумати мрійник й ідеаліст типу нашого руденького Якова! Ха! Космопілот очевидний вибір для когось настільки відірваного від реальності».

«Та це ж така свобода! — Яків пристрасно аргументував свій вибір. — Тільки уяви: ти один у порожньому космосі! Одна планета позаду, інша — лиш маленька цятка, і ти, як вільний дух, скеровуєш корабль уперед. Безмежний космос, корабель і лише твоя власна воля». До розмови доєднався ще один їхній одноліток: «Ага-ага. Наказ командира, тисячі пасажирів і... — він почав огидно хіхікати. — Межний космос»!

До підтрунювання доєдналися й інші, але полум'я пристрасті Якова вже було не погасити. Він стійко відбивався від дружніх смішків та продовжував у фарбах розписувати, наскільки це, мабуть, круто. Йому опонували, що раніше може і було круто та романтично, а от з виникненням Завіси літати між зірок вже неможливо. Вся ця романтика накрилась мокрим рядном після Катаклізму.

«А ти що думаєш, Лаво? — він обернувся, він обернувся, небесна синява поглянула на мене. — Що сам плануєш? Яка у тебе мрія?»

Товариш поряд скористався паузою моєї розгубленості: «Та ото точно не з тобою у пілоти, — він рукою охопив мене за плечі, іншою патетично жестикулював підсилюючи свої слова: — Лава нарешті здихається тебе надокучливого й піде займатись чимось потрібним та не метушливим. Ти ж у нього як кліщ вчепився, ну!»

Компанія голосно розсміялась. «Йой, та годі! Я ж не тягну його з собою, а просто цікавлюсь думкою! — Яків штовхнув найголоснішого смішка. — Це ж і так очевидно, що не будемо вічно разом, припиніть, робите з мене якогось деспота. Нікого я ні до чого не примушую».

Вони продовжували й далі свою перепалку, а я не міг відвести очей від Якова. Слова про неминуче розставання морозили свідомість. Ця думка лякала. Той нестримний вогонь, що горів вглибині його очей, невже я втратив би його? Жах гримнув у потилиці, а серце, пропустивши удар, загупало так, наче хотіло пробити діру у грудях. Саме у цю мить я усвідомив — ніякий він мені не друг, я кохав його. І тоді ж був визначився з планами на майбутнє: я йтиму за ним і байдуже куди, аби тільки бути поряд.

Стаття четверта: двадцять хвилин

Глосарій

Ранок не приніс звільнення від думок, тож я поліз у холодний душ. Треба було змити поганий сон. Вчора довгенько обдумував, яку таку власну гідність та життя ниньки рятую та якою ціною. Поборов спокусу скористатись трансом і поринув у бентежний сон.

Нав’язливе «займіть контрольовану зону» пролунало саме коли натягав футболку на абияк витерте тіло. Нікадім «запросив» мене до кімнати відвідин. Дивно, з Юраєм зустрічалися прямо у камері. У гості завітали мої обвинувачі: помічниця прокурора та Іво Харлан, особистий помічник пана Дворжака. Моєму здивуванню не було меж.

«Якого? Що вони задумали?»

Я не став сідати за стіл до пані помічниці, Іво тримався трохи далі за її спиною. Нас розділяло ледь помітне мерехтіння силового щита.

— Дякую, що прийшли, пане Арребо, — ввічливо почала помічниця. — Мене звуть Лар...

— По-перше, я не обирав чи йти сюди, — перебив я жінку. — По-друге, без свого адвоката не говоритиму.

— Який полохливий! — хмикнув Іво. — Ми тут з мировою взагалі-то.

— Усе, що стосується справи, має бути обговорено з моїм адвокатом, він захищає мої інтереси, тож, — я знизав плечима і наполегливо повторив, — без нього не говоритиму.

— Зачекайте, пане Арребо, — задріботіла жінка. — Я гарантую, що ця розмова та пропозиція ніде не фігуруватиме у справі. Тож вам немає чого перейматися! Це ні в якому разі не завдасть шкоди вашому становищу, а, навпаки, може швидко його покращити.

— Навіть не послухаєш? Це ж вперше після смерті Якова бачимось.

— Я викликаю свого адвоката і поки він сюди йде, не говоритиму! — я зробив жест охоронцю та підійшов до нього.

Охоронець прийняв вимогу та зв’язався з Юраєм. Почувши, хто до мене завітав, той запевнив, що буде за двадцять хвилин. Я всівся за стіл та схрестив руки на грудях. Доки адвокат добирався, міг і послухати чого б це раптом аж сам особистий секретар Дворжака ощасливив мене, плебея, візитом.

— Мене звати Лариса Красовськи, я представляю інтереси держави, а також пана Дворжака.

Жінка представилась, а я подумав: «а взагалі нормально, що державний чинуша так відверто представляє особисті інтереси того привілейованого козла?»

— Ваш адвокат, пан Ван де'Неґі, вибрав непогану лінію захисту і досить очевидну, проте, це не дасть вам бажаного результату. Ви прекрасно розумієте, що факти не за вас. А ще, — вона поклала та підштовхнула у мій бік планшет зі статтею, — громадськість не пристане на ваш бік.

Там красувалась моя самовпевнена пика та кричущий заголовок: «Він не має каяття!». Фотографи спіймали мене у момент переморгування з Карелом і обрали вигідний собі кадр.

— Вам не вдасться вивернути все так, наче Яків Ласка був єдиним поганцем. Ви ж і без мене це розумієте, адже так?

Вона зробила паузу, очікуючи від мене відповідь на цю очевидну маніпуляцію. «Ага-ага! Звісно, розумію. Саме тому ти тут, бо у нас програшна позиція...», — хмикнув я подумки, але на обличчі не ворухнувся жоден м’яз.

— Я говоритиму відверто, — після довгої та незручної мовчанки продовжила пані помічниця прокурора. — Настільки видатний талант, яким був Яків, не міг ось так бездарно загинути. Чорний ящик та аналіз ефіру на місцевості красномовно вказують на те, що Яків намагався врятувати приречений болід. Він міг скористатись телепортом та майнути у безпеку, але він рятував дещо, що цінне вам! — продовжила вона спроби переконати мене в одностайній правдивості їхнього варіанту.

Вона подалась уперед і вкрадливим голосом продовжила розкривати «секретні секрети». Про те, скільки доказів вони мали. Про те, що Яків був найщирішим та найталановитішим юнаком у всій зоряній системі. Так, наче без неї я цього не знав. «Ще скажи, що тобі не начхати, яким насправді був Яків. Якась не надто талановита брехуха», — протяжно видихаючи, подумав я та розфокусовано глянув крізь неї у неіснуючу далечінь. «Давай-но вже до суті», — фіксував єдину думку, слухаючи у піввуха.

— У нас є що тобі запропонувати! — не витримав Іво Харлан. — Можливість заради порятунку себе не мішати з лайном світлу пам’ять молодого пана Ласки. Пан прокурор готовий піти на мінімальне покарання за розповсюдження конфіденційної інформації, — він підійшов сперся на стіл і продовжив. — Це становитиме від року до трьох позбавлення громадянства та нарахування від півтори до п’яти тисяч очок провини, — Іво криво посміхнувся та закинув головне, — які вмить відпрацюєш, бо у тебе не відбиратимуть позицію пілота.

Підступно. Він точно знав, що тут найвагоміше. Однак я й далі ігнорував їхнє солодке щебетання, витріщаючись у далеке нікуди. «Нумо вже, кажи! Що ж такого хоче старий лис? Який у мене важіль є?». Іво хмикнув і посміхнувся. На це я і розраховував. Нарешті цей розумник здогадався, що я не піддамся спокусі порожніх обіцянок.

— Твоя задача ніде не згадувати про участь Якова у Спілці ГНІВ, — озвучив суть Іво.

Я сфокусував погляд на чоловікові. Серйозно? Тут моє мовчання з впертості перетворилось на приголомшене спантеличення.

Замок на дверях пілікнув. До кімнати залетів мій адвокат. Він засипав красивими термінами про недопустимість їхніх дій і вимагав негайного припинення візиту. Треба було обдумати почуте і я підтвердив, що не маю жодного бажання точити ляси з цими людьми. Мені дозволили повернутись до камери, проте Юрая закликав на розмову Іво. У камеру я повернувся сам.

Довго стояв стовбнем і намагався осягнути, яким це таким чином вони збираються приховати факт участі Якова у Спілці ГНІВ? Всі покази про це давно зафіксовані слідчими. Заперечувати таке було б прямою брехнею. Гучномовець сповістив про прихід Юрая.

«Нарешті!», — майже вигукнув та дременув у контрольовану зону.

Юрай зайшов, звільнив мене з зеленого квадратика, але не став сідати. Заходився нервово нарізати кола у затісній камері.

— Вони пропонують угоду, — почав він. — Сказали, що ти в курсі.

— Так. Вони говорили, а я мовчав.

— Правильно зробив. Такі речі не варто вирішувати, не обдумавши все як слід.

— Вони пропонують якусь маячню.

— Ну, це не зовсім маячня, — Юрай зупинився та замислено задер погляд крізь вікно камери. — Теоретично це ідеальний варіант. І тобі не доведеться робити поганця з Якова, і Дворжак не матиме жодних репутаційних втрат, — він перевів погляд на мене. — Звичайний нещасний випадок, та недбалість у переданні третім особам конфіденційної інформації.

«Ага! А ти у два клаци отримаєш свою першу перемогу», — подумав я, гучно відсунув стільця та сів. Юраю довелось вмощуватись на ліжко.

— Чому вони одразу не запропонували це, ще на стадії підготовчого провадження? Нащо було влаштувати той патетичний виступ, звинувачуючи мене як вбивцю?

— Підвищували ставки. Намагаються давити на почуття юнака, вбитого горем.

— Маніпулювати.

— Так, — Юрай розвів руками, — я б зробив так само.

— Ми так і робили, — хмикнув я, — принаймні планували.

Він цикнув і продовжив:

— Ага, а тепер варто переглянути плани. Які сам маєш думки?

— Важко сказати. Треба обміркувати. Що сказав тобі Іво?

— Ну, йому довелось бути дуже стислим. Ще двадцять хвилин свого часу я не планував марнувати на нього. З головного: ми рятуємо їхню репутацію, а він впливає на прокурорів.

— Якось прям занадто стисло. Може він пояснив, яким таким чином вони збираються приховати факт існування Спілки? Я ж усе детально розповів слідчим.

— Угу, — він весело посміхнувся. — Інформація стосовно діяльності таких радикальних організацій контролюється ВКР. Вони легко можуть надати цим свідченням статус державної таємниці. Все одно вони, ймовірно, вже відкрили справу стосовно тих бандитів.

— ВКР?

— Відділ контролю рубежів, ну, знаєш, хлопці, що входять до Державної Варти, вони ще мо...

— Та знаю я про них, — перебив я. — Тобто це має бути тристороння угода?

— Га? — Юрай здивовано скинув голову.

— Який зиск державникам з цього?

Мій адвокат задумався надовго. Він поволі крутив блискучий браслет комкону та тихо хмикав. Раптом піднявся та рушив до дверей.

— Я з’ясую це, а ти поки обміркуй, як загалом тобі їхня пропозиція, — він натис кнопку виходу, я пішов у контрольовану зону.

Вже у дверях Юрай обернувся і мовив:

— Секретар сказав ще дещо цікаве. Твоя справа привертає все більше уваги. Розголос про існування Спілки зробить їм рекламу. Рекламу, на яку негідники розраховують, щоб збільшити коло своїх прихильників. Пан стверджує, що якщо ти зголосишся на угоду, то не тільки не спаплюжиш ім’я коханого, а ще врятуєш тисячі потенційних жертв від діяльності Спілки, — він поглянув угору наче відслідковував несподівані думки. — Можливо це і є той зиск для ВКР?

— Я подумаю.

— Ага, — Юрай махнув рукою на прощання.

Двері зачинились, а я всівся назад на стілець. Підтягнув зігнуту ногу до грудей, вперся п’яткою в сидіння та поклав голову на коліно. Свідчення у мене брали різні хлопи з варти. Може оті кремезні дядьки були з державників?

— Чорт, не пам’ятаю, які у них були шеврони.

Буркнув я та відкинувся назад на спинку. Сумно, що немав доступу до мережі, ото б знайшов знаки розрізнення підрозділів ВКР.

У транспортній Студії до нас на практичні заняття часто запрошували дійсних пілотів. Деякі з них були зі спецпризначенців ВКР, здається, на їхніх шевронах зображалися здоровенні чорно-білі розгорнуті крила. Я спробував пригадати, однак пам’ять підкинула дещо інше.

Це було на виїзних заняттях. Яків був вийшов з літака та підбіг до інструкторів обговорити політ. Я чекав осторонь злітного майданчика, присівши на невисоку дерев’яну огорожу.

«Ну, шо?», — спитав був я, коли Яків нарешті підійшов до мене. Він розтріпав волосся на потилиці та сумно посміхнувся : «Здав, але ледь-ледь». Я підбадьорив: «Головне, що здав».

Несамовито цвірінчали коники, пахло степовими травами. Було жарко і сухо. Наш тренувальний табір базувався далеко вглиб континенту у степах Східного краю.

«Ага, цього разу пройшов далі, але щось, здається, позиція пілота явно мені не до снаги. Доведеться піти десь водієм громадського перевозу. Спокійно споживати базове забезпечення, а платню відкладати на квиток, — він підняв брову та глянув на мене, — Квиток екскурсійного космоджета, який пілотуватимеш ти». Яків запхав руки у кишені комбезу. Задрав голову, прижмурився як кіт на сонці та продовжив: «Іронічно, у транспортну студію потяг тебе я, — він хмикнув. — А виявилось, що дар у тебе». Легкий усміх освітив його лице.

«Ти мене не тяг. Я пішов свідомо». Яків опустив голову, спокійно глянув мені в очі та підступив ближче: «Ага-ага!». Він стишив голос, щоб раптом хтось не почув: «Твої здатності метаморфа роблять тебе подходящим кандидатом в екстремальні пілоти, але тобі хоч подобається»?

Я вдарив сухий ґрунт носком своєї берці. «Бо-о! Та кажу ж, мені подобається, — піднята хмарка пилюки огорнула взуття Якова. — Ти ж знаєш, що я кайфую від цього. Приємно користуватись прокачаними можливостями. На відміну від діда, я не просто формую ідеал заради ідеалу, а можу на повну насолодитись цим».

Про діда я трохи перебільшив, бо він був мав круту позицію на підземній енергетичній станції бакай. І тато теж — у дослідницькому центрі, хоча це його і вбило. Вони змогли знайти кожен свій унікальний шлях самореалізації у цьому суспільстві. Тепер була моя черга, інакше закінчу нікчемою на самому дні суспільства чи ще гірше, опинюся у Сірих землях.

Було дивно, чому це раптом Яків почав мусолити ту тему. Ну, не бігав я навколо з плакатом: «я щасливий», то і шо.

«Розумієш, насправді ж твої здатності роблять тебе талановитим не лише у пілотуванні. Перед тобою відкриті двері багатьох професій пов’язаних з ризиком та можливостями на грані», — м’яко промовив він очевидне. Дочекавшись, поки осяде хмарина, Яків зробив ще крок уперед. «Твої смужки стали ще темнішими, майже чорні».

Він штрикнув пальцем мені у вилицю. Неочікувано поклав на чорну лінію мого пігментного забарвлення кінчики пальців. Ніжно повів вниз щокою, далі по шиї аж до ключиці. Зачепив комір чорної статутної футболки та відтяг його. Блакитні очі Якова, не мигаючи, слідували за рухом. «Вони так красиво мерехтять, коли ти медитуєш та чаклуєш», — він кліпнув та відпустив комір, не спробувавши зазирнути під нього.

Безвітряну степову жарінь розірвав гул двигунів літака. Наступний наш однокурсник виходив на злітний майданчик здавати залік з маневрового пілотування на наднизьких висотах. «Я радий, що ти знайшов свою мрію, а не просто майнув за мною», — гуркіт двигунів глушив його слова. Потоки повітря від машини врізнобіч смикали відрослі руді кучері. Він знову глянув у небо та круто змінив тему розмови. Майже крикнув: «Та хоч там як, я все одно стану пілотом та доб’юся свого!» Яків задоволено усміхався і жодного сумніву в блакі його очей.

«Я тебе кохаю, Якове», — зненацька вголос вимовив я.

Двигуни нагнітали шум: «Сподіваюсь, не почув», — перелякано зачаїлась моя свідомість.

Але він почув, усмішка поширшала. «Тобто на своєму суперджеті ти кататимеш мене безкоштовно, любчику?!», — як вмів лише він, знову перевернув розмову на безтурботні, беззмістовні смішки.

Так і знав, для нього це лише жартики. Я ж був планував залишати свої почуття у таємниці. Достатньо і того, що разом. Щоб стримати тремтіння рук, я схопився за дровину паркану на якій сидів. Зачаїв подих. Звісно ж, Яків був помітив це. Ще одним кроком він зовсім обнулив відстань між нами.

«Я знаю, — торкнувшись мого лоба своїм мовив, — я теж тебе кохаю, Клавдію».

На такій відстані я не бачив вираз його лиця, але голос не жартував. Дивно, у той момент полегшення було найяскравішою емоцією. Ненароком на світ божий вирвались секрети, які я так боявся видати. Страхи не лише не справдились, а мене прийняли: почуття були взаємними. На жаль тривало це не довго. Скоро мої переживання сягнули нового рівня.

Вже за якихось двадцять хвилин був стався той прикрий інцидент. Одногрупник не впорався з маневром і зачепив фюзеляжем перешкоду. Здоровенний шмат обшивки полетів прямісінько на групу розтяп, що тинялись де не мали. Яків ні секунди не вагався: здійняв руки й огорнув людей просторовим щитом. Залізяка, повільно обертаючись навколо власної осі, зупинилась у повітрі за мерет від них. Приховати таке було вже марно. В усі звіти ввійшло, наскільки вправно Яків був скористався чарами. Я усвідомлював, що це зруйнує виплекані плани на життя. Зовсім скоро наші шляхи на довгий час розійшлися.

Стаття п’ята: день

Глосарій

Правду кажучи, відсутність конкретної інформації дуже бентежила. Поки обговорюємо з Юраєм, все зрозуміло, як тільки за адвокатом закривалися двері, мене одразу марудило від таких непевних ігор. Тож я щосили зосередився на тренуваннях та медитаціях.

Юрай відчував мою невпевненість, часто заводив розмови не по справі, а просто за життя. Мабуть переймався, що я знову впаду в журбу і почну тікати в анабіоз. Насправді однаково, як марнувати час, ось я і розповідав йому про свої думки та емоції. Про важливість пілотування для мене, про втрачені можливості та плани повернутись принаймні до рівня громадянин.

Юрай знав про Спілку з матеріалів слідства, але все одно уважно слухав, як я нив про ті часи. Вдавав що цікавиться, як у Якова зародились ідеї міжзіркових польотів і коли ці ідеї створили спілку з патетичною назвою «Громада незгідних і вільних». Розповів навіть про моторошну схожість характерів Якова та Карела.

Після інциденту з магією, Карел часто приїздив вмовляти Якова перейти до Магічної академії. Зовні вони були як лід та полум’я: величний, з сивиною, рогач та худорлявий рудий підліток. Чим більше спостерігав за їхніми перепалками, тим сильніше переконувався, що вони з одного тіста ліплені: однакова манера, підбір аргументів та навіть жестикуляція. А ще побачив, що Яків прагматично виторговує для себе кращі позиції. Виховане батьками бунтарство, непокора та прагнення свободи отримали конкретну ціль, і вона була чималенька — врятувати всю цивілізацію тума́ та відкрити новий шлях до зірок.

Для міжзіркових польотів потрібно обійти Завісу. Як варіант, відродити старовинний спосіб мойе переміщуватись у невизначеному напрямку. Знов поєднати три різні магії: телепортації, яснобачення та левітації. Він, як потомок цервіде, планував осягнути телепортацію. Згодом залучити чаклунів духу. Давно ж втрачену левітацію замінити моїми вміннями пілота та технологіями апараті. Яків мріяв майнути до великого космосу саме зі мною. Тож я і мусив стати найкращим пілотом, поки він вчив магію. Там, за Завісою, ми могли б стати вічно вільними і вічно разом. Принаймні так він був переконував мене не журитись, коли від'їздив до академії. Його погляд був сповнений впевненості та кохання. Я згадав був, що раніше вже бачив це.

Юрай був вдячним слухачем, і час полетів швидше. За день до засідання ми остаточно домовились слідувати новому плану і дотримуватись угоди. Вкотре відіграли ймовірні сценарії питань та відповідей. Я мріяв, щоб це нарешті вже скінчилось, аж свербіло, так хотів швидше вийти з камери.

Засідання розпочалося зрання і мало пройти у два етапи. Спочатку експертна оцінка подій, перерва на обід, а далі перехресний допит свідків, який мав розпочатися з мене.

Пана Дворжака не було серед присутніх у залі суду, забагато честі для простого пілота. Головне — домовленість досягнута. Правда, серед глядачів, наче осторонь усіх, сиділа двійко цікавих людей. Отій блондинці я давав покази під час слідства. Другий був кремезним похмурим дядьком у чорному однострої. Відсутність шевронів не вводила в оману, вся в його постава кричала про спеца з ВКР.

До зали запросили експерта з Бюро безпеки державної космотранспортної компанії. Сивий старий вусатий дідо почав розповідати суду, яким саме чином Якову вдалося обійти систему безпеки та зайняти місце пілота. Пояснив, що злам є злам, тож деякі функції стали недоступними: наприклад автопілот. З його слова роз’яснили, що коди доступу, які Яків отримав від мене, стали вирішальним фактором. Однак Юрай таки витягнув з нього зізнання, що для зламу знадобилась допомога людей, які знали алгоритм. Експерт припустив причетність когось зі спеціалістів компанії, або компанії виробника боліда.

«Тц, навіть знаю хто це», — скривився я подумки. Аж марудило від необхідності покривати їх.

Далі слово дали молодому хлопчині з ВКР. «То тут державників більше, ніж двоє?».

Він розповів, коли та як знайшли тіло та розбитий болід. Шістнадцятого серпня рештки корабля засік патрульний дрон. Цікаво, він не згадав про моє повідомлення у варту щодо зникнення людини та корабля. Я ж чітко вказав вартовим, куди саме та на якому транспортному засобі Яків полетів. Тобто це вже слід розцінювати як підтвердження згоди ВКР щодо брехні свідків та підсудного? Чи про цей дзвінок мають сповіщати інші, наприклад свідки з громадської варти. Я знову цикнув.

Його розповідь доповнив державний експерт з Міністерства зв’язку, що відповідав за дешифрування чорного ящика. Вони з’ясували, що покинувши доки, мій болід направився до Розсипу Ґроштан. Там, пролітаючи критично близько від астероїда, зіштовхнувся з перешкодою. Прилад зафіксував фатальну зміну траєкторії руху, яку можна було здійснити лише у ручному режимі з відключеним асистентом. Пілот вірно оцінив ситуацію й оперативно покинув кабіну, скориставшись рятувальними засобами, відмінними від передбачених конструкцією корабля.

«Телепортувався? Тю, а не можна говорити простіше?» — допетрав я не одразу.

Далі корабель перестав отримувати команди керування, однак пристрій зафіксував аномальні зміни руху: різке сповільнення та відхилення від передбаченої траєкторії. На жаль, це не допомогло і болід впав на астероїд.

Далі заступниця голови комісії магічної експертизи детально розказала, які чари були застосовані. Спочатку Яків намагався створити просторовий тунель, але, ймовірно, швидкість корабля не дозволяла правильно оцінити точку входу. Очевидне марнування часу та сил. Далі він скористався елементарним ущільненням та створив бар'єр, що змінював траєкторію і сповільнював болід. Яків задіяв колосальні об’єми ефіру: складно ущільнювати порожнечу космосу. І це все лише за долі секунди! Нащадок роду Дворжаків, видатний чарівник, що помер намарно докладаючи надзусилля у спробі врятувати судно. Шматок заліза за життя — непомірно нерівнозначний обмін.

Усвідомлення цього гнітило, але я тримався достойно, допоки слово не дали судмедексперту. Смерть настала у результаті конфлікту препаратів, які задіяла система підтримки життєдіяльності скафандру. Як результат — титанічні судоми діафрагми, переламані ребра та пошкоджені легені. У тіла були відсутні кінцівки: руки по плечі, ноги до середини голені. Спрацювала та ж рятувальна система скафандру, відсікаючи пошкоджені частини зовнішньої ізоляції. Пожертвувано кінцівками для спасіння життя. Скафандр був стандартним та не мав системи ММ-блоків для компенсації ефірного викривлення. Від чарування Якова він просто почав розсипатись.

Наступною до відповіді запросили невисоку жіночку в окулярах. Пані була головою сертифікаційного відділу компанії Нермас, та відповідала за експертизу скафандру, у якому знайшли Якова.

— Пані Гуріненко, згідно з звітом за вашим підписом, загиблий був у власному скафандрі. Розкажіть яким таким чином інгаляційні препарати та анальгетики були змішані не за його власним індивідуальним рецептом? Чому система застосувала дозування так, наче у скафандрі перебував підсудний? Невже ваша система не вміє розрізняти, хто всередині? — розпочав мій адвокат.

— Скафандр пана Ласки був стандартної конфігурації. Модель Нерм Лист 540-плюс. Ці моделі хоч і мають зареєстрованого власника, проте можуть використовуватись іншими. Дані характеристик Клавдія Арребо також містились у пам'яті системи.

— Перепрошую, але комплекція мого клієнта трохи більша за пана Ласку. Він щонайменше на двадцять п’ять сантиметрів вищий за загиблого. Він фізично не зміг скористатись ним. То як могла ваша система прийняти дані пана Арребо?

— Примусовим. Згідно записів, зміни до скафандру були внесені власником напередодні інциденту.

— Тобто система мала дані двох користувачів і не змогла розпізнати, хто на той момент нею користується? Невже ваша компанія настільки халатно відноситься до таких базових елементів безпеки?

Прокурор проігнорував перехід на недопустимі оцінки. Юрай посміхнувся. Жіночка фиркнула та роздратовано продовжила:

— Алгоритми автентифікації не були порушені. Зловмисники філігранно обійшли систему безпеки. Усі системи спрацювали таким чином, наче носієм був саме Клавдій Арребо. Система життєдіяльності спрацювала, як і мала. Вона змішала аерозольні препарати та вприснула відповідну протоколу дозу анальгетиків.

— Так, звісно, філігранні зловмисники, — Юрай підійшов до неї ближче та зазирнув у свій планшет. — Однак, за даними системи власного скафандру пана Арребо, як анальгетик екстреної дії використовується Нішла-67 у дозі п’ятнадцять десятитисячних мілілітра на кілограм тіла. Нагадаю, що лише у сервісних центрах можна замінити стандартний анальгетик на цей препарат. Скафандр Якова мав лише стандартний анальгетик — А7.7. Його ж рекомендована доза інша і становить одну тисячну мілілітра на кілограм тіла. Тобто системи ваших скафандрів можуть вприскувати препарати, які не прописані власнику? Типу: все одно що, аби доза була відповідна?

Експертиня почервоніла і почала виправдовуватись:

— Система життєдіяльності чітко сприймала носія, як Арребо, тому і діяла відповідно протоколам...

— Так-так, ми вже це зрозуміли, — перебив її Юрай. — Проте чому вбудований асистент безпеки не зробив інвентаризацію? Тоді б з’ясувалося, що скафандр не підлягає експлуатації, оскільки не має всіх необхідних компонентів. А точніше анальгетика Нішла-67. Ви розумієте, що якщо б у тому скафандрі знаходився пан Арребо, він би отримав більшу від дозволеної дозу анальгетика А7.7. Така помилка у дозуванні ймовірно вбила б його! Помилки ваших систем життєдіяльності коштують людям життя. Це неприпустимо.

Ого, мій адвокат робив домисли та агресивні звинувачення. Тиснув на свідка, але ні прокурор, ні суддя не зупиняли. Раніше наші опоненти не пробували схилити експертів до оціночних суджень вигідних обвинуваченню. Усе було сухо та фактологічно. Обвинувачі дотримувалися попередньої домовленості. Пані експертка продовжила:

— Систему обійшли зовнішнім втручанням. Додаткове сканування не виявило жодних сторонніх або вірусних програм. Результати моделювання та наші експерти стверджують, що штучний асистент системи скафандра був переписаний повністю. Той, хто зміг це зробити, спеціаліст екстра класу.

— Тобто це лише припущення, що хтось переробив вашого штучного асистента? Фатальні невідповідності, які спричинили агонію та смерть людини, невже вони поза відповідальністю вашої компанії? Чи є докази того, що це не виробнича помилка? Ми просто мусимо повірити, що це трапилось через якогось невідомого генія?

— Усі подробиці можна знайти у детальному звіті. Ми переконані, що відбулось втручання третьої сторони. Саме це призвело до зміни протоколів та невірної авторизації, — роздратовано зиркнула вона на Юрая. — Скафандр було перепрограмовано, це і вбило пана Ласку.

— Дякую, більше запитань немає.

Юрай виглядав задоволеним. Вона сказала потрібні слова. Якова вбив не я, а чи то загадкові треті особи, чи то виробнича помилка — вже другорядне. Я намагався не думати про пекельні страждання Якова та втішався думкою, що передозування знеболювальним вирубило йому свідомість раніше.

Суд пішов на обідню перерву. Мене відвели у вже знайому мені кімнату. Я стовбичив біля вікна, спостерігав. На відміну від минулого разу, зараз я бажав опинитись там, серед вільних людей. Перше, що зроблю, коли звільнюся — піду на могилу Якова і вибачусь за все те, що наговорив у той вечір. Можливо, аби не сварка, він не потягнув би болід. Тобто він би потягнув у будь-якому разі, проте не тоді — іншим разом. Не зустрів би ту брилу льоду, не покинув би корабель, не намагався б зсунути багатотонну махіну магією, не втратив би кінцівки...

Думка про те, яким саме чином загинув Яків, розривала серце. Він не мав гарного скафандру для чарівника, бо міг телепортуватись фактично у будь-яку точку нашої зіркової системи. Нині він був ледь не єдиним чарівником, здатним на таке.

Вперше він телепортувався між планетами десь років шість тому, здається. Пам’ятаю, як повертався додому і по аудіозв’язку нудів що сумую. Зайшов, скинув шкари, а перед очима у вітальні була розквітла здоровенна фіолетова квітка. Після вгамування ефіру я побачив Якова, що стояв у вітальні та переможно посміхався. Сказати, що я здивувався, то нічого не сказати. З того часу він робив це майже постійно. Він вчився на Кєштані, а фактично жив зі мною на Плаці. Що ж, телепортувати себе між планетами виявилось простіше, ніж зупиняти болід у космосі.

Я почав хвилюватись, відчув, що накручую себе, тож всівся долі та заплющив очі у спробі короткої медитації. Це спрацювало, коли мене запросили до відповіді, я був спокійний і зосереджений. Згадав слова Юрая: «боремось за гідність та життя». Так, звісно, за життя тисяч ймовірних жертв від дій тих покидьків, яким я не зроблю реклами!

— Що ж, пане Клавдію, розкажіть, коли ви востаннє бачили загиблого пана Якова Ласку живим? — після офіційної частини прокурор розпочав допит.

— Ввечері п’ятнадцятого серпня.

— Я правильно розумію, що тоді ви пішли з дому, а він лишився?

— Так, ми посварились. Я вирішив заспокоїти гнів прогулянкою, а коли повернувся, його вже не було вдома.

— Коли ви, — він прокашлявся, — заспокоювали свій гнів, ви вимкнули свій комкон?

— Так. Я мав багато чого обміркувати й не хотів, щоб мене турбували.

— Тож ви не могли отримати повідомлення.

— Так, не міг.

— І ви не ввімкнули комкон і не перевірили вхідні повідомлення навіть тоді, коли повернулись додому і не знайшли там Якова?

— Так, не ввімкнув. Так, не перевірив.

— А о котрій годині ви повернулись?

— Точно не пам’ятаю, було за північ.

— Прошу звернути увагу суддів, що згідно даних системи безпеки будинку, пан Арребо повернувся о пів на третю ночі, — звернувся прокурор до суддів і продовжив до мене: — Тобто, повернувшись так пізно, вас не збентежила відсутність коханої людини?

— Ні, не збентежила. Яків володів телепортом і міг переміщуватись куди завгодно та коли завгодно. Він був емоційним та мінливим, спокійно міг майнути на спонтанну зустріч до друзів. Я звик до цього.

— Однак у вас був день народження. Які такі справи посеред ночі могли бути важливішими за день народження коханого? У вас не викликало це підозри?

— Не викликало. Ми сильно посварились, він міг піти до друзів.

Я повільно видихнув. Головне не схибити: ніяких побратимів зі Спілки, просто нейтральні друзі та баламутний характер.

— На вечір було заплановано святкування у ресторані «Зіркові перогі», тож я і подумав, що він ймовірно одразу прийде туди.

— Тобто ви посварились так сильно, що він міг втекти від вас до друзів, однак вам не спало на думку те, що він міг і скасовувати вечерю?

— Ні, не спало. Останнім часом ми сварились часто, але ніхто не збирався аж так сильно псувати відносини. Пане прокуроре, ми кохали один одного і планували прожити усе життя разом. Святкування мого дня народження було важливіше для Якова, ніж для мене. Мені цей день ніколи не грав особливої ролі.

— То коли ви дізнались, що ваш болід зник з доків?

Ось тут починалась слизька стежка. Щоб угода справдилась, тут я мав почати приховувати критично важливі факти. Такі, як розмова зі Шрам, яка подзвонила і сповістила про загибель Якова. Тоді вони летіли разом: Шрам і ще троє зі Спілки супроводжували болід на малих спортивних каяках. Вони полишили його там, бо вшивались із зони патрулювання дронами. Я зосередився та поспішив продовжити:

— Приблизно опівдні. Я перевірив сповіщення. Одним з екстрених було від гебітет про те, що мій болід відсутній, а я присутній.

Іво Харлан схрестив руки та посміхнувся, він був задоволеним. Усе йшло як заплановано.

— Ви перевірили повідомлення опівдні? Але згідно даних вашого комкону, ви увімкнули його о дев’ятій сорок три.

Прокурор зробив театральну паузу, а я просмакував цинічну думку: «Ага, а записів про вхідний дзвінок від Шрам у тих даних немає?» Він продовжив:

— Ми всі знаємо, що сповіщення безпеки завжди світяться знаком оклику й ігнорувати це досить складно. Поясніть, як так вийшло, що вам вдалось це робити майже дві години? Хіба ви не розумієте, що за цей час ви могли б щось вдіяти, і Яків не помер би?

— Заперечую! — втрутився адвокат. — Нічим не доведене припущення, яке не має відношення до того, що міг, а чого не міг зробити пан Арребо.

— Зауваження прийнято, — суддя підтримала Юрая, — пане Арцименя, перефразуйте питання.

— Пане Арребо, чому ви не перевірили системні сповіщення одразу, як увімкнули комкон?

— Тому що сигналізація повідомлень від гебітет була відключена вже десь тиждень як. Наш будинок ремонтували, їх приходило десятками. Переважно вони не містили нічого важливого, а лише дратували, от я і вимкнув їх взагалі.

— Дуже безвідповідально з вашого боку, пане Клавдію Арребо.

Ага, навіть більше, ніж брехати на суді. Я тяжко видихнув і помітив парочку холодних та зосереджених поглядів. Двійко державників зирили на мене.

— І що ж ви зробили, коли дізнались про зникнення боліда?

— Подзвонив у громадську варту та сповістив про зникнення людини та корабля.

— Тобто ви не подзвонили Якову, а одразу подзвонили у варту? З чого це раптом ви подумали, що саме Яків скористався вашим космічним транспортом?

Підступне питання, я проколовся. Юрай напружився.

— Тому що я знав, що він може. Він знав паролі та вмів ним керувати.

— Про те, що він знав, ми поговоримо пізніше, але мене цікавить, навіщо ж йому це?

Я знав, як мав відповісти на це. Раніше ми обговорили фальшиву мотивацію. За легендою, Яків дуже страждав, що не закінчив транспортну студію, заздрив мені, тому поцупив корабель. Хотів поностальгувати та згадати, як воно — пілотувати у космосі.

Запала пауза. Юрай дивився схвильовано, Іво продовжував впевнено посміхатись, державники беземоційно свердлили мене цупкими поглядами.

— Йому потрібен був корабель, здатний швидко перевезти габаритний вантаж, — я відкинувся на спинку стільця та монотонно продовжив далі. — У день перед цим ми сварились через те, що Яків ставить інтереси Спілки ГНІВ більше за власне життя. І ця сварка була в нас не перша. За місяць до цього я дізнався, що він хоче скористатись телепортом для переміщення артефактів війни. Яків казав, що це конче потрібно для дослідження міжзіркових перельотів. Ними марили сам Яків та його побратими зі Спілки, — я сумно усміхнувся. — Тоді я заборонив робити це, поставивши ультиматум: якщо він так поступить, то я здам його дідові, себто пану Карелові Дворжаку.

Я виплюнув правду та відчув полегшення. Прокурор розгубився, Юрай крякнув, Іво застиг з відвислою щелепою, а парочка державників посміхались, як клештанські барси.

Стаття шоста: година

Глосарій

Який же соковитий кавардак та ґвалт почався після моїх слів. Першим до тями прийшов Іво Харлан. Він скочив на ноги, кричав: «Це таємниця слідства справи Державного бюро розслідувань». Чи щось у цьому дусі. Репортери загуділи та заметушились, прокурор просився на розмову до судді. Юрай понурився та сховав лице під долонею, державники незмінно усміхалися. Найцікавіше ж трапилось десь за годину.

Прокурор вимагав перерву на обговорення, Юрай не заперечував, тож усіх розігнали, а мене знов відправили у кімнату очікування, де я і не намагався осмислювати накоєне. Міряв кроками простір і гадав, про що вони, бодай приблизно, могли домовлятись. То завмирав від страху, що навічно втратив статус громадянина, то хіхікав, згадуючи, як повільно осунулось обличчя в Іво. Правильно, не правильно, я вже й сам розгубився, тому просто вирішив віддатись емоціям і прожити їх з насолодою. Все, що міг зробити — вже зробив. Далі лишалось розгрібати наслідки.

Коли мене нарешті повели коридором до зали суду, от тоді я і побачив злющого Дворжака. І години не минуло, як він раптово став вільним і прибіг сюди. Його велич наче кіт злизав. Розхристаний дід майже гарчав на свого помічника про те, який той нездара, що без його контролю ніхто нічого не здатен зробити як слід. О так, це видиво потішило. Навіть дуже. Вийшла незапланована маленька красива помста за його зневагу до інших.

Суддя сповістила, що суд бере консультаційну перерву, до з’ясування подальшого статусу засідання. Коли ж всі розходились, Карел швидким кроком наблизився до мене та ледь чутно прошепотів: «Я розчавлю тебе, комахо, твій вид взагалі не мусив вилізати з вигрібної ями, — його голос скочувався у гарчання. — Ти ніколи більше не сядеш у кабіну пілота, а твій нездара адвокат згубить тут свою кар'єру!»

Ну звісно, він був незадоволений, адже встиг сформувати у суспільстві образ свого онука, як непогрішного талановитого та найобдарованішого мага з роду Дворжак. А те, що він загинув, робило його ще й зручним — ідеальним.

Наступну годину провів у себе в камері. Сидів за столом. Відхилився на спинку, потупивши погляд у сіру стелю. Чекав на адвоката. Перебирав у голові усі слова вибачення, та скажено торсав ногою. Двері подали сигнал, я скочив у контрольовану зону. Журбинка — принесли вечерю.

— Вечеря так вечеря, — буркнув я, смикаючи бокс, який знов застряг.

«Може за годину прийде?» — вирвав нарешті свою їжу з треклятої шафки.

Вмостився за стіл відкрив бокс і помітив лист, що причаївся під гроном саарського фрукта. Розгорнув і йойкнув.

«Ясноокий Клавдію!

Я від всієї нашої Громади висловлюю подяку за сміливість розкрити світові правду!

Попри тиск ницих загрузлих у брехні урядовців та їхніх псів з ВКР, перед обличчям загрози знищення твоєї персони ти не відступився від ідеалів. Впевнено заявив на весь світ правду та доніс суспільству наші праведні прагнення.

Громада Незгідних І Вільних докладе усіх зусиль для того, щоб Завіса перестала існувати. Ми знищимо змову ментально обмежених ненажерливих до влади привілеїв. Їхня ницість та страхи не стануть нам перепоною — ми втілимо мрію Роганя!

Ти просигналізував світові, якими мають бути істині прагнення еліти Тума́. Посіяв зерна ідеї Роганя в серцях, а ми зростимо паростки, плоди яких належатимуть усім!

Ніхто не має право обмежувати Волю, навіть саме Життя.

Тума́ житимуть гідно і вільно, а не животітимуть у космічній в'язниці. Свобода мусить бути подарована кожному! Це право кожного — отримати крила та полетіти у нові світи.

Радію, що не помилився у тобі. Ти був і є гідною парою нашому прекрасному Роганю. Попри те, що він загинув, він назавжди залишиться серцем та душею нашої Громади.

З повагою та щирою вдячністю,

Крихітка»

Я відклав листа і беземоційно доїв. Тупий висер, я і близько такого не казав. Допив напій, запхав рештки у бокс, а той заштовхнув на місце у шафу.

Знову уважно перечитав написане, особливо фрагмент: «Ніхто не має право обмежувати Волю, навіть саме Життя». Це огидне перефразування ідеї, яку Яків часто пропагував, казав: «Ніхто не має право обмежувати волю. Не можна називати Життям, якщо хтось постійно примушує та обмежує тебе». Його гнітило, що існування лицемірно називають величним словом «Життя». Яків намагався довести, що не лише фізичне існування громадянина важливе, а що мрії та прагнення, сам спосіб життя, також мають стати недоторканими. А ті перевернули сенси. Тепер виходить, що заради вільного життя одних, можна пожертвувати існуванням інших. Це огидно, страшно та неприпустимо! Я відправив листа під обкладинку ґримуара.

Минула година, а потім ще одна. Я зневірився чекати на Юрая і пішов готуватись до сну.

Думка про лист скалкою скімлила у свідомості. Як же бісили ось ці тупі прізвиська. Ніколи не вважав їх дотепними, а скоріше примітивними та дитячими. Крихітка насправді здоровенний чолов’яга, ледь не вище мене. Шрам — витончена дівчина з неймовірно милими рисами обличчя. Якова звали Роганем, але він жодних рогів не мав. Мої чорні очі назвали ясними, як кумедно. Регочу аж писок репає. Краще б назвали вже Безрогим, тоді була б вдала синхронізація з Яковом. Мої чорні, як кристали шерлу, сенсили значно видавались понад бровами. Їх часто плутали з рогами.

— Ясноокий, — фиркнув я своєму відображенню. — Най би тебе підняло та гепнуло. Гумор на рівні колиски!

Спочатку думав, що це якась добродушна весела забавка. Гра у секретні спілки, спосіб мрійників реалізувати свою енергію. Більшості побратимів спілки я ні особисто, ні на ім’я не знав. Окрім найперших. З кожним роком цих дивних прізвиськ ставало все більше і я перестав запам’ятовувати. Просто йшов за Яковом, куди б він мене не покликав.

Тоді я нічого поганого не бачив у тому, що вони організовували майданчики для обговорення проблеми Завіси. Що піднімали громадські ініціативи та висвітлювали важливі дослідження. Згодом їхні заклики ставали все агресивнішими. Почали організовувати пікети та блокади. Зламували бази знань і викладали інформацію, яка вважалась секретною або сумнівно правдивими. Створювали провокації: розігрували науковців та дрібних чиновників. Якось вони залізли у дослідницьку лабораторію, що досліджувала викривлення простору у Сірих Землях, і поцупили пристрої калібрування т-секційних аномалій. Яків виправдовувався тим, що шукав способи обійти Завісу. Стверджував, що це і заради мене також! Бо ж пілот мого рівня мусив бути зірковим, а не планетним.

Я був категорично проти порушення законів, тому віддалився від тих людей. Далі сварки, різка заява, що я не належу ні до якої спілки. Я не схвалював, куди все те котилось. Відтоді Яків перестав обговорювати зі мною справи Спілки.

Ой, як гидко стало від спогадів, спровокованих маразматичною писаниною Крихітки. Я почав сумніватись у своїх діях. Тобто вони мали рацію: я таки зробив цим безпринципним заколотникам рекламу? Мало того, що тепер я покидьок, так ще й міг втратити шанс зняти з себе звинувачення. Вперше осягнув, наскільки поганим могло стати моє майбутнє. Бажання вийти із холодної й почати нове життя стало паливом для паніки. Невже мене таки ізолюють, навічно відберуть статус громадянина? Що, як Дворжак доб’ється позбавлення ліцензії пілота? Конатиму безправним оператором шахтних дронів у кам’яних нетрях Льоху... Тобто я зруйнував все власними руками. Без космічних крил я ніхто.

Цієї ночі я не спав.

Юрай прийшов зрання. Зайшов, сів і довго роздивлявся мене мовчки. Я люб’язно надав таку можливість і не починав розмову першим.

— Щось не дуже ти веселий. Вже пожалів про свої слова? — нарешті тихо розпочав мій адвокат.

Я знизав плечима. Мав достатньо часу подумати та з’ясувати для себе, що зробив усе правильно — ризиковано, але правильно!

— А хочеш ще трохи дьогтю?

Він витягнув з негарного кейсу планшет, налаштував та простягнув мені. На екрані виднівся заголовок: «Зупинимо злочинний уряд та звільнимо нашу країну! Ніхто не має право обмежувати Волю, навіть саме Життя!» Та схематичний кучерявий профіль Якова. Далі текст маніфесту спілки ГНІВ.

— Точно не жалкуєш?

Замість відповіді я встав, дістав вчорашнього листа і показав йому. Запала тиша, ми читали. Маніфест містив красиво розписану оту перекручену ідею Якова. Судячи з усього, вони це планували та чекали нагоди пустити у діло. Не важливо, що та як сказав би я на суді — все одно б вивернули у свій бік ще зробили б і з мене жертву уряду. Однак мені навіть їхню назву вимовляти не варто було. Я, бовдур, ще і їхні цілі стосовно Завіси озвучив.

Я поклав планшет на ліжко поряд себе. Юрай відклав листа та підпер щоку ліктем, опершись на стіл. Він малював кола пальцем на стільниці.

— Я багато думав, але все ж дечого не розумію, — почав він поволі. — Я підозрював, що тебе не задовольняв мій план. Відчувалось, що ти не хотів псувати ім’я та світлу пам’ять коханого. Я боявся, що у якийсь момент ти спаскудиш все. Тому угода з Дворжаком здавалась ідеальним рішенням, — він зробив паузу та зиркнув у мій бік. — Але ж після вчорашнього світлий образ Якова полетить у тартар. Тепер якісь радикали підняли його ім’я на свої знамена. Поясни, чому ти так?

— Складно сказати, — я підсунув ноги до себе, сперся на стіну та кинув руки на коліна, вмостившись на ліжку зручніше, продовжив: — Нутром чую, що ця угода огидна. Та і зголосився на неї не тому, що боюся за репутацію Якова, а саме через те, що не хотів робити рекламу тим гівнюкам.

— Ну?! І що тоді то було!? — він експресивно викинув до мене долоні та, не чекаючи відповіді, продовжив: — Ти усвідомлюєш, що зробив їм послугу, і вони скористаються цим по максимуму? Вони тепер мають мученика, — він тикнув убік планшету, — оце як метеор несеться мережею!

Збуджений Юрай почав торсати ногою. Перестав виводити кола та стиснув кулак до побіління кісточок. Було помітно, що накипіло й от-от понесе. Його губи сплющились у блідий шнур. Підозрював, що він не дуже-то розраховував отримати відповіді на свої питання. Однак я їх мав, тому спробував:

— Так, я ймовірно не подумав і зробив дурню...

— А-ага! Ще б пак! Ти…

— Мені огидно брехати не лише заради свого спасіння, — не дав йому зірватись. — А і заради ефемерних майбутніх жертв, також. Ну, не здатен я на таке, розумієш? Марудить, що мені підсовують лише два шляхи. Бреши, або постраждаєш, — Юрай розтис кулак, а я продовжив роз’яснювати те, що осягнув ввечері. — Мною весь час прагнуть зманіпулювати. Насадити реальність, що не існує.

— Я тебе розчарую, ти відмовився стати маріонеткою Дворжака, але став маріонеткою, — він запнувся, скосив очі на лист і наче плюнув у мене: — Крихітки!

— Пам’ятаєш, ти казав, що Яків вже помер, а мені ще треба жити?

— Схоже на мене, тож ймовірно і казав, — він відхилився на спинку стільця та нахилив голову на бік, запрошуючи до пояснень.

— Так от, я хочу прожити власний вибір, а не нав’язаний.

— Вибрати один з двох варіантів і значить зробити власний вибір. Чи ти десь побачив третій? 

Він опустив очі та похитав головою.

  — Зчепитись у нерівному двобої з Дворжаком... ТАКИЙ власний шлях? Ти втратиш усе, він знищить тебе.

Всі свої емоції я спалив у вчорашніх роздумах та переживаннях, тому не зважав на емоційність Юрая та продовжував пояснення:

— Я більше не дивлюсь на це під таким кутом.

— Ха?! — стрімко подався уперед та вколов мене поглядом сірих очей. — То поділися ж зі мною, під яким це таким новим кутом ти поглянув? Га? Поглянув на те, що на тебе намагаються повісити вбивство, — він схопився на ноги. — Клавдію, ВБИВСТВО!

— Якщо винен, то відповідатиму, однак я хочу, щоб усі почули правду. Щоб лицеміри зі Спілки стали максимально відомими. Люди мають знати про них усе і про те, яку вони становлять небезпеку.

— Всраться і не жить, — прошепотів мій адвокат самими губами.

Юрай відвернувся схопився за голову та поглянув у вікно. За мить заспокоївся, опустив руки, продовжив:

— Що за ідеалістичні казочки? Кажеш так, наче ти сам у житті ніколи не брехав, — через плече блиснув на мене склом грубих окулярів.

— Звісно брехав.

— Ага, отож бо! І знаєш що? Цього факту достатньо! — він зробив крок до мене, вже не стримував емоцій. — І взагалі ти хоч бачив себе?

Юрай долонею провів згори вниз, запрошував роздивитись мене у всій красі. Я криво посміхнувся та розтріпав рукою волосся. Юрай цикнув, сіпнувся до мене та майже штрикнув у лице пальцем.

— От! От саме цей кривий посміх, — проказав сердито, через зуби. — Та ти ж типовий хуліган та шахрай! Кремезний, на голові вічно неохайний короткий кроп. Чорні очі, чорні роги та ще й ці чорні смуги, що розфарбовують твоє лице. Наче ти дрон або барабанщик з агр-треш групи.

Він видихнув, сів назад на стілець, після зриву непоганий приклад самоконтролю. Поки Юрай опановував себе, я відсторонено думав про те, що він явно мав незагоєні рани стосовно зовнішності та стилю.

— Це не роги, а смуги там не для краси, — тихо буркнув собі під ніс.

— Що? Що ти там мугикаєш?

Походу він не впорався з самовладанням та почав підвищувати тон. Відповісти не дав і заходився насідати далі:

— Твоя зовнішність, твоя життєва історія, у якій повно брехні. Згадати бодай епізод з тестом на здатності. Увесь твій самовпевнений вигляд! Усе це робить неможливим зліпити з тебе янголятко для суддів.

— То не ліпи...

— Єдине, що я міг. Вибудувати захист від того, що Яків ще більша паскуда. Але ж ні-і, ти гидився від однієї лиш думоньки, що про твого рудого котика хтось якесь криве слово скаже.

Він зиркнув. Я мовчав, розумів, що це ще не кінець. Варто притримати свої коментарі. Довге життя з Яковом багато чому навчило.

Юрай скочив на ноги та почав крокувати вздовж ліжка, тупцяючи від дверей до протилежної стіни та назад. Він заклав одну руку за спину, другою сильно жестикулював.

— Ідеальний варіант впав прямо нам у руки. І вовки ситі, і вівці цілі, але ж нє-є! Марудить його! Брехня та спотворення реальності стали йому поперек! Тест на власні здібності, значить, не спотворює, а це, трясця твоїй матері, спотворює!?

Його лаковані туфлі шаркали, коли він розвертався. Цей красень у другосортному одязі нагадував ображеного та обскубаного пса.

— Ітіть те поза хатою! Закортіло йому правди-матки! На кону не якась там кар’єра, а все, бляха, його життя!

Я хіхікнув, бо не міг розвидіти картину, яку малювала моя уява: сутулий пес та брутальний вбивця. Він різко спинився, запнувся на півслові, на мить завис з відвислою щелепою:

— Бодай твоя срака по шву розійшлася, — він мовив тихо, а потім закричав: — СМІШНО, КУРВА?! ТИ ШО, НА ГВІЗДОК ГЕПНУВСЯ?

Спочатку я подумав, що він з ноги мені піддасть, але мій адвокат насправді вольова особистість. Він знову просто повільно видихнув, кліпнув та з обличчям приреченого поволі присів на стілець. Я вирішив спробувати трохи роз’яснити ситуацію:

— Не треба ліпити нікого ні з кого. Просто скажемо усе, як є. Покладемось на правду і справедливість.

— Слухай, тебе судитиме не штучний інтелект, де беземоційно враховуються факти, він одвернувся від мене, поклав обидві долоні на стільницю та втопився у них. — Тобі треба довести, що ти не покидьок, колегіуму живих суддів. Кожен з яких з власним набором стереотипів та вподобань, — перейшов він на спокійний тон. — Так, звісно, вони мають бути безпристрасними, але так лише в ідеалі, реальність зовсім інакша. У таких неоднозначних справах, як твоя, задача адвокатів та прокурорів — не просто надати сухі докази, а передати суть персони. Я маю підкреслювати тебе гарного, а прокурори чорнять тебе. Десь посередині буде істина. Це загальна практика.

— Але зараз і Яків не котик. В очах громадськості він вже такий самий хуліган, як і я.

— Дворжак має більше впливу, ніж ти думаєш... — він зняв окуляри та втомлено потер очі. — І на громадськість також.

Мій адвокат всівся зручніше та задумався: знову водив пальцем по стільниці. Пирхав собі під ніс, щось обмірковуючи.

— Таких справ взагалі не має існувати. Неправильно і гидко звинувачувати людей за дії інших. В дечому я абсолютно згоден з твоїм Яковом: це суспільство не знає міри з ідеалізацією цінності життя, — ці слова прозвучали як святотатство, але він навіть оком не кліпнув.

— То що робитимемо?

— А хіба є вибір? — ледь усміхнувся він мені. — Грати від правди. Сподіватись, що твоє бажання презентувати реальність переможе майстерність Дворжака маніпулювати нею.

Увага Юрая знову перемістилась на багатостраждальну стільницю.

«Цікава звичка», — зауважив я про себе і продовжив далі вголос:

— Слухай, хотів перепросити. Через власний егоїзм та дурні принципи я зруйнував тобі таку просту перемогу.

— Твої принципи не дурні, — він підняв очі до мене і я побачив зовсім іншого чоловіка.

Кутики його рота були ледь задрані вгору. В сірих очах блищав азарт і танцювали бісики. Юрай піднявся та потроху почав збиратись.

— Моя година збігає, тож маю йти, — його усмішка ширилась далі. — Не варто перепрошувати. Зіграти у серйозну партію з таким супротивником, як Дворжак, то велика честь. Збрешу, якщо скажу, що мені не кортить цього, — він розвів руками. — А ще твої «дурні принципи», для мене то нагода позмагатися за справедливість і правду, а не зробити щось для галочки. Однак, будь готовий програти. Ставки надвисокі, суперник надвпливовий. Адреналіну буде аж за край.

Я теж піднявся, однак згадав дещо важливе:

— Слухай, Юраю, ти можеш зробити так, щоб засідання не перевели у закритий режим?

— Тобі це принципово?

— Так, якщо громадськість чутиме правду, то Спілці буде складніше ліпити з Якова месію.

— Впевнений?

— Ні, але для мене це важливо.

— Я спробую.

Він рушив до дверей, а я у свій квадратик.

— Якщо запевнити суддю, що у закритому засіданні на тебе тиснутимуть. Що публічний розголос забезпечить більшу чесність та справедливість процесу, то, гадаю, зможу переграти аргументи прокурорів, — він замислено постукав по своєму огидному кейсу. — Хоча все залежатиме від того, що скажуть хлопці з бюро. Треба знову дізнатись, що вони там тепер. Чи взагалі бодай щось дізнатись, — сумно зітхнув він.

— У залі суду була двійка державників. Одна точно була з тих, кому я давав свідчення. Звернись до них.

— Слідчі з ДБР були на засіданні?

— Ага. І вони посміхались, коли почався балаган.

— Цікаво... Гаразд я зроблю усе можливе для того, щоб засідання залишились публічними.

Юрай пішов, а я відчув самотність. Раптово усвідомив, що мені потрібні інші. Я зрозумів, що насправді ніколи у своєму житті не був одинаком. Завжди був хтось поряд: батько, дід, потім Яків. Дуже сильно не хотілось вчитись пристосовуватись до життя відлюдника. На жаль, така перспектива не нульова. Можливості Дворжака впливати на хід справи вражали. Прокурори фактично виступали захисниками його інтересів. Я ніколи не міг уявити, що комусь дозволено брехати на суді.

Що прокурори робитимуть далі? Умокнуть мене ще й у зв’язки зі Спілкою чи дотримуватимуться свого попереднього плану? Хоча, з самого початку воли лише рятували репутацію Дворжака...

«Ну, і добре», — подумалось мені. Дуже не хотів отримати по максимуму. Ще недавно міг би зголоситися і на такий варіант боротьби зі Спілкою, однак тепер я хотів на волю. Якщо доведеться, то я почну з дна та продерусь на саму верхівку цього зарегульованого суспільства. Вони мене не зламають. Я не гнитиму на узбіччі світу у якійсь дірі, тим паче якщо покидькам зі Спілки це так минеться. Я зціпив зуби. Більше не збирався лишити у таємниці все те, що вони робили! Навіть попри домовленості з бюро.

«Щось якось тут не сходиться», — майнула у мене раптова думка.

Яка така таємниця, якщо я вже на суді. Якби й існувало слідство та його таємниця, то державники б взагалі не допустили цю справу до суду. До відкритого процесу і поготів! Чи я чогось не розумію? А чи була взагалі якась співпраця з ВКР, чи з Бюро?

Додумати підступні думки завадив гучномовець. Прийшли візитери.

«О такій годині?» — цикнув, роздратовано натягнув кофту та ступив у контрольовану зону.

Знову мене тягнули у кімнату для відвідин. Невже підбитий Дворжак особисто примчав робити ще одну пропозицію?

«Ну що ж! Підемо послухаємо, що там на цей раз».

Я вороже вишкірився та зайшов до кімнати відвідин.

Вирок

Скоро відкриті слухання по суті справи поновились. Ми з адвокатом швидко дійшли згоди щодо того, що буде вважатись перемогою. Головним для мене було залишити права на пілотування. Юрай стверджував, що судді не мали присудити мені бодай якусь ізоляцію, максимум, очки провини. Окрім єдиного прохання про публічність слухань, я дозволив Юраю вести справу згідно з його поглядів.

Продовження розпочалось там, де і завершилось, на моїх свідченнях. Це було довго і яскраво. Прокурор агресивно насідав, а я спокійно розкривав свою вбогу сторону: Про неодноразовий обман компетентних органів, про те, як покривав діяльність Якова та Спілки. Чим далі, тим сильніше вони перетворювали мене на відбитого негідника та брехуна.

Юрай дув у іншу дудку. Максимально заперечував та презентував мене як живу людину, яка мала право на помилку. І робив він це дуже успішно. Принаймні мені так здавалось. Юрай був прискіпливим, ледь не сповіді вимагав. Було так, наче я знов опинився на допиті у слідчих, але акцентувалось на Спілці та яким чином вона впливала на стосунки та на зміну пріоритетів Якова. Я радів, що нарешті зміг роз’яснити, наскільки сильно Спілка спотворила його ідеї. Іво Харлан кривився, але прокурор не заперечував. Нарешті почала звучати правда.

У перервах між засіданнями часом уявляв, які свідчення дали б Шрам, Крихітка, Говорун, Старий та інші «друзі» зі Спілки. Журило те, що вони встигли розчинитись у повітрі, і жодні пошуки не дали результатів. Напевно, саме тому мене і зробили головним цапом-відбувайлом. Неможливо, щоб смерть лишилась не розслідувана.

Тума́ не просто так вважали себе окремою цивілізацією. Ми на несвідомому рівні фанатично цінили та берегли життя. Глибоко травмоване війною суспільство еволюційно прийшло до постулатів недоторканності та всеосяжної цінності життя. Нам, як попереднім цивілізаціям, не потрібні були закони чи неписані норми, які б контролювали та впроваджували ці ідеї. Тому я і розраховував на те, що мої зізнання відкриють справжнє обличчя Спілки. Саме суспільство знищить цей помилковий витвір Якова.

Засідання тривали ще три дні. На Юрая було страшно дивитись. Він почав виглядати так само жалюгідно, як і його одежа. Підозрюю, що він не спав ці дні взагалі та існував лише на комплексних стимуляторах. Невпинно виводив лінію, що ні наші сварки, ні якісь інші мої дії жодним чином не вплинули на виникнення умов летального випадку.

Прокурорам не подобалося, що репутація Спілки стрімко котилась у прірву і тягнула туди світле ім’я геніального спадкоємця родини Дворжак. Вони, навіть, спробували заперечити саме її існування. Себто Спілка — суто моя фантазія. Однак мій адвокат запросив до відповіді слідчу з Державного бюро розслідувань, пані Алісу Дайліде. Точно, я згадав! Так звали ту немолоду блондинку, якій давав свідчення свого часу.

— Пані Дайліде, розкажіть нам, чому Державне бюро розслідувань не сумнівається в існуванні Спілки ГНІВ. Чи дійсно проводиться розслідування стосовно їхньої діяльності? — розпочав Юрай.

— ДБР проводить розслідування діяльності будь-яких фіктивних чи таких, що існують, громадських організацій. Організацій, що бодай якимось чином загрожують безпеці нашого суспільства та держави загалом.

— Добре. Але все ж, невідомі геніальні персони, які часто фігурують у звітах експертів, то хіба не способи ухилення корпорацій від відповідальності? Чи, може, свідчення пана Арребо про дивних Шрамів та Крихіток вигадки?

— Це не вигадки. Спілка ГНІВ — це люди, що достеменно існують.

— Я розумію, що не все можете озвучити. Проте я б хотів попросити вас навести кілька фактів у рамках вашого розслідування, що підтверджують або спростовують свідчення пана Арребо.

— Заперечую, питання поставлене таким чином, що свідок може на власний розсуд обирати факти, керуючись власними вподобаннями, — втомлено вимовив прокурор.

— Заперечення приймається. Пане Ван де'Неґі, формулюйте питання конкретніше, — також втомлено буркнула суддя.

Всі хотіли, щоб це вже нарешті добігло свого логічного завершення.

— Так, шановна пані суддя. Пані Дайліде, підсудний стверджує, що йому надійшов дзвінок від панянки на прізвисько Шрам, чи можете Ви підтвердити існування цієї особи?

— Я можу підтвердити, що шістнадцятого серпня о 11:32 у пана Арребо був аудіозв’язок з невстановленим абонентом.

— Тобто ви не можете підтвердити існування персони на прізвисько Шрам?

— Ні, але ми в Бюро переконані, що така персона існує. Мережевий слід її діяльності не залишає сумнівів. Однак ми не знаємо, хто саме ховається під личиною цієї персони.

— Дякую за відповідь. У матеріалах справи відсутні подробиці стосовно дій членів Спілки. Підсудний стверджує, що Шрам під час цього аудіозв’язку сповістила про смерть пана Ласки. Співрозмовниця стверджувала, що бачила катастрофу на власні очі. Згідно зі свідченнями пана Арребо, Шрам запевнила, що вона та ще троє її поплічників супроводжували викрадений болід. Отже, у момент катастрофи вони були там. Можете підтвердити?

— Наше розслідування підтверджує цей факт. Було знайдено чотири спортивні орендовані космічні каяки. Дані записів польоту не збіглися зі заявленим маршрутом. У момент скоєння злочину вони рухались маршрутом, що пролягав через місце пригоди. Також слідчі з’ясували, що викраденням цих космічних кораблів займалась раніше згадана Шрам, — слідча посміхнулась.

Інформація про Шрам явно була додатковою.

— Дякую за уточнення. Пані Дайліде, чи можна стверджувати, що побратими, котрі супроводжували пана Ласку, мали змогу сповістити про катастрофу та врятувати життя? — продовжив Юрай.

— Вони мали таку змогу і вони були зобов’язані повідомити про аварію космічного корабля, однак невідомо, чи врятувало б це життя загиблому.

— Але ймовірність цього не нульова?

— Не нульова. Менш ніж у п’яти хвилинах льоту знаходився патрульний дрон. Він міг прийняти потерпілого на борт та помістити у медкапсулу.

— Однак вони поспішили втекти з місця аварії та не сповістили?

— Саме так! І це є грубим порушенням закону.

— Щодо інших членів Спілки, чи можна стверджувати, що персони під прізвиськами Крихітка, Старий, Лисий, Око, Блондин, Красуня та Говорун також існують?

— Так, розслідування показало, що більшість із прізвиськ, які назвав підсудний у ході слідства, це реальні неідентифіковані персони.

— І останнє. Чи можете ви підтвердити, що маніфест, який нині активно шириться мережею, написаний членами Спілки? Що це не профанація інших невідомих жартівників? — Юрай поставив неочікуване запитання.

— Заперечую, це взагалі не стосується справи, — прокурор навіть не спробував приховати роздратованість, таким затягнутим допитом.

— Вибачте пані суддя, але дуже стосується.

— Яким це чином? — підняла сиву брову пані головуюча.

— Ідеї, які пропагував померлий, сильно відрізняються від заявлених у маніфесті. Тобто побратими зі спілки могли обдурювати пана Ласку і користуватись його емоційністю. Це могло мати вирішальний фактор у прийнятті рішень загиблим.

— Добре, заперечення не прийнято. Прошу, відповідайте, — звернулась пані суддя до жінки.

Аліса Дайліде не поспішала відповідати. Було помітно, що вона вагається чи варто виносити інформацію стосовно того, якими даними володіють слідчі.

— Спеціалісти з інформаційного відділу стверджують, що сам маніфест написаний членами Спілки й початково був розповсюджений ними, — нарешті мовила вона.

— Дякую, більше запитань немає.

Насамкінець прокурор та адвокат взяли останнє слово. Промова прокурорів не здивувала: потік відбірного негативу. Юрай говорив пристрасно, як проповідник доісторичних релігій. Він розіграв інший вагомий аспект нашого суспільства — Волю. Кожен тума́ жив відповідно до власної волі. Наполягав, що головним мав бути особистий вольовий вибір. Різноманітні слова, заклики чи спонукання — вторинні. За дії іншої людини не має відповідати хтось, окрім неї самої. Яків сам вибрав летіти, його ніхто не спонукав.

Я вже давно зрозумів, що Юрай не просто хотів вирішити справу, йому кортіло довести, що я невинний. Це була його правда, яку він відстоював. Що ж, ми вдвох зробили ставку на правду та щирість.

Як і передбачив Юрай, судді для ухвалення вироку взяли усі дозволені законом п’ять діб. «Це погано» постійно бубонів він, проводжаючи мене коридором до виходу з будівлі суду. Вважав, що у цей термін Дворжак здійснюватиме тиск на суддів і однозначно підігріватиме громадську думку. Однак вже нічого не вдіяти, тож я видав своєму адвокатові безапеляційну настанову виспатись. Той мляво махнув та пошаркав геть. Все, що лишилось мені, — скоротити час очікування.

У себе в камері я повечеряв, помився та ліг на ліжко. Відкинув подушку з-під голови. Повільно вдихав повні легені повітря та ще повільніше випустив його через повністю розслаблений рот. Ледь ворухнувши пальцями, нащупав тонку нитку ефіру. Занурив у нього долоні та змусив оповити мене. Продовжуючи розтягувати дихання, поволі став поглинати його кожною клітиною шкіри. Сформував легкі потоки, пустив їх циркулювати попід шкірою та хребтом. Чорні лінії мого пігментного забарвлення звично розбурхались, наче їх лоскотав прохолодний вогкий туман. Пульс та дихання сповільнились у десятки раз, а цифри на циферблаті годинника почали свій стрімкий рух.

Свідомість мене не покидала, просто вирвав її та своє фізичне тіло з загального плину часу. Максимально сповільнив його для себе. Зазвичай, інсе використовували цю техніку навпаки, пришвидшували плин часу для себе. У поєднанні із чарами трансформації майже миттєво досягались результати швидкої або постійної метаморфози. Іноді таке робили, щоб обміркувати щось, поки світ крадеться равликом. Я часто використовував це на екзаменах. Дякуючи діду, вмів чарувати з мінімальним використанням ефіру, тож ніколи не був спійманим. Цього разу зачерпнув якнайбільше, бо не мав потреби ховатись. Раніше я міг прискорити від сили три з половиною дні. Що ж, побачимо, чи зможу побити рекорд.

Зміг! Розтягнув свій час так, що чотири доби з хвостиком пролетіли за якихось дві години. Синхронізацію провів вже після того, як дрон-супервайзер перевірив мої життєві показники та грубо скинув на підлогу бокс з вечерею. Ідеально! Мав можливість поїсти, привести себе у норму та виспатись перед завтрашнім останнім візитом до зали суду.

Судді зайшли. Всі сіли, крім мене, адвоката та прокурора. Серед глядачів були й Карел Дворжак і парочка державників. Що ж, я їх розумію, момент істини, на який варто глянути наживо. Пані головуюча суддя почала зачитувати вирок. Слова вступної частини без магії наче розтягувались у часі, я ледь стримувався, щоб не вдатись до вчорашніх чарів. Нарешті суддя покінчила з мотивувальною частиною та перейшла до резолютивної:

— ... Суд визнає громадянина Клавдій Арребо невинуватим у свідомому ігноруванні достеменної інформації про зміну навколишнього стану, що призвело до смерті. Судом визнано недоведеним порушення п’ятого пункту п’ятої частини сто дванадцятої статті Статуту норм про життя, Кодексу громадянина Вісь Тумá, — протараторила вона монотонним голосом. — Підсудний визнається невинуватим у свідомих вербальних спонуканнях, які призвели до заподіяння смерті. Судом визнано недоведеним порушення третьої частини сто дев’ятнадцятої статті Статуту норм про життя, Кодексу громадянина Вісь Тумá.

Моє серце гупало, а шкіра під очима заніміла, я слухав, не кліпаючи. В середині мене відчуття скручувалось, наче спіраль. Радість пульсувала десь у центрі вихору різноколірних хвилювань. Я стискав їх, бо боявся відпустити зарано. Дворжак почорнів від злості. Юрай же, не дихаючи, дивився розфокусованим поглядом у бік судді. Тимчасом вона продовжила:

— Громадянин Клавдій Арребо визнається винуватим у неспланованих діях, що призвели до виникнення умов смерті. Порушення другої частини сто дванадцятої статті Статуту норм про життя, Кодексу громадянина Вісь Тумá є повністю доведеним.

Я смикнувся, а суддя взяла паузу, перехопила подих та продовжила:

— Призначено покарання у вигляді ізоляції на чотирнадцяти місяців. Присуджується позбавлення статусу «громадянин» строком на сто сімдесят п’ять років або до покриття сто тридцяти семи тисяч очок провини.

Юрай смикнувся наче струмом вдарений. Звісно, було б наївністю розраховувати на повністю виправдальний вирок, але суддя не закінчила:

— Судом були враховані обтяжуючи обставини. Клавдій Арребо добровільно визнав порушення трудового договору та адміністративних норм. Він передав третім особам конфіденційну інформацію, скомпрометувавши себе як спеціаліста на високовідповідальній позиції. Ці дані стали вирішальними у плануванні дій потерпілого, що призвело до виникнення летальної події. Враховуючи це, суд ухвалює рішення стосовно додаткового покарання, але зазначає про неможливість наступних позовів у рамках цього проступку.

«Що це? Що це в біса таке?»

Репортери перешіптувалися. Я глянув на Юрая, але адвокат стовбичив як статуя з кам’яним обличчям. Враз він моргнув та зиркнув на мене, але я не розпізнав, що приховувала та маска. Обличчя Дворжака прорізала садистська посмішка.

— ... Також було враховано проведені підсудним тринадцять місяців в ізоляції й постановлено випустити Клавдія Арребо з під варти дев’ятого жовтня п’ятсот десятого року, — скрипучий голос судді продовжував буденно констатувати мій вирок. — Остаточна міра покарання для громадянина Клавдія Ареббо: місяць утримання під вартою в ізоляції; позбавлення громадянства строком на сто сімдесят п’ять років або до покриття сто тридцяти семи тисяч очок провини, — обличчям Юрая пролетів нервовий тік, суддя й не думала спинятися: — Судом винесено додаткове рішення щодо довічного позбавлення Клавдія Арребо права пілотування будь-яких орбітальних та космічних транспортних засобів. Рішення остаточне, оскарженню не підлягає. Дія вироку набирає чинності негайно.

Суддя скінчила свою нескінченно довгу промову. Дворжак не виглядав надто щасливим, але все одно переможно вишкірився до мене. Здоровань з державників спокійно кивнув, встав та поволі рушив на вихід, оминаючи репортерів. Я збентежено зиркнув на Юрая, він сидів тримаючись за голову.

Моя пружина емоцій зробила ще один оберт до центру та вивільнилась відчаєм. Шок з силою чорної діри всмоктував мою свідомість. Мій світ колапсував. Холодним гострим лезом усвідомлення проштрикнуло мій хребет від ребер і аж до маківки:

«Ми програли».

Новий шлях

Мене випускають раніше на два дні. Це не дивує, бо знаю чому та хто посприяв цьому. Ще до сніданку забираю свої речі, мені віддають мої засоби зв’язку, але увімкну я їх пізніше. Жив рік без великого світу, проживу ще день. Я крокую коридором, що приведе мене до КПП, за яким починається свобода.

Нікадім конвоює мене востаннє. Він не задоволений тим, що мене звільнюють, але мовчить. Я вже знаю, що стоїть за його упередженістю. Після вироку не втримався та спитав. «Бо ти з пуері й цим усе сказано», — огиднішої мотивації навіть важко вигадати. Він ненавидить через те, що я сирота і виріс у пуері. Нонсенс! «Люди без сім’ї по справжньому не здатні розрізнити де зло, а де добро», — аргумент ментально хворої людини. Ще один релікт. Дякую, що на відміну від Дворжака, цей не має стільки влади, щоб значно впливати на суспільство. Фанатики крайніх поглядів завжди призводять до проблем. Мені всього тридцять вісім, а я вже встиг побачити стількох довбнів. Стидаюсь спитати, що ж там далі.

За спиною з тихим шурхотом зачиняються автоматичні двері. Ні на хвилю не затримуюсь біля Центру реабілітації та відбування покарань. Впевнено крокую далі вперед. Сонце ковзає за хмаринку і дує вітерець — прохолодно. Стежка веде провулком до дороги, де виблискує металом крита зупинка громадського перевозу. Центр знаходиться далеко від міста, тож гадаю, перевози проїжджають тут не часто. Я знімаю з шиї короткострокову електронне посвідчення. На ній усі необхідні дані для того, щоб звільнена людина добралась до свого тимчасового житла. Далі вже соціальний асесор допоможе з відновленням необхідного для життя та отриманням нової робочої позиції. Посвідчення працює як дуже примітивний комкон. Те, що треба на перший час.

На його чорному пластику красується герб Державної виконавчої служби. Гарний мерч, але це не той сувенір, яким кортить хизуватись, тож я пхаю його у кишеню штанів. Безглузда насправді дія, бо такий самий герб красується на синій просторовій сумці, що перекинута широким ременем через плече. Стандартний інвентар. Дякую, що хоча б одяг власний.

З провулка виходжу на пішохідну частину і круто повертаю направо. Мені не треба на зупинку, що через дорогу, я йду трохи далі — на парковку. Не поспішаю, насолоджуючись усім спектром нових відчуттів. Мене огортає спокій та щастя. Тут і зараз немає жодних турбот, і це прекрасно. Я у міжчассі: позаду весь той час, проведений в ізоляції, попереду — майбутнє, про яке лише здогадуюсь. Ось ці розмірні кроки — це і є квінтесенція свободи. Лише власна воля несе мене від минулого у майбутнє.

Мої філософські роздуми розмиває гул, що стрімко шириться.

«Мотоцикл», — розпізнаю цей шум.

«Як же давно не чув чогось подібного», — мені дуже цікаво, але не обертаюсь.

Немає сенсу намагатись роздивитись, коли він так далеко. Піднесений настрій підкидає ідею. Хочу насолодитись і цим моментом також.

Мозок за звуком автоматично вираховує час, з яким мотоцикл має пролетіти повз. Тож у потрібну мить підхоплюю та всмоктую ефір навколо себе, активуючи чари. Час застигає. Мотоцикл виринає з-за лівого плеча і дуже повільно хилиться на бік, він завертає. Сповільнення дозволяє мені роздивитись звіра у деталях. Це дукаті Дівел-ікс 500 підсиленої модифікації, п’ятисотого року випуску. Ювілейна лімітована модель. Чорний онікс з багряними вставками. Дуже потужна штука, хоча собі таку не обрав би. Комбіновані мотори цієї моделі дуже накладні в обслуговуванні.

Чорно-червона махина круто входить у поворот і у сповільненому плині перерізає мені дорогу. Він залітає у заїзд, що веде на ту ж парковку, куди прямую я. Водій явно шибайголова — робити такий маневр, коли на тротуарі людина, необачно. Завбачливо відступаю і відпускаю час. Однак мотоцикл не веде себе так, як я припускаю. Замість того, щоб стрімко майнути далі, чорно-червона громадина кричить гальмами, підстрибує задом та спиняється переді мною. Блокує мені шлях.

«Дідько, зарано скинув чари»

Роблю ще крок, збільшую відстань від несподіваної перепони. Усім тілом підхоплюю вал ефіру та знов запускаю під шкіру. Захисний екран шолома приховує обличчя. Я не знаю, чого очікувати, тому готовий навіть до бою. Не те щоб цей світ став небезпечним місцем, поки я сидів, просто я та мої обставини життя вже геть інші.

Лихий їздець скидає руку і відключає захист. Скуйовджений шатен дивиться на мене красивими сірими очима.

— Юрай? — мої брови стрибають на лоб.

Стрункий хлопчина у чорній мотоциклетній куртці так разюче відрізняється від того неоковирного зализаного зануди, яким він весь час прикидається. Я відпускаю ефір та роблю крок до нього. Він же гасить дукаті та злізає.

— Йой, насилу встиг.

Мій адвокат ще сильніше розтріпує зачіску. Помітно, що волосся вогке на кінчиках. Стрибнув на мот прямо з душу? Ймовірно, бо вдягнений він явно у домашні штани.

— Мені Віка скинула повідомлення, що сьогодні змінили рішення про твоє звільнення, що тебе вже відпускають. Взагалі не допетрав, як так.

«Бо вони не хотіли, щоб тут були репортери чи інші зустрічаючі», — знаю відповідь, але кажу інше:

— Це доля! — усміхаюсь. — Це щоб я міг побачити тебе у людському прикиді та помилуватись цим прекрасним Дукаті.

Він зиркає на свій мотоцикл та тушується. Видно, що не знає, як краще розпочати розмову. Я чимдуж намагаюсь не дивитись у бік парковки, де на мене вже чекають троє і здоровенний кудлатий чи то пес, чи то лев.

— Можу якось дати поганяти.

— Не відмовлюсь.

— То ти куди зараз, тебе підвезти? — нервує та обережно добирає слова.

«Це через вирок!», — осяює мене раптовий здогад. Все ж він гарна людина.

— Не переймайся, все у нормі, — махаю рукою та додаю відповідь і на не вимовлені слова: — Це не твоя провина. Ти не мусиш піклуватись про мене лише тому, що не вийшло відстояти мої егоїстичні інтереси.

— Егоїстичні інтереси? Ти ризикнув усім заради правди, відкинувши всі меркантильні інтереси. Ти міг піти на угоду, але обрав гідність! — він нарешті дивиться мені прямо у вічі та пхає руки у кишені. — Розумієш, моя робота не просто відмазати від покарання. Я ж наче маю захищати цю саму гідність, — його погляд ковзає в сторону, — І я не впорався.

— Так гідність же збережено, ну!

— Але ти втратив шанс відновити персону та кар’єру. Вони не лише зробили тебе негромадянином, вони забрали твою ліцензію. Я програв. Пілотування — твоя мрія, сам же казав.

— Так, я втратив цей шлях, але це зовсім не означає, що я втратив гідність. Моя гідність зі мною, ну. А ще я повен сил і мотивації рухатись далі.

Я усміхаюсь, розводжу руки в сторони, демонструючи себе. Тепер у нього здивовано підіймаються брови, я ж продовжую: 

— Слухай, насамперед суд, то про справедливість. Я порушив закон і понесу покарання.

Юрай емоційно скидає відкриті долоні та сповненим праведного гніву голосом, продовжує жалітись на несправедливість:

— Але ж не такою ціною! За якесь там порушення конфіденційності так не карають!

Він цикає і знову пхає руки у кишені. Легка тканина не приховує злісно стиснуті кулаки. Я розумію, що ця розмова може затягнутись. Треба швидше розставити крапки над ї.

— Ти, як і я раніше, зациклився на хибній дилемі. Чомусь думаєш, що було лише два шляхи: ниций та жертовний, — я підходжу до нього та заспокійливо торкаюсь його плеча. — Ти продовжуєш міркувати крайнощами. Намагаєшся відокремити фігуру від тіні, або ж змінити ракурс чи переробити її, але є інший шлях.

— Не розумію, — брови Юрая сходяться до перенісся.

— Є варіант, що лежить на межі світла і тіні.

— І що ж це? — він явно і далі не розуміє, але вирішує покірно слідувати за моєю думкою.

— Відплата.

Тепер і я пхаю руки у кишені та з-під брів зиркаю у бік людей, що чекають на парковці. Здоровань у чорному однострою стоїть, склавши руки на грудях. Він спокійно дивиться на нас. Поряд низенький темношкірий чоловік, він дивиться, як третій присів і мацкає за гриву кудлату тварюку.

Юрай прослідковує мій погляд. Він бачить трійку державників, що не просто вийшли погуляти, вони тут точно заради мене. Оцінює все довгим поглядом, повертається та розфокусовано дивиться на мої чоботи.

— Ти що, мав якусь угоду з державниками?

— Впевнений, що хочеш про це знати?

Я фізично чую, як клацає його мозок, що співставляє нову інформацію з уже відомими раніше фактами.

— Думаєш, вони допоможуть тобі скасувати рішення про заборону пілотування? — неочікуване питання збиває мене з пантелику.

— Про це мова не йшла, тож навряд.

Він цикає та повертається на свій мотоцикл, але не поспішає заводити його.

— Тобто після усієї тієї патетики ти обираєш банальну помсту? — нарешті видає більш-менш правдиву версію.

Для покидьків із ГНІВу я — гідний прибічник їхніх ідей, чим і скористаються державники. Їм потрібен свій у рядах Спілки, а я своєю чергою скористаюсь ними та притягну до відповідальності усіх винних у смерті Якова.

— Ти ж адвокат, — вираз мого обличчя сповнений сарказму. — Ти ж знаєш, що слова мають значення. Не «помста», а «відплата»!

— Ті ж яйця лиш у профіль! — він вдає, що не зрозумів про що я.

— Е-е, нє! Помста це емоційна дія задля задоволення его: сатисфакція заради сатисфакції. А я кажу про відплату. Це коли кожен отримує те, на що заслуговує. Усі знають, що непокаране зло повертається. От я і стану відплатою для негідників, які так легко приносять у жертву життя.

Юрай застібає куртку під горло, перевіряє налаштування комконтролерів, його погляд замріяний. Пригадую, як він у такі моменти зазвичай виводить хаотичні кола пальцем на стільниці. Зараз він нервово шарпає чорні мотоциклетні перчатки.

— Слухай, Клавдію, як особистість ти мені дуже до вподоби і я б...

— Можна просто Лава.

— А? Ага, добре. Лаво, я б хотів мати такого друга, як ти. Як гадаєш, таке можливо?

Він теж імпонує мені, але он там чекають державники й не проста подвійна гра.

— Юраю, з друзями треба дружити, а не просто мати їх. Я б залюбки, однак не впевнений, що матиму на таке сили. Може краще «добрі знайомі»?

— Добрі знайомі? — він коситься у бік трійки людей у темному зручному одязі. — Розумію. Що ж, коли пригоди з… відплатою завершаться, знай, що у нудному буденному світі у тебе є бодай один добрий знайомий, — він кладе руки на кермо та посміхається мені. — І він не проти стати тобі другом.

Нарешті заводить мотоцикла та на прощання протягує долоню до мене:

— Бережи себе!

Я тисну йому руку

— Так, і ти бережися!

Юрай активує захист, який шоломом накриває голову. Він віртуозно у цьому вузенькому проїзді розвертає свого чималенького залізного звіра та поволі рушає геть. Я ж продовжую свій розмірну путь і не обертаюсь. У міру наближення помічаю, що третій молодий хлопчина насправді дівчина, а по синхронній аурі розумію, що вона мойе. Кудлатий звір — дійсно білий лев. І на рукавах трійки шеврони ССО Відділу контролю рубежів. Як тільки потисну їм руки, я стану одним з них — спецпризначенцем.

— Вітаю на волі, Клавдію, — басисто мовить до мене здоровань та простягає руку.

— Дякую, пане Савичу, — усміхнений я впевнено стискаю простягнуту мені руку та розпочинаю свій новий шлях.

Кінець