Займатися сенсовими розкопками творів варто, але говорити про смисли автора, які він вкладав, на мою думку, межує з mauvais ton. Підтвердження цьому є пан Ролан Барт, який міркував у “Смерті автора” про те, що твір після публікації належить читачеві, у конкретному випадку – глядачеві. Тож, усе, що я пишу, – це моя особиста інтерпретація. Смачна, як пюре з котлеткою. Не витончено, але по-домашньому. Просто, але ситно. А ви, люба громадо, мої читачі, якщо витрачаєте свій найцінніший ресурс – час, на читання цього тексту, я вам щиро вдячний!
З чого почати, як не з питання: чи часто ви переглядаєте улюблені фільми? “Чужий” (1979, реж. Рідлі Скотт) – один з фаворитів. Особисто для мене – це фільм-артишок, нерозкрита квітка-овоч. Я очищаю його від жорстких пелюсток роздертої плоті, річок крові та потоків кислоти. Смачна серцевина.
Кажуть, фантастика (і наукова зокрема) – це документування майбутнього, його детальний бізнес-план. А як у будь-якому бізнес-плані, роль та функції кожного актора мають бути визначені та описані до дрібниць. Тож, напередодні травневого Дня матері вважаю за доречне згадати… комп'ютер (радше, штучний інтелект, ШІ) MU/TH/UR 6000. Екіпаж корабля “Ностромо” називає її МАТИ. Її “постать” в фільмі і вабить, і жахає одночасно. Її серце бʼється в ядушно-білій, шкарлупоподібній кімнаті корабля. Якщо білий колір часто асоціюється з безпекою, то тільки не тут. Ця територія асептична: позбавлена емпатії та будь-яких емоцій. “Матір” “розмовляє” через моноширинний шрифт на чорному тлі невеличкого екрана. Це її рот. Мова лаконічна, точна та холодна.
Матір постає втіленням юнгівського архетипу Великої матері (Große Mutter): тієї, що дарує життя, і тієї, що його здатна забрати. “Ностромо” – це не просто купа заліза, що розтинає простори відкритого космосу. Це утроба (або лоно), в якій екіпаж і оберігаєма дитина і, можливо, лише “їжа”, приманка, витратний матеріал. Ксеноморф – така сама дитина, але Ксеноморф – досконаліший. Та для кого?!
Важливо підкреслити (!), навіть у 2122 році штучний інтелект не набуває САМОсвідомості. Він залишається алгоритмом та дієвим інструментом влади (в широкому розумінні цього терміна), у даному випадку в руках корпорації “Вейланд-Ютані”. Можливо, вона і є державою (корпоративною державою) або її прототипом? Хоча слово “корпорація” в українській мові – жіночого роду, в моїй власній інтерпретації (я так відчуваю!) – це патріархальна структура, що використовує сакральний символ та образ матері для власних корисливих цілей – оберігання “досконалої дитини”, а по суті – ідеальної біологічної зброї. Як же це схоже на цяцьки-забавки хлопчаків, які з віком, та доступом до ресурсів і влади переплавляють свої іграшки в іграшки смерті.
“Матір” – це лише виконавець волі технократів. Майстерна мімікрія. Маска! Корпорація паразитує на юнговському архетипі, створюючи для екіпажу ілюзію Доброї матері. У холодному космосі людина вразлива, тому ім’я комп'ютера діє як психологічний якір. В системі координат екіпажу, Мати не може бажати зла своїм дітям. Вона не може обирати між. Але антропоморфність компʼютера вивітрюється наче ефір, коли справа доходить до виконання наказу. “Спеціальний наказ №937” – зриває маску Доброї матері та оголює личину Жахливої матері. Глядач – свідок: людське дитя – це їжа, розхідний матеріал, приманка.
Образ кінематографічної “Матері” частково викликає майже тривожне відчуття дежавю. Чи не стаємо ми свідками того, як влада в позаекранній дійсності так само паразитує на наших слабкостях та відчайдушному бажанні знайти той самий психологічний якір: безумовного захисту, спокою, емпатії. Проте тут і криється пастка великої підміни. Де гарантія, що в доброзичливий інтерфейс не “вшитий” свій “Спеціальний наказ №937”? Там, де ми чекаємо на “материнське тепло”, алгоритм видає лише хромований холод. Там, де ми шукаємо емпатії, натрапляємо на його стерильну байдужість. Найстрашніше те, що ми змушені вдовольнятися цією сурогатною турботою, бо іншої “матері” в межах нової цифрової реальності просто не існує.
Київ, квітень–травень 2026 р.
