⠀Є гарна цитата:
“Ми бачимо в людях те, що є у нас. Якщо ми не бачимо позитивних якостей у нас, ми не можемо бачити їх в інших людей. Бачити достоїнства в інших — бачити достоїнства в собі”
Святий, серфінгіст і директор, Робін Шарма.
Довго не міг погодитися з цим. Навіть сперечався подумки. Як це — я бачу в іншому силу, але ж сам я втомлений? Бачу ніжність, хоча сам закутий в броню? Бачу глибину, якої, як мені здається, сам не маю.
⠀
Але потім зловив себе на одній думці. Що як усе навпаки?
Що як ми бачимо в інших не лише те, що вже є в нас — а й те, що колись у нас було, але ми забули. Або те, що проростає, як насіння, іще не пробившись на поверхню. Бачимо можливе. Бачимо себе… таким, яким боїмося бути. Можливо, ти бачиш у комусь доброту — бо в тобі живе здатність до співчуття, яка просто заснула. Можливо, тебе надихає чиясь щирість — бо твоя власна щирість загубилась між страхами бути незрозумілим.
⠀
Ми не завжди впізнаємо в собі світло. Але воно впізнає нас. Через інших. Іноді це пробудження болюче. Ти бачиш, як хтось живе вільно — і відчуваєш заздрість. Але, може, то не заздрість, а приглушене бажання жити так само. А може — спогад про себе справжнього, якого ти сховав. У цьому розумінні цитата починає світитися іншими барвами.
Ми бачимо в людях те, чого вовни не бачать у собі.
Це фраза не про осуд. Це фраза — про тремтіння. Про те, як у людях ми часом бачимо свої забуті грані. Іноді це лякає: бо ми впізнаємо силу, але знаємо, що давно зрадили свою.
Іноді це розбиває: бо бачимо чистоту — і з болем усвідомлюємо, як забруднились самі.
Але це ж і надія. Бо якщо я бачу — значить, ще не осліп. Значить, десь усередині ще жевріє здатність відчувати, прагнути, шукати.
⠀
Можливо, ми шукаємо себе не в дзеркалах, а в людях. У їхніх сміхах, у втомі їхніх очей, у словах, які торкають нас без пояснень. І що глибше я дивлюсь на тебе — то більше розумію, що дивлюсь у себе. Варто бути обережним з тим, що ми бачимо в інших. Бо це не завжди про них. Часто — це про наші відображення, недосказаності, мрії, біль і красу.
⠀
Ми — як крила. Віддзеркалення одне одного. І що більше ми приймаємо це, то більше зростаємо. Не в тіні інших, а поруч.
Бо врешті-решт, найбільше відкриття — не в тому, щоб зрозуміти інших. А в тому, щоб побачити себе в тому, як ми їх бачимо.
Це наводить мене на нову думку! Часто ми не можемо прийняти хороші слова. Хтось скаже: “Ти щирий”, “У тобі є глибина”, — а в нас ніби щось стискається всередині. Ми мимоволі усміхаємося чи киваємо, але подумки відвертаємось, ніби це про когось іншого. І не тому, що ми не хочемо в це повірити — а тому, що нам цього ніколи не вчили.
Нас рідко вчили приймати тепло. Нас частіше готували до боротьби, ніж до любові. І от коли хтось бачить у нас світло — ми ніяковіємо. Бо це вимагає відваги: відкритися, не захищатися, не тікати. Але, може, ці слова — це не перебільшення. Може, це запрошення. Вірити, що ти вже несеш у собі більше, ніж здається. Що ти не мусиш заслужити любов — ти вже є її доказом. І все, що лишається — це з часом навчитися її приймати. Спокійно. З вдячністю. Як промінь, що падає на тебе — просто тому, що ти є.
Я й сам часто ловлю себе на цій звичці — ховатися, зменшуватись, сумніватися. Але щоразу, коли хтось каже щось добре й щиро, і я дозволяю собі повірити — бодай на мить — щось змінюється. І я радий, що так чи інакше, це поступово зсередини м’яко змінює і мене. Без примусу. Без поспіху. Просто як подвійна веселка, що прийшла після літнього дощу — коли ти вже майже не чекав.
