Все частіше помічаю злість. Не просто так, мовляв тобі сказали щось погане і маєш поганий осад. Ні. Аж та злість, що роз’їдає зсередини, клекоче, шумить та реве. Здавалось би, причини немає. Вона то є завжди, але ж то треба розбиратись, а я не хочу. Не дуже люблю рефлексувати і ото роздумувати. А тут почала позбавлятись стресу і типу маю мінівідпустку, хоч і ходжу на роботу. Починаю ловити інсайти і хоча б трохи прислухатись до своїх відчуттів.
Як же на багатьох людей я злюсь. За дрібниці і за недрібниці. За те, що варте, і те, чого не варте. А воно ж то гризе, клекоче.
Ситуація схожа щось на те, що коли у тебе проблеми з якимось сервісом, то ти спочатку сам розбираєшся, а потім терпець уривається, і ти вже ловиш себе на тому, що кричиш на нещасну дівчину колцентру, яка там працює не від хорошого життя напевне. І ти потім себе картаєш за це.
Це той прояв злості, від якого я себе зазвичай стримую. Не сказати, не зробити, максимум - скорчити незадоволене лице (оце саме біч фейс), і тупо палити на ту людину. Або ж ще гірше пасивно агресую, а людина взагалі ні слухом, ні духом чого так і що вона зробила. А ти вже згадала усі її помилки та невиконані обіцянки, розіп’яла її декілька разів, поплакала за себе нещасну. Ох бідненька.
- А хто ж тебе змушував мовчати?
- …
- А, те що людина викручуватиметься та буде газлайтити? а звідки ти знаєш що так буде?
-…
- А тобою завжди так вчиняли? Недивно тоді. Тобі б до психолога чи вже краще до психіатра.
Дякую, обійдусь і взагалі хватить мене лікувати, сам йди лікуйся! А воно клекоче, болить, вивертає, унеможливлює нормальне існування. Прокидаєшся зі злістю, лягаєш з нею. Да вже до того дійшло, що вона стала твоєю коханкою, про яку не знає та сама людина, яку ти любиш та плануєш сім’ю. А ти її (злість) плекаєш, та оспівуєш, та присвячуєш їй твіти та всі свої думки. Камон йди краще посуд помий. Та ненавиджу я посуд мити. Воліла б мати пусодомийку. Але ж ні. Не маю. Ох як же злюсь чорт візьми.
А як далі бути? І ото існуєш собі. Своєю жовчю бризкаєшся. Потім дивуєшся чому так то воно відбувається, що ніхто тебе не любить. Та бо ти себе не любиш, сонечко. Ну от ні грама. Не твоє от і бісишся. А що не так? Все ж так. Ми ж не знаємо скільки так людей також всередині тебе ненавидять. Підлаштовують твої зґвалтування, плюють тобі в плечі, як тільки ти повернешся спиною. Розумієш на мить, що ти нічим не краще, хоч і не опускаєшся до такого. Але все ж. Але все ж воно тебе їсть. Пожирає. І залишиться від тебе тільки сіра істота, що колись мала мрії, цілі, снагу чогось досягати. А зараз що? Що від тебе лишилось?
І
С
Т
О
Т
А потім знову починає клекотати. Ти береш оту заморську штуку, що імітує звуки дощу, та придумана була, напевне, десь у Африці чи де, і ото пересипаєш те, що всередині зі сторони в сторону. А воно не допомагає. Хочеш її закинути та розбити. Як розбилась ти. Вже давно.
