Дві авторки, один псевдонім і море несподіваних історій.
Валерія Малахова — це дует Валерії Кондрашової та Марії Великанової, які вже більше ніж 20 років творять свою унікальну магію в сучасній українській літературі.
У новому інтерв’ю для Bestseller авторки розповіли про діяльність під спільним псевдонімом, натхнення, творчий процес і що надихає їх навіть у лихі години.
Читай більше в матеріалі!
Про спільний псевдонім «Валерія Малахова»
Валерія: Спершу це був лише мій псевдонім. Коли він з’явився, ми ще не були знайомі. Я тоді почала писати фантастику й викладати в інтернет і мої оповідання побачив шеф. На той момент я працювала юрисконсультом у дуже поважній фірмі, яка торгувала металобрухтом. Шеф почав мене ганити: «Ми — серйозна компанія! Займаємося такими важливими речами, як металобрухт! А ти якусь фантастику пишеш! Наш юрисконсульт! Візьми якийсь псевдонім і не ганьби нас ото».
Я і взяла. Малахова — дівоче прізвище моєї мами, людини, яка значною мірою сформувала мене як письменницю, познайомила з дивом творення історій. Я тішуся можливістю вшанувати її пам’ять.
Марія: Коли ми почали писати разом, то зрозуміли, що куди зручніше використовувати один спільний псевдонім, ніж завжди писати два прізвища, тим більше, що вони в нас не коротенькі.
Про організацію спільної роботи: хто за що відповідає у створенні книги?
Марія: По-різному, але частіше за мною ідейна частина, за нею — порятунок, коли я загнала персонажів у таку безвихідь, що не знаю, як їх звідти витягти. Також я завжди редагую написаний нею текст, бо, наприклад, те, що вона робить із комами… Це жахливо 🙂
Валерія: Так, на комах я мушу одружитися. Взагалі наші зони відповідальності пов’язані з тим, хто як пише: Марія і справді відштовхується від ідеї, а я — від якоїсь сцени, яка прийшла мені в голову й почала обростати подробицями. Тож я дуже часто ще і складаю (і редагую) загальну канву історії. А Марія з моєї біганини й розмахування руками виловлює такі потрібні речі, як синопсиси й анотації, та складає їх докупи.
Про те, що надихнуло писати в жанрі фентезі та дарк-академії
Валерія: Конкретно ця академка мені наснилася. Я прокинулася о пів на першу ночі та не змогла заснути, допоки не написала першу сцену. Що ж до фентезі — це лише один із жанрів, у якому я хочу (і можу) писати. Один з улюблених — так, але я обожнюю різноманітність, тож маловірогідно, що після фентезі мене не віднесе кудись у нетрі космоопери чи соціальної фантастики. Невдовзі, наприклад, у мене вийде повість-детектив у жанрі альтернативної історії, без дрібки магії.
Марія: Я взагалі не люблю академки, то все вона винна. А от фентезі здавна мій улюблений жанр, і я ніколи не уявляла, що могла б його НЕ писати. Тобто я можу написати щось інше, але рано чи пізно однаково повернуся до фентезі.
Про те, як змінився творчий підхід із моменту початку співпраці у 2003 році
Марія: Я взагалі до того не уявляла, як це: писати в співавторстві. З’ясувалося, що передусім — це жорстка організація процесу. Саме цього зазвичай бракує авторам-початківцям. Коли я навчилася цього, стала дуже швидко розвиватися як письменниця.
Валерія: Тут можу лише погодитись. Без чіткого розуміння, хто за що відповідає, без досить розгорнутого плану кожного розділу, від якого відхилятися можна виключно за обопільною згодою, у співавторстві особисто мені нема чого робити. Що для мене, людини, яка колись починала історії, не знаючи, чим вони закінчаться, досить дивний, але цікавий досвід.
Про труднощі та переваги, які авторки відчувають, працюючи в дуеті під одним ім’ям
Валерія: У мене завжди були труднощі з дисципліною і самодисципліною. Співавторство в цьому сенсі надихає, але й навантажує. Бо коли в однієї з нас якийсь завтик, не пов’язаний із творчістю, твір дуже часто не може рухатися далі. Але все інше — виключно переваги. Про мої коми Марія вже казала. До того ж я маю читача й редактора ще до того, як твір потрапить до редактора видавництва. Та і пропрацювати ідею є з ким.
Марія: Для мене тут самі переваги. Бо нас Бог одну одній послав: ми ніколи не сваримося щодо текстів, лише допомагаємо одна одній. Уявіть: якщо є якась сцена, яку я не хочу писати, чи персонаж, що мені нецікавий, то обов’язково виявиться, що їй саме це й до душі! Тобто ми просто ділимо роботу над текстом таким способом, щоб кожна щиро палала тим, що робить. Це класно!
Про концепцію «Інституту шляхетних убивць»: що надихнуло на цей сюжет?
Валерія: У мене одна відповідь: це мені наснилося. І це правдива відповідь. У мене є кілька оповідань, які я отак написала, прокинувшись під враженням сну, і є кілька ідей, що чекають свого часу. Це про сюжет. А про концепцію…
Гадаю, я не одна, хто в школі відчула на собі тягар булінгу. Мені дуже пощастило: мене підтримав батько. Він поставився до ситуації вкрай серйозно й навчив мене, що робити, як опиратися, говорив з учителями й директором (з перемінним успіхом), однак був готовий будь-якої миті за мого бажання перевести мене до іншої школи.
Я умовно перемогла: цькування припинилося, проте на це пішло два роки. Два роки! І я знаю багато випадків, коли люди лишалися зі шкільним цькуванням сам на сам. Гадаю, я просто розмірковую про це в першій книзі й далі міркуватиму в другій.
Марія: Я тут взагалі ні до чого: це повністю її ідея, яку я спершу слухала з відвислою щелепою. Воно відверто не моє, я ніколи не думала, що зможу бути дотичною до чогось подібного. Але потроху я вливаюся в цей світ і в другій частині моя роль уже істотніша, ніж у першій, а в третій стане ще істотнішою.
Про авторів чи твори сучасної української літератури, яких авторки вважають своїми орієнтирами
Ох, яке хороше питання. Але й багатогранне яке! Ми, наприклад, взоруємося на Василя Добрянського в тому сенсі, що він — людина вельми немолода, активно видаватися почав уже в поважному віці, а широковідомим стає от буквально нині, на наших очах. І для нас він — рольова модель у сенсі «ніколи не пізно», «іди до мети й не зупиняйся».
Ми хочемо вміти користуватися мовою так, як це роблять багато з наших сучасників, як-от Юрій Даценко, наприклад, чи Наталія Матолінець. Хочемо вміти так щемко й обережно говорити про війну, як це роблять Катерина Пекур і Мія Марченко в книзі «Діти вогненного часу», яка стала для Марії книгою 2024 року.
Багато ще є важливих для нас імен. І це ж ви ще не всіх знаєте! Є чимало тих, на кого ми вже взоруємося, але їхні книжки ще в друку.
Ми хочемо, приміром, уміти так писати про дітей, як Юлія Баткіліна, працювати так швидко й незмінно якісно, як Ксенія Томашева, так бездоганно вплітати у твір різні діалекти, як Віра Селецька, так потужно писати наукову фантастику, як Юлія Сиромолот, так описувати Київ, як Тетяна Юр’єва…
Про те, чи життя поза літературою впливає на сюжет і атмосферу книг авторок
Марія: У мене немає життя поза літературою. Моя робота — переклад книжок. Моє дозвілля — читання книжок. Трохи соромно зізнаватися, але коли почалася війна і я вперше почула сирену повітряної тривоги, перша химерна думка (гадаю, у багатьох перші думки тоді були дивні): «Ого, це ж я тепер матиму й такий досвід і зможу про нього написати!». Краще б не мала, от чесно.
Валерія: Гм… Колись я йшла й побачила об’яву про продаж металопластикових труб, яку я прочитала, як «металопластикові трупи». Із цього вийде як не роман, так повість.
Війна призвела до появи кількох оповідань про Маріуполь — на більше я поки не спромоглася, бо болить. Оцю тишу перших днів війни я також ще ніде не описала, але опишу. Життя дає мені багато маленьких деталей або сценок, з яких згодом виростуть тексти. Я їх нотую в спеціальний файлик і дбайливо зберігаю.
Про розвиток творчого шляху авторок у майбутньому: чи планують експериментувати з новими жанрами
Валерія: Звісно! От, власне, у мене космоопера ще не охоплена, я туди дивлюся дуже пильно. У мене взагалі проблема: я не можу довго перебувати в одному світі й писати в одному жанрі. Маю перестрибувати з наукової фантастики в горор, з фентезі до затишного детективу… Щиро кажучи, це дуже погано з погляду маркетингу, але я така, яка є. Зрештою, я не для того з юриспруденції перейшла в письменництво й перекладацтво, щоб нудитися на улюбленій роботі.
Марія: З огляду на те, що ми пишемо разом давно, читач просто ще не бачив наших експериментів в інших жанрах. Передусім плануємо довершити всі досі нереалізовані ідеї (а їх повнісінько), тоді подивимося. У планах є детективи зовсім нефантастичні, реалістична історія, можливо, трохи з магічним реалізмом…
Чим підхід авторок до фентезі та дарк-академій відрізняється від інших сучасних творів у цих жанрах?
Марія: Ми вважаємо, що в школі мають вчитися :) Навчальний заклад, який створюємо ми, не має бути лише тлом для любовних пригод, а передусім має бути навчальним закладом. Бо твори, де студенти навчаються чогось, що у творі не прописано, нам не подобаються. А ще ми — жінки за сорок і тому поведені на здорових стосунках. Не те щоб це так аж вирізняло: такого багато, просто для нас це принциповий момент.
Валерія: У мене все просто: що б я не писала — однаково виходить кулемет, тобто соціальна фантастика / фентезі / що завгодно. Навіть у затишний любовний роман щось таке пролізе. В іншому — згодна з Марією. Але не знаю, чи це «відрізняється», бо ж у світі багато такого, чого я ще не читала.
Поради молодим авторам, які хочуть писати в жанрі фентезі та дарк-академії
Валерія: Я б порадила писати. От просто сідати й писати. У кожного має бути власний мільйон слів плюс-мінус, аби йому далися тонкощі професії. Далі в усіх свій шлях, й універсальних концептів не існує. Комусь варто податися на конкурси й «обкатувати» там свою майстерність на коротких оповіданнях. Комусь — викладати свій твір частинами на відповідних сайтах (особисто я рекомендую «Аркуш»). Комусь — написати твір і піти з ним до професійного редактора, аби той порадив, як його краще скомпонувати й переписати (мені це категорично не підходить, але знаю людину, у якої вийшло). Єдина антипорада — припинити писати. Не припиняйте! Пишіть — й у вас усе вийде.
Марія: Робити це сміливіше. Не боятися, що хтось іще щось таке писав, — ваше однаково вийде іншим, тільки вашим. І не опускати руки, якщо не одразу вдасться знайти своє видавництво.
Коректорки: Анна Ковбасенко та Ангеліна Іванченко.
Дизайнерка: Вероніка Варшавська
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
