Лютує війна супроти рабів Пекла, і дивні видіння мучать благословенних Небесами вірян по всій землі. Посланці Божі дарують праведникам та праведницям одкровення. Мічені стигматами сестри священних орденів, з повеління ангелів, беруть до рук меча й хреста. Грішники прагнуть спокути, при смерті забравши із собою до потойбіччя якомога більше прислужників диявола.
Відтак линуть вони, скажені й скалічені, богоугодні й винуваті, до пророків та пророчиць. Постають із них ходи окопних паломників – розрізнені загони, які слідом за пророками Господа слідують на передову. У битві немає рівних їхній фанатичній люті, один за одним вони кидаються на єретиків, озброєні першим-ліпшим, що трапилося під руку – від старезних мушкетів до пуг та пляшок з запальною сумішшю.
Офіційно Святий Престол паломників ніколи не визнавав, утім хрестові походи Церква все одно благословляє. Відтак стали паломницькі ходи невід'ємним явищем на полях битв. Прямують вони шляхом, торованим видіннями пророків та вказаним батогами карателів. Сповнені Божого страху біжать Нічийною Землею в самогубчих атаках на вражі позиції.
Більшість паломників ніколи військовому ремеслу не навчалися, але варто їм зодягти залізного капірота і не злякають їх більше жодні демони з найглибших Пекельних больґій. Навіть зі смертю не завжди добігає кінця їхній шлях. Часом Сьомий Мета-Христос повертає до бою гідних того паломників у подобі мучеників-покутників – воїнів поміж Небом та Землею, яких не лякає біль ані від кулі, ані від багнета.
Смертельна небезпека цих мучеників поступається хіба стигмонахиням – нечисленним святим сестрам із тілесними ранами, один в один схожими на рани Третього Мета-Христа, їхнього покровителя. Не дарма знані стигмонахині неперевершеними у ближньому бою. Кожна пролита крапля крові не позбавляє їх сил, а натомість лиш додає свіжих. Палка відданість перенесеним колись Господом страстям дарує їм могуть й витривалість незнані звичайними смертними. З мечами та пістолетами наголо, безстрашно крокують вони Нічийною Землею. До Спасителя звернені їхні молитви по нові рани. Рани, що роблять з них справжнє утілення Господньої кари.
Попереду гонять паломники церковних в'язнів – або полонених ворогів істинної віри, примушених до останнього акту каяття, або ж грішників, які добровільно прагнуть спасіння. Кожного обвішено потужною вибухівкою, готовою до підриву щойно ті опиняться між порядків противника. Мчать ці нещасні полем бійні з надією чи то дивом вціліти в огні й утекти, чи забрати на той світ якомога більше слуг Люцифера. Наміри кожному диктує власна віра.
Наймогутніші паломницькі ходи супроводжує святиня анахорета – сталевий велетень три метри заввишки, живий вівтар війни, практично невразливий до будь-яких пошкоджень. Усередині святиня вкрита шипами та загостреними гаками. Монахові, який керує цим здоровилом, вони завдають постійних мук, однак йому це велика радість бо страждає він подібно своєму Господу. Озброєно святиню масивним адамантовим колесом Катерини, здатним розчавити всякого єретика чи грішника на криваве місиво. Рештки жертв потім прибивають до цього колеса в пересторогу іншим.
Існує безліч розмаїтих ход окопних паломників. Покутники Праведної Помсти клянуться ім'ям святої Ольги та йдуть на єретиків з вогнеметами чи запалювальними набоями. Паломники Залізного Шляху шанують святу Риту Кашійську, за зброю мають молот, келеп, булаву й палицю, а на честь покровительки забивають собі в черепи цвяхи. Фіванські легіонери Риму нанизують голови єретиків на власні корогви у спомин про святого Маврикія, б'ються переважно мечами й клинками та мають межи собою змагання за кількість здобутих голів.
Паломники ходи Священного Страждання знамениті особливою пристрастю до ближньому бою. Лати вони укривають іконами, а щити прикрашають образами святих – на позір таке собі, але в бою не бере навіть кулеметна черга. Ці ж паломники носять з собою жорна, які прив'язують до ший грішників перш ніж втопити тих у багнюці й крові Нічийної Землі.
