Кінець грудня підступає тихо і невпинно.
Ніяк не встигаєш відстежити кожну мікрозміну, збої систем посеред цілковитого і звичного для тої пори хаосу. Горять терміни завершення і придатності, бажання встигнути все заплановане до тієї психологічної позначки, коли можна цілком і повністю забути один рік і з чистою совістю перенести власні тонкі налаштування на інший, прийдешній.
Проблематика стирання негараздів на стику місяців була і залишається одним із найбільш ключових питань, які тяжко вирішити за єдину ніч і вірити, що та ніч стане «рятівним колом». Є вірогідність того, що довкола всі показились і хочуть, скинувши вантаж з плечей, набитий протягом попередніх 365 днів, уявляти, як вони зі швидкістю Блискавки МакКвіна несуться назустріч Різдву, Водохрещу та ще кільком десяткам празників.
Хіба не здається, що дані свята одразу, за замовчуванням сповільнюють темп на рік? А поки оговтаєшся – січень мине, не озираючись назад.
Підбиття різного роду підсумків, коли перші сирі морози ще не пробили три шари одягу, може спершу здатись безглуздим заняттям – не встигли розпакувати подарунки від Миколаїв, як вже хочеться похизуватись ними. А треба, бо жага довести, що ви – незгірш інших, полонила довколишній простір, змушує вступати в перегони, де не буде довгострокових переможців – зможете досягти локального успіху перед спуском до Харона на останню прогулянку.
Цікаво, чи і в нього треба здійснювати безготівкову оплату проїзду? Адже в цьому питанні Тернопіль, мабуть, попереду всіх міст спішить – навряд чи підвищення оплати і розрахунок картками вплине на поруйнований стан більшості тутешнього автопарку, але – знову ж таки – бажання довести, що ми – незгірш того ж Києва і кращі, ніж Львів, наприклад – і байдуже, що народу на двадцять другий маршрут, до автовокзалу, набивається, немов насіння в стиглому кавуні, яке так і хочеться виплюнути, не бачити, не відчувати.
Чотирнадцять годин тому я захистив магістерську – мабуть, найбільш легкий з підпунктів підготовки роботи. Не хотів розписувати підсумків для себе, допоки не закінчиться цей бедлам, який тісно пов’язується з моєю – вже колишньою – кафедрою і яка, буду відвертим, до цього цілком причетна. Природний хаос, що завше циркулює в тісних кабінетиках, показує, наскільки розмитим тут є поняття часу – вимір відбувається тільки в етапах.
Етап попереднього захисту, етап занесення роботи до рецензента, етап узгодження деталей з керівником, тощо. Більше, ніж дев’ять кіл пекла Аліґ’єрі, котрий за умови подорожі в наш час переглянув би докорінно власну «Божественну комедію». Назву би міг лишити, а вміст – розширити до об’ємів «Коду да Вінчі». Та паралельно з цим доходило розуміння, що тутешні викладачі – більше, ніж люди, що буденно подають навчальні предмети.
Значно більше.
Це хороші співрозмовники, котрі, за умови віднайдення необхідних точок дотику, тебе підтримають і не дадуть можливості засумніватись у власних силах, а також поділяться власними переживаннями, болями, приємнощами, захочуть пожартувати чи розповісти історію, варту ватри – і матимуть до цього хист і вдачу.
Я міг би, звісно, підібрати необхідні підсумки року і оформити їх в якийсь дрібний список на тридцять пунктів на кшталт прикладу, який лишила в себе знайома з Фрайбурга – і такий в мене є, дихає, поки не проклацались останні секунди року, бо опісля вони втрачають сенс, чи не так? Списки та інші, схожі бази даних є потреба зчитувати, коли кудись спішиш і нема коли витрачати моменти на подекуди тягучі формулювання, що годен проглянути за тридцять секунд – враховуючи, наскільки зараз поширеним стало швидкісне читання. Я насправді люблю смакувати книгою і не терплю довгих прозових форм – через те я рідко читаю романи і загалом начитую близько 20-25 книжок на рік, але їх вбираю на повну, намагаюсь відчути автора і те, що він власними мацьопами хотів передати, чим хотів поділитись.
Мене особисто тішить вже те, що період, коли здоров’я кожного близького поставлено на кін без нашого ж відома, минає без втрат – є відчуття, що для збереження цього дискомфортного агрегатного стану докладаєш більше зусиль, аніж є насправді.
Найбільш вагомою людиною у всіх суспільних колах все більше й більше вважаю себе, завдяки чому став і менш активно, і водночас більш активно спілкуватись з людьми – себто дозувати і розмови, і підхід до кожного: зміцнювати, обрізати, заплітати у химерні форми.
Зрозумів, якої руйнівної шкоди завдає однопотокова любов. Даний концепт необхідно усувати зі всіх сфер життя, окрім випадку, коли він відноситься до першої особи. Бо любити себе треба, адже тільки так заслуговуєш на повагу довкола – незалежно від ставлення до твоєї персони і характеру.
Став тепер усвідомлювати, наскільки мої вірші є терапевтичними, як вони стали допомагати мені у моментах, коли не міг нічого відчувати, не хотів нікого бачити, слухати, звертати уваги – коли лежиш півгодини в апатичному стані, а після перечитування кількох текстів відчуваєш, немов щось розгорається всередині з новою силою, немов твій двигун наповнили провідним мастилом і рух вперед тільки посилюється. І наскільки описувані мною деталі люблять збуватись з плином часу:
"лиш серед осені ми пізнаємо ціну самоти і відлюддя
лиш серед осені ми відчуваємо легкість буття наодинці" (c)
Нові зустрічі, нові спроби, нові подорожі, нові навички – всім цим можна описати пройдешній рік. І навряд чи щось зміниться наприкінці - якщо не станеться ряд глобальних форс-мажорів, котрими напихають інфопростір. Хоча, звісно, один день, а то й хвилина можуть докорінно змінити все довкола - і спішити не обов'язково.
Звісно, багато чого ще не проговорив – і не бажаю. Хай лишається в пам’яті – жорсткому диску, де в дрібних комірках ховаються дрібні бітики спогадів, злегка припорошені пилом і збитими режимами, але готові бути показаними в найбільш необхідний момент. Бо з моментів ми і складені, моментами живемо – змінюємо пріоритети, стилі, все в собі і довкола нас, але моменти пам’ятаємо – єдиний дієвий компонент внутрішньої машини часу.
22.12.21
