“Рука Господа швидка на кару та повільна на нагороду. Так ми ставимося й до вас, майбутніх знарядь Священної війни”.
Каратель Оведедом Правдовидець, звернення до новобранців Фіванського легіону.
Бодай генерали Нової Антиохії та серани єретиків часто не зважають на окопних паломників, маючи тих за неорганізований набрід, роки жорстоких боїв та болісні уроки передової зробили з них напрочуд ефективну силу Великої війни.
З усіх вірних теренів, та не лише, йдуть люди доєднатися окопних паломників. Причини такого доленосного рішення завжди різні, кожен охочий несе на серці власні провини чи праведний запал. Одні прагнуть спокути за істині чи уявні проступки супроти Всевишнього. Інших веде бажання умертвити плоть й очистити душу, притлумивши гріховне тіло болем та муками війни.
Церква не схвалює та не визнає офіційно вчення ход паломників. Більшість її провідних богословів охрестили паломницькі вірування гетеродоксією й відкрито засуджують проповіді їхніх пророків. Утім мало справжніх дій спрямовує Церква на придушення широкої популярності руху окопних паломників, зрештою лють його переважно націлена на слуг Пекла. Багато вчених також підозрюють, що певні аж надто запальні демагоги й красномовні вожді, які за інших обставин спричинили би неабиякі заворушення між простого люду, знаходять собі натомість дім (та могилу) в лавах окопних паломників – чим позбавляють Церкву та мирську владу зайвого клопоту від їх переслідувань.
Щодня прибувають нові охочі до таборів та станів паломницьких ход. Найпершим ж ділом мусять вони віддати усі свої мирські скарби (від грошей до землі, доходів та цінностей) старійшинам паломництва, оскільки невситима потреба коштів Великої війни. Мають окопні паломники й інші джерела доходів – родини новачків часто підтримують своїх коханих матеріальними пожертвами, а деінде паломники навіть присвоюють річну папську данину, до неабиякої прикрості місцевих церковників.
Далі карателі швиденько розподіляють новобранців на посади, де їхні навички принесуть якомога більше користі усій громаді. Новачків з військовим вишколом за плечима (а ще краще – службою на фронті) залучають тренувати інших. Здібних до техніки ставлять до зброярень військового паломництва. Небагатьох учених, які заглибоко ковтнули з чаші Господньої та навмисне зреклися наукового життя, надсилають трудитися у бойових лабораторіях, прихованих серед Нічийної Землі. Окопні паломники не марнують жодної навички, таланту чи сили, здатних послужити ході. Декого бува таврують надто грішним для вступу до їхніх лав. Таких засуджують до долі церковних в'язнів. Шукати спокути належно їм беззбройними на полі бою, з руками стягнутими колючими ланцюгами та однією надією на спасіння – самопожертвою крізь підрив вибухівки, благословенної пророками війни.
Озброїти свою численну паству – для пророків завдання не з легких. Цивільна зброя, від дробовиків до мушкетонів, не затримується в арсеналах надовго. Велетенські утятниці, мисливські рушниці, зазвичай прикріплені до човнів, стають на роль важкої підтримки, хоч стрільба з них вкрай небезпечна для самих стрільців. Добровольці з числа колишніх звичайних солдатів крім, авжеж, віри приносять і свою штатну гвинтівку, викуплену за правом по закінченню семирічного терміну служби.
У гонитві за забороненим спорядженням окопні паломники не цураються й чорної торгівлі. Кулемети, автоматичні пістолети та пістолети-кулемети попри важкодоступність неабияк ними цінуються. Безперестанку вишукують їхні провідники також боєприпаси, пігулки мученика та вибухівку. Надзвичайно дорогими є механічні компоненти для ремонту й обслуговування шанованих святинь анахоретів, догляд за якими є для кожної ходи священним обов'язком. Та понад усе цінують окопні паломники забраковані Церквою зразки плоті й крові Мета-Христа, а також хімічні сполуки, викрадені з величних Домів Навчання султанату. Створення власних причасників – найвищий пріоритет більшості ход через їхню могуть на полі битви та виправдання віри паломників самим своїм існуванням.
Якщо ж грошви забракло, а сховки Нічийної Землі спорожніли, вдаються паломники до інших засобів. Скажімо, звичним ділом є порпатись на бойовищах у пошуках зброї, обладунків, припасів та цінностей. Найпалкіші загони часом здійснюють зухвалі рейди на склади боєприпасів та зброярні Нової Антиохії чи султанату, утім переважність обмежується зняттям спорядження з полеглих та зібранням артилерійських снарядів для переробки на власну вибухівку.
У стінах саморобних лабораторій та хімічних майстерень паломники з бодай якимись науковими знаннями експериментують із дозуваннями й домішками для створення причасників. Здебільшого подібні спроби завершуються болісною смертю потенційного причасника, та добровольців завжди удосталь. На додачу там виготовляють запальну суміш (винайдену фінськими паломниками для боротьби з крижаними демонами півночі), заряди для протитанкових молотів та вибухові пристрої для церковних в'язнів.
На землях Священної Римської імперії селянам заборонено носити будь-яку зброю. Відтак застосовує тамтешній люд бойові хрести – металеві снаряди у формі розп'яття. Окопні паломники невтомно з ними тренуються, а дехто навіть досяг ледь чи не надприродної точності. Бодай примітивні, виявилися ці хрести незгірше гранат та гвинтівок.
Позбавлені важкої артилерійської підтримки Нової Антиохії чи султанату, паломники натомість опанували мистецтво тримати ворога якомога ближче – таким чином перевага його хитромудрої стрілецької зброї вже ніяк не допоможе. Тоді схиляються в інший бік терези, адже у несамовитій та кривавій січі на окопних кийках, пістолетах, клинках й чистім шаленстві, рівних їм небагато.
Більшість звичайних солдатів вірян, з цілком зрозумілих причин, боїться самої тільки думки про ближній бій із жахіттями Шляху Звіра чи неживими рабами культу Чорного Ґрааля, та паломниками цей надприродний страх незнаний. Усе завдяки захисту славнозвісних залізних капіротів, формою й оздобою відповідних сакральній геометрії святого Губерта. Окопний паломник радо кинеться на жахливу почвару Вельзевула з бойовими псалмами на вустах – навіть коли попереду чекає майже певна загибель.
Ілюстрація Мартіна Мак-Коя.
