Прочитане за листопад – класика Вахи, старий і новий фемінізм, паршива романтика, про літераторів та літературу, дитячий, борщевий, манґо-ґошний, алкоголічний комікси, японська класика, релігійний постмодерн, фантастичний нацизм, труднощі контактів з дорослими та інопланетянами.
Ден Абнетт "Сходження Гора".
Ваха - то дуже велика історія. А "Сходження Гора" – се перша частина Єресі Гора, довгого циклу на двадцять п'ять книжок, з яких Абнетт написав першу, сьому, п'ятнадцяту та дев'ятнадцяту. І, схоже, що тільки їх я й буду читати не в скороченій версії з Вікі.
Книжка складається з трьох частин і, ну так, поговоримо про них по черзі. Бо книжка більше нагадує не роман, а дві з половиною оповіді.
Ошуканий. Є планетарна система заселена людьми, які вірять в "Імператора". Але є нюанс, у них вже є "Імператор", але він фейковий. Тож "Місячним Вовкам" під керунком Гора треба максимально ефективно та безкровно захопити систему. Все йде по плану, і поки все йде по плану більшу частку діалогів можна заміняти на "Ауф" "Ауф-ауф" без особливої втрати змісту. Але, ближче до кінця починається щось цікаве. Бо то я вумна і до "Сходження Гора" читала Айзенгорна, тож знаю про витребеньки Хаосу. А космодесант ніхуя не шарить. Тож поки я читаю пригоди у філіалі Лавкрафта з обличчям "а чого ви такі тупі?", місцеві реально не шарять що трапляється. Але я розумна. В якийсь момент до мене доперло, що це не вони тупі, а я не врахувала різницю між 30к та 40к і недооцінила геній тупості Імператора. Ну й гаразд. Атмосфера нерозуміння ситуації персонажами та читачем була прекрасна у своїй тотожності.
Братство в павутині. Друга історія ніяк не пов'язана з першою. Вона йде після першої й це все. Якщо в першій історії був ледь не горорний саспенс, то тут... тут є мнєсо. Піу-піу, болтер-порно, бензопило-порно (все ще не можу вловити, в чому різниця між пиломечем та бензопилою?), героїчний космодесант на планеті жуків та з'ява людо-ельфів (вони розумні, вони з ксеносами домовляються якщо ті нормальні, або ув'язнюють їх на окремих планетах без можливості виповзти в космос, якщо ті агресивні) з питанням "І нашо ви трощите заповідник?". Чудовий сюжетний пароксизм. Якщо без сарказму - історія теж гарна. Нічого неймовірного, але гарне бойове космічне фентезі.
Жахливий Саґіттарій. Це не історія. Це синопсис лорних моментів про контакт Гора з людо-ельфами. В кінці всі почали шмаляти, бо так сказав сюжет. Власне ця історія є гарним прикладом того, чому не варто лізти в ті книжки, які писав не Абнетт. Бо там, підозрюю, буде гірше.
Але найкраще мене чекало в післямові Абнетта. Авторські інсинуації про пейринг Санґвінія та Анґрона - неоціненні. І так, я загуглила хто такий Анґрон. Смішний жарт про двох крилоляпалок.
Про технічні моменти. Окрім обкладинки, всередині книги є ще п'ять чорно-білих малюнків. Один із них буде нижче.
Сильвія Плат "Під скляним ковпаком".
Про авторку. Життє Сильвії Плат було тєжким. Для тєжкості вистачає тупо того, що вона жил в Америці в XX-му сторіччі. Татусь панночки Сильвії формально був не недільним, а реально дітей до нього випускали на двадцять хвилин у день та й зась. А потім ще татко помер, бо був ідіотом штибу Стіва Джобса. А отже що? А отже у нас є комбо юної поетки. Якою й стала пані Сильвія. Але, сьогодні ми будемо говорити про її автобіографічний прозовий роман про першу спробу суїциду. Безрезультатну, як ви можете здогадатися. Але, не хвилюйтеся. Через місяць після публікації роману Плат зробила другу, вже успішну спробу самогубства. Ще самогубцями були – коханка чоловіка Сильвії Плат та подруга Сильвії Плат. Якщо що, коли я писала про тєжке життє, то то був не сарказм. То була сувора правда життя.
"– Куди ви зараз?
Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здавався багатонадійним, тож я передумала.
– Додому."
Про сюжет. "Під скляним ковпаком" розказує про життя Естер Грінвуд, дівчини, що стажується в Нью-Йоркському журналі; живе в жіночому гуртожитку; прифігіває з гламурного життя; намагається інтегрувати себе в гламурне життя; потерпає від невдач та моральних страждань; і все це з роздумами, типовими навіть для сучасних дівчат з провінції, що опинилися у великому місті. І це тільки початок. Бо далі панночка Естер повертається додому не здобувши неймовірного успіху; в неї тихо їде дах (тихо, себто на се ніхто не звертає увагу); вона намагається самовбитися підозріло схоже з першою спробою самогубства пані Плат; потрапляє до кількох психіатричних клінік де спізнає радості лікування електрикою, але (!) не лоботомією (тутечки радісно поплескайте в долоньки); більш-менш вичухується; успішно (так, але є нюанси) втрачає цноту. Знаєте чим закінчується роман? Вершиною позитиву. Інша дівчина з лікарні, яка, здавалося б, також вилікувалась, закінчує життя самогубством.
"Зазвичай, коли добряче знудить, миттєво легшає. Ми обійнялися, попрощались і розійшлися в протилежні кінці коридора, щоб улягтись у своїх кімнатах. Тільки спільний напад нудоти здатен так швидко зробити двох людей добрими друзями."
Що ж то таке "Під скляним ковпаком"? Трохи фактів. Початково роман видався під псевдонімом. В Америці його відмовились видати, бо надто відвертий та особистий. Мати Сильвії Плат запевняла, що доця точно хтіла написати ще й другу частину, де події розказувалися б не викривленими "скляним ковпаком"/проблемами з психікою. Феміністки взяли роман за маніфест, який ілюструє проблеми 50-х. Трохи не фактів. Роман поділяється на дві частини. Початок – це доволі кумедний та іронічний характерно англійський роман. Кінець… Якщо вам не хочеться вийти у вікно, то це вже успіх. Читається книга легко. Першою половиною гарно ілюструє жіночу проблематику, яка є й зараз. За правдивість другої половини нічого сказати не можу, я в такій ситуації не була.
"Після численних надривних спроб з'ясувати призначення різних ложок і виделок я виявила: якщо за столом утнути щось не те, але зробити це дещо зухвало, начебто із цілковитою впевненістю, що все робиш правильно, – тобі нічого не буде й ніхто не вважатиме тебе невігласкою чи нечемою. Усі сприйматимуть тебе як велику дотепницю й оригіналку."
Про українські видання. Окрім "Під скляним ковпаком" (частково іронічно меметичного), українською вийшло ще дві… ееее… два твори авторства Сильвії Плат. ВСЛ видавав дитячу книжку "Кухня пані Вишеньки. І, в добірці віршів американських поетів та поеток є аж цілий один вірш Плат. Іронічна ситуація. Пані відома віршами, які в наших широтах фіг прочитаєш.
Про технічне. Книжка надзвичайно багато ілюстровано. І багато, це прямо от дууже багацько. В книзі двадцять розділів і в кожному є як мінімум дві ілюстрації. Так, це своєрідна сепія, а не повноколірні ілюстрації, як в Неба, та все ж. Особливо зважаючи на те, що ВСЛ хоче вполовину менше грошей, аніж Небо за Маас, в якій теж не те щоб сильно кольорові ілюстрації.
Микола Ябченко, Юлія Вус, Іван Кипібіда "Коротка історія українського фемінізму".
Головний недолік "Короткої історії українського фемінізму" – вона рілі коротка. Комікс розказує про питомо український фемінізм, який іноді випереджає західний, просто менш відомий. Починається все з другої половини XIX-го сторіччя й через визначні мистецькі постаті та союзи в усіх смислах, історія гортається до наших часів з публічними перформансами, науковим підґрунтям, зміною законів та буттям жінок у війську. І якщо розділи, що розказують про події до XXI-го сторіччя ще хоч якось, то проблематика нашого століття окреслюється не завжди більшою кількістю слів, аніж у попередньому реченні. Ще в коміксі є чотири інтермедії з уважнішим поглядом до якихось сучасних проблем.
Попри те, що мене засмучує поверхневість коміксу, це є лишень моєю проблемою. Так-то книжка гарно та ненав'язливо розкаже про проблематику та якість цікаві дрібнички людині не в темі, а людині в темі може бути до нагоди список літератури на яку спирається книга.
Ілюстративний аспект коміксу. Він є. Найгарніші частини книги - це обкладинка та форзац. Все інше виконує свою технічну функцію. Нє, може комусь візуал і зайде, але я не з тих людей.
Франческа Флорес "Відьма І Вампірка".
Почну з найкращого. Ця книжка дуже гарна. Маю на увазі, ззовні гарна. Вже по цій фразі ви можете зрозуміти найгірше. Бо якщо фільм хвалять, першочергово, за картинку та музику, а книжку за обкладинку та зріз, то це значить шо? Шо це найкраще що, там є. Сенсу не завезли, короч. Отаке.
Так про що це я? А. Обкладинка. І зріз. І те й те зроблені чудовою художницею indigo_dolorous. Візуальна сторона книги не саркастично прекрасна. Власне за цю сторону я її й взяла. Малюнок на обкладинці запаморочливо чудовий, зріз із плавною зміною вогника на квіточки також уруру. Ще б фарба на вогнику зрізу не облізла у двох крапочках, взагалі б чудово було. Ну й ладно. Переходимо до "найкращого", себто, букво-наповнення книги.
Сюжет. Є ліс, у якому живуть вомпери. Ліс накритий куполом, шоб вомпери не вилізли. Але купол іноді робить йок, тож біля купола є місто. В місті живуть відьми різних статей, які керують або коренями, або вогнем/світлом. Є дві подруги, Ава та Кає. Після останнього прориву вампірів у місто Ава стала вампіркою, мама Кає померла від рук вампірів. Це головна вступна інфа, яка вам потрібна. Йдемо далі.
Сайт видавництва обіцяє вам у цій книжці таке:
"нова інтерпретація казки Рапунцель"
Нууууу… Мама Ави перетворила її на вампірку, сама є вампіркою та замкнула доцю в башті будинку. А ще в Ави довге волосся. Все. Інтерпретація закінчилась. Та й навіть якщо говорити про інтерпретування, то тут скоріш ретелінгується "Рапунцель" від Діснея, а не казка. О, ну і якщо я вже заговорила про мамуню Ави. Ця чувіха просто топчик. Вона місцева політикиня, одружилась з розрахунку, смокче з доці відьомські сили (бо відьми, як обертаються на вампірів втрачають можливість відновлювати свої сили інакше як висмоктуючи їх з інших відьом), закриває очі на те, що новий чоловік ставить експерименти на доці. Знаєте яке розкриття стосунків Ави з мамцею? А от і не вгадали. Ніяке. Розкриття немає. В принципі. Як факт. Типу погано, що мамця мене використовувала, але якось і пофігу. Вплив на психіку? Шо? Та нє. Аві тупо похуй-поєбать.
"з елементами квір-культури"
Як би то так культурно сказати. Ото знаєте, є гомеопатія, є знижки до 80%, а є елементи квір-культури. Елементи квір-культури в книзі на 300 сторінок. Перші 220 сторінок ви маєте квірбейтинґ, в процесі якого кожна з дівок у своєму ПОВі подумає про той раз, коли вони могли засмоктатися, але не засмокталися. Потім вони два рази поцьомкаються і троха потримаються за руки. Елементи квір-культури! Я стара людина. Можна мені нормальну квір-культуру? Рингіла "я люблю смоктати чоловічі хуї" Ескіата там, або Арчет "я запхаю в мою північанку цю свічку, щоб навчити її чомусь новому" Індаманінармал, Серегіла та Алека "ми їбемось з відкритими дверима балкона та й так, що на наступний день кожен перший поздоровляє нас з успішною нічкою", або Ясон та Рікі "я виїбу тебе в мозок, а потім твій колишній коханець відріже тобі хуй (і це був вияв любови)". До чого це я. Можна нормальне розкриття квір-культури, а не суходрочку, яка пройде етичну перевірку бабусь з церкви амішів?
"не довіряють нікому, окрім самих себе"
Сюжетні штампи любовного фентезі хуйня, а особливо, як їх ще й не вміють готувати. Себто якщо авторка не може нормально прописати нічого, то троп "від ворогів до коханців" виглядає як кволе розумове помутніння. Не веселе, як в Діка, а нудне. Тож слідкуйте за руками. Стався напад вампірів. Ава щезла, а після Кая побачила, що Ава стала вампіркою. Мама Каї теж щезла, а потім її знайшли мертвою від рук, себто зубів вампіра, але вже після того, як впіймали останнього вампіра. Хто, з точки зору Каї вбив її маму? Правильно, Ава! Тіла ж завжди знаходяться до того, як впіймали вбивцю, і ніколи після. Так ж? Так? Ну й ще про недовіру. Знаєте між ким найбільша хімія в книзі? Ви думаєте, що між Авою та Каєю? Наївні. Найбільша хімія між Каєю та її другом дитинства. Але він просто друг. Але факту того, що вони посрались з ніхуя буде приділено більше уваги, аніж стосункам Ави та Каї. В якийсь момент я навіть думала, що тут буде любовний трикутник, але ніт. Пацана просто злили як… еее… зара буде складна асоціація, бо ця гра така хєрова, що в неї мало хто грав, але пацана злили як діда-Тигра з ФарКрай 6.
"Темне фентезі для поціновувачів казок та фольклорних адаптацій"
Темне фентезі. Темне. Пхпхпхпх. Знаєте, якщо головна героїня отримує в кінці божественні сили, армію вампірів, якими вона не хоче керувати, але вона впевнена, що вони зможуть співіснувати з людьми, бо можуть пити звірячу кров, то це не темне фентезі. Це казочка авторства маленької дитиночки, де події трапляються ботомущо, а не бо сюжет, логіка та здоровий глузд. Казковості/фольклорності тут немає і близько, зате іноді на вас будуть вивалювати інфодампи про політико-економічні зв'язки в цьому світі. Правда є нюанс, логіки взаємодії відьом, вампірів та (як несподівано з'ясувалося в самісенькому кінці, бо тицяння пальцем у небо виявилося влучним) богів, вам нададуть недостатньо. Бо чому у Каї залишися відьомські сили після обернення у вампірку, хоч вона була не свіженькою відьмою я не знаю.
"Займає високі позиції у рейтингу Kindle у розділі про ЛГБТК+ романтику для підлітків та молоді"
Знаєте в чому прикол цієї фрази? Це єдине хоч якось написане на всій сторінці книжки у видавництва вказування, що це янгедалт (і більше янг, аніж едалт). А інфи на сторінках книжок у Лабораторії дохуя. Але знаєте яка категорія книги? Художня література. Які теми? Фентезі та художня література. Це знаєте, ніби й не наєбалово, але як оті скоромовки при рекламі фуфломіцинів на радійо. А я-то ще думала, чому ж на книзі про лесбійок немає жодних вікових обмежень...
Підсумовуючи. Ця книжка йобане гівно. Логіка, сенс, послідовність, темп, ритм, розкриття романтичної, сюжетної, політичної, хоч якоїсь лінії йде в сраку та не отримує нічого притомного. Вам навіть нормальної квір-романтики не дадуть, тіко суходрочка та "вона глянула на неї і вона була гарна. вона відвернулась замилувавшись волоссям". Це не романтика, це низькоякісне дешеве чтиво ні про що.
Кокоро "Любі літератори".
"Любі літератори" є доволі специфічною манґою. Формально це помірно-комедійні замальовки з життя японських літераторів початку XX-го сторіччя. Оті всі Дадзаї Осаму (про якого ще піде мова у цьому місяці), Накахари Чюї (збірка віршів якого вийшла в тому ж видавництві, що й "Любі літератори", тепер би хто додрук зробив), Юкіо Мішіми (намагався влаштувати воєнний переворот, проїбався, зробив сепуку, голову відрубали з другої чи третьої спроби), Акутаґави Рюноске (чиє самогубство стало рольовою моделлю для Дадзая) та інші створіннячка з багатим внутрішнім світом.
Оскільки ця манґа базується на цікавих уривках з біографічних книг про визначних літераторів, то проблеми очевидні. По-перше, це цікаві "уривки". Себто у вас є сценка без контексту, початку та кінця. І якщо ви не в темі, то контексту вам буде не вистачати болюче. По-друге, це "біографічні" пригоди. Себто їх комедійність та цікавість у відриві від контексту. Ну ви зрозуміли. Далі ті ж проблеми, що й в по-перше.
Відверто кажучи, для наших теренів це вкрай дивний вибір манґи. Нє, він не поганий, просто він потребує забагато безумовно наявних знань, якими у нас володіє не те що б багато людей. Або ж я недооцінюю прошареність та кількість фанбази "Bungo Stray Dogs".
Малюнок. Він...еее...є. Там нижче будуть дві фотки. От зліва - це красивий стріп, а справа - той, що ви будете бачити зазвичай.
Про технічне, себто видання. Манґа дуже маленька, висотою як долонька (це було видно тут, в порівнянні з "Книгарнею"). Блок клеєний, а не шитий. Папір білий і надміру цупкий. А через розмір та велику кількість тексту в баблах, місцями для читання потрібна лупа.
Флоренс Ґоє "Як працює класичне оповідання".
"Як працює класичне оповідання", або "Класичні короткі історії, 1870-1925. Теорія жанру". Meh... Оригінальна назва мені більше до вподоби. Ото якось краще розумієш, що ти йдеш читати.
Початково ця книжка лякає. Пароксизмальна характеризація, антитетична структура, суперлятив, фокалізація, гетеродієгетична оповідь та велика кількість іншомовних слів дещо ускладнює читання та процес розуміння прочитаного. Якщо що, я нагадую, я дурна і таких розумних слів не знаю. Окей, можливо, я примарно пам'ятаю, що таке пароксизм. Але це знання вельми хитке та непевне. Тож чи змогла я отримати з книжки щось окрім відчуття власної ницості та обмеженості словникового запасу? Як не дивно, але так.
"Як працює класичне оповідання" дуже гарно розповідає про те як працює класичне оповідання. Вибачте, я не могла втриматися від цього повтору. До того ж він дійсно правдивий. На прикладі оповідань Мопассана, Чехова, Верґи, Джеймса та Акутаґави авторка розчленовує до кісток принципи роботи класичного оповідання.
Невеликий оффтопічний дисклеймер. Книжка ділиться на три частини, перша займає майже половину. І, можливо, ця перша половина змусить смикатися ваше око через корпус текстів для ілюстрації. Чехов вас (як мінімум мене точно так) заїбе. Ледь не половина прикладів будуть з Чехова. Їхав Чехов через Чехов сунув Чехов Чехов у Чехов. Кілл мі пліз. Але далі краще, ну й я об'єктивно розумію кількість звертань до Чехова, це виключно мої забаганки, бо мізантропія Чехова мені не до вподоби.
Дисклеймер другий. З усього корпусу текстів я побіжно знаю тільки Чехова. Колись давно прочитала один з двадцяти чотирьох томів його оповідань, сказала бе та й більше не читала. Усіх інших (Мопассан, Верґа, Джеймс, Акутаґава), я або не читала, або читала у древніх колисях й не пам'ятаю нічого. Проте, моє незнання першоджерел не стало на заваді розумінню книги.
Тож, класичне оповідання. Тепер я не просто вважаю, що класичне оповідання це бека, а ще й знаю чому саме воно бека! (ця думка оціночна і корелюється виключно з моїми етико-естетичними принципами) Мені не подобаються пласкі персонажі, мені не подобається концентрація уваги на сюжеті, а не персонажах, мені не подобається дистанціювання та екзотизм. Одним словом, тепер я зрозуміла чому мені не подобався О. Генрі. Це проблема скоріш часу, а не автора, але...я недостатньо сповнилась інтелектуальної зверхності, щоб отримувати задоволення від того, що вважаю неправильним. Можливо, я так само дитина свого часу.
З прикольного, тепер я знаю, що якщо в аніме гарна перша арка, яка виглядає як ваншот, який, силою редакторської волі та гарних продажів, розтягнули на довгошьонен (або щось інше довге (щось інше - це я про жанр)), який довгується суттєво гірше аніж перша арка, то проблема в тому, що принципи роботи короткої історії та довгої історії троха різні й не дивно що воно фігово поєднується. Бо в короткій історії ви більше спираєтесь на власні стереотипні передзнання, а не на розкриття індивідуальностей персонажів. Бо в короткій історії допустима більша театральність, на відміну від потреби в пропрацьованості контексту в романі.
Одним словом. Ця книжка виявилася корисною. Як публіцистика Пулмана, Ґеймана, Пратчетта, Свонвіка. Ґоє гарно розказує про те, ЯК працюють історії та які умовності, свідомо або несвідомо, ми схвалюємо, погоджуючись на певні правила гри. Принципи розказані в книжці гарно ілюстровані, та корисні, направду корисні, не тільки для коротких оповідань з 1870 по 1925 рік. Зрештою, напрацьовки з цих самих оповідань змогли успішно покращитися, змінитися та переінакшитися з плином часу.
Дав "Під деревами. Совине літо"
"Під деревами" - це назва чотиритомного дитячого коміксу, про пригоди в різні сезони, від французького коміксиста та карикатуриста Дава. Взагалі, першим томом мала б бути осінь, але видавництво Видавництво анонсувало цю серію в кінці весни та й вирішили, що краще почати з літа. Ідея гарна, але життя бентежне й сповнене скорбот, тож літо вийшло восени.
Але давайте про саму книжку. Серія називається "Під деревами", а "Совине літо" - це підзаголовок літньої історії. Історії, що розказує про ставок, з кільцем для гри в м'яч, в якому призвичаїлась гратися групка дітлахів-гризунів. Але біля ставка є будиночок пана Жаба та пана Сови. На конфронтації та очікуваному порозумінні цих трьох сторін й побудована ця історія. Ну а головний макґафін, звичайно ж, м'ячик.
Намальована історія соковито та кумедно, з великою кількістю фізичного гумору (насправді, зі словами в оповідці велика проблема, що можливо й плюс, зважаючи на потенційний вік авдиторії).
На загал, це гарна дитяча книжечка на один вечір. Це не обожемійприхованийшедевр, але це гарна, у хорошому сенсі нормальна книжка. Так що чекаю інших трьох сезонів.
Євгенія Кузнєцова, Софія Сулій "Коротка історія українського борщу".
Мені знов не до вподоби назва. Це не "Коротка історія українського борщу", це "Коротка історія про український борщ". Типу... Та назва що є, вдає з себе серійну книжку до в хоч якійсь мірі науково-пізнавальної "Короткої історії українського фемінізму". В цій же книжці власне історії українського борщу-то й не буде, буде просто історії, яка крутиться навколо приготування однієї каструлі борщу. Ніби й нюанс, але блін... Може не треба одразу ж назвою вдавати з себе розумнішого аніж ти є? Особливо зважаючи на те, що немає нічого зашкварного в історії, яка крутиться навколо борща, як макґафіна.
Про історію. Це класичне оповідання про приготування борщу. Тому воно працює як класичне оповідання. А нещодавно я зрозуміла, що з класичними оповіданнями у мене проблеми. Бо я си потребую персонажів, а не:
- стереотипного хлопця-ГГ, який не вміє готувати борщ;
- стереотипного іноземця-друга-ГГ, який не розуміє сакральної цінності борщу, тож йому можна розказувати очевидні речі;
- стереотипну кохану-ГГ, яка хоче борщ, але не може сказати який і зрештою незадоволена тим, що зробив ГГ (успіх в тому, що вона хоча б не скандалить на цю тему, а просто пліткує);
- стереотипну бабусю-ГГ, яка володіє сакральними та невимовними знаннями готування борщу.
Про малюнок. Малюнок гарний. Дуже яскравий, привабливий, бла-бла-бла. Все окей. Ще й, особисто мені, стилістика цього коміксу суттєво більше до душі, аніж у випадку "Короткої історії українського фемінізму".
Про прогресивність. Знаєте, в принципі, я б до цього не дойобувалась. Але видавництво Видавництво гордо підіймає на штандарт свою Прогресивність, Толерантність, Дайверситивність. І десь в цей момент у мене починає смикатися око. Воно вже на "Короткій історії українського фемінізму" почало смикатися, бо з трьох авторів коміксу дівчина там тільки одна, а оповідачі історії - виключно чоловіки. Ну ок, думала я, певно видавництво Видавництво, яке каже про те, яку соціально важливу місію несе, і як вони фінансово страждають видаючи культові комікси, знає що робить. Правда чомусь видавництво Видавництво забуває сказати, що вся їх реклама побудована на Еліс Осман, яка, диво-дивне, продається краще всіх їх тайтлів. І так, я розумію, що кавайний шьонен-ай Осман більш розрекламований, але є нюанс. І цей нюанс називається Ґібсон. Якого вони в принципі не рекламують, але завше можуть пасивно-агресивно розказати покупцям, які ті погані, бо не купляють шняги, які фіг знайдеш на сторінці видавництва Видавництва. Але повернімося до смиканого ока. Я рада, щиро рада, що обидві авторки "Короткої історії українського борщу" - це жінки, але персонажі там геть чисто всі чоловіки, а жінки показані як стереотипно-примхливі та стереотипно-хаотичні істоти.
Про технічне. В принципі все ок. Папір гарний, кольори соковиті. Тільки одне невелике але - а що з обкладинкою? Типу на промках слово "коротка" була в білому баблі, а не похоронному чорному, плюс це слово було тільки в баблі, а не ще й криво наліплене поверх шматка слова "історія". Нє, якщо зануритися у глибини Інсти видавництва Видавництва, то можна знайти постик, де всю провину перекладають на друкарню та й на цьому все. Ваау! Круто. А де... ну... не знаю... Знижка на книжку з типографським браком? Безплатна доставка? Хоч щось. Хоча б постійне згадування про косяк з обкладинкою. Бо в усіх наступних постиках (раз, два, три, чотири, п'ять, шість) видавництво Видавництво жодного разу не прохоплюється про брак. Так, фотки коректні (окрім анонсу Чорної п'ятниці (раз). Тут просто промофото "Короткої історії борщу", на якому немає браку). Але, камон, не придивитися до обкладинки на фотці в Інсті не дуже то й складно, а на сайті промофотки, звісно ж, не змінені. Мені в принципі якось не дуже подобається подібне ставлення в українських видавництв, і це далеко не поодинокий випадок. З недавнього - ситуація з кукбуком по Фоллауту від Мальопуса. В кукбуці немає нумерації сторінок. Як Мальопуси розв'язали цю проблему? Ніяк. А нашо? Тримайте постик - нам дуже жалко, вибачте. І власне на цьому все. Вічна класика Південного парку все ще вічна класика...
Підсумовуючи. От знаєте, чисто формально мені нема за що ганити цей комікс. Він гарно намальований, в ньому непогана історія, але це той випадок, коли, для мене, все що могло піти не так - пішло не так. Тип історії мене харить, понти видавництва Видавництва мене харять, єдності серії немає, притомної анотації немає (а позиціювали цей комікс як "о боже. перший мальопис про борщ !!11111одинодин". І воно ніби й так, але є нюанс) і навіть обкладинка всирається. Але, якщо брати цей комікс по знижці, не чекати від нього нічого та навертати борщ в процесі, то ви отримаєте задоволення. Скоріш за все. Напевно. Може бути.
Сяодао "Книгарня в якій причаївся лев".
Сафран продовжує видавати нестандартні комікс-тайтли й на цей раз це маньхва (тайванська манґа) про ґо та книжкові магазини.
З ґо все просто. Головна героїня є колишньою гравчинею в ґо, яка вийшла з серйозного спорту, бо її голова починає ламатися, якщо суперник робить помилки. Головний ж герой... через нього розкривають тему батьківського аб'юзу в спробі змусити дитину досягти кращих результатів. Одним словом, тема ґо тут це такий пост-спокон.
З книжковими магазинами в чомусь цікавіше, бо незвичніше. В якийсь період, до розповсюдження піратства та інтернет-сканів у Тайвані були вкрай популярні книгарні в яких можна було брати манґу та книги напрокат. Але часи змінилися, ці магазинчики закриваються і ГГ є однією з тих людей, хто допомагає власникам розпродавати товар не в мінус для них. Так і живемо.
"Книгарня" відрізняється більшою дружністю до читача, в порівнянні з "Путівкою в Потойбіччя". Якщо в "Путівці" ви доволі сильно відчуваєте відмінність культур, то тут скоріш помітна схожість. Ну, знаєте, якщо ви читаєте манґу, то вам, скоріш за все, подобається манґа. Головній героїні вона теж подобається.
Ще в "Книгарні" приємна мальовка, навіть є трошки кольорових сторінок. Що несподівано, мені зайшов чардиз хлопця-ГГ. В нього трохи вайби божевільного анімешного антагоніста, але хто сказав, що я це кажу в поганому сенсі? Головна ж героїня з однієї сторони достатньо кумедна, а з іншої - в неї достатньо притомні проблеми, які вона розв'язує як доросла, якою вона і є.
Видана маньхва гарно, десь як друга "Путівка в Потойбіччя". Плюс, якщо ви купляєте "Книгарню" на сайті Сафрану, то бонусом йдуть наліпочки.
Поки що це найцікавіший комікс з трьох наявних у Сафрана тайтлів. Він гарний, психологічний, цікавий, трошки для людей в темі, з притомними й доволі реалістичними персонажами, з цікавою тайванською специфікою та можливістю залипнути в малюнок вгадуючи всі посилання на аніме.
Вгадайте посилання на всі аніме/манґу. Лівий та центральний тайтли з правої картинки я б дуже хотіла побачити українською.
Наґата Кабі "Моя алко-втеча від реальности".
Раніше я писала про іншу манґу цієї ж авторки - "Мій лесбійський досвід самотности". А сьогодні я розкажу про четверту в автобіографічному циклі Наґати Кабі манґу - "Моя алко-втеча від реальности". Чому четверту, а не другу, спитаєте ви? Бо другу та третю (My Solo Exchange Diary) видавництво Видавництво ще не видало. Але обіцяє. Здається. Сподіваюсь, обіцянки видавництва Видавництва міцніші за обіцянки MAL'OPUS, бо я досі чекаю комікс по ФарКрай 6.
Але почнемо ми з прикольного моменту про "Мій лесбійський досвід самотности". Виявляється, він називається "さびしすぎてレズ風俗に行きましたレポ", себто "Мені було так самотньо, що я пішла в лесбійський бордель. Звіт".
Повертаємося до алко-втечі. Я була морально готова до страждань першого світу, тож цей томик зайшов суттєво краще. Історія зрежисована сильно не дуже, і цій проблемі, по факту, й присвячена друга половина манґи. Що доволі цікаво.
В першій половині пані Наґата розказує, як тяготи несподіваного успіху та, певною мірою, невдоволення батьків через успіх "Звіту про подорож в бордель", призвели до зловживання алкоголем. Невдоволення батьків, якщо що, цілком зрозуміле. Розказувати про настільки особистих тарганів не просто публічно, а ще й в книзі - це цікавий спосіб соціяльного самогубства. В свою чергу, зловживання алкоголем призвело до проблемок із животиком та необхідності лягти в лікарню. Тож перша половина книги - це лікарняні проблеми. Крапельниця, таблетки, лікування, заборони, бла-бла-бла. При всьому цьому, частина читається й написана доволі цікаво.
Друга половина книги не менш особистісна, але розповідає про творчі проблеми. Спроби знайти свій голос не в есеїстиці, а в написанні манґи. Спроби написати хоч щось та інші проблеми художньої спрямованості. І власне в цій другій частині цілісність історії тріщить по всім швам, що логічно, зважаючи на те, що це частина про те, як їй не пишеться.
Чи можу я сказати, що друга частина якісно краща за першу? Ні. Проте... Це доволі мила замальовка присвячена більш універсальній рефлексії на алко- та творчу тематику. Тож так, наступні та попередні томики я точно буду брати й стиха рофланити, бо куди ж без цього.
Дадзай Осаму "Крах людини".
Продовжуємо самовбивчу тематику. "Під скляним ковпаком" було надруковане за місяць до успішної спроби самогубства, а "Крах людини" надрукували місяцем пізніше після успішної спроби самогубства. Чому я уточнюю успішність спроб? Бо, як і у Плат, це була далеко не перша спроба пана Дадзая Осаму.
"Незабаром один студент у художньому класі познайомив мене з такими речами, як алкоголь, сигарети, повії та лівацтво. Дивне поєднання, але яке вже є."
Для детальнішого розуміння особистості Дадзая Осаму - почитайте Вікіпедію, подивіться "Bungo Stray Dogs", або ж прочитайте "Крах людини", зважаючи на те, що ця повість є напівбіографічною історією.
"Для мене зрозуміти жіночі почуття було справою куди химернішою, дратівливішою та хитромудрішою, ніж зрозуміти почуття клубка червів, що кишать у землі. Однак ще з дитинства я на власному досвіді навчився одному: коли жінка отак раптово починає ридати, варто дати їй щось солодке. Вона з'їсть це і швидко заспокоїться."
Є головний герой. Назвімо його... Дадзай Осаму, бо яка різниця, це продукт на 99% ідентичний оригінальному. Історія починається з того, як хтось знаходить та описує три фотографії чоловіка, який спричиняє стійке відчуття моторошної долини. Далі ж йдуть три вирізки з щоденника, які ілюструють ці фотографії та додають їм контексту. Щоденникові записи закінчують непевним напрямком до самогубства та приміткою про те, що автор щоденника зник у невідомому напрямку, залишивши свій щоденник у магазинчику.
"Завдяки словам Такеічі я зрозумів, що весь цей час неправильно трактував живопис. Наївно думав, що це засіб передати щось прекрасне як воно є. Та майстри беруть ніщо і, залежно від теми, показують це чимось прекрасним, або ж навпаки, настільки гидким, що блювати хочеться, то головне, що вони не бояться показати свою зацікавленість у цьому, їм байдуже на думку людей навколо, це торжество самовираження художників."
По ідеї, цю повість потрібно сприймати крізь призму великої літератури. Там де все щось символізує, глибоко розкриває людські пороки та душі. Але от є нюанс. Зважаючи на автобіографічність, час написання (1948) та період життя Дадзая Осаму (1909-1948), в мене регулярно смикалось око від відчуття, що я читаю історію не про людину з якоюсь душевною, в метафізичному сенсі, вадою, а про чувака, який народився до того, як деякі проблеми з психікою взагалі визнали за проблеми, а не за дитячу вередливість.
Про видання. Воно є. Це скоріше брошура, а не книга. Клеєна, з поганенькою в усіх сенсах обкладинкою, фіговенько вичитана. Але тут вже маємо, що маємо.
Кормак Маккарті "Кривавий меридіан".
"Хороша книга насправді вважає війну злом, сказав Ірвінґ. Але там у ній повно історій кровопролитних війн.
Не має жодної різниці, що люди думають про війну, сказав суддя. Війна триватиме. Так само можна спитати людей, що вони думають про камінь. Війна була завжди. Ще людини не було, а війна чекала на неї. Найперше ремесло чекало свого найпершого майстра. Так було і так буде. Так і не інакше."
Про наймеметичніший роман Маккарті, себто "Дорогу" я писала раніше. Осьо. Ще, здається, якщо зважати на коментарі у ФБ, то Темпора буде видавати "No Country for Old Men". Сподіваюсь до інших романів також дійде час.
"А яке в мене ремесло?
Війна. Твоє ремесло - війна. Чи ні?
А не твоє?
І моє теж. Навіть дуже моє. А як же твої записники, гральні кості та інше?
Ремесло війни охоплює всі інші ремесла.
Саме тому війна триватиме?
Ні. Вона триватиме, бо молоді її люблять, а старі люблять її в молодих. І ті, хто воював, і ті, хто не воював.
Це твоя думка."
"Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході" вийшов у 1985 році та став першим романом, з якого Маккарті став відомим (до нього було ще чотири романи, які здебільшого пройшли повз читацької уваги). Сюжетно ця історія є вестерном реалістичного штибу. Себто, банда їбанатів та жорстоких вбивць тиняється Диким Заходом та вбиває всіх, хто потрапляє під руку. Переважно - індіанців. Головний герой - вигаданий пацан, який прибивається до однієї, помірно реалістично зображеної банди. Помірність реалістичності - це не в сенсі применшення, чи перебільшення трешака, який вони робили, а в плані того, що Маккарті зробив деякі зміни кількости/зовнішности, щоб персонажі краще лягали в символічне ложе.
"Вони їхали далі. Вони їхали, як люди, які мали мету ще до свого народження, як кровні спадкоємці одного наказу, настійного і задавненого. Бо хоча кожен був замкнений у собі, разом вони становили незнане до того поєднання, і в їхній колективній душі були пустки, майже такі ж незаповнені, як білі області на старих мапах, де живуть чудовиська та немає жодної форми відомого світу, окрім, імовірно, вітрів."
Але, поговоримо про важливіші речі. Символізм! Для початку, вам варто прочитати післямову перекладача. Бо якщо ви прочитаєте післямову після роману, то у вас буде тихе бажання перечитати його ще раз. Хоча, якщо ви аж так хочете самостійно досліджувати й вивчати цю книжку, то ви великі молодці. Я надто лінива й хочу підказочок, а не працювати голівонькою.
"Ми маємо справу з народом, що явно не спроможний дати собі раду. А чи знаєш ти, що буває з народом, який не може дати собі раду? Саме так. Приходять інші й ним урядують."
Йдемо далі. Які два замкових камені американської культури? Фріііідом (в нашому випадку Дикий Захід, про який я говорила вище) та Добра Книга (себто Біблія). "Кривавий меридіан" це, очевидно ж, два з двох. Інакше цей роман не започаткував би успішний етап творчості Маккарті та не був удостоєний звання ВАР (великого американського роману). І, якщо ми поєднуємо всі ці компоненти разом, то короткий висновок про "Меридіан" виглядає так - се Святе Письмо про те, як пиздять індіанців.
"Здавалося, що лише суддя загалом розважливо поставився до індіанців, і вчинив тверезо, бо, мабуть, судив з того, що речі рідко коли бувають тим, чим видаються."
В принципі, я не так вже й пересмикую. Додаю троха іронії, то та. Але куди ж без іронії в нашому житті сповненому болю та страждань? Проте, про біль та страждання пізніше. Поки що настав час іншої важливої інформації. Читати "Кривавий меридіан" - це як читати Біблію. В основному ви ніхуя не розумієте. Шоб зрозуміти що си діється вам потрібні коментарі від біблієзнавців. А коментарів нема. І ви не їбете в чому прикол спроби вбивства Ісаака власним батьком і чому боженька вважає це гарною поведінкою. Але п'ять сторінок назад вас вштирило. Ви не знаєте, чи це провина кагору, чи ви зловили вайб. Але, в принципі, вам все до душі. Так і живемо.
"То виявилися суддя і недоумок. Оголені, вони наближалися у світанковій пустелі, схожі на істот, чиє існування загалом ледь дотичне до світу, і їхні фігури то миттю ясніли, то ставали невиразні у тому незвичайному світлі. Наче щось, саме передвістя чого робить його неоднозначним. Наче щось, настільки наповнене значенням, що його форма аж тьмяніє."
Так от, повернімось до болю й страждань. Ця книга це буквально якесь криваве Євангеліє. Кількість спорадично фізіологічно та спорадично нечітко описаної жорстокости в якийсь момент пробиває вас на повну індиферентність до всього, а особливо всього жорстокого у книзі. Як то кажуть - "Вбивайте всіх, Господь своїх впізнає". На початку, на хвилях кривавої різанини ви сприймаєте пацанчука-ГГ як істоту скоріш позитивну. Можливо, навіть божественно чисту. Але чим далі в ліс, тим більше ви починаєте сумніватися в диавольській сутності судді. І потроху ви зсуваєтесь до роздумів про те, що, можливо, тільки можливо, саме суддя є богом. Можливо єдиним, або ще одним, або тим, що старий. Що є доволі реалістичною та не взаємовиключною ідеєю, зважаючи на троїстість християнського бога і факт того, що при судді, з якогось моменту, вкрай успішно бігає людина, яка є не повністю людиною (гулі-гуля сильно змінився за літо. Зрештою, з ким не буває?).
"У глибині душі ви хочете почути якусь таємницю. І таємниця в тому, що її немає.
Він підвівся й рушив у темряву за межі сяйва багаття. Ага, сказав колишній священник, дивлячись судді вслід і стискаючи між зубами захололу люльку. Таємниці немає. Ніби він сам не таємниця, клятий старий шахрай."
Тож... "Кривавий меридіан" - це, хе-хе, справді кривава історія, написана вельми морочною та застаріло-біблійною мовою, з відсутніми позитивними (з точки зору сучасної моралі) героями (що, скоріш, є фічою, а не баґом, бо персонажі Біблії теж шось не дуже то й високоморальні на сучасний лад). Зате тут є над чим подумати. Можливо - це плюс.
"Ритуал передбачає кровопролиття. Ритуал, який не відповідає цій вимозі, є лише удаванням ритуалу. І кожен одразу ж розпізнає у ньому фальш. Не сумнівайся."
Філіп К. Дік "Людина у високому замку".
Поки що план читати по книжці Діка в місяць працює. В минулому місяці це був "Звихнутий час", у цьому "Людина у високому замку", а на наступний заплановані "Три стигмати Палмера Елдріча".
"Можливо, в якомусь іншому світі все не так. Краще. Там є чітке розмежування між добром і злом. Без цих тьмяних домішок, без плутанини, складові якої нам не під силу розділити.
У нас не ідеальний світ, не такий, якого ми хотіли, де моральний вибір був би простим, оскільки простим є саме пізнання. Де людина може чинити правильно без жодних зусиль, адже здатна розгледіти очевидне."
В принципі, мені подобається іронія назви "Людини у високому замку", де власне про цю саму людину починають говорити ближче до середини роману, і то крізь призму роману людини з високого замку. Зате закінчується роман аж одним діалогом з людиною у високому замку.
Світ книги (а тут набагато важливіше де щось трапляється, а не з ким чи що) є кривим дзеркалом нашого світу. У Другій світовій війні Німеччина та Японія здобули нищівну перемогу та розділили між собою світ. Японці зробили плюс-мінус кастову, та більш-менш притомну систему, а німці... ну... Скажімо так, євреї переховуються на японських територіях, Африки по суті немає (ті, що від неї залишилися повернулися до стандарту до XIX сторіччя), зате німецькі ракети колонізують Сонячну систему (фщщщщ).
"- Я не змогла б жити у цих робочих таборах, у цих бараках, там, на Сході, - сказала Рита. - Одна моя подруга мешкала там деякий час. Її пошту перевіряли. Вона не могла нічого мені розповісти, поки знову не повернулася сюди. Вони мали прокидатися о шостій тридцять під оркестрову музику.
- Ти б звикла до цього. Мала б чисте помешкання, повноцінне харчування, дозвілля, гарантований медичний догляд. Чого тобі ще? Вишеньку на торті?"
Історія розказує нам про:
- єврея, який намагається зробити свій бізнес модерних американських прикрас й ледь не знищує шантажем ринок раритетних речей;
- колишню дружину цього єврея, яка пливе по течії з якимось італійцем-водієм-вантажівок та читає книжку людини у високому замку;
- вельми поважного японського бізнесмена в Америці, який має зустрітися на перемовинах з якимось скандинавом та японцем з Рідних Островів;
- американського продавця раритетів минулих часів, бізнес якого ледь не ґиґається, але він намагається перейти на продаж сучасних прикрас;
- німця, яким виявляється той самий скандинав, який приїхав на бізнесові перемовини, який насправді, просто намагається запобігти ядерному знищенню Землі нацистами (бо вони ідейні та мають запасний план у вигляді колоній поза Землею).
Всі ці люди, що частково зрозуміло з опису, так чи інакше поєднані одне з одним і їх дороги пригод іноді вельми химерно перетинаються. Та найбільша спільність між усіма - це книга людини у високому замку та книга змін. Тож, зрештою, "Людина у високому замку" - це книга про дві книги. Одну вигадану, та одну існуючу.
"Усе продовжується, - думав він. - Міжусобиці й ненависть. Можливо, саме в цьому паростки майбутнього. Вони врешті-решт перегризуть одне одному горлянки, залишивши живими хоча б декого з нас. І нас ще буде достатньо, щоб будувати й сподіватися, і планувати щось просте на майбутнє."
"І-цзін, або Книга змін" - це книга для ворожіння майбутнього. Саме до неї будуть звертатися всі персонажі в спробі знайти впевненість у завтрашньому дні. Саме вона буде визначати завтрашній день. Саме вона буде пророкувати невідворотне майбутнє, допомагаючи морально підготуватися до нього. Вельми цікаво, чи не писав Дік книгу насправді гадаючи по "Книзі змін" та пишучи сюжет відштовхуючись від пророцтв.
Книга людини у високому замку - не менш витончений конструкт. Ви читаєте книгу, світ якою відмінний від вашого світу. У світі книги, яку ви читаєте, є книга, яку читають персонажі. Книга, яку читають персонажі, розказує про світ відмінний від того світу в якому живуть персонажі. Отже, ви сподіваєтеся, що світ книги в книзі - це ваш світ. А от і ні. Книга в книзі розказує про так само ілюзорний світ, в якому переможний марш Великобританії та Америки був настільки беззаперечним, що у світі не залишилося нікого окрім них, та їх сфер впливу. Цей аспект "Людини у високому замку" знову дещо пахне постмодернізмом. І реалізований цей аспект суттєво краще, хоч і без такого надриву, як в "Знову й знову" Бена Елтона.
О, ще з прикольного, маленький нюанс відмінности світу "Людини у високому замку". Японські імена здебільшого несправжні для нашої реальности. Другий цікавий момент з біографії автора в кінці - у Діка була сестра-близнючка, яка померла в півтора місяця. Це багато пояснює про тяжіння Діка до теми ілюзорности та двоїстости.
Ініо Асано "Соланін".
Шоб ви розуміли контекст. Я ніц не знаю про Ініо Асано. Повна tabula rasa. Я навіть про "Oyasumi Punpun" дізналась з "Книгарні в якій причаївся лев". Але ось у Нашої ідеї з'явився "Соланін", з написом, що се для дорослих, от я й подумала - чом би не спробувати?
Це історія про п'ятьох людей (дві пари та одного самотнього вовка), які ледь закінчили навчання, та тільки-тільки починають доросле життя. Сюжет здебільшого крутиться навколо Мейко та Танеди. Мейко працює в уже остогидлому офісі; Танеда - фрілансить. Мейко тягне на собі фінансовий тягар їх спільного життя; Танеда - шукає себе та грає в групі. Офісна робота Мейко настільки жахлива, остогидла та фруструюча, що вона може дозволити собі звільнитися й ще рік чи два тягнути на заначці себе та Танеду. Тож так, події стартують з того моменту коли Мейко звалює з роботи, а Танеда вирішує прям от сурьйозно зайнятися групою.
Інша пара персонажів - це блядун та дівка, яка чомусь не розходиться з цим блядуном, бо він же такий справжній. Найбільш адекватним виглядає самотній вовк. Нє, він взагалі їблан, але завжди можна поїбланити, якщо, зрештою, у твої руки перейде сімейний аптечний бізнес.
Узагальнюючи попередні два абзаци - перший том розказує про проблеми та жахіття білих людей. І... не знаю... в цих стражданнях взагалі немає глибини. Умовно кажучи, я не є персонажем "Краху людини", але я можу зрозуміти його проблеми. А тут, тут як в "Лесбійській самотности". Я дуже рада, що у вас є можливість пиздостраждати та рефлексувати, але виглядає це, як якась дитяча дурня. Ще й закінчується том ідіотично-мелодраматичним ОЦЕТАПОВОРОТОМ сюжету. Я з нього плакати мала б, а я рілі реготала, як коняка.
Другий том несподівано кращий, або це я призвичаїлась до персонажів. Хоча... Нє, ну в Мейко справді з'явилась проблема, так що направду є чому співпереживати. Якщо на завершені першого тому я відверто роздумувала, а чи треба це взагалі залишати в домашній бібліотеці? То другий том зміг запевнити мене, що таки варто. Тематика цього тому відходить від виразних страждань по роботі (яка виглядає от дуже нічо так з моєї точки зору), до рефлексії втрати близької людини. О, це я розумію. Це гарна тема.
В кінці другого тому є два відмінних від основного тіла розділів. Перший - спін-оффний, розповідає про пару, яка заселилась в колишню квартиру Мейко. Другий - тайм-скіпний, розказує про майбутнє персонажів з основного сюжету. З мінусів, основний сюжет малювався та писався у 2005-2006, а тайм-скіпна частина у 2017. Впізнати персонажів інакше як за іменами - складно.
На загал, це непогана історія про дорослішання та, як виявляється, несподіванка-то яка, не надто вагомі страхи дорослого життя. Мабуть, якби я читала цю історію в підлітковому віці, то могла б щось для себе винести, або щиро полюбити цю історію. Але, як з "Самотністю лесбійки", ця історія надто повз мене. Вона надто занурена в інші контексти, іншу проблематику, інші страхи, інше все.
Майкл Флінн "Айфельгайм".
Про сюжет. "Айфельгайм" розгортається у двох часах. Перша за хронологією історія розказує про селище Обергохвальд XIV-го сторіччя, та те, як туди завітали інопланетяни, інші гості, та що з того всього вийшло. Друга за хронологією історія розказує про двох вчених в наші часи, які намагаються зрозуміти чому селище Айфельгайм, зникле з мап під час Чорної Смерті, не було відновлено, хоч передумов для цього не було.
"Айфельгайм" - це гарна наукова фантастика з гарною концепцією, котра гарно розкривається і взагалі все гарно. Контакт середньовічних людей та інопланетян не є найросповсюдженішою темою у фантастиці (хоча щось схоже кілька раз трапляється у Сімака). Особливості буття XIV-го сторіччя, його тривоги, турботи, радости й бентеги гарно досліджені й описані автором. Єдине "але" цієї книги у наступному абзаці.
Про дивовижні відкриття. Я нечасто перечитую книжки. Певно се мінус, але є те що є. І на "Айфельгаймі" я зрозуміла нову для себе концепцію. Книжка може бути гарною, проте одноразовою. "Айфельгайм" це гарна науково-фантастична історія. З гарною концепцією. З цікавими ідеями. Проте, все це багатство розказується надто в лоба й надто детально розжовується. У вас не буде якихось прихованих по напівтемних закапелках символів. Не буде недомовленості, двозначності, багатства смислів. Все що автор хоче сказати - він і каже. І це, знову ж, не те щоб і погано. Просто, мабуть, зараз той період, коли мені цікавіше читати "Крах людини" (https://t.me/athwalesden/1646), на який я сходу можу дивитися крізь три різні призми:
- напряму, сприймаючи як продовження російської традиції маленької людини;
- розглядаючи естетичні аспекти того як написана повість, у якій фокус камери споглядача спочатку розглядає історію, як фотографію, грубим мазком й не вглядаючись у дрібниці, а вже потім камера наближається та показує дрібниці й відтінки. І ця паралельність тексту та зачину з розгляданням фотографій - чудова;
- ну й дещо реінтерпретуючи історію, сприймаючи її як опис життя людини з вавкою в голові, яка живе до того, як існування тих вавок признали.
"Айфельгайм" ж... Я прочитала четвертину книги. Згадала основні нюанси сюжету. І усвідомила, що за вже прочитану четвертину я не отримала нічого суттєво нового. Так, переклад гарний. Так, консультації церковників помітні і кльово, що видавництво Богдан аж так заморочились. Але, це не мій фансервіс і тут немає чогось, на що я могла б глянути по іншому зважаючи на зміну мене самої. Тож книжка гарна. Просто я відкрила для себе нову концепцію одноразовості книжок.
Ще в книжці є, окрім обкладинки, мапа пера Кіналя. Вона гарна.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
