Я не можу думати ні про що, окрім того, як сильно ти мене дратуєш своєю присутністю, своєю бездіяльністю і своєю тупістю.
Чому мене це дратує? Бо це не збігається з моїми очікуваннями, що ти будеш як доросла людина діяти according to your plan despite the difficulties that you face. Але схоже тобі теж подобається грати в цю дитячу гру хто на кого переображається, перепсихує перший, здасться, програє, переступивши через своє я.
Хоча для мене в цій грі немає 1 переможця. Ми завжди програємо або здобуваємо перемогу як пара. Ми або є або нас нема. Ми маємо бути вдвох проти проблеми, а не один проти одного. Але це занадто по-дорослому. Ми ще не настільки зрілі, щоб так чинити.
Тож повертаючись до моїх очікуівань... Моя задача тут тільки перепросити за те, що покладаю на тебе ношу буття свідомим, мудрим, розумним. Ти не зобовʼязаний таким бути і, усвідомлюючи це, я розумію, що моя образа базується тільки на уявних вимогах до тебе. Я заспокоююсь і відпускаю цю образу, бо від цього ти розумнішим не станеш. Якщо ти колись захочеш щось змінити - ти це зробиш. Повчати тебе - не моя задача.
Я окрема доросла людина. Якщо наші шляхи не збігаються - я можу йти окремо. Я маю для цього все.
Я доросла людина. Я не зобовʼязана з тобою говорити і відповідати на твої питання. Я відповідальна за себе і свої вчинки. Я захищатиму свій особистий простір і своє право бути окремою дорослою людиною.
Який висновок я з цього зробила - що я маю рацію, я молодець, і тд? Ні! Я просто змінила фокус своєї уваги з того, що мене зачіпало в ТОБІ на те чому так сталося і як це вирішити.
Знову ж таки - коли дієш окремо, не привʼязуючись до іншої людини, не покладаючи на неї сподівань, набагато приємніше, чесно. Можеш робити що заманеться, бо і ти не відповідальна перед людиною.
Чи це по-дитячому? Так, якщо впадати в крайнощі, картинки яких зараз рояться в моїй голові, то так *підступна посмішка*
Але це дає простір для особистісного розвитку, тому до цього треба підходити з холодним розумом та гарними намірами.
І ще трохи аналізу та корекції твоєї дитячої поведінки: ти постійно запитуєш, чим я тебе так образив, що я зробив і тд. Дійсно спершу я зачіпаюсь і ображаюсь через твої дії, але не через тебе, те що ти зробив або що конкретно ти зробив.
А через те, що вони не співпали з моїми очікуваннями та уявленнями. А це вже моя проблема, хоч який час мені потрібен щоб це усвідомити та розібратися в цьому.
Тому не перекладай і ти на мене відповідальність за те, щоб замість їхати на день народження до своєї мами ти сидиш нещасний, шморгаєш носом за столом де мав би стояти свій сніданок і гордовито дивишся в телефон. Це твій вибір.
У цієї проблеми я бачу тільки два розвʼязки, власне як і у кожної нашої проблеми. Ми розходимось, бо я ще досі обурена, спустошена, розчарована. Ми миримось - але хто має зробити той перший крок, що має статись, щоб проблема вирішилась? Хто і що має зробити?
Відверто кажучи це абсолютно завжди для мене загадка і сюрприз. Я дійсно ніколи не знаю, що робити і що станеться. Я знаю як погіршити ситуацію, чесно! Але як її вирішити, який крок зробити - нєа.
Сідати до тебе за стіл - я не маю чого тобі сказати окрім грубощів. Проговорити те, що все так тільки тому, що мої очікування не співпали з реальністю - як на мене, то це приниження моєї гідності, а я цього не сильно прагну. Почуватимусь як мама, яка нагримала на сина, і потім він такий типу вибачається і вона така і ти мене пробач я так тебе люблю, мій мусі-пусі. Але мені гидко від цієї аналогії, а відчуття прям відверто такі. Тому цього я не хочу. Очікувати, що ти щось вдієш, тільки погіршувати ситуацію, бо мої очікування знову розібʼються об скелі реальності. Тому я завжди пускаю ситуацію вирішуватись самій собою.
Ще досить часто ми сваримось надвечір і засинаємо злюками, але прокидаємось і любимо одне одного найбільше на світі. Рідко потім обговорюємо те, що сталося. Але я не хочу сидіти в тиші цілий день, бо зараз тільки 14 і комусь в будь-якому разі доведеться щось зробити.
Ти кажеш, що попит створює пропозицію: то перестань поводитись так, ніби я караю тебе своїм мовчанням і я перестану це робити.
Ось я і згадала, що зазвичай трапляється: ти починаєш розмову про щось стороннє і завʼязується розмова. Потім ми тяжко зітхаємо і обіймаємось. Звучить нудотно безглуздо. Хочеться епіку, хочеться романтики.
Але для початку хочеться насолодитись цим моментом буття окремою самостійною дорослою людиною та тим фактом, що ми не їдемо на день народження до твоєї мами)
Пішла готувати ОДИН сніданок.
П. С. І ще хочу додати, бо зараз вкотре усвідомила, чому мене це дратує, чому я маю певні очікування. Бо я вважаю це справедливим, у тебе від мене є певні очікування, щоранку я готую сніданок на двох, хоча мене про це ніхто не просить. Я вигулюю собаку, прибираю у домі де ми двоє живемо, перу речі нас обох. І МЕНЕ ПРО ЦЕ НІХТО НЕ ПРОСИТЬ! То чому коли я стою взута в кросівки, прямим текстом прошу тебе в самих трусах, просто пошвидше зібратись - я отримую питання “то мені ще не збиратись?”, бо я просто взяла щось в руки…?
Я розумію, що є люди не такі уважні як я, не такі свідомі, не такі sensible і що я не маю права вимагати від людей бути такими, і що очікуючи цього від людей - гірше буде тільки мені)
П. П. С. Але ж і хочеться здорових дорослих стосунків, а не розжовувати кожну свою дію, кожне своє слово як дитині, ну.
П. П. П. С. І от сидить же, і нічого не робить. Якщо тебе це влаштовує - такий стан між нами - то який сенс потім підходити і щось робити? Я такого не розумію. Якщо тобі щось не підходить, то ти вирішуєш це одразу.
А я все більше і більше схиляюсь до того, що мені байдуже на цю людину. Ви бачили такі картинки ще за часів вконтактє, там де порівнюють хлопця і дівчину через певні проміжки після розриву стосунків? І якщо жінкам стає більш байдуже з часом, то чулувікам навпаки. Що думаєте стосовно цього, makes sense?
