Ілларіон Павлюк “Я бачу, вас цікавить пітьма”
7/10
Соковита.
Це перше слово, яке спадає на думку, коли намагаєшся описати цю книжку.
Текст неймовірно сповнений поетичними описами, а про метафори й образи з різних міфологій певно можна розмовляти годинами, смакуючи кожну з них, як цукерки з коробки. Окремою приємністю для мене стали алюзії на Алісу в Країні Див.
У чому точно не можна відмовити цьому твору, так це в цікавості. Сюжет несе читача закрученим потоком, де постійно виринають нові і нові деталі, нові історії, що переплітаються собою в зміїне кубло. Персонажі – ніби абсолютно кожен має реальний прототип. Вони об’ємні, всі до одного. Навіть ті, хто в сюжеті ледь-ледь виринає, ніколи не були описані однобоко.
Головний герой – Андрій, від самого початку продирався крізь “байдужість” з усіх боків, в усіх її найогидніших формах. Ми ще на самому початку розуміємо, що головний антогоніст твору це саме вона, але це повторюється із розділу в розділ, розжовується і спочатку кладеться читачеві до рота, а потім вже пхається в горлянку. Під кінець книги мораль, яку до нас доносить автор вже відверто важко сприймати, бо ми чуємо одне й те саме по колу, у сотий раз: “байдужісь це погано”.
Може через це, а може через те, що твір сам по собі доволі об’ємний, весь фінал сприймається наче висмоктаний з пальця. Історія протирічить своїм власним правилам, заради “доброго” фіналу. Крім того, автор максимально чітко висловлює особисту мораль. Якщо вона раптом виявиться вам не близькою, то доведеться просто прийняти це. Варіантів не буде.
І хоч як би сильно мені не подобався стиль тексту, останні сторінок сто мене просто змучили.
Особисто я маю великі сумніви, чи виникне в мене бажання читати ще щось з творів цього автора. Не зважаючи на те, що сам текст написаний просто розкішно, сюжет багаторівневий настільки, що навіть не хочеться про нього розповідати (аби не вкрасти враження в потенційного читача), але після себе ця книга залишила мені втому і легке розчарування. Питань набагато більше ніж відповідей, а ті з них, що ми таки отримуємо – залишили вкрай неоднозначне враження.
На моменті з “комою” взагалі виникла думка, що я абсолютно дарма читала цю книгу. Дякувати автору, це була лиш одна з петель, а не магістральний поворот у сюжеті.
На мою думку цю книгу безперечно варто читати, але задля естетичної та філософської складової, а не детективної.
