Американські та китайські робітники платять високу ціну за всі ці дешеві товари.
Деякі економісти стверджують, що купівельна спроможність зростаючого середнього класу Китаю стане рушійною силою світового економічного зростання. Проте Китай натомість перетворився на дестабілізуючий чинник світової економіки. Президент Сі Цзіньпін фактично керує країною як потужним експортно-орієнтованим виробничим гігантом, підкріпленим щедрими державними дотаціями. Подібна політика шкодить не лише цілим галузям у різних країнах, а й завдає шкоди китайській економіці, відштовхуючи від неї торговельних партнерів.
Китайські виробники були б конкурентоспроможні й без такої державної підтримки. Проте Сі надає великі дотації — через субсидії й податкові пільги та опосередковано, знижуючи зарплати робітників і знецінюючи юань, роблячи експорт штучно дешевим. Результатом стала модель, що надає перевагу виробникам і стримує споживачів, одночасно наводнюючи світ наддешевими товарами, зокрема сталлю та електромобілями. Іноземні компанії просто не можуть конкурувати. Щомісяця китайський експорт позбавляє Німеччини 10 тисяч робочих місць і може позбавити сотні тисяч людей роботи в Індонезії. Торговельний профіцит Китаю минулого року сягнув рекордних $1,2 трильйона.
Реакція та захист
Президент Трамп, який раніше скаржився на те, що Китай «грабує» Сполучені Штати, і ввів мита на китайські товари, останнім часом, здається, менше переймається загрозою з боку Китаю. Минулого місяця в Пекіні Трамп навіть назвав Сі Цзіньпіна «другом» і погодився створити спільний торговельний комітет для управління економічними відносинами двох країн. На кону — ключові для США галузі, робочі місця та національна безпека: автомобілебудування, робототехніка, важке машинобудування, виробництво напівпровідників. Економіст Девід Аутор з MIT попереджає: «Це буде катастрофа», маючи на увазі, що політика Сі спричиняє «примусову деіндустріалізацію» розвинених економік.
Деякі законодавці у Вашингтоні усвідомлюють цю небезпеку й вживають заходів. У 2024 році президент Байден запровадив високі мита на китайські електромобілі, комп’ютерні мікросхеми та інші товари, а також посилив державну підтримку стратегічних галузей, зокрема виробництва напівпровідників, щоб захистити американську промисловість і національну безпеку. Конгресмен від Каліфорнії Ро Ханна наполягає на ще більшій підтримці вітчизняних галузей:
«Китай не може тримати нас у заручниках», — заявляє він.
Трамп, однак, продовжує поєднувати різні підходи. Його адміністрація прагнула зменшити залежність США від китайських рідкоземельних металів, але водночас наполягала на тому, щоб Пекін закуповував американські літаки та сільськогосподарську продукцію — крок, який міг би зменшити дефіцит і допомогти деяким компаніям, але водночас збільшив би залежність США від Китаю. Під час нещодавнього візиту до Пекіна Трамп домовився з Сі про зниження мит на нестратегічні товари, хоча водночас Торговий представник США проводить розслідування щодо надлишкових виробничих потужностей Китаю, що може призвести до введення нових мит.
По той бік Атлантики також переглядають свої відносини з Пекіном. У березні ЄС ухвалив закон про стимулювання виробництва «зелених» технологій у Європі, щоб зменшити залежність від Китаю. Прикладом критичного ставлення до торгівлі з Китаєм є думка бізнесу: нині торгівля з Китаєм «швидше руйнує, ніж створює цінність», тому виникає питання: навіщо взагалі торгувати.
Стан китайської економіки
Схоже, що саме китайське керівництво не переймається цими наслідками. Пан Гуншен, голова Народного банку Китаю, нещодавно назвав занепокоєння щодо надмірної державної підтримки експорту «упертим непорозумінням», стверджуючи, що втрата робочих місць в Огайо чи Штутгарті — це не їхня проблема.
Натомість сама економіка Китаю далека від здорової. Приватні інвестиції та споживання залишаються на низькому рівні, ціни на нерухомість падають, а конкуренція за робочі місця є жорсткою. Промислові програми Сі Цзіньпіна стимулюють надмірні інвестиції у заводи, які часто працюють у збиток і потребують дедалі більшої державної підтримки. Замість інвестицій у соціальні програми кошти платників податків йдуть на підтримку надлишкового виробництва.
Як наслідок, китайські сім’ї фактично фінансують споживачів у всьому світі, тоді як їхній власний рівень життя знижується. Як зауважує економіст Девід Аутор, «у демократичній країні така політика не пройшла б». Система вимагає поступливості: ніхто навіть не наважується спитати:
«Чому ми самі не споживаємо плоди власних інвестицій? Чому продаємо все на експорт і при цьому бідніємо?»
Набагато більше Сі цікавлять стратегічні галузі — електромобілі, гуманоїдні роботи та інші високі технології. Китай прагне очолити світ у сфері інновацій та виробництва, говорить Крейг Аллен із торгової палати США-Китай.
«За останні 12 років ця стратегія працювала бездоганно, і вони не бачать причин її міняти», — додає він.
У 2020 році Сі заявив про свої наміри зробити інші країни більш залежними від Китаю, щоб вони не наважилися протистояти Пекіну.
«Ми маємо посилити залежність міжнародних виробничих ланцюгів від Китаю», — заявив він, прагнучи створити «потужний механізм стримування» проти тих, хто перериває постачання.
Крім того, Китай нещодавно вжив заходів, які надають уряду ширші повноваження щодо застосування санкцій до компаній, які переносять своє виробництво за кордон.
Сі міг би пом’якшити напругу з партнерами та зменшити внутрішні суперечності, реформуючи економіку і стимулюючи внутрішній попит — щоб китайці купували більше вітчизняних товарів. Однак він уникає таких реформ, ймовірно, тому що вони змусили б його відмовитися від свого впливу на ринку. Як каже Деніел Розен із аналітичного центру Rhodium Group, щоб вирішити структурні проблеми економіки, ККП «доведеться відмовитися від політичного контролю над системою». Але партія «не хоче визнавати, що вона перебуває у повній залежності від ринку».
Висновки
Повністю розірвати економічні зв’язки з Китаєм, найбільшим у світі виробником, навряд чи можливо — отже, Пекін і далі матиме величезний політичний та економічний вплив. Проте його надмірно роздуту, збиткову й закредитовану промисловість можна послабити спільними діями інших країн, наприклад, торговельними бар’єрами. Тоді багатьом китайським фабрикам доведеться шукати ще більше коштів у державному бюджеті, аби вижити. Залежність Китаю від експорту «для нормального зростання має викликати занепокоєння», — застерігає економіст Рагурам Раджан.
«Не думаю, що це добре для Китаю», — додає він.
Отже обидва найвпливовіші лідери світу, які обрали націоналістичні економічні програми (Сі Цзіньпін і Дональд Трамп), ризикують послабити економіки своїх країн-партнерів. За це, зрештою, розплачуватимуться американські робітники та китайські сім’ї.
Джерело — The Atlantic
