Після низки документальних та художніх фільмів, що демонстрували реальність Польщі 1980-х, у кінокар’єрі Кшиштофа Кесльовського почався новий етап – етап «метафізичних» художніх фільмів. За цей період режисер зняв «Подвійне життя Вероніки», серію фільмів «Декалог» та трилогію «Три кольори». У двох останніх випадках режисером використовується певний прийом – в основу фільмів покладено список чи то слів («Свобода, рівність, братерство») чи то речень (заповідей) з якого автор виходить, але використовує його не буквально, а як можна більш віддалено, майже до невпізнаваності перетворюючи концепції в основі на вкрай персоналізовані та чуттєві сюжети.
Наприклад, знаючи, що трилогія «Три кольори» заснована на кольорах прапора Франції, що символізують принципи державного устрою, пересічний глядач очікує, якщо не історичного сюжету, то бодай політичного або, маючи справу зі словом «свобода» саме з гасла, він очікує його трактування саме у цьому контексті. Натомість він отримує сюжет інтимний та персональний, сюжет про свободу від горя (який можна сприйняти як політичну алегорію, але який не має це на меті).
Такий метод можна назвати співпрацею кінцевого результату (фільму) і початкового конкретного слова/речення, бо ми заздалегідь знаємо про те, що в основі, таким чином заздалегідь судячи про зміст виходячи з наших життєвих чи релігійних упереджень (що є незвичним, бо часто глядачі не знають про наміри автора від самого початку та «викопують» їх уже з твору мистецтва, але і те, що вони викопують не є одним словом, а скоріше є концепцією). І саме це знання «вихідних даних» дає глядачам змогу побачити не просто один сюжет, а декілька пластів сенсів, що нашаровуються, створюючи унікальне та глибоке дослідження не тільки абстрактних ідей, а їх прояви у житті людини, тобто т. з. людську ситуацію.
Також окрім цього методу варта уваги його «чуттєва» релігійність, що знайшла свій вияв в першу чергу у «Декалозі». Ця релігійність не догматична навіть коли мова йде про догми, не дидактична навіть коли мова йде про притчі. Завжди сучасна, місцева, конкретна. Кшиштоф Кесльовський не екранізує, а інтерпретує. Інтерпретує оригінально, не використовуючи перший ряд асоціацій.
З однієї сторони – нічого дивного у тому, що митець обирає не очевидні сюжети. Це — оригінальність. Але якщо це просто належні мистецтву оригінальність та вдале використання проявів замість загального, чому ж фільми Кшиштофа Кесльовського здаються зовсім іншими від його сучасників, та від режисерів що надихали Кесльовського або працювали зі схожими темами? Цікаво буде порівняти Інгмара Бергмана з Кесльовським, бо вони, як митці, схожі – у Бергмана є «трилогія віри» що так само, як «Декалог» спирається на релігійну тему. Але у випадку Бергмана, ця тема не конкретна і дуже розмита, це саме ідея, а не конкретні слова, тим паче не слова з якимось історичним контекстом. Це дає змогу Бергману поводитись з матеріалом вільно (і при бажанні підігнати під трилогію половину своїх фільмів). Але у Кесльовського навпаки дуже жорстокі рамки, дуже конкретні, від яких очікуєш певного результату. Втім, завдяки прагненню Кесльовського до т. з. метафізичності, його фільми – це алегорії та притчі, що позбулися релігійної заскорузлості, ба навіть дидактичності, бо він не має за мету повчання як таке, а скоріше документацію людських умов.
