Письменницький челендж
1/30
Тема: Шрами на тілі
Протяжний крик витягнув Тимофія зі сну. Крик був страшний, гучний; він відбився від голих стін, наче м'ячик, і вилетів у відчинене вікно. Але хлопчик спав настільки глибоко, що в перші секунди ніяк не міг збагнути, що саме його розбудило. Тимофій роззирнувся на всі боки, намагаючись розгледіти хоч щось, окрім плям зірок на темному небі. Кров застигла в жилах. І без того заледенілі від холоду пальці закололо маленькими голками.
Тимофій лежав на сирих пом’ятих простирадлах. Пружини старого матрацу впивалися в спину. Кістки нили, зуби цокотіли, тіло бив тремор. Хлопчик ще раз озирнувся навкруги, але марно: темрява зі всіх боків була такою щільною, що, здавалося, не пропускала не лише світло, а й звук. Тіма спробував зітхнути, проте навколо ніби більше не залишилося повітря ‒ він знову почув напів-крик напів-плач і нарешті усвідомив причину свого пробудження.
‒ Щеня!
Батько знову був не в дусі.
Батько часто був не в дусі. І тому часто лупасив Стаса. А коли був в дусі, то лупасив ще сильніше: то додому зі школи прийшов пізно, то трійку приніс, то кросівки порвав. Ніколи не вгадаєш, що послужить причиною цього разу.
А ще батько часто бував п’яним. І п’яним лупасив Стаса по одній-єдиній причині ‒ що той худорлявий і кволий, і точно не його син, бо не схожий на рослого міцного брата-близнюка. Сусіди сміялися. Але напряму старшому Зарембо-Гадзяцькому ніхто і слова всупереч не міг мовити ‒ тому сміялися на кухнях, за зачиненими дверима. Всі хотіли якомога довше залишатися зі всіма зубами.
Тимофій потер зап’ясток, на якому загоювалася тижнева рана. Інколи він влізав в суперечки брата і батька ‒ але це завжди закінчувалося його кров’ю і великими проблемами для самого Стаса. Завжди.
Тому Тіма мовчав. Лежав, як прибитий до дивану, руки і ноги по швах. Боявся ворухнутися, дати хоча б м'язом чи диханням батькові знати, що він не спить.
У відчайдушній спробі подолати пітьму, прорізати її якщо не зором, то хоча ба розумом, Тимофій почав згадувати: за що цього разу братові могло влетіти? І куди в біса мама знову переклала аптечку?
Вона так боролася зі своїм алкоголізмом: в аптечці тримала коньяк, і після загулів в періоди тверезості перекладала її в різні важкодоступні місця, щоб точно більше ніколи не торкатися: за шафу, в диван, в сейф. Але проходив тиждень ‒ і все повторювалося знову.
Тимофієві було по-людськи шкода маму ‒ батько її давно не любив, вони часто гризлися і незрозуміло чому досі ще були разом. Але найбільше по-людськи йому було шкода брата і його вкрите глибокими шрамами тільце. Стас і справді був зовсім на нього не схожий: Тимофій в своїй дванадцять виглядав набагато старшим, був високим і міцним, широкоплечим, здоровим парубком, а брат ‒ худим, похиленим і миршавим, з підозрами на астму і гастрит.
Кожен удар відлунням бився об Тімин слух. Наче молотком по серцю. Удари були глухими, ‒ батько бив кулаком, ‒ і не дуже сильними, ‒ значить, перед цим пив, і пив багато, ‒ проте агресивними, незвично-лютими. Стас вже не кричав, лише шморгав носом і скулив, зціпивши зуби. Тіма спустив ноги з дивану якраз тоді, коли кулак перестав замахуватися. Батько щось кричав: про невдячність, про маму, згадував в лихоманці імена людей. А потім затих. Щось побурчав, витер мокрого від слини рота рукою і важкими кроками пішов у бік вітальні.
Грюкнули двері. Протяг свиснув по коридору. Розвіяв шурхіт по квартирі.
Тимофій простягнув руку в темряву, сперся об сиру холодну стіну. Різко підскочив. Він розумів, що це може не бути кінцем, якщо не забрати брата.
‒ Стас.
Темрява проковтнула його голос.
‒ Іди сюди. Ляж біля стіни.
У той ранок батько пішов. Пішов з кінцями – бо ні тиждень, ні місяць, ні рік потому не давав про себе знати. На щастя.
І тепер, інколи кидаючи погляд на братові шрами на спині, коли вони перевдягаються на фізкультурі, Тіма морщиться від спогадів. Морщиться, а потім залишається на роботі допізна – тому що так хоча б на трохи забуваєш про свою слабкість.
