“The Intoxicated” by Shirley Jackson, 1949
Він був достатньо тісно знайомий з цим будинком, щоб самостійно віднайти кухню, — нібито щоб набрати льоду, але насправді аби дещо протверезіти; він не настільки друг-сім’ї, щоб відрубитися на дивані у вітальні. Він без вагань покидав вечірку, а група біля піаніно співала «Starlight», господиня дому вела щиру розмову з молодим чоловіком у окулярах із тонкою оправою і похмурим ротом; він обережно перетнув їдальню, де групка з чотирьох-п’яти людей сиділа на жорстких стільцях і про щось дискутувала; кухонні двері різко прочинилися від його дотику, і він сів за білий емальований столик, чистий і холодний під його рукою. Він вибрав вдале місце з зеленим візерунком і поставив туди свій келих, а підвівши очі побачив, що з іншого боку столу на нього дивилась юна дівчина.
— Привіт, — сказав він. — Ти — донька?
— Я Айлін, — відповіла. — Так.
Вона здалася йому якоюсь мішкуватою і недолугою; це одяг, який вони носять зараз, молоді дівчата, затуманено подумав він; її волосся було заплетене в коси з обох боків обличчя, і вона виглядала молодою, свіжою і не дуже вбраною; її светр був пурпуровим, а волосся темним.
— Ти звучиш приємно й тверезо, — сказав він, усвідомлюючи, що це неправильно говорити молодим дівчатам.
— Я просто випила чашку кави, — сказала вона. — Може я й вам принесу?
Він майже розсміявся, думаючи про те, якою компетентною і знаючою вона вважає себе в поводженні з грубими п’яничками.
— Дякую, — сказав він. — Гадаю, я б випив.
Він спробував сфокусувати погляд; кава була гарячою, і коли дівчина поставила чашку перед ним, сказала:
— Я припустила, що ви полюбляєте чорну.
Він підставив обличчя під пару і дозволив їй потрапити в очі, сподіваючись, що це прочистить голову.
— Схоже, там добра вечірка, — неохоче зауважила вона, — кожен має добре провести час.
— Це добра вечірка.
Він надпив гарячу каву, бажаючи, аби вона знала, що допомогла йому, його голова справді заспокоїлася, і він усміхнувся дівчині.
— Мені стало краще. Завдяки тобі.
— В іншій кімнаті, мабуть, надто тепло, — сказала вона заспокійливо.
Тоді він справді розреготався, і вона насупилася, але розслабилася і продовжила:
— Нагорі було так жарко, що захотіла спуститися на деякий час і посидіти тут.
— Ти спала? — спитався. — Ми тебе розбудили?
— Я робила домашнє завдання, — відказала вона.
Він знову поглянув на неї, побачивши її на тлі ретельного почерку й уроків, потертих підручників і сміху серед парт.
— Ти у старшій школі?
— Я у випускному класі, — здавалося, вона почекала поки він щось скаже, і тоді додала: — Я пропустила рік через пневмонію.
Йому важко думалося і він не знав що сказати (спитати її про хлопців? про баскетбол?), тож він удав, ніби дослухається далеких звуків з передньої частини будинку.
— Це чудова вечірка, — невиразно повторив він.
— Припускаю, ви любите вечірки.
Приголомшений, він сидів, утупившись у свою порожню чашку з-під кави. Він гадав, що любить вечірки; вона звучала трохи здивовано, наче наступним він мав зголоситися на гладіаторські бої з дикими звірами, або самотньо завальсувати в саду, як божевільний. «Я майже вдвічі старший за тебе, моя дівчинко, — подумав він, — але я теж не так давно робив домашнє завдання».
— Граєш у баскетбол?
— Ні.
Він із роздратуванням відчував, що вона подала дня нього каву, що вона жила у цьому будинку і що він мусить продовжувати розмовляти з нею.
— Про що твоє домашнє завдання? — спитав він.
— Я пишу статтю про майбутнє світу, — сказала вона й усміхнулася. — Це звучить безглуздо, чи не так? Я думаю, що це безглуздо.
— Вечірка говорить про це. Це одна з причин, чому покинув її.
Він бачив, як вона думає, що він прийшов сюди зовсім не через це, і швидко додав:
— І що ти скажеш про майбутнє світу?
— Я не думаю, що у світу багато майбутнього, — сказала вона, — принаймні в тому вигляді, в якому він є зараз.
— Це цікавий час для того, щоб бути живим, — сказав він, ніби й досі був на вечірці.
— Ну, зрештою, — сказала вона, — не те що б ми не знали про це заздалегідь.
Він з хвильку подивився на неї; вона розсіяно дивилася на носок свого черевика, плавно гойдаючи ногою вперед-назад, стежачи за ним очима.
— Це справді страшний час, якщо шістнадцятирічній дівчині доводиться думати про такі речі. У мої часи, — сказав він глузливо, — дівчата не думали ні про що інше, як про коктейлі та поцілунки з обіймами.
— Мені сімнадцять, — вона підняла очі й знову посміхнулася йому. — Це зовсім інше.
— У мої дні, — підкреслив він, — дівчата не думали ні про що інше, як про коктейлі та поцілунки з обіймами.
— Частково в цьому й біда, — серйозно відповіла вона. — Якби люди були по-справжньому, щиро налякані, коли ви були молодими, нам би не було так погано сьогодні.
У його голосі було більше гостроти, ніж він хотів («Коли я був молодий!»), і він частково відвернувся від неї, ніби показуючи напівзацікавленість старшої людини, милостивої до дитини:
— Думаю, ми гадали, що налякані. Я думаю, що всі діти шістнадцяти-сімнадцяти років вважають, що вони налякані. Це частина стадії, через яку ти проходиш, як от помішаність на протележній статі.
— Я продовжую розбиратися, як це буде, — вона говорила дуже тихо, дуже чітко, ніби не до нього. — Чомусь я вважаю, що церкви зникнуть першими, навіть раніше за Емпайр-Стейт-Білдінг. А потім усі ці великі багатоквартирні будинки біля річки сповзуть у воду з людьми всередині, і школи посеред уроків латини… можливо, поки ми читаємо Цезаря.
Вона підвела очі до його обличчя, дивлячись на нього в заціпенілому хвилюванні:
— Кожного разу, коли ми починаємо розділ Цезаря, я думаю, чи не буде це той, який ми ніколи не закінчимо. Можливо, якраз наш клас латини буде останніми, хто коли-небудь читав Цезаря.
— Це була б гарна новина, — відмахнувся він. — Я ненавидів Цезаря.
— Гадаю, коли ви були молодим, усі ненавиділи Цезаря, — сказала вона прохолодно.
Він хвильку зачекав із відповіддю.
— Я думаю, що це трохи безглуздо з твого боку заповнювати свій розум усім цим хворобливим сміттям. Купи собі кіножурнал і заспокойся.
— Я зможу отримати всі кіножурнали, які захочу, — з притиском сказала вона. — Метро провалиться, знаєте, і розчавить ті маленькі стенди з журналами. Ви зможете забрати всі батончики, які забажаєте, і журнали, і помади, і штучні квіти з “Усе по 5 і 10”, і сукні, що лежатимуть на вулиці, з усіх великих магазинів. І шуби.
— Сподіваюся, алкомаркети теж широко прочинять свої двері, — — сказав він, усе складніше зносячи її: — Я б увійшов, взяв собі ящик бренді й більше ні про що не хвилювався.
— Офісні будівлі стануть просто купами битого каміння, — продовжувала вона, її широко розплющені виразні очі все ще дивилися на нього. — Якби ж тільки знати, коли ця хвилина настане.
— Я розумію, — сказав він. — Я теж зрештою зникну. Розумію.
— Після цього все буде інакше, — говорила вона. — Усе, що робить світ таким, яким він є зараз, зникне. У нас будуть нові правила і нові способи життя. Можливо, буде закон, що заборонятиме будинки, щоб ніхто ні від кого не сховався, розумієте?
— Можливо, буде закон, за яким усі сімнадцятирічні дівчата не зможуть навчатися в школі, — сказав він, підводячись.
— Не буде ніяких школ, — категорично заявила вона. — Ніхто нічого не вчитиме. Щоб не повернутися туди, де ми зараз.
— Що ж, — сказав він з легким смішком. — Це дуже цікаво звучить. Вибач, що мене не буде там, аби побачити це.
Він зупинився, притиснувшись плечем до розсувних дверей у їдальні. Йому дуже хотілося сказати щось доросле й уїдливе, а ще він боявся показати їй, що він її справді слухав, що в його молодості люди так не говорили.
— Якщо у тебе виникнуть проблеми з латиною, — сказав він нарешті, — я буду радий допомогти.
Вона захихотіла, шокуючи його.
— Я все ще роблю домашнє завдання, — сказала вона.
Коли він повернувся у вітальню, навколо нього весело роїлися люди, компанія біля фортепіано співала «Home on the Range», господиня була занурена у щиру розмову з високим витонченим чоловіком у синьому костюмі, він знайшов батька дівчини і сказав:
— Я щойно мав дуже цікаву розмову з вашою дочкою.
Господар швидко оглянув приміщення:
— Айлін? Де вона?
— На кухні. Вона робить латину.
— «Gallia est omnia divisa in partes tres»*, — безвиразно прокоментував господар. — Я знаю.
— Незвичайна дівчинка.
Господар скрушно похитав головою.
— Сучасні діти, — сказав він.
* «Вся Галлія ділиться на три частини»
