Сонце пряжило шкіру. Трава була висока й густа, в ній снували колонії комах, долаючи перепони з битої черепиці, камінців і всілякого залізяччя. Дача буяла різноцвіттям і була заповнена людьми, і всі ті люди були моєю ріднею. Відра вгиналися від порічок, чорної смородити та аґрусу, яблук і слив, огірків і помідорів. Усе це зрошувалося дбайливими бабиними руками. Лунав сміх. Точилися теревені про те й про се. Слухалася музика. Сестра слухала «Тінь сонця», тато «Modern talking» і «Abba», я ж підслуховував усе за ними, формуючи таким чином свій музичний смак. Глибоко в осерді дачі, в затінку плодових дерев сидів дід і розпалював мангал. Помішував коцюбою вугля. Я крутився коло нього. То робив вигляд, що допомагаю, то дуркував, узявши й собі коцюбу, розігрівши її у вогні й прикладаючи до церати. Мені любо було дивитись, як вона плавиться під дією високої температури. Дід на те спокійно зітхав і завжди говорив одне й те ж: «Чим би дитя не тішилось — аби не плакало».
Потім було застілля. Наша веранда повнилась життям. Баба діставала термос із чаєм — чорним, міцним і солодким. Дуже, дуже гарячим як на літо. Мастили канапки. Тато приносив щойно з вогню печені крильця і стегна. Мама зі сестрою нарізали городину, робили салати. Усі йшли передягатися й аж тоді — до столу. Ну, бо хіба так можна, їсти в тому, в чому й працював? За обідом розмовляли й багато жартували. Обмінювались думками, що можна зробити з дачею, щоб вона виглядала краще. Опісля дід зазвичай ішов дрімати, щоб потім бодай ще трохи потрудитись. Уставав, брав лопату чи будь-який інший інструмент, щось копав, прибивав, качав воду з колонки, підливав груші, сливи, яблуні, незліченні кущі смородини та порічок... Саме таким я його й запамʼятав — добрим старцем, що поливає свій сад. Він любив своє дітище, тішився йому, мов дитина, і доглядав за ним доти, доки ще мав сили. А відколи дідові сили вичерпались, це вже був не той чоловік.
Дід Михайло народився далекого 1937 року. За життя встиг відслужити в армії, відучитися в університеті, стати істориком і вчителем, а потім ще й політиком. Наприкінці 80-х років долучився до «Народного Руху» і був одним із його провідників на Брідщині. Він завжди казав, що цей вибір був свідомий і обумовлений не тільки суспільними обставинами, а й моральним обовʼязком. «Я вірю в Україну, - говорив уже багато років по тому дід, - і вірю в те, що ви — не ми, а ви — зможете побачити її квітучою, сучасною державою». У школі серед учнів у діда було прізвисько «конспект». Мабуть тому, що перед заняттями він завжди щось занотовував, виписував цитати чи важливі події. Іншакше не міг. Він був добрим істориком і що головне — був ним до кінця життя. Дідова візія України завжди спиралася на історичний досвід. Це породжувало в ньому безапеляційний оптимізм. Дід завжди був твердо переконаний у тому, що російська імперія розшматується на клапті, бо це, мовляв, обумовлено логікою історії. Бо так повинно бути. Так — природно. Нині хочеться вірити в його правоту.
У місті його памʼятають. Здебільшого, звичайно, люди старші — ті, чиїм учителем він був, або ті, кому, будучи політиком, він допоміг. А допомагав дід Михайло повсюдно і тихо, але тиша, знаєте, буває дзвінкіша за шум. Нерідко траплялося чути від випадкових людей щось на кшталт: «О, то це ти внук Ханакова? Він у мене історію викладав у школі — хороший був учитель...» Памʼятаю, сиджу малим на ґанку бабиної хати, а він біля мене. Сонце золотить пізньобарокове верхівʼя «великої церкви». На майданчику поруч граються діти. За два кроки він нас відпочиває опертий на паркан дідовий велосипед. Десь за таких обставин і відбувалися наші розмови, в яких дід занурював мене в минуле. Хитросплетіння обставин, через які він опинився тут і завдяки яким я став його внуком, нагадує ланцюжок, де намішано людей і подій, років поневірянь і щасливого життя, втрат і здобутків і ще купу всього. «Ти проживеш дуже цікаве життя», — говорив він мені-підлітку, коли я розповідав про свої тодішні космополітичні погляди. Відтоді вже давно перебувся і мій компополітизм, і значною мірою — юнацький максималізм. Спомини покрились товщею років. Залишився час. Тільки час.
Дід прожив довге життя — понад 88 років. Народився ще за сталінських репресій, пережив Другу світову війну і помер під час війни новітньої — за Незалежність України. Ховали діда під акомпанемент повітряної тривоги і загрози обстрілу України міжконтинентальною балістикою. Гадаю, тут нічого додати.
Перед моїми очима знову дача. За вікном падає дощ. Із ледь відчутної мжички він поступово перетворюється на рясну літню зливу. Ми заховалися у веранді — дід, баба і я. Вертатись домів ніяк — доведеться перечекати. І ми чекали годину, дві... Дощ супроводжував наше спільне перебування під одним дахом, поливаючи поле і сад, де дід із бабою вирощували безліч дарів землі. Ось це й усе. Начебто нічого особливого в цьому спомині немає. Та мені, мабуть, ніде в житті не було затишніше, ніж там, у сотвореній дідом зеленій оазі. І якби я вірив у потойбіччя, то понад усе хотів би, щоб для діда Михайла воно виглядало саме так.
24.02.2026
