“Фальшивомонетники” - це найвідоміший роман французського модерніста Андре Жіда. Попри назву, в цьому романі головно не оповідається про пригоди шахраїв та злодіїв. Назва є алегорією на те, що персонажі намагаються видаватись тими, ким не є насправді, й за видимим для суспільства образом криється справжня людина - менш показна та приваблива.
Критики та літературознавці характеризують цей роман як першого представника жанру “роман у романі”. Але мені, пересічному читачеві без глибоких знань, на думку спадає інше означення - slice of life, зріз життя. Таким, до речі, називає свій майбутній роман один з персонажів, Едуар, крізь якого до читача промовляє автор.
Роман не має певної мети, якогось грандіозного завершення, підведення висновків. Він ніби є вирізкою з життя персонажів. Він не має визначеного головного героя, а сюжет розглядається з точки зору кількох персонажів, часом через оповідь від особи автора, а часом із щоденників або листів. Від цього роману складається враження, що він руйнує засади звичної літератури - він починається десь із середини, мовби вриваючись на сцену без вступу, не має чіткої цілі, призначення та наміру довести до читача якусь мораль. Оповідь просто плине своїм власним рухом, мов саме життя.
Впродовж сюжету напруга зростає, автор поступово підводить читача до кінцевої точки, а коли напруга нарешті вибухає пострілом, обриває оповідь без пояснень та висновків.
“Фальшивомонетники” є новаторським твором та викликом усталеним нормам художньої літератури. Це експеримент, це винахід чогось нового. Підтверджує це й те, що не “Фальшивомонетники” слідують якимсь правилам та традиціям, а саме їх наслідують потім численні автори, доповнюючи цей новий жанр літератури.
Тож, гадаю, ніхто не здивується, якщо я тут скажу, що Андре Жід отримав Нобелівську премію. Втім, не “Фальшивомонетниками” єдиними. Життя Андре Жіда було насиченим як у літературному плані, так і в особистісному.
Події роману, припускаю, розгортаються десь на початку двадцятого століття, роках у двадцятих. Визначити це неможливо, тому що сам автор ніде не позначає часові рамки. Більше за те, він намагався створити твір, який буде не тільки поза усталеними й набридлими нормами роману, а й поза часом. Андре Жід прагнув звертатись до майбутнього, а не прив’язувати свій роман до минулого.
Читачу пропонують слідкувати не стільки за персонажами, як за подіями. Оповідачами є кілька осіб, включаючи самого автора, а також листи та щоденники. Немає однієї особи, крізь чиї призму та сприйняття читач бачить світ.
Андре Жід паралельно висвітлює різні проблеми суспільства, змальовує одночасно декілька подій та дійових осіб. Він оповідає й про ніяковість першого кохання, й про відчайдушну пристрасть тих, хто вважає себе приреченими, й про наслідки миттєвої спокуси. Він розкриває одвічне непорозуміння між батьками та дітьми, бунтарські настрої підліткової сепарації, батьківську байдужість, змирення, тугу за втраченим або ненабутим. Він показує вплив авторитетів, позитивних чи негативних, на тих, кому вони сприяють, чий світогляд формують. Єдиної провідної лінії сюжету не існує. “Фальшивомонетники” є відображенням життя, де ніколи не буває лише однієї точки зору та лише однієї події за раз. Усе відбувається одночасно, усе взаємопов’язане, й за усім має встигати слідкувати читач.
Проте, найчастіше автор звертається до точки зору Едуара - письменника, що й пише роман під назвою “Фальшивомонетники”. Можна вважати, що книгу, яку Едуар пише, ми й читаємо, бо у тексті Едуар критикує твір, який є романом Андре Жіда. Не дарма цей твір критики називають “романом в романі”. Ми читаємо роман, який Едуар ще не написав.
Впродовж усього роману Едуар лише має тьмяну ідею того, що хоче написати, він заносить цікаві події та власні міркування у нотатник, обговорює з іншими персонажами майбутню працю, продумує майбутній зміст і лише наприкінці “Фальшивомонетників” читач дізнається, що Едуар нарешті написав перші кілька десятків сторінок. Тільки тоді читач усвідомлює, що увесь цей час читав роман, який не є закінченим, він є тільки розпочатим на кінець історії.
Коли я зізнаюся, що мені не надто сподобалася визнана класика або, на додачу, книга лауреата Нобелівської премії, я почуваюся обмеженим бидлом з браком смаку. Але що поробиш.
Гадаю, найвлучніше мої враження від цієї книги опише вираз "не моя чашка чаю". Мені не сподобалась велемовна манера автора, мені не сподобалась більшість героїв, провідні ідеї та, звісно, те, що великий акцент у творі був спрямований на росіян (один з важливих персонажів - маленьких хлопчик, чия мати є росіянкою).
Але якщо абстрагуватись від природніх почуттів, які зараз у українців викликають росіяни, то решта книги мені теж не те щоб припала до душі. Не можу сказати, що в ній взагалі не було нічого цікавого, дотепного та розумного, але це просто не моє. Більшу частину книги мені доводилось переборювати крінж.
Головний герой, Едуар, мені геть не сподобався як людина. Десь в середині книги автор від власної особи пише, що він не вважає Едуара правим у всьому і навіть трохи його засуджує. Мені цікаво, наскільки це правда і наскільки Жід поділяв мої враження від цього персонажа.
Пафос і бундючність. Надмірність. Екзальтація. Едуар настільки патетичний і одночасно інфантильний, що це знуджує. Він надто підносить своє "особливе бачення". Намагаючись вразити оточення та вивищитися над ним (і, певно, над читачем) своєю непересічністю він тільки підкреслює те, яким незрілим є. Я не погоджуюся з його судженнями та поглядами. А коли він не магається пояснити, чому він дуже глибокий та недооціненний письменник з недосяжними моральними якостями, то здається надто солодкавим і просто інфантильним.
Взагалі, мені вельми не до вподоби те, якими Жід описує відносини між людьми у своєму романі. Усі стосунки, романтичні, дружні або родинні, якісь дисфункціональні. І я розумію, що це доволі реалістично, але їхня подача мені не сподобалась. Усі ці стосунки здаються якимись натягнутими, неприродними та штучно екзальтованими. Живі люди так не поводяться.
Гадаю, Жід хотів відобразити занепад суспільства, розбещеність, жорстокість та безвідповідальність своїх героїв. Але для цього, на мій погляд, він обрав не найкращого протеже - Едуар нагадує манірну бабу на лаві, а не вишуканого та піднесеного письменника з тонкою душевною організацією. Він є консервативним та надто високо ставить себе на моральному щаблі. Він зі зневагою та менторством оцінює оточуючих, ніби пнеться показати з себе більше, ніж те, чим він є.
Словом, враження в мене дуже неоднозначні. Цю книгу можна описати словом "занадто". Для мене вона занадто пафосна, занадто пишномовна, занадто епатажна. І поведінка персонажів мені здалася якоюсь імпульсивною, незрілою. Можливо, саме таким й має бути враження.
Проте, попри негативний відгук за особистими враженнями, я цілком усвідомлюю культурну цінність цієї книги. Прийом автора з тим, що ми читаємо роман, який у, власне, романі ще не є написаним, є дуже цікавим. Це, безперечно, цікавий досвід й майстерно написаний твір. Тому я не раджу покладатися на мій смак. Те, що мені здалося надто пишномовним, іншому може здатися приємним старосвітським стилем. Ті риси, які мене дратували у героїв, для інших лише доповнять їхні характери та оживлять, зроблять більш реалістичними. І ті стосунки між Едуаром та Олів’є, які мені здалися незрілими та дисфункціональними, комусь здадуться проявом сором’язливого трепетного кохання. Врешті-решт, майже кожна книга варта того, щоб її прочитати. А “Фальшивомонетники” й поготів. Просто так лауреатами Нобелівської премії не стають.
