— Чим ти займався? — запитала дівчинка вже семи з половиною років.
— Ходив у туалет. — збрехав так само буденно, як брехав матері, коли вона мене ловила вночі.
— Я бачила світло. — не зʼїла мою брехню молодша.
Точно, магія елементів - це ж ще не вся магія, яку можна зробити. Як же до мене відразу не дійшло? Сестричка, ти молодець!
— А? — в своїх роздумах на мить випав з реальності.
— Кажу я бачила світло, але ти без ліхтаря. — не давала задню Лісія.
— Тобі здалося. — намагався стояти на своєму.
— Я бачу це вже не перший раз. Чому ти обманюєш мене, Арн? — як завжди в цій сімʼї скорочено назвала мене сестра.
— Що ж, ти мене розкусила. — обличчя сестри завжди було таким милим, що я готова була зізнатись у всьому. — Я тренувався. — здався майже моментально.
— То була магія? Ти вмієш чаклувати? — з блиском в очах запитала Лісія.
— Зовсім трошки — жестом пальців підкріпив свої слова.
— Я теж хочу. Ти мене навчиш? — з тим же блиском, але вже з нотками вимоги прозвучало її звернення.
— Не знаю, це взагалі-то дуже складно. — якщо задуматись я просто робив це, бо було дуже цікаво, але якби був звичайною дитиною ніколи б не зміг пробудитись.
— Якщо ти зміг, то і я зможу. — стояла вона на своєму.
— Не знаю… — сумніваюсь, чи зможу якось допомогти, я то робив все за відчуттями, буде не просто це все пояснити, тим паче не відомо, чи формується в неї ядро мани. Якщо не вийде - це може серйозно її підкосити в такому ранньому віці.
— Ви з Сіль постійно тренуєтесь, спарингуєте, займаєтесь фехтуванням, а я тільки і роблю ці важкі фізичні вправи. Я також хочу наздогнати вас хоча б в чомусь, але в мене нічого не виходить навіть близько до того, що вмієте ви. - здавалося ще б трохи і вона заплакала б.
— Гаразд, я тебе зрозумів, сестричко, спробуємо. Але це буде наш секрет, добре? — Хіба був насправді хоч якийсь варіант їй відмовити?
— Ура! — Лісія міцно обійняла мене — Коли почнемо?
— Давай завтра. Коли мати піде на ринок із Сіль за продуктами. Сьогодні в мене вже немає сил. — мені самому було важко тримати в таємниці свої тренування, а тепер ще й з Лісією…
— Гаразд, надобраніч, брате — ще раз обійняла мене молодша.
— Надобраніч. Пішли спати.
Зранку, мати разом із Сіль пішли на ринок. Я іноді ходжу замість старшої сестри, або ми ходимо всі четверо, або пʼятеро, коли у батька вихідний, але сьогодні я лишився з Лісією.
— Вони пішли, почнімо? — із запалом поглянула на мене молодша.
— Так, але зрозумій, результату швидко не буде, а можливо і не буде взагалі. Будь до цього готова. — я попередив сестру.
— Зрозуміла. Мені вже скоро вісім, я вже доросліша ніж ти думаєш. — серйозно зауважила Лісія.
— Дійсно. — Вона і справді поводить себе дорослішою за свій вік. Може не одна я тут перероджена? — Сядь зручніше, та слухай уважно.
Лісія сіла на своє ліжко в позу напівлотоса, прикрила очі та зосередилась. Я почав розповідати, що вона має відчути, намагався наводити якісь аналогії, проте все було марно. Тренування з становлення великим магом закінчилось так і не розпочавшись. Хоч я і не погано вже відчуваю ману, проте ніяк не міг зрозуміти, чи притягується вона до її ядра, щоб впевнитись, що воно взагалі в неї є. А можливо моя присутність притягує до мене ту ману, яка мала б поглинатися нею? Це виявилось складніше ніж я думав, але Лісія не впадала у розпач. Навпаки, вона постійно продовжувала концентруватись, і намагалась відчути те, що я їй описував. Дивовижна витримка як для шестирічної дитини. Згодом Альвіс та Сіль повернулись, і вони почали щось готувати на кухні. Коли повернувся батько, ми трохи потренувались в своєму звичайному режимі, пофехтували між собою і готувались до сну.
Лісії тренувалась ще декілька тижнів, але вона так і не змогла пробудити в собі сили. Вона не показувала, що сильно переймається цим, але я все одно намагався її втішити. Навіть якщо їй зараз це не вдається - це не означає, що вона не пробудиться до одинадцяти, або не пробудиться взагалі. Хоча від того, що всі старання здавались марними навіть мені було трохи сумно. Я ж лише трохи просунувся у володінні магією світла. Було трохи дивно вчитись чаклувати світло в деревʼяному туалеті, але іншого місця я не знайшов. Лісія ж намагалась медитувати сама, мені вже було нічим їй допомогти, принаймні я так вважав, поки до мене не прийшла геніальна думка - спробувати влити їй у ядро свою ману. Навідміну від мани що поглинається сама, моя мана могла б влитись більшим потоком. Але чи це не нашкодить її ядру? Це було ризиковано, молодша сестра - не піддослідна миша, щоб експериментувати з такими серйозними речами. Проте я досить добре контролюю свою ману, можна спробувати додавати її в мізерній кількості невеликими ривка, і якщо все буде добре - збільшити інтенсив.
— Вливати ману у свою молодшу сестру - це ж не злочин? — майже подумки іронізував я.
— Що? — запитала Лісія.
— Кажу в мене є одна ідея, але вона ризикована, не думаю що воно того варте, ти можеш і сама пробудитись. — констатував свої думки.
— Або не пробудитись ніколи. Що б ти не задумав, я готова ризикнути. — твердо відповіла сестра.
— Тобі не потрібно поспішати. — я намагався вгамувати її пил.
— Якщо ти щось придумав - зроби це, я вірю що ти зможеш. — абсолютно серйозно заявила Ліс.
— Що ж, якщо ми вже стали на цей шлях, то маємо йти вперед.
Було вже пізно, батьки спали внизу, а Сіль спала із нами, проте в неї завжди був міцний сон, особливо після тренувань, тому ми не надто переймались через неї. Лісія продовжувала намагатись медитувати, і я ще кілька хвилин не міг наважитись втілити свою ідею в реальність. Зібравшись з думками я сів біля неї і почав направляти свою ману до її спини. Повільно, максимально сконцентрувавшись я трохи підсилив потік. Моя мана не розсіювалсь, а притягувалась до неї, виходить, швидше за все ядро мани в неї має бути. Залишилось просто його не зруйнувати.
— Відчуваєш щось? — запитав я, щоб зрозуміти її стан.
— Так, я відчуваю як мана поглинається моїм тілом. Я справді відчуваю її. Але, трохи боляче. — з шепотом Лісія трохи скривилась.
— Чому відразу не сказала? — я зупинив потік.
— Все гаразд, це було терпимо. Але ж вона поглиналась, я це чітко відчувала. Отже ядро мани в мене дійсно є, правда? — з надією в очах запитала сестра.
— Так, я теж відчував куди направлялась моя мана, впевнений, її притягувало твоє ядро. Треба ж тільки його не зруйнувати, це було ризиковано, хоч і вартим результату. — саме розуміння наявності ядра мани вже додає впевненості у майбутньому.
— Можеш продовжити? — запитала Ліс.
— Можу, але це забирає набагато більше мани ніж я очікував. Припускаю що все складніше, ніж я собі уявляв. Гадаю тіло вбирає чисту навколишню ману, а коли я використовую свою - в ній можуть бути якісь домішки. — можливо від цього їй і було боляче, крім того, що сама кількість мани, яку її ядро поглинало було більшим. — Давай на сьогодні зупинимось, нам обом краще відпочити.
— Як скажеш, Арн. Тоді надобраніч?
— Надобраніч, Ліс.
Вже кілька місяців я кожної ночі вливаю свою ману в Лісію. Через це в мене зовсім не вистачає мани на власні тренування, але я відчуваю, що став ще краще контролювати свою ману, і відчувати зовнішню. Також, через це постійне вливання мани в мене ще більше розширився резервуар мани. Наче сестрі допомагаю, а результату більше отримую я.
— Я відчуваю, що скоро твоє ядро буде сформованим. — сказав я Лісії в процесі вже звичного вливання мани в її ядро.
— Як ти це відчуваєш? Мені здається воно може поглинути всю ману на континенті. — здається пожартувала Ліс.
— Гадаю це була б катастрофа. — а скоріше апокаліпсис.
Ще кілька годин злиття мани, і я відчув, що її ядро більше не поглинає ману, а просто розповсюджує її по всьому тілу.
— Здається все. Відчуваєш щось особливе?
— Так, я чітко відчуваю своє ядро. І ману в ньому. Це… неймовірно. - хоча її обличчя само про все говорило.
— Можеш спробувати переміщати ману по своєму тілу?ʼ
— Так, здається трохи виходить, але це так важко… — Ліс сильно напружилась.
— Вітаю Лісіє, ти тепер справжня чаклунка.
— Дякую, я без тебе нізащо б не впоралась! — Лісія міцно мене обійняла.
— Ні, насправді ти абсолютно точно впоралася б і без мене.
Підтримати вихід нових глав:
☕ Donatello (швидкий донат): https://donatello.to/Alex_Allight
