Кишеньковий путівник Імперією і її околицями. Третє видання

«A Pocket Guide to The Empire and its environs, Third Edition», — це друкований буклет, що входив до колекційного видання The Elder Scrolls IV: Oblivion. Події, описані в путівнику, відбуваються до подій самої гри, дія якої розгортається за правління Уріеля Септима VII у 3Е 433 році, останньому році Третьої ери.
Минуло майже двадцять років від моменту виходу гри, однак за весь цей час цей лорбук так і не був повністю перекладений українською мовою та оприлюднений у вільному доступі. Запропонований переклад має на меті заповнити цю прогалину й зробити одне з ключових джерел лору The Elder Scrolls доступним для українського читача.
Вашій увазі пропонується неофіційний фанатський переклад українською мовою, виконаний спільнотою TES_UA.

ГАРНОГО ЧИТАННЯ!

Кишеньковий путівник Імперією і її околицями

Опис земель та головних особливостей їхньої історії

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Нашому Шанованому Отцю та Щедрому Покровителеві —
Його Величності Імператору Уріелю Септиму Сьомому

Видано за сприяння Імперського Географічного Товариства

3Е 432 рік

Уріель VII, Благословенний Небесами, Імператор, Син та Батько Імператорів, Натхнення Віри й Оборонець Справедливості

Хвала Тобі, і хай вона буде величною! Нехай Світло Мудрості Твоєї і Слава Володарювання Твого осяють цю смиренну працю руки й серця.

ПЕРЕДМОВА

Коли понад чотириста років тому було опубліковано перше видання Кишенькового путівника Імперією, його метою було окреслити обриси нової держави під проводом імператора Тайбера Септима. Давні незалежні королівства зазнали краху; змучене війнами населення було налякане, вірячи диким чуткам і химерним оповідкам про мешканців сусідніх провінцій. Сама думка про єдину Тамріельську Імперію — першу за майже тисячу років — здавалася дивною та зловісною. Книга покликана була інформувати, навчати й заспокоювати громадян нової Імперії.

Понад триста років Путівник залишався в обігу, перевидаючись у первісному і незмінному вигляді, тоді як Імперія безупинно змінювалася. На його сторінках не знайшлося місця ані запеклій громадянській війні між родичами-претендентами на Імперський престол, ані катастрофічному повстанню Каморана Узурпатора на заході, ані фатальному вторгненню в Акавір, ані нескінченним колам повстань і реформ. Зрештою, усвідомивши численні анахронізми оригіналу, імператриця Морігата у 331 році від заснування Імперії доручила підготувати друге видання Путівника. Імперське Географічне Товариство знову було покликане до роботи — оновити описи, усунути здебільшого пропагандистський тон оригіналу та сучасною мовою засвідчити єдність Тамріельської Імперії.

Від появи Другого видання минув сто двадцять один рік. Багато чого змінилося, та, водночас, чимало лишилося незмінним.

Звістки про ці зміни досі поширюються шляхом ненадійних чуток, що ширяться фермами, присілками й містами Тамріелю. Факти перебільшують, викривляють, вигадують або ж замовчують на користь забобонів і давніх упереджень. Навіть досвідчені мандрівники та освічені громадяни здатні повірити хибним відомостям і передавати їх далі — залежно від того, де вони побували й що їм довелося прочитати. Тому потреба в достовірній енциклопедичній праці нині як ніколи нагальна.

Якщо обмеженість світогляду населення майже не зазнала змін, то сама Імперія змінилася істотно. На заході цілі королівства було перетворено Дивом Миру, яке інколи називають Викривленням Заходу. На сході впав давній Трибунал, а разом із ним — і влада Храму. Війни часів Імперського Симулякра ще більше переінакшили обличчя Імперії, якою ми її колись знали.

За наказом Його Імператорської Величності Уріеля Септима Сьомого Імперське Географічне Товариство знову отримало доручення створити третє видання Кишенькового путівника Імперією. Наша мета проста: відтворити картину світу, який ми знаємо в даний момент історії задля просвіти наших читачів. Маємо надію, що серед них буде кожна освічена істота, що вважає цей край своїм домом.

З огляду на це, твір неминуче мусить бути великим і широким за охопленням. Та ми не зможемо описати кожну травинку й маємо усвідомлювати, що одного дня цей Путівник буде визнано застарілим і постане потреба в Четвертому виданні.

Тож починаємо ми з найширшої та найфундаментальнішої з усіх тем —
природи нашого власного буття.

Арена Надмундусу: Гобелен Небес

Метою Путівника є змалювати Тамріельську Імперію у її теперішньому вигляді, однак спершу ми мусимо розглянути її в ширшому контексті — бодай побіжно описавши те, що лежить за її межами. Яким би безкраїм не здавався Тамріель, та він є лише крихітною часткою значно більшого світу на ім’я Нірн. Це світ фізичний, але водночас і духовний, що охоплює те, що вчителі містицизму називають Мундусом — або ж, у більш поетичному варіанті, Сірою Невизначеністю.

Як Сиродіїл є серцем Тамріелю, увібравши найкраще з усього, що його оточує, так і Мундус є серцем духовного світу, сплітаючи пітьму Облівіону зі сліпучим, пекучим світлом Етеріусу. Його подеколи називають Ареною, адже саме тут триває одвічна всеосяжна боротьба. Багатство й поневолення, кохання і утрата, життя, смерть і несмертя, непорушні закони природи — і, навпроти, магічні засоби їх порушити. Дехто навіть говорить про добро і зло, проте ці поняття суб’єктивні, а не духовні; утім, і вони вказують лише на ще один із численних конфліктів, що розігруються на Арені Мундусу.

Імперські писарі, що укладали оригінальний Путівник, ігнорували цю всеосяжність із багатьох причин, здебільшого зумовлених мінливою тогочасною політичною і расовою ситуацією, а також через прагнення розмістити людство в центрі всього сущого. А можливо, причиною був звичайний брак знань. Добі завоювань Тайбера передували чотири століття шалених втрат, період, відомий нині як Міжвладдя. У будь-якому разі легковажне відмахування від світів поза Мундусу видавалося безпечнішим, ніж навіть спроба дилетантського вступу до величі вищих царин.

І хоч редакція Морігати відважно намагалася частково виправити це у вступних розділах, саме з волі теперішнього режиму, який на власному досвіді пізнав і небезпеку, і дивовижу Надмундусу — його підданим має бути подарований не просто поверхневий погляд, а дещо більше, ніж випадковий дотик до містичних царств за обрієм наших берегів.

Порожнеча Облівіону

Облівіон — найнебезпечніше з усіх зовнішніх царств, оселя могутніх духів пітьми, відомих як даедра. Кожен мешканець Тамріелю принаймні раз стикався з цими Примхливими силами — чи то уві сні, чи то під час війн, чи то під час свят. Насправді досить просто поглянути в нічне небо, щоб опинитися на порозі Облівіону, оскільки він починається там, де закінчується Мундус, і оточує його з усіх боків. Його володарі — безсмертні Князі Порожнечі, чиї імена численні, а сутності нерозривно вплетені в саму нашу природу. Так само, як смертні пронизані впливом Дев’яти Божеств та інших етеричних сутностей через свої чесноти й жагу до творення, так само вони пов’язані із Царствами через власні ниці пристрасті.

Оскільки Облівіон межує із планом Нірну, подорожі туди відбувались із найдавніших часів. Завдяки цьому його області є найретельніше дослідженими і нанесеними на мапи серед усіх зовнішніх світів, хоча вони й досі залишаються радше загадковими, ніж зрозумілими для нас. Попри те, що найпростіше уявляти Облівіон, як Порожнечу, він, однак, не є таким насправді. Так, значна його частина — це чорні порожні моря, проте в усі епохи маги, імператори та лиходії вирушали туди й повертались з оповідями про незліченні острови дивовиж і космічної примхи. Присутні тут від самого початку Даедричні володарі за нескінченні еони накопичили стільки надлишкової сили буття, що створили не лише власні царини, а й безліч інших дивовижних місць поза ними.

Опис князівств Даедра виходить за рамки цієї праці. Зацікавленим читачам варто звернутися до праць майстра Зенаса з Гільдії магів або до Перепису Володарів Даедра, виданого Імперським Географічним Товариством (Додаток 1).

Магія Етеріусу

Імперська теософія вчить нас, що наш світ народився з маґіки — творчої сили, яка формує та підтримує все живе. Джерелами магії є численні різноманітні небесні склепіння за межами Порожнечі, які узагальнюють під назвою Етеріус.

Етеріус — прабатьківська оселя Дев’яти Божеств та інших первісних духів — є планом чистої маґіки. Якщо Облівіон оточує нас щоночі, то етеріальна енергія щодня наповнює життям усіх — від найвищих до найнижчих — і надає спільної мети всім расам людей, мерів та звірин. Ця магія приносить дощ на поля, любов до наших вогнищ, а також наукові принципи — до наших технологічних ремесел. Вона дарує нам саме Сонце. Зрештою, Етеріус є домом для Аедра, наріжних каменів Мундусу, чиї прояви ми бачимо в храмах, у владі і в благородній ході героїв.

Подорожі до Етеріусу трапляються ще рідше, ніж до Облівіону, адже Порожнеча — це безмежна прірва, і лише зорі можуть слугувати брамами для етеріальних мандрів, якщо не скористатися надзвичайно точною і складною магією. Найвідоміші спроби досягти Етеріусу належать експедиціям доби династії Реман та із Сонячними Птахами Алінора. Космічною іронією є те, що обидва ці проєкти зрештою було припинено з однієї причини: неприйнятні витрати, необхідні для досягнення магії за допомогою маґіки.

Їхньою єдиною спадщиною залишилися Імперські Мананавти при Раді старійшин та велика Оррерія у Фьорстголді, чиї сферичні механізми виготовлено зі справжніх небесних мінералів, зібраних мандрівниками ще в Меретичну еру.

Знамення народження: етеріальні сузір’я

Кожна дитина на Нірні отримує від небес своє право народження. Відомі як зоряні знаки, вони є долями й приреченнями, створеними магічною взаємодією, що становить сутність кожного з етеріальних сузір’їв. Зазвичай їх налічують тринадцять, однак у часи небесної гармонії або напруги спостерігали й появу інших.

Усі Ери Людства: Всеосяжна історія нашої Історії

Нижче наведено лише стислий огляд минулого для тих читачів, які не мають навіть базового розуміння праісторії та історії Тамріелю. Тим, у кого після прочитання з’явиться інтерес, без сумніву, варто звернутися до численних ґрунтовних історичних праць, доступних у бібліотеках і книгарнях Імперії.

Прадавні Хащі

Історія, безперечно, починається з творіння. На жаль, описуючи цей ранній етап ми змушені відкласти убік ту об’єктивність і ті надійні докази, яких вимагаємо від інших подій у літописах.

У кожній провінції, кожній культурі, кожній релігії й навіть у кожній родині існує власне, часом відмінне від усіх інших, уявлення про походження світу. Саме віра в те, звідки ми походимо, визначає, ким ми є, — тож Імперське географічне товариство воліє лишити це питання на твій власний розсуд, шановний читачу.

Проте одна з найпоширеніших версій, яка визнається багатьма культурами, розповідає, що коли світ формувався в реальність, боги звели велику вежу, щоб обговорити і вирішити, у який спосіб краще продовжити творення Мундуса. На цій Конвенції були закладені фізичні, часові, духовні та магічні основи Нірну, а сама вежа залишилася стояти навіть після того, як частина богів відійшла до Етеріусу. Сьогодні вона відома як Адамантинова вежа на острівці Балфієра між Високою Скелею та Гаммерфеллом у затоці Іліак. Це єдиний слід Аедра, що лишився по них. Те, що вона має форму споруди, схожої на те що будують смертні, може свідчити про смертну природу нашого світу.

Загальновизнано, що ані протельфи — альдмери, ані протолюди — неди, — не жили на Тамріелі в найдавніші роки творіння. За загальною думкою, першими формами життя на континенті були дерева Гіст із Чорного Болота. Згодом з’явилися предки сучасних хаджитів, арґоніанців, слоадів, дреґів та інших звіринних рас. Деякі з них давно зникли з наших країв, а інші настільки потайні й рідкісні, що їхню присутність удається зафіксувати вкрай нечасто.

У часи, які історики називають меретичною (або мітичною) ерою, — тобто в роки, що передували формальному літочисленню, — альдмери прибули до Тамріелю зі стародавньої і загадкової землі, знаної як Старий Ельнофей або ж Альдмеріс. Вони оселилися на острові Саммерсет і згодом почали розширюватися на схід. Тим часом неди прибули з крижаних земель Атмори на північ сучасного Скайриму. Там, де зустрічалися ельфи й люди, неминуче виникала ворожнеча.

З плином часу альдмери зазнали глибоких культурних змін, зумовлених новим середовищем проживання. Спершу ці зміни торкнулися звичаїв і темпераменту, а згодом і фізичного вигляду, що поступово перетворило їх на цілком окремі й самобутні раси. Ті, хто лишився на Саммерсеті, стали альтмерами; у Валенвуді постали босмери; у Морровінді — кімери та двемери; у Сиродіїлі — айлейди; а у Високій Скелі, внаслідок змішання альдмерів із недами, народилися бретони. У цей самий період з’явилися й орсимери, або ж орки, які колись були альтмерами, але зазнали спотворення після загибелі свого провідника Тринімака, котрий, як кажуть, став Даедричним князем Малакатом. Цей галасливий балаган істот міг бути створений свідомою волею даедра або ж унаслідок зрушень «кісток землі», проте причини не мають вирішального значення для цієї історії. Важливим є сам факт змін.

Неди також змінювалися впродовж століть своєї експансії з Атмори до Тамріелю. Перші неди Скайриму відомі нам як норди. Ті ж, хто рушив на захід до Високої Скелі, як уже згадувалося, змішалися з місцевими альдмерами, породивши бретонів, яких, попри їхнє змішане походження, зазвичай зараховують до людей, а не до мерів. Неди, що пішли на південь, стали сиродіїльцями й зрештою стали рабами войовничих айлейдів цього регіону.

Перша ера

Відлік часу розпочинається від заснування Каморанської династії у Валенвуді. Така початкова дата може здатися довільною, проте і сама династія, і король Еплір (про яких йтиметься в розділі про Валенвуд) уособлювали те, як будуть виглядати майбутні цивілізації. У центрі Тамріеля айлейди створювали власну імперію, спираючись на працю сиродіїльських рабів. На півночі норди почали об’єднуватися у державу, що згодом дістала назву Скайрим.
Приклад нордів мав настільки сильний вплив на їхніх південних родичів, що надихнув сиродіїльців на повстання проти своїх айлейдських господарів. Його очолила колишня рабиня Алессія, котра згодом і стала правителькою новостворенної Алессіанської Імперії Сиродіїлу у 1Е 243. Водночас, загарбницькі дії нордів у Ресдайні, що нині відомий як Морровінд, завдали значної шкоди ворогуючим між собою королівствам двемерів і кімерів. Зрештою, у відповідь на зовнішню загрозу, клани кімерів, що їх очолював король Неревар, і клани двемерів, що їх очолював король Думак, створили власний союз у 1Е 416, у якому обидва правителі володарювали спільно.
Проте вже за кілька століть цей союз розпався, перерісши в криваве протистояння, відоме як Війна Першої Ради. ЇЇ наслідки стали легендарними: двемери зникли з лиця світу, а кімери перетворилися на червонооких темношкірих данмерів.
Разом із нордами алессіанці звернули свій погляд на захід, у бік родючих земель Високої Скелі, що перебували під владою ненависних ельфів. Упродовж більшої частини Першої ери захід Тамріеля лишався спірною територією, аж доки не піднеслися бретони, а занадто розлогі імперії не змушені були відступити.

У 1Е 808 році з Йокуди на захід Воленфелла прибули Ра Ґада, або «Хвиля воїнів». Вони швидко підкорили ці землі й дали їм нове ім’я — Гаммерфелл. Осівши, Ра Ґада, або як їх тепер називали, редґарди — об'єдналися з бретонськими королівствами, щоб знищити молоду оркську державу Орсиніум.
Поки різні культури Тамріеля вели між собою нескінченні війни, за межами континенту з'являлися нові загрози. Траська чума, викликана слоадами, охопила весь Тамріель, спустошуючи його від узбережжя до узбережжя. У 1Е 2703 році тсейчі з Акавіру вдалися до прямого нападу, втогнувшись до Тамріеля, однак були розгромлені сиродіїльським імператором Реманом І.
Смерть імператора Ремана ІІІ у 1Е 2920 залишила Сиродіїльську Імперію без законних спадкоємців. Владу перебрав його акавірський канцлер, — нащадок тих, хто після поразки від Ремана І перейшов на імперську службу. Так на початку Другої ери розпочалося правління акавірських Потентатів — династії, що утримувала владу в Імперії понад чотири століття — аж до її остаточного занепаду.

Друга ера

Сиродіїльська імперія продовжувала залишатися могутньою силою протягом перших чотирьохсот тридцяти років правління акавірських потентатів. Хоч вони й були чужими для нашої культури, саме вони започаткували деякі великі традиції Тамріеля, видавши хартії, зокрема, Гільдії магів та Гільдії бійців. Ще однією ознакою миру й добробуту стало об’єднання двох племінних земель — Анеквіни та Пеллітіна у 2Е 309. Об’єднане королівство отримало назву Ельсвейр.
Коли останнього потентата Савірієна-Чорака, разом з усіма спадкоємцями було вбито у 2Е 430 р, Імперія остаточно впала. Чорне Болото відокремилося, охоплене Кнагатенською чумою, яка зробила землю непридатною для всіх, крім арґоніанців. У 2Е 572 загарбники з Акавіру знову рушили на Тамріель, і їхній напад на Морровінд було відбито лише з великими втратами. Від краю до краю континенту війни та повстання похитнули усталений лад усіх народів.
Перші ознаки відновлення єдності з’явилися на заході. Альтмери Саммерсету, які тривалий час були зайняті власними війнами з іншими острівними королівствами, об’єдналися з Валенвудом, створивши Альдмерський Домініон задля спільного процвітання. Та ще потужніша сила постала зі стародавнього престолу імператорів — Сиродіїлу. Великий генерал Талос, залишившись без сюзерена після вбивства свого володаря, розпочав свій власний шлях, як найбільший завойовник в історії Тамріеля. Під відомим сиродіїльським ім’ям Тайбер Септим він і його війська підкорили весь континент, заснувавши Імперію, що й досі носить його ім’я, і, таким чином, поклавши початок Третій ері.

Третя ера

Імператор Тайбер Септим володарював тридцять вісім років і на смертному одрі заповів престол своєму онукові Пелаґію. Відтоді династія Септимів із прийомними та непрямими нащадками — безперервно утримує владу.
Та вже за кілька поколінь родинні суперечки переросли в Громадянську війну Червоного Діаманта у 3Е 120. Вона завершилася смертю Уріеля ІІІ та його матері, королеви Потеми із Солітюда, проте її відгомін відчувається й досі. Відтоді єдність Імперії вже ніколи не сприймалася як належне.
Наступні імператори, зокрема Пелаґій ІІІ, якого називали «поцілованим Шеогоратом», були змушені поступитися владою Раді старійшин, аби хоч якось утримати лад. Наслідки відсутності сильного володаря стали очевидними: найжахливішим прикладом став Каморан-Узурпатор, який майже двадцять років плюндрував Валенвуд, Коловію та Гаммерфелл ордами мертвих і даедричних створінь, доки не був переможений у 3Е 267.
Починаючи з правління Імператриці Морігати, правителі Тамріелю виявляли надзвичайну силу та мудрість. Це, втім, не означає, що останні сто двадцять років були мирними. Просто лихоліття вже не були такими кривавими, як раніше. Найвідоміше лихо останніх років виникло на початку правління нашого нинішнього імператора, Уріеля Септима VII. Довірений бойовий маг Яґар Тарн за допомогою підступу і чаклунства ув’язнив імператора Уріеля VII і правив замість нього десять років. Цей період, відомий як Імперський Симулякр, став часом, коли у Тамріелі спалахнули давні конфлікти:
— Моровінд напав на Чорне Болото (Арнезійська війна);
— Скайрим воював із Високою Скелею та Гаммерфеллом (Війна Бенд’р-Мака);
— Ельсвейр розпочав війну з Валенвудом (П’ятирічна війна);
— Валенвуд втратив території у війні зі своїм колишнім союзником Саммерсетом (Війна Блакитного Розлому).

Та попри все кровопролиття, а також ще більш недавні дивні обставити в Іліакській затоці та Морровінді, станом на 3Е 432 — рік видання цього Путівника — Імперія постає міцною та єдиною.

У наступних розділах буде подано докладніший опис історії та поточного стану кожної з провінцій.

Престол Роз’єднаних Королів: Сиродіїл

Як і діамант у самому центрі Амулета Королів, Сиродіїл є осердям Імперії Септимів і всього Тамріелю. Переважно вкритий лісами, цей внутрішньоконтинентальний край із прадавніх часів оспівується за свою красу. Саме звідси, зі стратегічного центру континенту, три імперії вершили свою владу, тож не дивно, що Сиродіїл давно відомий просто як Імперська Провінція.

Історія

Ранні альдмерські поселенці в Тамріелі засновували твердині на Саммерсетських островах та вздовж узбережжя, не наважуючись заходити вглиб континенту. Лише усні перекази й уривчаста балада про Топала-Керманича дають нам туманне уявлення про давні звірині раси, що мешкали тут, проте це лише примарні образи долітописної епохи. Лише з приходом айлейдів починається справжня історія Сиродіїлу.

Айлейди були давніми альдмерами, двоюрідними братами ельфійських рас сьогодення. З часом вони стали окремим народом, створивши цивілізацію, руїни якої й досі вражають і захоплюють сучасних археологів та пригодників. Давні неди, що розселялися південніше Скайрима, поневолювалися айлейдами й ставали рабською силою для втілення їхніх прагнень, зосереджених навколо Білозолотої Вежі.

Повстання рабів під проводом Алессії у 242 році Першої ери стало визначальною подією в історії Сиродіїлу та всього Тамріелю. Хоча люди й ельфи вже деякий час воювали у Скайримі, і повстання Королеви рабів не можна було назвати першою перемогою людей над мерами, саме воно остаточно змінило баланс сил на континенті. Серце Тамріелю назавжди відійшло до цих колишніх рабів — сиродіїльців, знаних нині як імперці.

За підтримки нордів Скайриму сиродіїльці зміцнили свою владу, сформувавши вільний союз між двома, часом відмінними регіонами — багатою Нібенейською долиною та віддаленими й суворими Коловійськими височинами. І поки Алессіанська Імперія просувалася на захід до володінь Діренні у Високій Скелі, найглибші зміни відбувалися в культурі та релігії. Вчення пророка Марука надали Сиродіїлу духовної ідентичності, закріпивши пантеон, який і досі шанують більшість цивілізованих народів Тамріелю. Проте разом із цим прийшли і конфлікти — через суворі обмеження Марухової доктрини.

Наступне велике перетворення земель прийшло ззовні. Невдале акавірське вторгнення 2703 року Першої ери призвело до становлення нової династії та дало поштовх до зародження духу співпраці між розрізненими народами перед спільною загрозою. За правління імператора Ремана I Сиродіїл став по-справжньому космополітичним, увібравши в себе культурні риси Високої Скелі, Коловії, Нібенею та навіть витонченої, хоч і незвичної, культури переможених акавірців. Так постала Друга Імперія, яка, створивши міцну єдину державу, знову розпочала процес експансії, хоч і не зуміла остаточно підкорити весь континент.

Вбивство Ремана III та його сина і спадкоємця Джуліка наприкінці Вісімдесятирічної війни з Морровіндом ознаменувало кінець Першої ери, хоч і не кінець самої Другої імперії. Державна система врядування продовжувала розвиватися за правління акавірських потентатів упродовж першої половини Другої ери — аж до раптового вбивства останнього потентата у 2Е 430 році.

З того моменту і до кінця Другої ери Тамріель занурився у хаос і темряву, які найбільше відчувалися в самому Сиродіїлі. Без централізованої влади Нібеней і Коловія роз’єдналися, поля заросли бур’янами, села занепали, а імперськими трактами заволоділи бандитські ватажки. Саме Імперське місто стало трофеєм у нескінченному змаганні самопроголошених імператорів. Століттями за нього точилася боротьба, доки колишня слава Міста не зійшла нанівець.
Про сходження Тайбера Септима написано вже чимало в літописах та сотнях книжок. Але у випадку із Сиродіїлом його роль важко переоцінити. Він не лише повернув краю колишню могутність, а й сам став її символом, заснувавши династію, що править донині. Водночас саме Сиродіїл значною мірою сформував образ Тайбера Септима, надавши його легенді легітимності та історичної глибини ще до завершення завойовницьких походів.

Імперське Місто й Сиродіїл засяяли знову. Хай їхній блиск інколи тьмянів через слабкість окремих нащадків Септима, Війну Червоного Діаманта чи темну добу Імперського Симулякра, — втратити його остаточно вони вже не могли.

Сьогодення

Імперська Провінція і надалі лишається надійним осердям Імперії та слугує прикладом для своїх сателітів, показуючи, що суперечки можна вирішувати дипломатією, а не силою зброї. Характерним прикладом цього стало нещодавнє весілля леді Алессії, доньки графині Корролу, з графом Маріусом Каро з Леявіну — ідеальне поєднання щирого кохання та виваженого політичного розрахунку.

Утім, останніми роками Сиродіїл не був повністю вільний від потрясінь. На південному кордоні із Чорним Болотом спалахнула паніка через чутки про повернення Кнагатенської чуми — уперше за багато століть. Зрештою виявилось, що це була вигадка, можливо, організована арґоніанцями у відповідь на імперські вилазки, які влаштовувала Чорноліська компанія. Паніку вдалося зупинити.

У Кватчі сімейна ворожнеча забрала життя обох синів графа Гадеруса Ґолдвіна, які боролися за спадок. Хоча мир у графстві вже відновлено, сам граф і досі перебуває в жалобі, і нового спадкоємця на час написання цього Путівника так і не призначено.

На щастя, при Імперському дворі панує цілковитий лад. Після смерті Імператриці понад півстоліття тому Уріель VII не одружувався вдруге, але має трьох здорових синів. Усі вони змолоду навчалися мистецтва державного управління від свого мудрого сюзерена й батька. Принц-спадкоємець Ґелдалл уже перебрав на себе чимало імператорських обов’язків і вразив усіх своєю кмітливістю.

Поки серце Імперії б’ється міцно — міцний і весь Тамріель.

Світова Горлянка: Скайрим

Скайрим — північна провінція Тамріелю, країна невимовної краси та смертоносної зими. Це одна з найдавніших колисок влади Імперії, щільно заселена нордами. Щоб урівноважити свою холодну землю, норди мають гарячу вдачу, а політичний клімат тут такий самий мінливий і небезпечний, як і тутешні вітри.

Історія

Куди б не впав погляд у Скайримі, перед очима постає земля, що зберігає сліди давніх битв. Великі аедричні катаклізми, які в прадавні часи породили сам Тамріель, здається, вилили основну силу своєї руйнівної люті саме на цей північний край. Розлогі величні гірські масиви формують скручений, колючий хребет провінції, а вітри, що свистять над долинами, й досі несуть у собі відлуння бойових кличів перших недів.

Традиційно вважають, що перші люди прийшли на Тамріель із континенту Атмора в сиву давнину. Це була не одна навала, а низка хвиль переселень упродовж сотень років, що призвела до формування численних і різноманітних недійських народів. Новоприбулі атморці постійно конфліктували з поколіннями, що вже встигли укорінитися. Землі навколо Сартала в стрімких північних прибережних горах багато разів переходили з рук у руки. Зрештою Сартал, як і самі норди, загартований цими битвами, постав могутнім і сильним завдяки численним випробуванням. 

Воюючи між собою за право панування над суворою північчю, неди невдовзі зійшлися в сутичці з новим ворогом — альдмерами. Протистояння між пращурами сучасних людей і пращурами сучасних ельфів триває донині в різних формах, адже неди стали нордами, імперцями та бретонами, а альдмери, в свою чергу — айлейдами, альтмерами, двемерами, кімерами, данмерами та босмерами. У цей самий час з’являється одна з найлегендарніших постатей Тамріеля — Ісґрамор, до якого сходять родоводи усіх нордських королів.

Клан Ісґрамора рушив із півночі, розширюючи свій вплив на решту континенту й доводячи, що жодна давня сила не встоїть перед люттю нордів. У 113 році Першої ери вся територія сучасного Скайриму опинилася під владою короля Гаральда, однак навіть після цього норди не припинили завойовницьких походів. Покинувши свої засніжені долини й гори, вони напали на двемерів сусіднього Ресдайну, а також на альтмерів і бретонів Високої Скелі. Водночас норди підтримали повстання рабів у Сиродіїлі, яке набирало сили й зрештою поклало край владі айлейдів на півдні.

У наступні століття Скайрим то розширювався, то знову втрачав свої території, адже перемоги й поразки у численних битвах йшли поруч. Хоча Сиродіїл уважався окремою державою, норди та ранні імперці утворили вільний союз супроти ельфійських супротивників. Згодом їхні культури змішалися, створивши підґрунтя для формування аедричного культу у тому вигляді, що ми знаємо його сьогодні. Та Скайрим залишався провідною людською силою на континенті, аж доки внутрішні чвари не розірвали клан Ісґрамора.

Роз’єднані суперництвом між вождями, норди поступово втратили землі в Морровінді та у Високій Скелі, а деякі місцевості в самому Скайримі стали незалежними королівствами. Час від часу окремим правителям удавалося знову об’єднати весь Скайрим під однією владою, однак такі конфедерації ніколи не існували довго через конфліктну вдачу нордів. Саме цією нордською рисою згодом користувалися імперці — спершу сиродіїльська, а згодом септимівська Імперія, — вербуючи войовничих нордів на свій бік ще до того, як ті могли обернути власну силу проти них.

Якщо Сиродіїл у Третю еру був серцем Імперії, то Скайрим став її могутньою правицею. Найбільша загроза єдності Імперії виникла у 3Е 120 році, коли «Вовча королева» Потема із Солітюда, тітка імператриці Кінтири, підняла повстання, що переросло в криваву громадянську війну. Хоча заколот зрештою було придушено, його наслідки відчутні й донині. Існує могутній підпільний рух під назвою Горме, представники якого вважають Потему та її усунутого від влади сина Уріеля III останніми справжніми носіями крові Тайбера Септима. Виходячи з цього переконання, Горме здійснює напади на імперські інтереси в провінції.

Під час Імперського Симулякру Яґара Тарна холодна ненависть між Скайримом і його сусідами — Високою Скелею та Гаммерфеллом — знову переросла у війну. Після повернення справжнього імператора бойові дії припинилася, однак Скайрим відновив свою владу над землями, яких не утримував від часів Першої ери.

Сьогодення

Війна Бенд’р-Мака значно розширила територію Скайриму, дозволивши нордським графствам захопити значні ділянки східних частин Високої Скелі та Гаммерфеллу. Опір бретонів і редґардів у містах Джегенна й Елінгір досить слабкий, натомість у прикордонних сільських районах він значно активніший. Місто-держава Драґонстар дотепер залишається розділеною муром на західну й східну частини. У кожній панує власний уряд, а також атмосфера недовіри та страху. Не минає й дня без чергового акту терору з боку тієї чи іншої групи опору, хоч межі підконтрольних територій суттєво не змінювалися ще від часів Симулякру.

Солітюд, який завжди був одним із найбагатших і найвпливовіших графств Скайриму, став ще могутнішим після шлюбного союзу короля Тіана з королевою Донстара Макаллою. Тепер він контролює більшість північного узбережжя і прагне подальшого розширення, анексувавши кілька колишніх імперських феодальних володінь, зокрема острів Роскрея, що належав безпосередньо Імператорові від дня його завоювання Уріелем V у 3Е 271 році. Солітюд також розпочав спонсорувати дослідницькі місії в регіони, розташовані ще далі від материка, — у туманні води Моря Привидів.

Вінтерголд, давній суперник Солітюда, також пережив відродження своєї могутності та впливу. Біженці з Морровінду не обтяжили східне місто, а, скоріш навпаки, принесли із собою нові ідеї, збагативши культуру міста і пожвавивши його давній купецький дух. Учені з усього Тамріелю стікаються до графства відтоді, як воно стало домом для Колективу Ісміра — бібліотеки, врятованої від знищення на сході і перетвореної на наріжний камінь академічного життя Колегії Вінтерголда.

Гротґару та Вайтрану пощастило значно менше, ніж їхнім північним прибережним побратимам. Династична ворожнеча, напади морозних тролів і бандитів із Горме, а також низка безжальних зим, що чергувалися з повенями, посухами та пожежами, — усе це спустошило край, який колись уважали Імперським Містом Скайриму. Населення спершу звинувачувало, а згодом несподівано звеличило очільницю місцевого відьомського ковену — Джсаше, самопроголошену жрицю Лорхана. Королева-відьма Вайтрана, як її тепер називають, фактично зосередила у своїх руках владу над графством, хоча її магія досі не принесла краю бажаного добробуту.

Храм: Морровінд

На північному сході Тамріелю простягається край із ландшафтом не менш суворим і гірським, ніж у сусідньому Скайримі. Та, на відміну від нього, це земля спеки й спустошення — сувора не холодом, а жаром, що відчувається навіть далеко від Вварденфелла та його уславленого вулкана — Червоної Гори. У різні часи цей край був відомий під багатьма іменами: Ресдайн, Велот, Двемерет, Данмерет. Саме ця земля була батьківщиною загадкового й нині втраченого ельфійського народу двемерів, а також їхніх братів кімерів із Саммерсету, які згодом стали данмерами, темними ельфами. Протягом останніх двох ер ця земля носить ім’я Морровінд.

Історія

Найдавнішою цивілізацією цього краю, про яку збереглися писемні свідчення, були двемери. Іноді невігласи називають їх «дворфами». Насправді ж двемери походили від тієї гілки ранніх альдмерів, які оселилися на узбережжі і створили надзвичайно складну та технологічно розвинену культуру.

Пануванню двемерів у Морровінді протистояла інша гілка мерів, відома нам як кімери. Як і двемери, вони були нащадками альдмерів, однак саме тієї їхньої гілки, що пішла слідом за пророком Велотом зі заходу через увесь Тамріель. З часом кімери відмовилися від кочового способу життя й поділилися на так звані Великі доми — тісно пов’язані політичні клани, що збереглися в Морровінді донині.

Ранні стосунки між двома гілками мерів визначалися передусім територіальними суперечками. Ці сутички поглиблювалися глибокими релігійними розбіжностями між двома культурами. Якщо двемери були агностиками й ставили розум вище за віру, то кімери були палкими шанувальниками Даедра й вважали брак віри у двемерів образою своїх богів.

Лише з початком нордських вторгнень у Першій ері обидві гілки мерів змогли дійти згоди. Союз під проводом кімера Неревара та двемера Думака успішно витіснив нордів із цих земель і заснував Першу Раду.

Втім, культурні відмінності між ними виявилися надто глибокими для тривалого миру. Кульмінацією Війни Першої Ради стала битва біля двемерської фортеці на Червоній Горі, хоча свідчення про її останні години істотно різняться.

Відомо, що Неревара було вбито під час битви або невдовзі після неї, однак ким саме — достеменно не відомо. Думак і всі його двемерські побратими також загинули, проте точний спосіб їхнього зникнення й досі залишається предметом численних дискусій. Кімери також не залишилися незмінними після битви на Червоній Горі. Їхня шкіра стала сірою, а очі — вогняно-червоними. Відтоді вони знані, як данмери Морровінду.

Мабуть, найважливішими наслідками битви стали зміни, яких зазнали найближчі радники Неревара. Його довірений Трибунал — Альмалексія, Сота Сіл і Вівек — здобув величезну, навіть богоподібну могутність. Його командувача Даґота Ура спершу вважали загиблим біля Червоної Гори, однак згодом з’ясувалося, що він теж набув подібної могутності. Цих чотирьох колишніх смертних почали сприймати як символів, захисників, богів та лиходіїв, яких подекуди шанували, а подекуди зневажали. Донедавна вони мали визначальний вплив на розвиток морровіндського суспільства.

Хоча переважна частина місцевого управління Морровіндом здійснювалася Великими домами, Трибунал керував землями опосередковано через Храм, і надихав данмерів своїм статусом Живих Богів. Кімерське поклоніння Даедра вважалося не більш ніж прелюдією до нового духовного пробудження. Їхню могутність було випробувано, коли разом із Реманською династією вони стали на захист краю від акавірського вторгнення. 

Попри перемогу, стосунки Морровінду із Сиродільською Імперією залишалися напруженими. Після тривалого наростання напруги у 2840 році Першої ери спалахнула Вісімдесятирічна війна. Трибунал, і зокрема Вівек, раз у раз демонстрували виняткову силу й лідерські здібності в численних битвах, проте майже вісімдесят років жодна зі сторін так і не змогла здобути вирішальної переваги. Зрештою саме дипломатичні здібності Трійці поклали край цій війні. Якою б не була справжня могутність Трибуналу і скільки б вигадки не містили легенди про них, та їхня дипломатична майстерність не підлягає сумніву. У той час як інші провінції були охоплені хаосом Другої ери, Трибунал утримав розрізнені Великі доми під контролем і відбив чергове акавірське вторгнення.

Наприкінці Другої ери дипломатичні здібності Трибуналу знову зазнали випробування, коли вони зіткнулися із зовнішньою загрозою з боку зростаючої імперії Тайбера Септима, а також із внутрішньою загрозою, яку становив Даґот Ур, що повстав після тривалого сну, аби повернути собі свою цитадель на Червоній горі. Септим не прагнув війни з трьома Живими богами і також стурбований поверненням Даґота Ура, погодився на укладення угоди, описаної в розділі «Історія» цієї книжки. Угода забезпечила Морровінду автономію, а Імперії Септима — засоби для підкорення решти Тамріеля — це було взаємовигідне рішення для обох сторін.

Ще одну поступку було зроблено на вимогу Септима щодо створення центральної влади в Морровінді, яка могла б представляти Імператора в провінції. Барензія, донька правлячого дому Морнголда, стала першою, хто отримав титул Королеви Морровінду. Попри здебільшого церемоніальний характер цієї посади, Барензія та її чоловік, генерал Тайбера Септима Симмахус, здобули неабияку прихильність серед данмерів.

Арнезійська війна стала однією з численних війн неспокійних часів Імперського Симулякру Яґара Тарна. Те, що починалося як місцеве повстання рабів у південних володіннях Дому Дрес, з часом переросло в масштабний і кривавий конфлікт із Чорним Болотом, охопивши його болотяні рівнини вогнем і окропивши їх кров’ю. У вирі цього хаосу Симмахус був убитий, а Барензія, справедливо побоюючись за своє життя, втекла через усю Імперію до королівства Вейрест у Високій Скелі. Зрештою вона зреклася трону, передавши його своєму дядькові Атіну Ллетану з Дому Глаалу.

Але рівновага між Храмом, Королем і Домами почала хитатися. Даґот Ур набирав сили. Трибунал слабшав — і тоді, за поширеними чутками, сталося диво: Індорил Неревар відродився, аби повернути Морровінду порядок.

Сьогодення

Чи справді таємнича постать, що прибула до Морровінду, була перевтіленням Неревара, достеменно невідомо. Однак наслідки її появи на берегах Вварденфелла, ймовірно, ще не проявилися повною мірою. Даґот Ур і двоє членів Трибуналу — Альмалексія та Сота Сіл — були знищені в люті Нереварином. Доля Вівека залишається невизначеною: можливо, він також загинув. Сам Нереварин після цих подій безслідно зник.

У цей самий час до Морровінду повернулася ще одна легендарна постать — королева Барензія. Раптова смерть короля Ллетана і подальша коронація сина Барензії, Гелсета, стали приводом для численних чуток і суперечок. Втім, як влучно зауважив один нордський дипломат у своєму відомому вислові:

«Новий король маніпулятивний, безжальний і обачливий. Саме такий правитель і потрібен Морровінду».

Молодий король був дещо загадковою постаттю як для зовнішніх спостерігачів, так і для власних підданих. Один із перших указів Гелсета, виданий ним як королем, виглядав цілеспрямованою спробою зламати традиційні данмерські структури влади. Відповідно до давніх побажань Імперії, він заборонив рабство на всій території Морровінду. Як і слід було очікувати, реакція на це рішення була кривавою, хоча сформовані в ході заворушень союзи виявилися ціллковито неочікуваними. Як сказав сам Гелсет у зверненні:

«Якщо вже має бути революція — її повинен очолити король».

Через такі дії багато хто вважає Гелсета черговим імперським номінальним правителем. Водночас деякі інші його кроки ставлять це твердження під сумнів. Запроваджену Гелсетом реформу Великої ради, до якої входять голови всіх Великих домів, частина суспільства сприйняла як повернення до більш традиційніших данмерських звичаїв. 

Самі Великі доми, довгий час застиглі, нині змінюються. Дрес і Глаалу набувають сили, адаптуючись до нових традицій і водночас вітаючи повернення старих. Натомість Індорил і Редоран, здається, занепадають, бо не спроможні змінюватися разом із часом.

Сини й доньки Діреннійського Заходу: Висока Скеля

Висока Скеля — найзахідніша провінція материкового Тамріелю. Це край м’якого клімату і родючих пагорбів, розсічений навпіл хребтом Ротґарських гір. Чарівна затишність її сіл і стримана, сувора велич міст створюють враження виваженого життя, яке упродовж більшої частини дивної й непростої історії бретонів лишалося радше недосяжною мрією.

Історія

Родючі землі та лагідний клімат Високої Скелі здавна приваблювали сюди різні народи. Давні легенди ж твердять, що першими на цей край звернули погляд самі Боги. Адамантинова Вежа, розташована на острівці в самому центрі Іліакської затоки, вважається найстарішою спорудою в усьому Тамріелі. За переказами, її було зведено в Еру Світання самими богами як місце, де вони могли збиратися і радитися про долю Нірну. Чи це міф, чи ні — невідомо, але коли перші альдмери прибули із Саммерсету, Вежа вже височіла.

Існують свідчення, що найпершими мешканцями Високої Скелі були представниками звіриних рас, але саме альдмери з Саммерсету першими осіли тут і заснували постійні поселення. Неди, що прибули згодом, вже натрапили на високорозвинену культуру й швидко були нею поглинуті. Один із найдавніших переказів про Хосея розповідає, як нордський загін напав на тих, кого вважав альдмерами, але згодом виявив, що перед ними — напівкровки, помісь людини й мера, залишки давно зниклої недичної гілки. Їх дещо незграбно називали «людомерами», але нині ми знаємо їх під іменем бретонів.

Минуло багато століть, перш ніж бретони стали панівною силою у Високій Скелі. Упродовж більшої частини Першої ери влада над краєм залишалася в руках ельфів, тоді як норди засновували укріплені прибережні міста для підтримки своїх грабіжницьких походів. Даґґерфол, одне з таких прибережних міст, згодом перетворився на могутнє королівство, що відіграло помітну роль в історії Високої Скелі.

З усіх альдмерських кланів, що колонізували Високу Скелю, клан Діренні був найуспішнішим. Їхній вплив був настільки значним, що вже в середині Першої ери всю провінцію зазвичай називали Діреннійською Гегемонією. У військовому та економічному плані вони були достатньо могутніми, щоб становити постійну загрозу навіть для загартованих у боях нордів і ще молодої Алессіанської імперії Сиродіїлу. Скориставшись внутрішніми чварами у Скайримі, вони почали захоплювати землі на північ і південь від Високої Скелі, заявляючи свої претензії на частини сучасних Скайриму та Гаммерфелу. На вершині своєї могутності Діренні контролювали майже чверть Тамріелю. Та надмірна експансія призвела до їхнього занепаду — рік за роком вони втрачали завойовані землі, аж доки не відступили до своєї твердині на Балфієрі — Адамантинової Вежі, знаної відтоді як Вежа Діренні.

Поки великі держави змагалися за владу, бретони зростали поза безпосередньою увагою великої історії. Їхній вплив ширився через торгівлю та заснування невеликих поселень у вдалих, продуманих місцях. Вейрест, наприклад, починав як провінційне рибальське село на узбережжі між річкою Бйолсе та Іліакською затокою. Даґґерфол, Кемлорн, Райх-Ґрадкіп та багато інших нордських міст стали бретонськими не внаслідок війни, а завдяки поступовій асиміляції. Наприкінці Першої ери Висока Скеля остаточно стала землею бретонів — і залишається нею відтоді.

Проте єдності тут так і не постало. Після занепаду Діренні Висока Скеля розпалася на численні малі володіння — міста-держави, кожне з власним правителем. Політична роздробленість робила бретонів залежними від могутніших сил Тамріелю, але водночас — напрочуд стійкими в часи хаосу, що наставали після падіння великих імперій.

Ледь влада Діренні відійшла в минуле, як на заході Тамріелю з’явився новий потужний гравець. Редґарди з Йокуди розпочали підкорення Гаммерфелу в 808 році Першої ери, поступово витісняючи звірині племена, а крім того, займаючи деякі бретонські поселення на південному узбережжі Іліакської затоки. Дві культури боролися за панування над затокою, допоки не постали перед спільною загрозою — оркським королівством Орсиніум.

Злети, падіння й відродження Орсиніуму докладно описані в окремому розділі, але варто сказати, що заснування королівства «потвор», як його тоді сприймали, стало вкрай неприємною несподіванкою і для редґардів, і для бретонів. Союз Даґґерфолу з новоствореним королівством Сентінель поклав початок тривалій війні, знаній як Облога Орсиніуму. Зрештою люди здобули перемогу: Орсиніум було зруйновано, а орків розсіяно по всьому Тамріелю.

Висока Скеля відносно спокійно пережила тривале Міжвладдя після падіння Сиродіїльської імперії, однак численні ворогуючі королівства легко підкорив Тайбер Септим. Ба більше — чимало бретонів щиро вітали відродження Імперії. Вони навіть спромоглися об’єднатись супроти нової загрози, коли у 3Е 267 довелося зупиняти руйнівний похід Каморана-Узурпатора, що сунув на північ із Валенвуду. За слабкого Імператора на Імперському троні та за відсутності чіткого лідерства серед держав заходу, Узурпатор міг би прокотитися через усю Високу Скелю, якби дрібні володіння Іліакської затоки не згуртувалися б під проводом барона Двіннена, що зумів спільними зусиллями бретонських держав розбити навалу. Вкотре сила, що здавалася непереможною, недооцінила бретонів — і поплатилася за це.

Втім, відразу після зникнення спільної загрози єдність зникла, і протягом наступних ста п’ятдесяти років Високу Скелю роздирали внутрішні й зовнішні конфлікти. На сході норди відвоювали частину своїх колишніх земель у Війні Бенд’р-Мака. На заході війна за Бетоні, хоч і формально й точилася між Даґґерфолом і Сентінелем, втягнула у протистояння й сусідні королівства. У центральних землях орки знову заснували Орсиніум, ще раз поставивши під загрозу добробут Вейресту.

Однак у 3Е 417 провінція зазнала змін, природа яких і досі лишається загадкою. Цю подію називають Дивом Миру. Десятого дня морозопаду над Іліакською затокою вибухнула таємнича сила, змітаючи армії і спустошуючи цілі області. Хоч природа явища досі не відома, більшість бретонів вірить, що це древні боги, які колись називали Високу Скелю домівкою, повернулися, аби очистити рідний край і знову зробити його цілісним. Хоч для більшості це був болісний процес — тож подію іноді називають Викривленням на Заході — результат лишився незаперечним, і провінція стала єдинішою, ніж будь-коли в новітній історії.

Там, де колись точилися чвари між сотнями дрібних королівств, нині — лише через два десятиліття після Дива — лишилося п’ять.

Сьогодення

Виснажені війнами, королівства Високої Скелі нині віддають перевагу дипломатії, а не мечам. Це не означає, що не існує суперечок щодо нових кордонів між Даґґерфолом і Вейрестом, як і між Кемлорном, Нортпойнтом та Евермором. Втім, сутички залишаються локальними й поки що не переросли у повномасштабну війну — як це не раз траплялося в минулому.

Нещодавно королівська родина Даґґерфолу відсвяткувала весілля свого сина Камарона з леді Кельменою, донькою герцога Сенгіна з Кемлорна. Цей союз може передвістити об’єднання західного узбережжя Тамріелю під владою однієї династії. Двадцять років тому власний шлюб короля Даґґерфоллу Ґотріда та королеви Сентинелю Аубк-і закріпив союз між цими двома державами, заклавши основи миру, що триває і донині.

Нортпойнт і Евермор не зазнали безпосереднього впливу Дива Миру, проте зуміли скористатися хаосом його наслідків, поглинувши дрібніші сусідні держави. Розташовані досить далеко на заході, щоб уникнути зазіхань Скайриму під час Війни Бенд’р-Мака, і водночас достатньо на півночі, аби не стати мішенню для експансії Даґґерфолу чи Вейресту — дозволяє їм лишатися осторонь, пильно, але з недовірою, спостерігаючи за своїми сусідами.

Королева Вейресту, Елісанна, вважається однією з найнебезпечніших правительок Заходу. І це не дивно: щоб здобути трон, вона перемогла не кого-небудь, а власного зведеного брата Гелсета — нині знаного на Сході як вправного інтригана, — а також змушена була протистояти власній матері Барензії. Разом зі своїм чоловіком Елісанна й надалі визначає політичний курс Високої Скелі. Її недавній союз із давніми ворогами Вейресту — орками Орсиніуму — викликає чимало запитань. І всі в Тамріелі чекають на її наступний крок.

Ра Ґада: Гаммерфелл

Найпізнішими з великих народів, що прибули на береги Тамріелю, стали редґарди Гаммерфеллу. Вони швидко пристосувалися до суворої пустелі своєї нової батьківщини й перетворили край, що звався колись пусткою, на силу, з якою слід рахуватися.

Історія

Назва Гаммерфелл з’явилася лише з приходом редґардів. Раніше альдмери називали ці землі Геґатом, а недійські племена — Землею Смерті, — обидві назви, по суті, означали одне й те саме. Ім’я «Геґат» збереглося лише як назва першої столиці редґардів, тоді як недійська назва закріпилася за безплідними просторами на північ від Коловії та на південь від Іліакської затоки уже в перші століття Першої ери. 

Загалом про цей регіон збереглося небагато згадок в історичних джерелах. Це була випалена сонцем пустка, де гарячі вітри гуляли над розпеченим камінням, а єдиними істотами, що залишали сліди на піску, були чудовиська.

Ельфи, а згодом і бретони, заснували кілька форпостів у місцях, де нині стоять Сентінель і Лейнлін, — для захисту рибалок і морських торговців від орків, які займали внутрішні землі. Та орки були не єдиною загрозою. Духи вітру й полум’я, гобліни, тролі та скорпіони завбільшки з коней підкрадалися з пустелі, та їх відбивали на кордоні — нерідко дорогою ціною.

У 420 році Першої ери частина народу двемерів прибула до Земель Смерті зі сходу. Це були бунтівники з клану Руркена, які не прийняли союзу двемерів і кімерів у Морровінді. Оселившись уздовж південного узбережжя, далеко від затоки, вони невдовзі налагодили прості й вигідні торговельні зв’язки з ельфами півдня та бретонами півночі. Саме тоді Землі Смерті отримали двемерське ім’я Воленфелл — «Місто Молота», назване на честь їхньої столиці, руїни якої нині поховані під пісками Алік’ру поблизу Ґілейну.

Та навіть віддаленість від Ресдайну не врятувала клан Руркена від наслідків Війни Першої Ради. Як і решта двемерів, вони раптово зникли, залишивши свої дивовижі під відкритим небом. Пірати з Акавіру та Скайриму розграбували більшість цінностей із покинутих міст, хижаки з внутрішньої пустелі нишпорили порожніми вулицями, а час і стихія завершили руйнування. На час прибуття Ра Ґади жодна цивілізація не доторкалася до півдня Воленфеллу вже понад століття. 

Йокуданці полишили свій континент після катаклізму (описаного в іншому розділі Путівника) й прибули до Тамріелю на завойовницькому флоті, відомому як Ра Ґада. Роз’єднані між собою орки не могли дати відсіч, так само як і численні чудовиська у глибині пустелі. Редґарди, як відтоді почали називати Ра Ґада, почали стрімко просуватися вздовж південного узбережжя Іліакської затоки, блискавично захоплюючи бретонські поселення. Так за кілька великих битв вони підкорили територію, що нині становить провінцію Гаммерфелл.

Вся система влади На-Тотамбу, — уряду Йокуди — було перенесено майже без змін, разом із усією системою землеробства та віруваннями, що добре пасували до суворого клімату нової батьківщини редґардів. Купольні дахи, росяні вітрила та мозаїчні фасади з’явилися поверх і старих, і нових руїн попередніх цивілізацій.

Кривава різанина на узбережжі не скоро була забута, а зверхній погляд на сусідів не сприяв встановленню миру з бретонами. Понад століття безупинної ворожнечі минуло, перш ніж поява спільного ворога — орксього королівства Орсиніум — змусила сторони об’єднатися. Завдяки укладанню вдалих союзів міста Гаммерфеллу (як відтоді почали називати Воленфелл) розпочали торгівлю з Високою Скелею та Коловійським Заходом а також долучилися до походу проти слоадів із Трасу — завдяки союзу з королем Анвіла Бенду Оло.

З плином часу редґардське суспільство розкололося на дві групи, — залежно від їхньої відданості старим звичаям Йокуди або новим традиціям Тамріелю. Коронні, які дотримувалися традицій На-Тотамбу, чинили жорсткий опір спробам асиміляції з боку Першопредків, названих на честь перших воїнів Ра Ґада. Після смерті Коронного короля Тассада II у 2Е 864, Гаммерфелл було підкорено Імперією Септимів, хоча після успішного повстання на Строс М’Каї вона і зробила певні поступки.

Втім, навіть після приєднання до Імперії розкол у редґардському суспільстві не зник. Загалом північ Гаммерфеллу зберігає традиційно йокуданський дух — у стилі, вбранні й темпераменті, тоді як південні землі, де висадилися Першопредки, є більш космополітичними. Та, по правді, Гаммерфелл й досі лишається строкатою мозаїкою, де суперечливі звичаї співіснують поруч. Саме тому Елінгір, місто Коронних, не відгукнувся на заклик про допомогу Рігада й Танету, міст Першопредків, у 3Е 253,дозволивши Каморану-узурпатору безперешкодно просуватися на північ. А пізніше ті ж міста Першопредків не допомогли східним містам Коронних під час Війни Бенд’р-Мака, коли ті зазнавали нападу з боку Скайриму, воліючи краще спостерігати, як їх захоплюють норди.

Сьогодення

Після так званого Дива Миру, королівство Сентінель, що належало Першопредкам, розширилося вздовж усього північного узбережжя — від Абібон-Ґора на заході до Сатакалаама на сході, біля гирла річки Б’йольсе. Більшість земель у цьому регіоні раніше симпатизували Коронним, тож король Лотун змушений був постійно вдаватися до дипломатичних та релігійних місій і навіть військових кампаній, аби утримати їх під своєю владою.

Зрештою Лотун створив те, що дехто вважає третьою течією — рух, який шанує йокуданське минуле, але визнає імперські порядки. Його прибічників назвали лотунцями.

Помірковані за своїм характером лотунці, однак, викликали лише зневагу як з боку Коронних, так і з боку Першопредків.

Клавілла, королева Танету, безуспішно намагалася домогтися скасування гільдійських хартій на землях Сентінелю, вважаючи поклоніння Сатакалу єрессю супроти Імперії. Натомість, Аяан-сі, Верховний пророк Елінгіру, закликав «істинних Коронних півночі» до повстання проти Лотуна й фінансував напади на Берґаму та Дак’фрон. Його єдиним, але значним успіхом стало відокремлення Тотамбу, — краю, названого на честь йокуданського На-Тотамбу, прадатьків Коронних. Він проголосив незалежність від Сентінелю. Проте, з огляду на те, що володіння Лотуна оточують Тотамбу з усіх боків, незрозуміло, як довго той зможе втриматися. Та на момент написання цього звіту його народ іще чинить опір.

Східний Гаммерфелл менше залучений до конфліктів довкола Сентінелю, й продовжує намагатися повернути землі, захоплені Скайримом у Війні Бенд’р-Мака. Хоч нині редґардам бракує єдності для формування повноцінного війська, вони, як і завжди, залишаються вправними бійцями й неперевершеними майстрами партизанської війни. Та норди також грізні воїни, тож лінія фронту лишається майже незмінною.

Цукор і Кров: Коти Півдня

Кажуть, що під пісками Ельсвейру похована сотня цивілізацій, і було б нерозумно припускати, що наша нинішня Імперія вічно пануватиме над мінливими пісками цієї пустельної провінції. Хаджити, які населяють південні землі між Чорним Болотом і Валенвудом, завжди були неспокійним народом — і знову доводять, що в Тамріелі немає нічого вічного.

Історія

Хаджитів зазвичай зараховують до «звіриних» рас — небагатьох нащадків первісних мешканців Тамріелю, що існували ще до приходу мерів і людей. Ельсвейр вважається їхньою споконвічною батьківщиною. Та ця думка не є загальновизнаною.

Існує чимало альтернативних теорій щодо їхнього походження, і більшість із них ґрунтується на разючій подібності однієї з їхніх форм — омс-рат — до ельфів, настільки близькій, що їх легко можна було б вважати родичами. Дехто припускає, що хаджити є просто нащадками перших альдмерських поселенців у Тамріелі. Як альтмери, босмери, данмери чи орсимери, вони змінилися під впливом середовища і стали котоподібною расою, що нині мандрує дюнами Ельсвейру. Якщо це так, то хаджити — лише ще один приклад чужорідного народу, який настільки зжився з Тамріелем, що його помилково вважають корінним.

Втім, більш поширена думка полягає в тому, що хаджити були тут завжди, й що саме завдяки своїй здатності до змін, вони вижили там, де інші місцеві раси вимерли. Важко уявити собі, що такий суворий та спекотний край міг стати колискою одного з найдавніших хижаків континенту. Та, схоже, саме в цьому й полягає правда.

Топал-Керманич, мандруючи Тамріелем, зустрів хаджитів не в Ельсвейрі, а далеко вгору за течією Нібену, неподалік сучасного Імперського міста. Там вони полювали на місцевих тварин і завдавали його команді чимало клопоту, переслідуючи корабель вздовж берегів річки. Збереглися також записи меретичних босмерів про те, що певних частин Валенвуда варто було уникати через страх перед великим лісовим котонародом. Усе це дає підстави припустити, що хаджити, хоч нині й найбільше пов’язані з пустелею, в давнину були панівною культурою всього півдня Тамріелю.

На той час, коли історики вперше взялися занотовувати події для нащадків, хаджитські царства вже існували. Коли перші людські поселенці тільки починали розуміти, які рослини ростуть на яких ґрунтах і за яких умов, у Ріммені вже кипіла торгівля. Поки вихідці з Атмори та Альдмеріса змагалися за панування на Півночі, на Півдні вже процвітала витончена й розвинена хаджитська культура.

На початку Першої ери в Ельсвейрі існувало шістнадцять незалежних держав. На відміну від людських чи ельфійських королівств, вони не боролися між собою за землю чи владу. У попередніх виданнях цього Путівника згадувалося про племінні конфлікти, але насправді в ранньому хаджитському суспільстві справи виглядали інакше. Усвідомлюючи власну своєрідність і притаманні лише їм сильні сторони, кожен край зосереджувався на чітко визначеній справі, постачаючи сусідам плоди своєї праці в обмін на таку саму, ретельно зважену віддачу. Наприклад, Не Квін-аль — батьківщина воїнів і знаменитого Храму Танцю Двох Місяців — надавала бійців для морського Торвалу в обмін на рибу та дари океану.

Перевага того чи іншого регіону визначалася фазами Місяців. Вважалося, що коли обидва Місяці були повними, панував Не Квін-аль; коли обидва перебували в половинній фазі — Торвал; коли ж обидва сходили як молодики — Сенчал. Інші землі також мали власні періоди сили й впливу, пов’язані з проміжними поєднаннями місячних фаз.

Протягом тисячі років цей тонкий астрономічний і політичний баланс дозволяв хаджитам протистояти будь-якій загрозі. Алессіанська імперія не наважувалася просуватись надто далеко на південь, а босмери з Валенвуду добре знали межу, за яку не варто заходити на сході. Утім, цю рівновагу назавжди зруйнувала Трасійська чума 1Е 2260 року. Хвороба проникла вздовж торгових шляхів у саме серце Ельсвейру, й спустошила хаджитський народ, змусивши тих, хто вижив, прийняти ролі, яких вони не обирали. Так із шістнадцяти держав залишилися лише дві: Па’алатін і Не Квін-аль, більш відомі під сиродіїлізованими назвами — Пеллітін і Анеквіна.

Ці два королівства уособлювали крайні прояви місячного циклу, а також радикально різні тлумачення хаджитської культури, успадковані від племен, які вони поглинули. 

Пеллітінці вважали північних сусідів грубими варварами, тоді як анеквінці дивилися на південь і бачили там лише розбещеність і занепад. Протягом багатьох століть між двома державами точилися війни, у яких жодна зі сторін не могла здобути вирішальної переваги. Південь володів значними багатствами, що дозволяло наймати найманців і витримувати тривалі облоги, тоді як Північ мала глибоку військову традицію і ніколи не дозволяла себе остаточно підкорити.

У 309 році Другої ери два королівства об’єдналися завдяки шлюбу Кієрґо з Анеквіни та Ешіти з Пеллітіну. Усвідомлюючи історичну вагу цього союзу, правителі дали новій державі нову назву — Ельсвейр, тобто Деїнде. Походження цієї назви й досі викликає суперечки. За однією з версій, воно походить від хаджитського прислів’я:

«Досконале суспільство завжди існує деінде»

, що натякає і на прагнення нових монархів до ідеалу, і на їхнє почуття гумору. Інше пояснення пов’язує назву з Ллесв’єром — міфічним раєм, обіцяним хаджитам богом Ріддл’Таром. У будь-якому разі, обидві інтерпретації символізують надію, якій, утім, не судилося справдитися.

Наступні століття, включно з Третьою Ерою, стали періодом тривалих заворушень. Духовні провідники, відомі як Гриви, час від часу досягали крихкого миру, але ненадовго. Хаджити не раз шукали безпеки під крилом Сиродіїльської, а згодом і Септимської імперії — і так само неминуче знову повставали проти них. Вони шукали розради у власній багатій літературі, зокрема у оповідях про крадія Раджхіна — героя, що став голосом їхнього народу, але водночас обмежували ввезення книжок, боячись імперської пропаганди. Вони прагнули збагачення через наркоторгівлю, але самі стали рабами місячного цукру. Вони вели війни з Валенвудом із причин, що змінювалися так само мінливо, як піски Ельсвейру.

Можливо, справедливо сказати, що Ельсвейр перебуває в кризі. А можливо — що саме хаос і є його природним станом.

Сьогодення

П’ятирічна війна з Валенвудом дещо посунула західні кордони, залишивши за хаджитами обидва береги річки Зайло. Після Імперського Симулякру було зроблено дипломатичну спробу повернути ці землі босмерам, але хаджитські поселенці, що вже встигли осісти там, категорично відмовилися їх полишати. Зрештою Імперія вирішила залишити все як є, керуючись передусім юридичними доказами — давніми договорами, що підтверджували право хаджитів на ці землі, а також прагнучи не загострювати й без того небезпечну ситуацію.

Втім, загальна територія Ельсвейру не зросла, адже східний кордон із графством Леявін було офіційно врегульовано на користь Сиродіїлу — за згодою між чинним Гривою і графом Леявіна. Однак повстанський рух Ренріджра Крін узявся за справу «повернення земель Ельсвейру», і Західний Нібен досі лишається осередком напруження.

Портове місто Сенчал, яке довгий час вважалося одним із найнебезпечніших злочинних гнізд Тамріелю, переживає відродження. Із головного вузла наркоторгівлі воно перетворилося на приморський курорт для заможних і впливових хаджитів. Та цей успіх має гіркий присмак — за останні двадцять років торгівля місячним цукром в Ельсвейрі зросла в кілька разів.

Ходять чутки, що навіть Я’Тіррже Золотий Кіт, що має розкішну віллу в Сенчалі та щедро фінансує численну охорону, яка забезпечує місту репутацію безпечного й «позбавленого злочинності» — у той самий час, коли його люди безперешкодно ведуть контрабанду місячного цукру в Торвалі, Коринті та Ріммені.

Благословенний Острів: Алінор і Саммерсет

Саммерсет — це не один острів, а цілий архіпелаг із двох великих островів і понад десятка менших. Саме тут, серед омиваних теплим морем мальовничих берегів, зародилися цивілізація й магія в тому вигляді, у якому ми їх знаємо. І саме тут мешкають альтмери, високі ельфи.

Історія

Альдмери, прабатьки всіх ельфійських народів, у сиву давнину прибули до Тамріелю зі своєї первісної батьківщини — Альдмерісу, або Старого Ельнофею. Ми й досі не знаємо, що саме змусило їх залишити рідний край, — і навіть не певні, де він розташовувався або чи існував взагалі. Більшість учених схиляється до думки, що альдмери спершу оселилися на Саммерсеті, а вже згодом розселилися по решті Тамріелю. Водночас деякі свідчення дають підстави вважати, що Саммерсет був лише одним із кількох перших осередків альдмерського заселення. Хай там як, саме тут зародилася альдмерська цивілізація, яка за тисячі років дала початок альтмерам, яких ми знаємо.

Про істот і доісторичні культури, з якими зіткнулися альдмерські переселенці, збереглося вкрай мало відомостей. Клаудрест, збудований на самій вершині Етон-Ніра — найвищої гори Саммерсета, — вражає дивовижним поєднанням архітектурних стилів, із будівлями, схожими на в’юнкі виноградні лози, зведеними поверх інших, значно старіших споруд. Найдавніші з цих руїн — як у самому Клаудресті, так і в кількох віддалених куточках острова — збудовані з коралів, доправлених на багато миль углиб суші. Матеріал і стиль цих руїн виразно натякають на те, що слоади колись уважали Саммерсет частиною свого королівства Трас. Додаткові підтверження цього можна знайти в розділі про Трас у цьому кишеньковому путівникові.

Скарбниця Кришталевої Вежі та приватні колекції Саммерсета містять натяки на інших істот, яких могли зустріти перші альдмери у своїй новій домівці, — у вигляді скульптур і гобеленів. Деякі з цих створінь, без сумніву (і, хочеться вірити, — на щастя), є породженням уяви митців. Однак інші з’являються настільки послідовно, що, якими б неймовірними вони не здавалися, колись, певно, існували насправді. Наприклад:

• Ґеатус — чи то людина, чи то група людей, створених із самої землі;

• Велва — святі звірі з рогами й хижими зубами, водночас захисники й руйнівники;

• Ільяді — велетні, вищі за дерева, з головами, вкритими очима.

Ці вимерлі чудовиська, як і інші подібні до них, були знищені альдмерами в давні часи.

Раннє альдмерське суспільство мало землеробський характер і ґрунтувалося на політичній рівності. Разом із переселенцями з Альдмерісу прийшов і культ предків, що згуртовував громаду та надавав їй відчуття спільної долі. Коли було зведено Кришталеву Вежу, її присвятили не володарю чи божеству, а духові всього ельфійського народу. У її сяючих залах спочивають перші поселенці, навіки збережені як символ сили народу в ту коротку мить історії, коли він був цілковито єдиним.

Поступово, у міру розростання суспільства, соціальна стратифікація посилилася. Почала формуватися класова ієрархія, яка значною мірою зберігається в Саммерсеті й донині. На вершині стояли Мудрі — учителі й жерці; далі йшли Митці, Князі, Воїни, Землевласники, Торговці та Робітники. Нижче за них перебували звірини — зокрема поневолені гобліни, яким доручали працю, негідну навіть найнижчих серед альдмерів. Зазнала змін і віра. Альдмери перестали поклонятися власним предкам і почали вшановувати предків еліти. Ауріель, Тринімак, Сірабейн і Фінастер — це лише деякі з численних духів предків, що згодом стали богами.

Втім, не всі прийняли новий лад. Група старійшин, які назвали себе псиджиками — хранителями Старих Шляхів Альдмерісу, — виступила проти цих змін. Завдяки своїм містичним знанням вони оселилися на острові Артейум, віддалившись від того, що вважали занепадом власного суспільства. Хоча вони час від часу поверталися як радники, Саммерсет вони вже не вважали своєю домівкою.

Саме в цей період багато альдмерів полишили Саммерсет і рушили на материк. Навряд чи існувала єдина причина цього другого виходу, однак деякі свідчення, зокрема знамениті Раморанські гобелени, на яких зображені деякі з вищезгаданих істот, демонструють, наскільки незайманим і прекрасним здавався материк альдмерам. Мандрівники, як-от Топал Керманич, сформували в їхній уяві Тамріель, як місце, де навіть найнезначніший робітник міг жити як король. Пророк Велот був серед тих, хто повів групу незадоволених альдмерів із Саммерсета до нової обітованої землі.

За Саммерсетською традицією вважається, що ті, хто пішов на материк у пошуках свободи, згодом стали кімерами, босмерами, та айлейдами. А ті, хто залишився, — альтмерами. Водночас навіть найдавніші саммерсетські записи не містять жодних відомостей про походження двемерів, які вже займали північний схід Тамріелю, коли Велот і його народ прибули туди.

У Першій ері та впродовж більшої частини Другої ери історія Саммерсета лишалася значною мірою відокремленою від історії решти Тамріелю. Імперії поставали й занепадали, а війни між людьми та мерами майже не зачіпали альтмерське суспільство. Натомість внутрішні конфлікти — між Скайвотчем і Фьорстголдом, Алінором і Лілландрілом часом переростали в повноцінні війни, однак жодну з них не можна порівняти за масштабами руйнувань із повторними вторгненнями з чужих земель Трасу й Піандонеї.

Слоади з Трасу, про яких уже згадувалося, ймовірно, справді були найдавнішими мешканцями Саммерсета, тож їхні спроби повернути острови ще можна було б зрозуміти, якби не жахливі методи, до яких вони вдавалися. Не маючи фізичної змоги воювати через власну огрядність, слоади використовували некромантичну магію та пекельні механізми для нападів на альтмерів.

Хоча їм так і не вдалося відвоювати Саммерсет — якщо це взагалі було їхньою метою, — їхні жахливі вторгнення не забуті й донині. Спустошення Скайвотча в 1Е 1301 році та Війна Увіхіла (1Е 2911 — 2917) належать до найтемніших сторінок історії Тамріелю.

Маормери з Піандонеї (про яких докладніше йтиметься в заключному розділі) виявилися ще невблаганнішими у своєму прагненні підкорити Саммерсет. Літописець навряд чи зможе назвати бодай один рік у Першій чи Другій ері, коли маормери не спустошували б альтмерські узбережжя. Ця постійна загроза змусила альтмерів створити потужний флот, і відтоді саме на морі вони досягли неперевершеної майстерності у веденні війні. У долинах в глибині Саммерсету є поселення, що ніколи не бачили битв, однак уздовж узбережжя пролито стільки крові, що дивує, як море досі не забарвилося навіки багряним.

Про утворення Альдмерського Домініону в Другій ері докладніше розповідається в розділі про Валенвуд, який історично був союзником Саммерсета. Для самих альтмерів коловійські королі не становили безпосередньої загрози, проте Домініон дав їм змогу знищити маормерські форпости, зведені вздовж західного узбережжя материка. Таким чином Домініон процвітав аж до приходу Тайбера Септима.

Завоювання й підкорення Саммерсета Імперією досі згадують із жахом, який час лише трохи приглушив, а гордість народу так і не відновилася. Під час Війни за Острів у 3Е 110 році маормери з Піандонеї майже досягли успіху в завоюванні свого давнього ворога, і альтмери були змушені звернутися по допомогу до псиджиків та Імперії, щоб захистити себе. Навіть під час Імперського Симулякру, коли альтмери вторглися до Валенвуду, — земель своїх колишніх союзників у Домініоні, — їм вдалося захопити лише вузьку смугу узбережжя, що колись належала їм самим. Тож не дивно, що для багатьох жителів Саммерсета, особливо молодих, настав час переосмислити, що означає бути високим ельфом.

Сьогодення

Останніми роками Саммерсет живе в мирі зі своїми сусідами. Ззовні він повернувся до свого звичного стану незмінного спокою. Усередині ж альтмерське суспільство, ймовірно, є найбільш роздробленим суспільством в усій Імперії. Сьогодні в провінції триває культурна війна, що бере свій початок ще чотири століття тому, коли Тайбер Септим змусив острів схилитися перед Імперією. У той момент самі основи альтмерського світогляду похитнулись. І хоча в останні роки в Скайримі чи в Морровінді пролилося більше крові, ця боротьба між старим і новим може мати ще радикальніші наслідки. На кону стоїть саме майбутнє найдавнішої провінції Тамріельської імперії.

Протягом тисячоліть альтмери беззаперечно вірили у власну вищість над усіма іншими расами й культурами Тамріелю. Більшу частину цього часу вони, можливо, мали на це підстави, але після приєднання Саммерсета до Імперії почали з’являтися сумніви. З остаточним руйнуванням ізольованості Саммерсета багато альтмерів, особливо молодь (а в альтмерів це поняття розтягується на століття), почали критичніше ставитися до жорсткої ієрархії свого суспільства та його суворої культурної ксенофобії. Колись таких інакодумців, які в альтмерському суспільстві існували завжди, хоч і нечисленно, просто виганяли. Та вперше значна частина населення відкрито почала вимагати соціальних змін. 

Ця революція, що набирає обертів на острові Саммерсет, має багато форм. Найбільш конструктивною з них, безсумнівно, є прийняття нових культур і рас на його берегах, — деякі з яких обіймають посади, які ще століття тому були б для них заборонені. Так, королевою Фьорстголда є данмерка Моргія, дочка Барензії та сестра короля Морровінда, Гелсета. Її діти — Ґорантір і Ріннала, хоча і є наполовину альтмерами, за зовнішністю повністю данмери і мають законне право успадкувати трон.

Однак темна сторона цього руху проявляється в діяльності таємничої групи, яка називає себе «Прекрасними». Спочатку це був мистецький салон із поміркованою філософією, згідно з якою Саммерсет мав відмовитися від свого минулого, щоб рухатися вперед. Згодом «Прекрасні» перетворилися на революційне угруповання, яка присвятила себе знищенню найбільших пам’яток альтмерської цивілізації. Кришталева Вежа, природно, стала однією з перших цілей, і, на щастя, спроби її знищення зазнали невдачі. Проте багато інших давніх скульптур і символів минулого було понівечено. Останнім часом «Прекрасні» звернули свою увагу вже на живі символи острова, членів королівської родини Саммерсета. Особливо жорстоке вбивство дочки короля Шіммерина викликало шок і гнів у всьому суспільстві.

Нарешті, частина молоді Саммерсета бунтує проти сучасності в парадоксальний спосіб — звертаючись до минулого. Імперському географічному товариству не дозволяється відвідувати Артейум для його дослідження та документування, однак немає сумнівів, що Орден псиджиків стає дедалі популярнішим серед молоді й готовий цим скористатися. За останні тисячу років до ордену було прийнято лише сімнадцять нових членів. Водночас лише за останні два роки до нього приєдналося ще тридцять осіб. У більшості кіл така кількість не здалася б чимось винятковим, однак для прив’язаних до традицій сірих плащів Артейума це викликає чимало запитань. Яку ж мету переслідують псиджики, розгорнувши настільки активну вербувальну діяльність, наразі не знає ніхто.

Залишки Диких Хащів: Валенвуд

Великий ліс південного заходу Тамріелю здавна слугував природним бар'єром між амбіціями людей Сиродіїлу та ельфів Саммерсету. Безкрає море зелені, лабіринт хащів із напівприхованими містами, що виростають, немов квіти з бруньок, — батьківщина босмерів — це сад Тамріелю.

Історія

Історія Валенвуду сягає самих витоків писемної історії, адже традиційно за початок Першої ери вважається заснування династії Каморан валенвудським королем Епліром. Звісно, історія цієї землі почалася задовго до першого року Першої ери — ще до приходу людей чи мерів ці ліси були строкатою сумішшю дивних істот і химерних цивілізацій. Кентаври, гіпогрифи, сатири, мінотаври, велетні, василіски, феї, гідри й розумні мавпи населяли ці землі задовго до того, як перші альдмери ступили на їхні береги. Тож першим випробуванням для ранніх альдмерів стало виживання, тобто перетворення зі здобичі на хижаків у лісових хащах.

Змінюючи свої звичаї відповідно до нового середовища, пристосовуючись до лісу тілом і розумом, альдмери з часом стали відомі як босмери. Вони уклали угоду з Ї’ффре, Лісовим Богом — чи то давнім предком, чи аспектом вищого божества, — і в обмін на його заступництво присягнули ніколи не завдавати шкоди Лісу — ніколи не нищити, не шкодити й не споживати жодної рослини у своєму новому домі.

Успіх Епліра, який зумів об’єднати диких за своєю природою босмерів, належить до найбільших військових звершень в історії Тамріелю. Проте Каморанська держава була зовсім не схожою на людські імперії, що постали в Першу еру. Різноманіття у лісах було законом, і босмери охоче приймали втікачів: спершу рабів айлейдів, згодом самих айлейдів, які рятувалися від Алессіанського повстання, а з часом і людей нової Імперії. Саме з ними у 1Е 340 році було укладено торгову угоду — з тими, хто ще зовсім недавно скинув жорстоке айлейдське ярмо.

Проте угода виявилася нетривкою. З поширенням учення пророка Маруха між Каморанською династією та Імперією дедалі зростала ворожнеча. Один із головних прихильників Маруха, король нордів Борґас, став жертвою сумнозвісного Дикого Гону Валенвуда, коли прямував до Сиродіїлу, аби схилити Імперію до спільної війни проти босмерів. Таким чином Валенвуд одночасно захистив себе й завдав нищівного удару своїм новим ворогам. Наступні п’ятдесят років Скайрим перебував у хаосі.

Навіть після остаточного занепаду Алессіанської реформи Маруха бойові дії вздовж прикордонних земель Сиродіїлу й Валенвуда не припинялися. Коли імператриця Герда налагодила стосунки з Коловійським Заходом, напади тільки посилилися. І лише у 1Е 2714 році, — після виснажливих війн і спустошливої Трасійської чуми — Валенвуд нарешті був підкорений Сиродіїльською Імперією.

Каморанська династія формально збереглася, однак її влада була суттєво обмежена. Імперія, прагнучи не допустити об’єднання Валенвуду проти нових володарів, надала незалежність кожному деревовладцю династії, аби ті більше ніколи не виступали разом проти спільного ворога. Фалінесті, Сільвенар, Гейвен, Арчен, Елденрут і Вудгарт із торгових поселень перетворилися на самостійні осередки влади.

Упродовж століть босмери залишалися слухняними, хоча й не надто відданими підданими Сиродіїльської Імперії. Після падіння Імперії у 2Е 430 році Каморани спробували відновити владу над іншими королівствами, але ті вже занадто віддалилися одне від одного культурно, щоб знову об’єднатися. Без зовнішнього стримування вибухнули міжусобні війни, а також конфлікти з хаджитами на сході й коловійцями на півночі. Валенвуд пожирав сам себе і не чинив жодного спротиву маормерам із Піандонеї, які безкарно захоплювали прибережні землі.

Зовнішнє стримування з’явилось тоді, коли альтмери Саммерсету звернули увагу на своїх валенвудських родичів. Об’єднане ельфійське королівство Валенвуду й Саммерсету, відоме як Альдмерський Домініон, стало найстабільнішою політичною силою Тамріелю аж до появи Тайбера Септима. Новий уряд Валенвуда мав назву Талмор — з’їзд босмерських вождів і альтмерських дипломатів. Хоча популярністю він не користувався, Талмор виявився кращим за хаос попередніх років і проіснував доти, доки його не змели армії Тайбера Септима.

Імператор учинив далекоглядно, дозволивши Валенвуду зберегти окремі символи самостійності — племінні ради та формального короля з роду Каморанів. Упродовж наступних двохсот п’ятдесяти років у Валенвуді панував мир. Війна за Острів і Війна Червоного Діаманту, що спустошили інші частини Імперії, оминули його. Імперія користувалася провінцією, як вважала за потрібне, а в іншому — просто нехтувала нею. З часом серед босмерів зростав гнів на владу, яка дедалі більше здавалася чужою, — і це стало ідеальним ґрунтом для жахіть, що мали прийти згодом.

У 249 році Третьої ери з’явився претендент на давній Каморанський престол. Спираючись на смертних і даедричних союзників, він пронісся Валенвудом, знищуючи всіх, хто ставав на його шляху. Босмери запізно зреагували на нову загрозу — більшість була надто налякана, щоби протистояти Каморану-Узурпатору, а дехто навіть радів, що вояки Узурпатора, хоч і насильницьким шляхом, звільняють Валенвуд від уявного імперського ярма. Ця меншість зростала разом із могутністю Узурпатора. Коли ж він остаточно утвердився у Валенвуді, його погляд звернувся на північ. Минуло майже два десятиліття тиранії, перш ніж Валенвуд знайшов у собі сили скинути владу Геймона Каморана. Втративши свою столицю, Узурпатор зіткнувся з повстаннями в завойованих землях Коловії та Гаммерфелу, а його військо було знищене в затоці Ілліак між Гаммерфелом і Високою Скелею у 3Е 267 році.

Валенвуд, який залишив по собі Узурпатор, був розореним. Розчаровані в Імперії, Саммерсеті та власних правителях, босмери дедалі більше замикалися в собі. Вони почали залишати міста, віддаючи перевагу життю в лісах, повертаючись до своїх найдавніших традицій. тож не дивно, що коли провінція виявила ознаки слабкості, її жадібні сусіди вирішили цим скористатися.

Під час Імперського Симулякру жодна інша провінція не зазнала більших втрат, ніж Валенвуд. Коли Імперія відмовилася прийти на допомогу й захистити його, ці землі зазнали ударів одразу з двох боків — зі сходу їх атакував Ельсвейр, а із заходу Саммерсет, кожен із них відкусивши чималий шмат босмерських володінь.

Сьогодення

Політична слабкість Валенвуду очевидна вже понад два десятиліття, і самі босмери, схоже, змирилися з таким станом речей. Більшість населення вважає Валенвуд лише географічним поняттям, що позбавлене будь-якого політичного змісту. Якщо честь чи гордість і збереглися, то лише в межах родини або клану. Національні почуття, які ніколи не були сильними, здається, згасли остаточно. Племінна рада не збиралася вже кілька десятиліть. Валенвуд, здається, пливе за течією. 

І все ж помітні ознаки, що щось у глибинах лісу пробуджується. Дикий Гін бачили вперше за понад п’ятсот років, хоча його мета залишається невідомою. Фалінесті, «місто-дерево, що ходить», вперше у задокументованій історії пустило коріння на одному місці. З’явився новий босмерський пророк, відомий лише як Предтеча, який проголошує повернення давнього Бога Лісу Ї’ффре з новими дарами для свого улюбленого народу. Чи це лише поодинокі події, чи передвісники великих змін, що насуваються на Валенвуд, — покаже час.

Протистояння з природою: Арґонія та Чорне Болото

Цю землю називали сміттєзвалищем Тамріелю — місцем, куди зрештою стікається все гниле й сплюндроване. Її прикордоння та узбережжя щоразу розорювали численні цивілізації, але серце краю залишалося недоторканим, адже повітря, ґрунт і вода тут настільки отруйні, що самі бережуть свої таємниці. Недоброзичливці здавна називають ці південно-східні болота Тамріелю «Чорним болотом», та для небагатьох прихильників цієї землі вона має інше ім’я — Арґонія.

Історія

Кожна провінція Тамріелю має свої приховані сторінки, однак жоден край Імперії не лишається таким малодослідженим і слабо задокументованим, як Чорне Болото. Ми знаємо, що Топал Керманич та інші ранні альдмерські мандрівники проходили крізь «зловонні й злісні болотяні землі з їхніми людиноподібними ящірками», що свідчить про існування раннього примітивного виду, який, можливо, споріднений із сучасними аргоніанцями.

З поетового формулювання також випливає, що Чорне Болото ще тоді почало свою довгу традицію бути місцем, де ніхто не прагнув оселитися, ні людина, ні мер. І ця слава тримається і донині.

Та попри все, народи там мешкали — і навіть приходили нові. Порівняно з більшістю Тамріеля, у Чорному Болоті в різні періоди минулого існувало велике розмаїття культур. Найдивовижнішим з погляду сучасності є те, що аж до глибини Другої ери між цими народами зафіксовано напрочуд мало війн чи значних конфліктів.

Окрім рептилеподібних арґоніанців, які сьогодні є найпомітнішими мешканцями Чорного Болота, тут колись жили племена людей — котринґи, орми, єспест, горваллі, — а також мерів — барсебічних айлейдів і кантемірських велотійців. Навіть більше — тут існувало загадкове плем’я лілмотитів, лисячого народу, що, ймовірно, мав спорідненість із хаджитами Ельсвейру. Дехто опинився в Чорному Болоті як біженець або в’язень, інші ж оселялися вздовж прибережних водних шляхів, навчившись жити в цьому дивному і згубному для здоров’я краї

Міста Стормголд і Ґідеон були засновані айлейдами (їхні первісні назви невідомі), але через значну віддаленість від центра їхньої культури в Серцезем’ї вони так і не стали мішенню алесіанського війська під час повстання. Південні узбережжя належали кочовим царствам лілмотитів; утім, як народ мандрівний, вони залишили по собі небагато слідів, згодом стертих іншими цивілізаціями. Ельфи Чорного Болота осіли в східних регіонах, поблизу сучасних Архона, Арнезії та Торна.

Походження виду, відомого під назвою «арґоніанці» — радше міф, ніж історія. Ранні нерептильні мешканці Чорного Болота описували їх як завгодно — від кумедних диваків, що виринали із туманних драговин, до благородних героїв, що рятували невинних від болотяних жахіть, і до лютих чудовиськ, що сіяли жах серед населення.

Історик Брендан Завзятий писав:

Варто зауважити, що сам історик зникнув під час своєї останньої експедиції у глибини Чорного Болота.

Ходить чимало чуток і припущень щодо гістів — гігантських спороносних дерев, що ростуть у найглибших болотах Арґонії. Одні кажуть, що місцеві вважають їх священними й поклоняються їм; інші — що це розумна раса, старіша за людей і мерів. Жодна експедиція не повернулася з достовірними свідченнями, а самі арґоніанці неохоче говорять про ці дерева.

Арґоніанці, як їх згодом почали називати, рідко залишали батьківщину, хоч окремих їхніх представників можна було зустріти в інших частинах Тамріелю вже в перші роки Першої ери. Ті, хто осідав серед інших народів, не надавали жодних глибоких свідчень про свої звичаї, воліючи пристосовуватися до ширшої імперської культури. Офіційні контакти з племенами Чорного Болота залишалися рідкісними аж до середини ери.

Довгі роки на південному заході провінції процвітала зграя розбійників і піратів. Болота були зручним сховищем для тих, хто грабував Імперію і хотів зникнути безслідно. Особливо сумно славилося східне узбережжя Топальської затоки через напади морських розбійників, і в 1Е 1033 році імператриця Гестра зажадала голову найвідомішого з них — «Рудого» Браммана.

Після численних невдалих сутичок імперський флот зрештою виявив шлях, яким він користувався, тікаючи від переслідування — вузьку річку поблизу Соулресту, заховану серед мангрових хащів. Імперці просунулися глибше в Чорне Болото, ніж будь-хто до них, і стратили Браммана. Але головне — це дало перший реальний опис внутрішньої Арґонії.

Арґоніанці внутрішніх боліт Чорного Болота були полохливими, і це не дивно, адже всі їхні контакти з чужинцями зводилися до таких, як Брамман та інші розбійники. Імперська цивілізація для них означала зґвалтування, грабунок і рабство. Коли сиродіїльці просувалися все глибше в їхні землі, намагаючись заселити їх уздовж піратських маршрутів, з кожним вторгненням вони зустрічали все сильніший і жорстокіший опір. Після того, як загроза піратів була усунена, Перша Імперія залишила арґоніанців у спокої, не бажаючи влазити в болота.

Лише за часів Другої Імперії Чорне Болото було вперше «завойоване», принаймні номінально. У 1Е 2811 році в «битві за Арґонію» була розгромлена остання організована арґоніанська армія в історії Чорного Болота, і вони відступили до Гелстрома, у непроникний центр провінції, куди люди й мери не насмілювалися заходити. Наступного року Чорне Болото було офіційно включено до складу Сиродіїльської імперії.

У прибережних районах і тих частинах внутрішніх земель, де ще було безпечно подорожувати, імперці призначили намісників, що правили від імені імператора. Земля, яка колись була притулком свободи для злочинців Тамріеля, стала найбільшою в’язницею. Усіх, кого вважали занадто небезпечними, щоб тримати в «цивілізованих» в’язницях інших провінцій, відправляли до Чорного Болота. Серед найвідоміших в’язнів — горезвісний вбивця із сокирою Най, єретик Девір-Мір і Тавія, дружина останнього імператора Першої ери, яку в 1Е 2899 році відправили до Ґідеона за звинуваченням у зраді. Найгіршу з усіх в’язниць було зведено в наступну еру потентатом Версіду-Шає на руїнах громади лілмотітів під назвою Блекроуз — «Чорну Троянду».

«Троянда», як її називають, досі залишається найбезпечнішою і найвідомішою в’язницею нашого часу, де спільники Джагара Тарна, які не були страчені, чекають на свій кінець.

У хаосі Другої ери бандитизм повернувся до Чорного Болота з новою силою. Работоргівці з Морровінда, вільніші, ніж будь-коли, безкарно визискували і грабували своїх південних сусідів, а цілі племена арґоніанців у кайданах гнали на землі данмерів. Колишні імперські чиновники засновували династії воєначальників, що здобули славу тиранів навіть у ті темні часи.

Чи виник Кнахатенський грип природним шляхом, чи був навмисно насланий арґоніанським шаманом у помсту за поневолення свого народу — це питання й досі залишається предметом суперечок. Але наслідки були катастрофічні. Чума, що спалахнула у Стормголді в 2Е 560 році, стрімко поширилася всіма закутками Чорного Болота й винищила всіх, хто не мав рептилячої крові. Понад сорок років вона тримала провінцію в смертельних обіймах, знищуючи цілі культури — зокрема котринґів — і виганяючи чужинців із цього краю.

Навіть коли земля знову стала придатною для проживання, страх перед хворобою змушував чужинців оминати ці землі. Дім Дрес із Морровінда й надалі відправляв работоргівців на північ Арґонії, проте мало хто інший бачив сенс мати справу з цими землями. Кажуть, навіть Тайбер Септим двічі подумав, перш ніж завоювати Чорне Болото для своєї нової Імперії. Прикордонні території легко підкорилися його військам, однак він розсудливо оминув стратегічно неважливі внутрішні болота — і завдяки цьому зіткнувся лише з незначним опором.

Положення Чорного Болота в Третій ері майже не відрізнялося від його ролі в інші періоди історії. Імперія вбачає стратегічну вигоду в контролі над узбережжями й утримує своїх найнебезпечніших злочинців у Чорній Троянді та інших підземеллях, розташованих ближче до внутрішніх районів провінції. Натомість серце Чорного Болота й далі залишається винятковою вотчиною рептилеподібних арґоніанців, і будь-яка подальша анексія цих земель імперськими силами видається малоймовірною.

Сьогодення

За імперськими мірками Чорне Болото й досі вважається економічно «відсталим» краєм. Переважну частину сільськогосподарської продукції тут вирощують дрібні фермери для власних потреб, хоча останнім часом дедалі більше врожаю відправляють на продаж до інших провінцій Тамріелю. В останні роки бандитизм, здається, йде на спад, а більшість злочинів скоюють не чужинці, а місцеві — зокрема арґоніанські головорізи, відомі як «наґи». Ходять чутки, що такі банди переправляють потужні наркотики через кордони Чорного Болота, однак переконливих доказів цього так і не було надано. Попри це імператорський флот пильно охороняє Топальську затоку, захищаючи купців від піратів, яких так і не вдалося остаточно викорінити. Імперці продовжують керувати прибережними містами, проте більшість із них мають корінних арґоніанців за радників. Ці арґоніанці, що відомі як архейни, також виконують функції губернаторів у сільських районах, які все ще становлять більшу частину Чорного Болота. Внутрішні болота знаходяться здебільшого поза імперським контролем, і достеменно невідомо, чи визнають там узагалі владу Імперії. 

Скасування рабства значно покращило відносини з Морровіндом, хоча прикордонні сутички тривають, оскільки арґоніанці почали повертати землі, втрачені під час Арнезійської війни. Надходили також повідомлення про дрібні зіткнення з імперськими військами вздовж узбережжя, проте вважається, що ці поодинокі інциденти не становлять реальної загрози.

Більш тривожною подією стала недавня втеча ув’язнених із грізної в’язниці Блекроуз. Хоча в’язницю згодом запечатали й укріпили всі вразливі місця, декільком найнебезпечнішим убивцям, крадіям і політичним бунтівникам уже вдалося втекти в болота. Вважається малоймовірним, що хтось із них міг вижити в жорстоких і смертельно небезпечних нетрях внутрішнього Чорного Болота.

Орсиніум

Батьківщина орків, Орсиніум, має складну і буремну історію. Фактично протягом більшої частини останніх двох тисячоліть він існував лише в мріях свого народу. Сучасний Орсиніум, який іноді називають Новим Орсиніумом, є другою спробою заснувати оркську батьківщину в Ротґарських горах. Перше таке утворення постало в Х столітті Другої ери як прихисток для орків, вигнаних із Високої Скелі, Сиродіїлу та Скайриму внаслідок експансії імперій людей і мерів.

Високо в горах, подалі від ворогів, оркський вождь Торуґ ґро-Іґрон зібрав свій народ. З кількох хатин постало постійне поселення, щойно до розпорошених по всьому Тамріелю орків дійшла звістка про нову цивілізацію, готову прийняти їх після років блукань. Якщо вірити міфу про Молоха, орки, або ж орсимери, були вигнанцями своєї землі вже понад двісті років; якщо ж ні, то їхнє злиденне існування тривало ще довше. Мрія про Орсиніум була надто прекрасною, щоб не намагатися її здійснити.

Об’єктивно оцінити, яким був перший Орсиніум, нині неможливо. Літописи того часу змальовують його як фортецю, де панували дикі закони і звідки здійснювалися набіги на сусідів уздовж річки Бйолсе. Натомість оркські історики описують його, як утопічний край сільського господарства та торгівлі. Істина, імовірно, десь посередині, але всі письмові та археологічні свідчення було знищено під час облоги Орсиніуму. Протягом тридцяти років об’єднані війська Даґґерфолу, Сентінелю та ордену ансеїв Діаґни намагалися пробити, здавалося б, неприступні мури королівства-фортеці Торуґа ґро-Іґрона. У 1Е 980 їм це нарешті вдалося, — усіх мешканців було винищено, а каміння міста розвіяно на порох.

Вигнання орсимерів виявилося тривалим і особливо згубним для самого духу їхнього народу. Їх і раніше не дуже шанували інші мешканці Тамріелю, але тепер, утративши будь-яку надію, вони в чужих очах перетворилися майже на чудовиськ. Упродовж наступних трьох тисяч років оркські провидці не раз намагалися заснувати нові вітчизни, проте всі ці спроби закінчувалися нападами і знищенням з боку сусідів, ще до того, як поселення встигали пустити коріння.

Лише у 3Е 399 ще один оркський провидець Ґортвоґ ґро-Наґорм здобув землі поблизу руїн старого Орсиніуму й розпочав будівництво нового міста для свого народу. Прикрашений статуями оркських героїв — зокрема Молоха та Торуґа — й зведений із заліза, Новий Орсиніум, здавалося, знову був приречений повторити долю попередника. Але Ґортвоґ виявився не лише політичним, а й дипломатичним генієм, і його держава розквітла. Після Дива Миру його території охоплюють значну частину центральної Високої Скелі, а прохання про надання Орсиніуму статусу повноцінної провінції нині перебуває на розгляді Імперської влади. Нещодавній союз із колишнім ворогом — Вейрестом — дає підстави сподіватися на стабільне майбутнє. 

Єдиною тривожною обставиною для Орсиніума лишається релігійний конфлікт, що назріває протягом останнього десятиліття. Традиційно орки вшановували даедричного володаря Малаката (Молоха) як свого покровителя. Ґортвоґ натомість відновив культ Тринімака — давнього героя орків, якого, за легендою, поглинула Боетія, і який перетворився на Малаката. Король орків вірить, що Тринімак все ще живий, а Малакат — окрема сутність, демон, чиєю метою було назавжди залишити орсимерів вигнанцями. Це переконання стало офіційною доктриною шаманів Орсиніума. Проте меншість традиціоналістів всередині Орсиніума, так само як і більшість орків поза його межами, вважають ці погляди єрессю. Навіть прихильники Ґортвоґа побоюються, що відмова від поклоніння даедричному князю Кривавої Клятви є вкрай небезпечною політикою.

Інші землі

Тамріель — лише одна з континентальних систем планети Нірн. Скільки ще їх існує загалом — сказати важко, адже моря Мундуса такі ж небезпечні для мандрівників, як і стежки Облівіону. Наведені нижче землі тією чи іншою мірою вплинули на Тамріель, але цілком імовірно, що десь далеко є й інші краї, які ще чекають на своє місце в майбутніх виданнях цього Путівника.

Альдмеріс

Про прабатьківщину ельфів майже нічого не відомо. Її місцезнаходження, природні умови, політичний устрій, вірування, навіть самий факт існування — усе це й досі є лише здогадками. Переклади зі прадавніх гобеленів і текстів, збережених у Кришталевій Вежі Саммерсету, дали лише найзагальніше уявлення про прекрасну, але надзвичайно дивну землю. На жодному з відомих зображень Альдмерісу немає ані дерев, ані будь-якого життя, окрім самих альдмерів. Він постає нескінченним містом, що зводилося поверх себе знову і знову, доки природа не зникла повністю. Найвищі вежі відводилися для поховання мертвих — традиція, що збереглася і у самій Кришталевій Вежі.
Що сталося з Альдмерісом після того, як ельфи залишили його й оселилися в Тамріелі, — чи не найдавніша з усіх відомих таємниць. Упродовж незліченних століть шукачі пригод вирушали на пошуки «Загубленого Альдмерісу» — і поверталися розчарованими, якщо взагалі поверталися. Дехто стверджує, що Альдмеріс був потоплений у морі розгніваними богами альдмерів. Інші ж переконані, що ельфійська батьківщина залишила Мундус і повернеться лише тоді, коли всі раси мерів знову об’єднаються в єдиний народ.

Трас

Коралове Королівство ще до появи писемних хронік було могутньою ворожою силою щодо острова Саммерсет. Як уже згадувалося раніше, слоади, ймовірно, колись навіть вважали Саммерсет частиною Трасу. Протягом тисячоліть ці громіздкі, слимакоподібні істоти, сумнозвісні своєю майстерністю в некромантії, тероризували альтмерів, викликаючи морських потвор уздовж узбережжя та беручи в облогу Скайвотч. Для неслухняних дітей високих ельфів материнського застереження, що їх заберуть слоади, було досить, аби ті кілька днів страждали від кошмарів. Однак, попри жах і спустошення, що походили з Трасу, про саму цю землю нам відомо напрочуд мало.
Перші карти, складені картографами, які наважилися доплисти до Трасу й повернулися живими, зображують групу з шістнадцяти островів, розташованих півколом, немов частково занурений кораловий атол. Протягом століть шпигуни створювали нові мапи, і кількість та розміри островів на них змінювалися. Це свідчить про те, що амфібійні слоади мають мінливе королівство, яке то розширюється, то звужується — чия суходільна маса то збільшується, то зменшується — чи то внаслідок припливів, чи через інші, значно менш природні чинники. Найбільший острів, який на найновіших картах має назву Агоніо, видається найстабільнішим, хоча на пізніших мапах він значно більший, ніж на ранніх.

Однак справжню й незмінну сутність Трасу картографи не могли б збагнути, дивлячись лише на суходіл над морською поверхнею. Чимало альтмерів потрапляли в полон до слоадів, і лише одиницям удалося втекти та розповісти про каламутну солонувату лагуну в центрі островного архіпелагу. Там ці плавучі істоти здатні відносно швидко й напрочуд граціозно пересуватися складною мережею коралових утворень і давніх затонулих кораблів.
Вплив Трасу відчувався далеко за межами його власних володінь. Трасійська чума, що в 2260 році Першої ери винищила значну частину населення Тамріелю, стала їхньою найжахливішою атакою на материк, хоча літописи згадують і про інші, значно підступніші дії. Коли редгарди прибули до Тамріеля в 1Е 808 році, вони принесли із собою звичай ховати злочинців на прибережних островах, аби їхні злі духи не тривожили живих. Слоади скористалися цими прибережними кладовищами, перетворивши їх на зручні лабораторії для своєї некромантії. Редгарди зуміли відбити нападників, проте повідомлення про слоадів, що мешкають поблизу заселених земель — від Строс-М’Кая до Абібон-Ґори, — з’являлися аж до Третьої ери.
Останні тридцять років західні моря залишаються спокійними, а союзник слоадів — так званий Король Хробаків, Маннімарко — також перестав турбувати Тамріель. Можливо, вони разом знову поповзли у свої темні моря. Це — найоптимістичніше з припущень.

Йокуда

Серед споконвічних батьківщин народів Тамріеля ми знаємо набагато більше про Йокуду, ніж про інші — Альдмеріс та Атмору. Йокуданці прибули на береги Воленфелла (нині Гаммерфелла) в Першу еру, в часи, коли літописці вже були уважнішими до фактів і менш схильними до прикрашання дійсності. Вони принесли із собою камені пам’яті та багату культурну спадщину, якою з гордістю ділилися у своїх епічних переказах.
Йокуданського континенту більше не існує, але колись це була земля, де суворі кам’янисті пагорби поєднувалися з плідним розвитком землеробства, політики та воєнного мистецтва. Суворі умови добре загартували йокуданців і підготували їх до життя в Тамріелі. Громадянські війни в Йокуді IV та VIII століть підготували їх до майбутніх конфліктів, а негостинна пустеля Воленфелла почала давати плоди й зерно лише завдяки досвіду, набутому на ще більш посушливій батьківщині.
Досі точаться суперечки про природу катастрофи, що знищила Йокуду. Землетруси не були рідкістю в історії континенту, і чимало дослідників вважають, що його загибель спричинила серія природних катастрофічних поштовхів у самих підвалинах землі. Інші припускають, що катастрофа мала людське походження. Під час останньої громадянської війни угруповання відступників-ансеїв, відоме як Гірадірґ, за переказами, володіло магією каменю. Коли їх розгромили в битві 1Е 792 року, вони, як твердять легенди, помстилися всій землі, знищивши те, чим ніколи не змогли володіти.

Піандонея

Колись вважалося, що маормери з Піандонеї були вигнанцями з острова Саммерсет. Втім, хоча маормери, ймовірно, й походили від спільних альдмерських предків, із Саммерсетом їх нічого не пов’язувало.

Переклади гобеленів у Кришталевій Вежі свідчать про значно давнішу ворожнечу. Маормери, найімовірніше, відокремилися від стародавніх альдмерів не на Саммерсеті, а ще раніше — на своїй первісній батьківщині, в Альдмерісі.

За легендою, їхній лідер і самопроголошений «король» Оргнум був надзвичайно багатим альдмерським аристократом, який використав свої статки, щоб підняти повстання проти чинної влади. За це його разом із послідовниками було заслано до місця, відокремленого від Альдмерісу непроникним туманом, — Піандонеї, «Завіси туману». Цей туман виявився настільки непрохідним, що послідовники Оргнума більше ніколи не турбували своїх колишніх співвітчизників. Утім, Саммерсету — новій альдмерській батьківщині — пощастило значно менше.

Протягом більшої частини історії Саммерсету маормери здійснювали напади на своїх альдмерских племінників. Кожну з цих битв очолював сам Орґнум, який, схоже, не лише безсмертний, а й із кожним століттям стає дедалі молодшим. Наскільки відомо співробітникам Імперського географічного товариства, жоден історик так і не підрахував ані кількості воєн, ані різноманіття стратегій, застосованих проти Саммерсету. Проте кожна з них, хай якою винахідливою вона була, зрештою зазнавала поразки.

Одна з атак заслуговує на особливу увагу, адже саме вона дала нам єдине уявлення про справжній ландшафт Піандонеї. У 2Е 486 році невеликий флот маормерів було помічено біля узбережжя Алінора, і король Гіделіт наказав своєму флоту розпочати переслідування. Військово-морські сили рушили за кораблями через незвідані води й потрапили в засідку вже на самій Піандонеї. Більшість флоту Алінору була знищена, але одному військовому кораблю вдалося повернутися до Саммерсету й описати цю землю як «морські джунглі». Величезні плато, вкриті рослинністю, утворюють лабіринти навколо океанських долин. Хвилясті сплетіння водоростей затримують усі кораблі, окрім суден маормерів, і водночас слугують добре замаскованим прихистком для морських зміїв, які є охоронцями Оргнума й іноді служать йому верховими істотами. Туманні бурі накочуються на суходіл, ще більше заважаючи орієнтуватися. Те, що бодай один корабель зміг вижити після цієї подорожі, є свідченням морського генія альтмерів.

Останній задокументований випадок появи маормерів датується 3Е 110 роком, часом Війни за Острів. За переказами, буря, викликана псижиками з Артейума, настільки спустошила флот Оргнума, що він більше ніколи не зміг зібрати достатньо сил, аби наважитися на ще одну битву. Південні тумани не відкривають нічого, що могло б підтвердити або спростувати цю думку, але надія залишається.

Акавір

Трас і Піандонея протягом тисячоліть були непримиренними ворогами Саммерсета й частин західного Тамріеля, але найнебезпечнішим супротивником — і найвпливовішою чужинською культурою із часів приходу альдмерів і атморанців був Акавір. Ця загадкова країна на сході Тамріеля неодноразово виступала нашим супротивником, проте й досі ми знаємо про неї вкрай мало.

Вперше в історичних джерелах акавірці з’являються як пірати — і тепер ми можемо припустити, що вони були також розвідниками майбутніх вторгнень. Кораблі, укомплектовані дивними звіринами, приголомшували й жахали перших мешканців Тамріеля. Сучасні дослідники знаходять згадки про піратів із щуроподібними рисами, а також про інших, схожих на собак, що може свідчити про ще не відкриті або вже зниклі культури Акавіру. Звичайно, є ще дракони, найнебезпечніші й найпрекрасніші колишні діти Акавіру. Недарма сама назва «Акавір» означає «Країна драконів».

У 2703 році Першої ери Тамріель уперше зіткнувся з організованою армадою тсейчі, так званих «акавірських змієлюдей», і відповів на цей виклик гучною перемогою в Блідому переході Скайриму. Імператор Реман був настільки вражений екзотичною зброєю та бойовою майстерністю переможених ворогів, що дозволив їм — разом зі своїми спадкоємцями — піднестися з полонених до радників Другої Імперії Тамріеля. Зрештою, після смерті імператора Ремана III у 2920 році, вони стали Потентатами Тамріеля, і переможені акавірці правили цією землею понад чотири століття.

Саме з цієї епохи походить більшість відомостей, які ми маємо про Акавір. Окрім тсейчі, ця земля, за переказами, є домівкою для кількох інших дивних і звіроподібних істот: мавполюдей Танґ Мо, снігових демонів Камаль та тигродраконів Ка По’Тун. Слід зауважити, що жодну з цих рас сучасні вчені ніколи не спостерігали безпосередньо. Хоча збережені оповіді про акавірського потентата детально їх описують, важко сказати, наскільки буквально ці свідчення варто сприймати, з огляду на можливі помилки перекладу складної мови тсейчі.

Багато століть по тому Тамріель знову зіткнувся з акавірською загрозою, коли імператор Уріель V — військовий геній за будь-якими мірками — виявився настільки амбітним, що наважився на вторгнення в Акавір, спираючись на розвіддані тсейчі ще з Другої ери. Це завершилася катастрофою, і у 3Е 290 році імператор і вся його армія загинули в Акавірі в битві при Іоніті..

Хоча наші конфлікти з Акавіром, імовірно, ще далеко не закінчені, їхній вплив на культуру Тамріеля не був однозначно негативним. Екзотична зброя та обладунки, які вони використовували в Першій ері, згодом перейняли воїни по всьому континенту, а їхній дракон став одним із наймогутніших символів Імперії Септима.

Атмора

Протягом сотень років Меретичної ери загарбники з крижаних земель Атмори перетинали Море Привидів, щоб вторгнутися в Тамріель. Після кількох поколінь життя на нашій землі вони стали предками сучасних нордів, сиродіїльців і бретонів. Останнє вторгнення — якщо так можна назвати два кораблі, в основному наповнені трупами, які благали про притулок у порту — відбулося в 68 році Першої ери. Опис землі, яку залишили ці нападники, з роками радикально змінювався, що змусило багатьох повірити, що вона поступово вмирала, задушена морозом. Сучасні експедиції змальовують її як край вічної зими, з мізерними ознаками життя і без будь-яких слідів людського поселення. Те населення, яке не встигло втекти до Тамріеля, без сумніву, загинуло від клімату, що невпинно погіршувався ще багато століть тому.

Навіть до остаточного наступу морозів Атмора, вочевидь, не була землею з помірним кліматом. Ранні недійські народи, які прийшли з Атмори, були мисливцями й не мали знань про землеробство. Край, де кожен мешканець був хижаком, безперечно, гарантував виживання лише найжорстокішим і найдикішим. Неважко побачити, як ці риси передалися загарбникам, а згодом відбилися й у самій природі Арени Тамріеля.

Додаток 1:

Імперський перепис володарів Даедра

Азура, Володарка Смеркання і Світання, утримує царину Місяцетіні — край напівтонів і напівдумок, занурений у вічний присмерк. Історично найчастішими відвідувачами цього острова були данмери зі східного Морровінду та хаджити з Ельсвейру — два народи, що обидва мають особливу прихильність до Матері Іманентності, хоч і йдуть до неї різними шляхами. На момент написання цього тексту стабільні брами до Місяцетіні лишаються зачиненими вже кілька років. Чи це пов’язано з незаконними подіями в залі Гоґітум у столиці, чи є лише черговою примхою самої Азури — достеменно невідомо. Найвідомішою ж її дією останніх часів стало Втілення Нереваріна — тема надто об’ємна для цього видання, але її наслідки відчутні й нині.

Боетія, знаний як Князь Інтриг, знову перейменував свою країну хитросплетених змов та зрад. Колишня Зміїна Гора нині зветься Часткою Привласнення — царина, яку краще оминути тим, хто не живе у світі чаро-політики. Боетія, як і його спільниця Азура, високо шанується колишніми послідовниками Храму Трибуналу, однак його підкульти вкорінились майже в кожному значному осередку світської влади. Його традиційне свято припадає на 2 день сонцезаходу, коли укладається безліч угод — як між царями, так і між простолюдом.

Клавікус Вайл, дитя-божество Ранкової Зорі, надає своїм землям химерного спокою, що, як не дивно, цілком відповідає його сферам глузування і зраджених клятв. Якою формою насправді є ці поняття — зрозуміти важко. Можливо, створивши свою царину у вигляді ідилічної сільської місцевості, Князь лише підкреслює своє головне втілення — силу умиротворення, що приходить через здійснення бажань. Лише найміцнішим слугам Імператора радять укладати угоди з Клавікусом — і навіть їм не радять куштувати з Гіркої Чаші.

Гермеус Мора, «Садівник Людства», твердить, що є одним із найдавніших Князів, народженим із відкинутих ідей, використаних під час створення смертності в Мундусі. Імперські мананавти підтверджують, що його вплив на долю і час — справжній і безсумнівний, що напряму пов’язує його з Акатошем, головою Дев’яти. Оскільки Акатош є первинним духом часу, чиїм явленням було зумовлене створення світу, можливо, Гермеус Мора і справді каже правду. Втім, за волею Його Величності Уріеля VII, будь-яке вшанування цього Даедричного Князя дозволене лише в офіційний день 5-го числа Першого збіжжя. «Усе інше — мінливість».

Мисливські Угіддя Гірсина закриті згідно з рішенням Ради старійшин до подальшого розпорядження. Згадуються тут лише задля повноти картини.

Малакат утримує найбільш важкодоступну з обжитих царин Облівіону — Попільну Яму. Як покровитель вигнанців і знедолених, він цілком логічно сховав вхід до свого домену в потаємних місцях. Орсиніум, королівство орків, виявляє до Малаката найглибшу повагу, що дивує, зважаючи на загальне оркське неприйняття даедричних духів. Можливо, чутки про те, що Малакат — не справжній даедрот, а ув’язнений етеричний дух, — правдиві. Для Князя Вигнання бути вигнанцем самому було б вельми доречно.

Мерунес Даґон, Володар лез, неодноразово доводив, що є ворогом Імперії. З грізною подобою і короною з м’ятого міді, чотирирукий Князь Руйнування несе війну, лихі чутки й силу зброї на кордони Мундусу. Після різанини біля Загатної брами та знову — при Квачі, коли його відкинули бойові маги 33-го легіону, Даґон був повернутий до Облівіону. Проте зорі свідчать, що його завзятість не знала поразок. Усі герої Сиродіїла покликані стояти на варті проти його таємних агентів.

Мефала має численні й заплутані царини в Облівіоні, поєднані між собою величезними примарними павутинами магії. Усі вони присвячені її сферам — сексу й таємного вбивства. Подібну структуру мають і численні езотеричні культи, що поклоняються їй по всьому Тамріелю — агато з них заборонені Імперським законом. Її образ — багатоликий і затінений, навіть тоді, коли вона з’являється серед натовпів у своїх храмах під час морозопаду.

Меридія володіє об’єднаними землями в Облівіоні, що відомі як Кольорові Кімнати. Ще один Князь, чиє походження може не бути цілковито позамундусним, Меридія неодноразово пов’язувалася з Маґнусом-Сонцем. Найвідомішим джерелом цього зв’язку є Трактат Мерид-Нунди, де Меридію зображено блудною дочкою Сонця, вигнаною з небес за зв’язки із забороненим спектром.

Молаґ Бал, Король Розбрату, поступається у ворожнечі до Імперії лише своєму братові, Князеві Даґону. Його царина — м’ясницькі зали й рабовласницькі загони Холодної Гавані, що не знають жалю ні до випадкових мандрівників, ні до тих, хто прибув туди навмисно. Те, що Молаг Бал має власне свято, пояснюється лише древньою угодою, за якою він нібито надав свою пекельну силу для створення перших самоцвітів душ.

Дрібочуча Порожнеча Наміри закрита згідно з рішенням Ради старійшин до подальшого розпорядження. Згадуються тут лише задля повноти картини.

Ноктюрнал визнана майже всією облівіонською знаттю як Ур-дра. Як мати ночі, вона стверджує, що є відображенням самої Першопорожнечі, і загалом вважається розсудливим зміцнити цю заяву у вечірніх молитвах.

Ями Периїта завжди були недосяжні для смертних. Наші знання про них походять винятково з повідомлень інших зловісних Князів. Кажуть, що Периїт охороняє найнижчі щаблі Облівіону, а його заклиначам належить сприймати його схожість з Акатошем як первісний і химерний жарт.

Санґвін, Князь гедонізму, володарює над не менш як десятьма на десять тисячами «кишень задоволення» в Порожнечі. Оскільки свята та пиятика підпадають під його вплив, він був улюбленцем багатьох Імператорів ще із часів заснування Імперії. Записи свідчать, що він навіть перебував у Білозолотій Вежі за часів правління Ремана Сиродіїла та долучався до сумнівного укладання свят Крендалі, чия вульгарність мало сприяла Імперському проникненню в Алінор та інші землі Саммерсету.

Притулки божевільних Шеогората закриті згідно з рішенням Ради старійшин до подальшого розпорядження. Згадуються тут лише задля повноти картини.

Верніма, Князь Знамення і Сну, має особливий магеографічний зв’язок із Мундусом, адже смертні нерідко потрапляють до її царин навіть без жодного стороннього втручання. Традиційна жертва Вернімі приноситься 10 дня сонцестою, однак, як і з більшістю духів удачі, молитви до цього Князя трапляються доволі часто — і не завжди перед сном.

Автори оригінального тексту:
— Ted Peterson
— Michael Kirkbride

Переклад і редакція: TES_UA

Цей текст є неофіційним, некомерційним фанатським перекладом оригінального видання The Pocket Guide to the Empire, Third Edition, створеного у межах всесвіту The Elder Scrolls.

Усі права на оригінальний текст, світ, персонажів і торговельні марки належать Bethesda Softworks LLC та ZeniMax Media Inc.
Цей переклад не є офіційним і не має на меті замінити або комерційно розповсюджуватись.

Окрема подяка:
— The Imperial Library
— Resdaine
— EmilGregor