By Howard Philips Lovecraft,
The Other Gods [1921]
На верхівках найвищих піків землі мешкають боги Землі, і немає людини, яка могла б потурбувати їхній спокій і похвалитися, що бачила їх. Меншими піками вони раніш мешкали; але вічно люди рівнин вдиралися схилами каменів та снігу, і тим гнали богів до вищих і вищих гір — і так доти, поки лишилась остання. Коли вони покидали свої старі піки, вони забирали з собою усі знамення про власну подобу; окрім лиш єдиного випадка, так мовили, коли ті полишили вирізьблений образ на обличчі гори, яку вони ж і назвали: Нгранек.
Але тепер вони відійшли до Непізнанного Кадату у холодній пустці, де не ступає жодна людина, і зробились суворими, бо ж не мають ще вищих піків, куди б могли відступити од появи людей. Вони зробились суворими, і як раніше вони страждали од витіснення людьми, так нині заборонено людям ступати, чи з’являтись, чи відправлятись у їх місця. То добре людям, що не знають вони про Кадат у холодній пустці, бо інакше шукали б вони нероздумливо, щоб вдертися і туди.
Іноді, коли на богів землі налине туга за домом, навітаються вони по завмерлості ночі до піків, якими раніше мешкали, і плакатимуть ізтиха, як вдаватимуться до минулих забавок на пам’ятних схилах гір. Люди відчували сльози богів на біловерхому Тураї, хоча і думали, що то — дощ; і чули зітхання богів у тужливих світанкових вітрах Леріону. Хмарами-кораблями боги звикли мандрівувати, і мудрі поселенці мають такі легенди, які боронять їх від ходи до певних високих піків поночі, коли та хмарна, бо ж боги вже не такі терпимі, як за старих часів.
В Ултарі, який лежить за рікою Скай, колись мешкав один старий, жадаючий сполгянути на богів землі; старий, який глибоко дослідив сім загадкових книг Хсана і розумівся на Пнакотьских Рукописах далекого замерзлого Ломара. Його ім’я було Барзай Мудрий, і поселенці розповідають, як він піднявся на гору у ніч дивного затемнення.
Барзай знав так багато про богів, що міг сповістити, як приходять вони та відходять, і здогадувався про таку значну кількість їхніх таємниць, що серед людей вважався напівбогом вже сам собою. Це був він, хто мудро радив бургомістру Ултара, і потому проголосили той самий міткий закон супроти мертвіння котів, і хто перший сказав юному жерцю Аталу, куди то ходять чорні коти та кішки опівночі на Іванів Вечір. Барзай знався на вченнях про богів землі і набув жагання споглянути на їхні лиця. Він вірив, що його великі таємні знання про богів можуть захистити його од їхнього гніву, і відтак намірився здійнятись на верхівку високого та скелястого Хатег-Кла тієї ночі, якою знав він, що боги постануть там.
Сам Хатег-Кла — той далеко у кам’яній пустелі поза Хатегом, по якому й назван, й височить подібно до скелястої статуї у мовчазному храмі. Навкруги його піків рясніють тумани у завжди скорботній грі, бо ж вони — то споминання богів, і боги любили Хатег-Кла, коли мешкали на ньому за старих часів. Часто боги землі навідуються до Хатег-Кла на своїх кораблях із хмар, і спосилають збліділі пари понад схилами у той час, коли самі ведуть танок спогадів на верхівці під повним місяцем. Селяни Хатегу кажуть, що видиратись на Хатег-Кла у хоч якийсь час — то лиха справа, і смертельна — як видиратись туди поночі, коли збліділі пари вкривають і верхівку, і місяць; але Барзай не дослухався до них, коли прийшов із сусіднього їм Ултара разом з юним жерцем Аталом, хто був його учнем. Атал був єдиним сином корчмаря, і час від часу боявся. Барзаєвим батьком же був ландграф, хто жив у старовинному замку, муж хороброї крові, хто завжди лиш тільки сміявся над забобонами селюків.
Барзай та Атал вийшли із Хатегу до кам’яної пустелі, незважаючи на моління селян, і розмовляли про богів землі, коли сиділи поблизу багаття своїх стоянок поночі. Багато днів вони подорожували, і удалечині бачили височенний Хатег-Кла із його ореолом скорботної мли. На тринадцятий день вони дістались самотнього підніжжя гори, і Атал виказував власні страхи. Але Барзай був старий та вчений, і жодного страху не мав, тож вів шлях настирно вгору по схилу, який не підкорювала ніяка людина од часів Сансу, про якого написано з трепітом у застарілих Пнакотських Рукописах.
Шлях був нерівним, сповненим небезпек із провалль та скель, та зсипаючогося каміння. А пізніше постали холод та сніг; і Барзай з Аталом часто послизались та падали в той час, поки прорубували та прокладували шлях до верхівки сокирами та клепками. Але ось повітря зробилось розрідженним, а небо змінило колір, і їм, хто вдирався верхівки, зробилося важко дихати; та все ще вони просувалися угору й вгору, і дивувались незвичайності посталих видів, й захоплювались думками про те, що може статись на самій верхівці, як коли вийде місяць, і збліділі пари розстелятсья навкруги. Три дні вони дерлися вище, вище й вище до даху світу; далі вони стали стоянкою, щоб чекати захмарення місяця.
Протягом чотирьох ночей жодної хмари не протяглось, і місяць сяяв донизу холодно крізь тонку скорботну імлу навкруги мовчазної гостроверхої скелі. Далі, на п’яту ніч, яка була ніччю повного місяця, Барзай побачив густі хмари далеко на півночі, і підвівся разом з Аталом, щоб спостерігати, як ті надходять. Вальні та величні вони пливли, повільно та нарочито вперед; спрямовуючи себе навкруги піку високо над спостерігачами, і ховаючи собою і верхівку, й місяць од зору. Протягом довгої години спостерігачі вдивлялись, доки пари клубочились, а завіса хмар стала густішою та ще більш неспокійною. Барзай знався на вченнях про богів землі, і прислуховувався ретельно до певних звуків, а от Атал здригався від тих парів, і благоговів од такої ночі, і боявся дуже. А коли Барзай став лізти ще вище, і кликав свого учня жваво — знадобилось немало часу, щоб той отямився, та поліз здоганяти вчителя.
Такими густими постали пари, імла, що шлях зробився ще важчим, і, хоч Атал врешті решт намагався слідувати за вчителем, тепер він лиш ледве вгадував сіру постать Барзая на похмурому схилі там, поблизу верхівки у захмареному сяйві місяця. Барзай продерся далеко далі, і, здавалось так, що, незважаючи на прихильний вік, ліз значно жвавіше, ніж Атал; не жахаючись крутизни, що зробилась сильно великою для любого, хто недостатньо безстрашний та сильний, не спиняючись перед широкими чорними проваллями, які Атал, у свою чергу, лише ледь насилу перетинав. І так вони піднімались шалено крізь скелі та прірви, ковзаючи та спотикаючись, і іноді з трепетом од ширі та жахаючого мовчання голих крижаних гостроверхих скель і знімілих гранітних круч.
Дуже раптово Барзай зник із поля зору Атала, коли почав вдиратися по страшенній скелі, яка ввижалась такою випуклою, що закінчила б собою шлях кожному, окрім лиш тих, хто сповнений натхненням богів землі. Атал знаходився далеко внизу, і розмірковував, як йому подолати те місце, коли помітив здивовано, що світло на верхівці постало таким сильним, як ніби і той безхмарний пік, якого вдирався Барзай, і осяяне місяцем місце зробились місцевостю зустрічі богів. І разом з тим, як продирався він далі, наближаючись тієї випуклої скелі і осяянного неба над нею, він відчув жахи ще більш приголомшуючі, ані ж усі, які тільки знав раніш. А потім, крізь високі тумани, він почув голос невидимого звідси Барзая, хто кричав ошаліло в захопленні:
«Я чув богів! Я почув богів землі, як ті співають у розгулі на Хатег-Кла! Голоса богів землі знанні Барзаю Пророкові! Тумани тонкі, і місяць ясний, і я спогляну на богів, як ті танцюють дико на Хатег-Кла, що був олюблений їм у їхній молодості! Мудрість Барзая зробила його величнішим за богів землі, і супроти його волі їхні чари та застави — ніщо; Барзай побачить богів, гордих богів, таємничіх богів, богів землі, хто відкинули із зневагою сусідтсво людей!»
Атал не міг вчути ті голоси, які чув Барзай, але вже наближався до випуклої скелі, і обшукував її обережно, щоб знайти в камені опори для ніг. А потім почув, як голос Барзая зробився пронизливішим та гучнішим:
«Тумани тонкішають, а місяць відкидає тіні на схил; голоса богів землі високі та шалені, і вони у жасі від наближення Барзая Мудрого, хто сам величніший, ніж вони… Місячне світло блимає, затінене танком богів землі на його тлі; Я спогляну на танцюючі постаті богів, які стрибають та виють у світлі місяця… Світло тьмяніє, і боги у жасі…»
Поки Барзай волав усе теє, Атал відчув примарні зміни в повітрі, як то ніби закони землі схилялись до вищих законів; бо ж, хоча шлях й поставав кручнішим як ніколи, саме залазання давалось вкрай лячно легким, і роздута скеля зовсім не завдала йому перешкод, поки він здіймався її небезпечним випуклим лицем. Сяйво місяця підозріло згасло, і, в той час, як Атал занурювався у млу та тумани, він чув Барзая Мудрого, хто майже вив, голосив у тінях:
«Місяць темний, і боги танцюють ніччю; постає жах небом, бо ж там місяць потонув у затеменні, не передбаченому в жодній книзі, написаній хоч людьми, хоч богами землі… Постає невідоме чаклунство на Хатег-Кла, бо ж зкрики наляканих богів перекинулись на сміх, і схили криги простяглись миттю, і тягнуться нескінченно у чорноту небес, і я з ними, як стою серед них… Лихо! Лихо! Тож, так! У похмурому світлі зрю я богів землі!»
Тепер Атал, підсковзуючись у запамороченні, та вдераючись немислимими кручами, почув у темряві сповнений ненависті сміх, змішаний із таким воланням, що жодна людина більше такого не чула ніде, окрім лиш саміх кошмарів, що лунають од вод Флегетона, і незрівнянні ні з чим; таке волання, у якому відбились усе можливе жахіття та мука проклятого потойбіччям життя — і яке запхали в єдину якнайжорстокішу мить:
«Інакші боги! Інакші боги! Боги зоколишніх тартарів, які боронять мізерних богів землі!... Одірви погляд!... Вертайся!... Не дивись!... Не дивись!... Покара нескінченних безодень… Те кляте, те проклятуще провалля… Милостиві боги землі, я падаю у саме небо!»
І, коли Атал стулив власні очі та вуха, і намагався стрибнути вниз, ховаючись од лякаючого тяжіння із невідомих висот, прогримів понад Хатег-Кла той жахливий гуркіт грози, що від нього попрокидались добрі поселенці рівнини і чесні мешканці Хатега, і Ніра, і Ултара, і чий звук привернув їх до споглядання на небо, де, крізь хмари, бачилося теє затемнення місяця, якого у жодній книзі не передвіщалось. А коли знов врешті решт постав небом місяць, Атал вже дістався безпеки серед низинних снігів гори, і не бачив ані богів землі, ні інакших богів.
І тепер — ось таке сказано у застарілих Пнакотських Рукописах: що Сансу знайшов ніщо, лиш мовчазну кригу та скелі, як коли він вдерався на Хатег-Кла за часів молодості світу. Але ж, коли люди Ултара і Ніра, і Хатега зламали власнії страхи і самі вдерлися на ту прокляту потойбіччям кручу посеред дня у пошуках Барзая Мудрого, то вони знайшли вирізьблений на голому камені верхівки дивний Циклопічний символ п’ятидесяті ліктів у шир, як то ніби ту скелю розкололи якимось титанічним різцем. І символ той скидався на інший, який вчені люди дізнались із тих лякаючих частин Пнакотських Рукописів, що вже вкрай застарілі, щоб там прочитати хоч щось. Такеє вони знайшли.
Барзая Мудрого так ніколи і не дошукались, як і ніколи ніхто не міг вблагати жерця Атала помолитись за спокій душі учителя. Більш того, і до сього дня люди Ултара, і Ніра, і Хатега бояться затемнень, і моляться поночі, коли збліділі пари вкривають місяць та верхівки гір. А понад туманами на Хатег-Кла боги землі іноді сходяться у танку спогадів; бо їм відомо, що вони в безпеці, і їм мило надходити од Непізнанного Кадату кораблями хмар і гратись забавками старих часів, як то робили вони, коли земля ще була новою, а люди не присвячували себе вдеранням до недоступних місць.
