Наївшись досхочу, я пройшла з однією зі служниць до кімнати, яку мені виділила Шео. Подякувавши дівчині, я увійшла всередину. Приміщення зустріло мене теплим світлом, що лилося з величезного панорамного вікна навпроти дверей. Звідси був вихід на простору терасу, оздоблену живими, соковитими рослинами, що навіювали атмосферу спокою та свіжості. У центрі стояв невеликий круглий столик і два витончені стільці — ідеальні для ранкових чаювань чи вечірніх споглядань за місяцем.
Я оглянула кімнату з цікавістю. Поруч із вікном стояв туалетний столик із дзеркалом, оздоблений тонким різьбленням у вигляді ніжних квітів і плавних, витіюватих ліній. Уздовж стіни розташовувалась велика шафа із заокругленими кутами, а навпроти неї — розкішне ліжко з високим узголів’ям, прикрашене складним орнаментом у вигляді гілок та квітів. По обидва боки стояли приліжкові шафки зі світильниками, що ввечері мали наповнювати кімнату м’яким, затишним світлом.
"Хм, цікаво... більшість маєтку, що я бачила, була виконана в єдиному стилі, а тут — ніби зовсім інший світ. Дуже гарно. І не скажеш, що володарка цього маєтку прагне знищити все живе" — подумалось мені, коли я відчинила двері на терасу.
Прохолодне вечірнє повітря увірвалося в кімнату, несучи з собою аромат свіжості. Я вийшла на терасу й сіла на один зі стільців. Сонце повільно ховалося за обрій, забарвлюючи небо у відтінки рожевого та помаранчевого, а на синьому полотні вже посипалися перші, ледь помітні зірки.
"Потрібно зрозуміти, що тут сталося. Одні ховаються у сирих печерах, інші — живуть у розкоші й світлі. Поговорити б із мешканцями… можливо, вони проллють світло на цю таємницю?"
Ще трохи я спостерігала за навколишнім світом, що поступово занурювався у нічну тишу, а потім, відчувши втому, лягла спати.
* * *
Легке, тепле проміння сонця та ніжний щебіт пташок розбудили мене на світанку. Пролежавши ще кілька хвилин, я встала, швидко привела себе до ладу й вийшла в коридор, де мене вже чекала знайома служниця:
— Вас чекає пані на терасі для сніданку, — тихо мовила вона.
Ми рушили знайомим шляхом до зали, де вчора вечеряли, і я лише тепер помітила, що за величезним панорамним вікном були ті самі двері, як у моїй кімнаті. Ми вийшли на вузьку терасу, що вела на простору платформу, де розкішно росли живі кущі квітів. Посеред неї стояв більший, ніж у моїй кімнаті, круглий стіл. Шео вже сиділа там, і, побачивши мене, тепло посміхнулась:
— Олексо, доброго ранку. Сідай, поснідаємо.
На столі стояли порцелянові чашки з тонким, майже невагомим візерунком, різноманітні солодощі, свіжі фрукти, а з витонченого чайника йшов запашний пар чаю. Птахи співали свої ранкові пісні, сонце лагідно пробивалося крізь гілля дерева, створюючи мереживо тіней. Я сіла навпроти Шео.
— Доброго ранку, пані.
— Переставай мене так називати, краще кажи Шео. — Посмішка зникла, але голос залишився теплим, майже материнським. — Сподіваюсь, спалося тобі добре?
— О, так! Ваш маєток чудовий. Неймовірний смак, пані… ой, Шео. — Я злегка зніяковіла.
Служниця підійшла з чайником, мов тінь, налила нам чай і так само безшумно відійшла в бік. Її постава була бездоганною, мовби вона — частина обстановки, тиха, але всюдисуща. Я згадала вчорашню вечерю — та ж сама дівчина. Можливо, вона одна з тих, кому Шео найбільше довіряє.
— Дякую, Олексо. Мені приємно, що тобі подобається. І якщо ти не проти — залишайся ще.
— Я б тут жила все життя! — вигукнула я, а потім зніяковіла, усвідомивши свою надмірну емоційність. — Вибач… Я коли хвилююсь, багато говорю.
— Усе гаразд, — Шео мелодійно засміялась, її сміх був несподівано щирим. — Поки що мені потрібно час, щоб зрозуміти, як ти сюди потрапила і як повернути тебе назад.
— Я розумію, — сумно зітхнула я, намагаючись зберегти образ розгубленої дівчини. — І вдячна вам… тобі за гостинність.
— Не сумуй. Але ти ж розумієш — смертним тут не місце. Я знайду спосіб усе виправити. А поки — насолоджуйся цим світом. Пий чай.
Вона була схожа на турботливу матір — зовсім не ту «відьму», про яку говорили інші. Щось не сходилось у цій картині. Я слухняно потягнулась до порцелянової чашки.
— Можеш вільно гуляти маєтком та його околицями. Але в ліс не заходь — небезпечно. І тримайся подалі від моєї кімнати та кабінету поруч.
— Звісно. Я все розумію.
— Якщо виникнуть питання — звертайся до Еріка.
— Еріка?.. — перепитала я, здивована.
— Так. Той самий хлопчина, якого ти зустріла в лісі. — Вона махнула служниці, і та швидко побігла кудись позаду мене.
— Ааа, той похмурий і холодний. Привабливий, але мовчазний.
Шео розсміялась, і я розгубилась від власної необережності.
— Я не похмурий, просто обережний з незнайомцями, — озвався знайомий, дещо сердитий голос позаду.
Я миттєво почервоніла, обернулась — Ерік. Ситуація була вкрай незручною. Шео, побачивши моє замішання, лише додала, грайливо підморгнувши:
— Сідай до нас, Еріку. Зізнайся — усмішка тобі не завадить. Я ще жодного разу не бачила, щоб ти сміявся.
— Такий у мене характер, — знизав плечима Ерік, і на його обличчі промайнула ледь помітна гримаса.
Вони перекинулись ще кількома словами, а я тим часом дивилась на них і думала: «Вони справжні. Мов родина. І зовсім не схожі на тих, кого звинувачують у знищенні світу...»
"Щось не складається. Одні ховаються в темних печерах, інші — живуть у світлі й спокої. Шак і решта говорили про загрозу… але тут — турбота. Хто з них говорить правду?"
Я поринула в думки, вдивляючись у гілки дерева біля тераси, коли мене покликала Шео:
— Олексо, ти з нами?
— Так, пробач. Замислилась… Про арку згадала. З неї все почалося, — я вирішила перевірити їхню реакцію.
— Арку? — її голос раптом змінився, ставши більш різким. Я помітила, що Ерік помітно напружився, його тіло застигло.
— Так. Красива арка посеред лісу. Вразила мене своєю величчю.
— Це… давнє місце. Я тобі розповім про нього пізніше, — відповіла Шео, її обличчя на мить стало абсолютно серйозним.
"Її обличчя на мить стало серйозним. Ерік — мов камінь. Значить, арка справді важлива. Щось тут приховують…" — внутрішній голос підказав мені, що я торкнулася болючої теми.
— Добре, не переймайтесь. Просто подумалось.
— Ну, а мені пора. Ви залишайтесь, відпочиньте. Я ще повернусь.
Шео підвелась і пішла. Ерік теж підвівся, його погляд затримався на мені.
— Якщо щось потрібно — буду в стайнях або біля пасовища. Не соромся.
Він пішов, залишивши мене наодинці з моїми думками. А я залишилась, вдивляючись у квітучу природу навколо, смакуючи теплий чай і намагаючись зібрати до купи всі фрагменти цієї загадкової історії.
