О мріє потаємна, чому так боляче мені,
Чому полиши мене, сни тихі і легкі,
Як все так обернулось, у чорні ламані краї,
Гострі і дрібні вони пронизують кістки,
Зливаються в чорні субстанції,
Не зоставляючі й краплі дистанції,
Відчувши єдність - починають великі руйнації,
Визиваючи в мене припадки фрустрації,
Їм байдужі мої поневіряння,
Їх цікавлять лише мої страждання,
Їм не потрібен великий наказ,
Вони роблять так щоб світ процвітав,
Я не потрібен у цьому живому,
Не знайти мені тут, гаму кольорову,
Не відчути мені крихкість кінця,
Не доторкнутись до майбуття,
Людське тепло не знайду в собі,
Не подарую його я живим,
Мертвим воно не потрібно повік,
То що ж робити мені — скажи?
Мрію про смерть скоро денну,
Таку як в Ромео й Джульєті,
Таку як Шекспір описав,
Таку про яку не напише вандал.