"Буває, що ти знову чекаєш підніжку від життя, а вона виявляється поштовхом у спину."
П’ятничний вечір.
Я сиджу на дивані, закинувши ноги на столик. На колінах — велика міска чипсів, поруч стоїть пак пива. Вже дістав одну банку і повільно тягну пиво, жуючи чипси.
Новини на фоні. Просто шум, щоб не чути тишу.
Як і зазвичай, сиджу сам, бо з єдиним другом пересікаємося рідко через робочі графіки. А дівчини в мене немає, і причина одна — зовнішність.
Виглядаю надто витончено. Досить, щоб мене плутали з жінкою. Досить, щоб жінки не сприймали чоловіком.
Але я звик до всього цього. До такого привикаєш з малих років — знущання, фрази на кшталт «ти не чоловік» і навіть чоловічі приставання.
Не всі одразу розуміють, що я хлопець. Особливо на підпитку. Хоча розряд шокера добре протверезить.
Так під пиво і чипси монотонно тягнувся вечір, доки не закінчився пак. І довелося піднятися за другим.
Коли повернувся з кухні, задзвонив телефон.
На екрані був номер Єрика. Зупинився на півдорозі до дивана. Він не дзвонить без причини.
Це здивувало: наскільки я знав, останнім часом він був сильно завантажений.
Сів на диван, відкинувся і прийняв дзвінок.
— Здоров, Ешлі. Чим зайнятий? — голос спокійний. Значить, без паніки. Звичайний дзвінок.
— П’ю пиво.
Що казати? Банка вже достана.
— На завтра які плани?
У його голосі раптом з’явилась ледь помітна нервозність. Щось у цьому нагадало мені шкільні роки — тоді така тремтлива нотка була знаком біди або якогось задуму. Серце від цього стислося, але я лишався спокійним.
— Як завжди: хатні справи та всяка подібна чуш.
Я відповів і хильнув із банки.
— А що скажеш про те, щоб зустрітись у кафе і трохи посидіти?
Нервозність знову прозвучала в його голосі. І не став чекати — пішов у наступ, брати бика за роги.
— Що ти там удумав?
Я намагався сказати це якомога жорсткіше, щоб він не встиг уникнути відповіді. Але у мене таке виходить рідко — навіть не знав, чи спрацює.
— Успокойся, Еш, і послухай.
Тепер він навіть неприховав свою нервозність. Але вибуху не було. Значить, нічого справді серйозного.
— Ну?
Видав я, знаючи, як він любить тягнути кота за хвіст.
— Я показав твою фотку колегам.
Відразу запахло чимось знайомим — ще зі шкільних часів. Неприємно знайомим.
— Не тяни гуму, Єрик.
Його затягування завжди дратують.
— Вони погодились на подвійне побачення.
Коли він це сказав, я якраз хильнув. І закашлявся, почувши ці слова. Банка вискочила з руки й впала на килим.
— Еш, ти як там? Еш, відповідай! — закричав він. Майже заістерив цей йолоп. Треба ж попереджувати про такі речі.
— Все нормально. Просто пиво не в те горло пішло, — сказав я, коли відкашлявся.
Відразу згадалися шкільні роки, коли він без попередження влаштовував подвійні побачення.
Цей йолоп, як і зараз, робив це з добрих намірів.
Але ж про таке не повідомляють в останню мить. Я не раз йому це казав.
— Ти як завжди, Єрик.
— Нема за що, Еш.
Він це сказав своїм фірмовим тоном — «вибач, якщо що» — і я тільки хмикнув.
Що ще робити з цим йолопом?
— Ну і куди ти їх запросив?
На цих словах я вже приготувався почути щось таке, що моя зарплата секретаря в поліції точно не потягне. За паперову тяганину багато не платять.
— Вони запропонували посидіти у «Чеза».
Це звучало як жарт. Якась придорожня кафешка — максимум бургер і серветки з написом «смачного».
— Що? В тій забігайлівці?!
Я був не просто в шоці — я був у повному охуї від почутого.
Довелося глибоко вдихнути, набравши повні легені повітря, і повільно видихнути.
— Заспокойся, Ешлі. Вони ж офісні леді, а не якісь принцеси.
По тону відчувалось, що він ледь усміхається. От засранець. Ще й рже з мене.
Після короткої паузи Єрик знову заговорив:
— Ти як, згоден, Ешлі?
Він, звичайно, вірний друг, але іноді хочеться його придушити.
— У мене що, є вибір?
— Тоді зустрінемося завтра о другій.
З цими словами Єрик закінчив дзвінок, а я сидів і думав: може, варто було вперше відмовити?
Ми сиділи в кафе й чекали наших «пасій». Вони запізнювались.
Домовились на другу, а вже було п’ять хвилин по.
Але то дрібниці.
Це як за кілька хвилин до кінця робочого дня отримати нову кипу паперів: неприємно, але не смертельно.
Я тим часом повільно тягнув морквяний сік через соломинку.
І чекав від цього всього лише два варіанти розвитку: або ігнор, або щось гірше.
Я не казав про це Єрику — ще почне своє: "Не будь песимістом, бро".
Вхідні двері розчинилися, але я не став повертатися, щоб глянути на тих, хто зайшов.
По напівпорожньому кафе клацали підбори, і невдовзі до нас підсіли — колеги Єрика.
Можна сказати, типові офісні жінки, яким за тридцять. Я не дуже в них вдивлявся, тільки відзначив, що одна — брюнетка, а друга — шатенка.
— Це мій друг Ешлі, — сказав Єрик, легким жестом показуючи на мене.
— А це Карен, — він кивнув на шатенку тим самим жестом.
Вона розглядала мене відкрито, навіть не намагаючись приховати своє зацікавлення.
— А це Керрі, — вказав він на брюнетку. Здалося, що жест був зроблений просто з ввічливості.
Вона, здавалося, не звертала на мене уваги — але саме це виглядало оманливо.
— Дуже приємно познайомитися, — сказала Карен.
Керрі стримано кинула:
— Я теж саме.
Я випустив соломинку з рота й сухо кинув:
— Привіт.
При цьому я відчував дискомфорт. Те, що бачив і відчував, було для мене неочікуваним, навіть дивним.
Я б не здивувався ігнору чи чомусь гіршому — холодному погляду, відразі, кислій мінi чи чомусь подібному.
Але тут відчувався інтерес. І від обох.
Я від цього мимоволі ковтнув слину.
Та знову вчепився в соломинку. Морквяний сік завжди був для мене чимось на кшталт антидепресанта.
Тут знову Єрик взяв ініціативу у свої руки:
— Може, візьмемо щось випити?
— У них є щось покріпше, — кинула Карен, явно не в перший раз буваючи в таких місцях.
Керрі ж знову була як тінь — мовчазна, відсторонена.
— Мені теж чогось покріпше, — додала вона трохи пізніше, тихо, майже без інтонації.
Я ж у цей час потряс порожньою склянкою — мовляв, мені: ще соку.
Єрик на це лише посміхнувся.
А мені пити щось міцне зовсім не хотілося. Особливо — коли на нервах.
— Ешлі, чим ти займаєшся? — спитала Карен м’яко. Я б навіть сказав — надто м’яко.
Хоча, може, це мені здалося.
— Працюю в поліції… секретарем, — відповів я після короткої паузи.
І майже відразу додав:
— З паперами працюю.
Додав це чисто на всяк випадок — а то ще неправильно зрозуміє.
— То ми майже колеги, — сказала вона з посмішкою.
Колеги, — хмикнув я про себе. Ага, крім паперців і літерок — нічого спільного. Поліцейська контора — це не офіс з кавомашиною та "місією бренду".
Карен трохи припіднялася й, нахилившись ближче до мене, сказала:
— Знаєш, а вживу ти ще миліший.
Я відчув, як щоки різко загорілися рум’янцем. Вона лише легенько посміхнулася — її явно забавляла моя реакція.
— Карен, тримай себе в руках, — сухо кинула Керрі зі стриманим незадоволенням у голосі.
Мовляв, ти тут не одна. Або щось у цьому дусі.
На моє щастя, саме в цей момент повернувся Єрик з напоями, і Карен одразу переключилася.
Далі переважно говорив Єрик — цей харизматичний пухляш.
А я лише зрідка вставляв своє:
— Ага.
Увесь цей час хотілося просто встати й піти. Втекти з цього кафе, з цієї розмови, з цього побачення. Але з поваги до друга — залишився.
Коли ми вийшли з кафе, сонце вже почало заходити.
— Може, тебе підвезти, Ешлі? — звернулася Карен, червона від випитого; кілька ґудзиків на її блузці лишалися розстебнутими.
І дихала вона з легким придихом — чи то від алкоголю, чи від чогось іншого.
Я не встиг ні чого відповісти, як мій лікоть раптом обхопила пара рук.
— Я його підвезу сама! — Керрі майже прокричала це і потягнула мене за собою.
Я такого не очікував, особливо від стриманої жінки. Від несподіванки не зміг чинити опір.
Здалося, що протест буде зайвим — тому я мовчки погодився на її "підвезу", хоч і робив це без особливого бажання.
А Карен стояла з явним роздратуванням — здається, її зачепило нахабне перехоплення ініціативи. Та в її погляді було щось, що нагадувало самотність.
В авто ми сиділи мовчки, у тиші, яка різала по нервах.
На її обличчі — легкий рум’янець від алкоголю, а краєм ока вона час від часу косилася на мене.
Це тільки посилювало незручність.
Я, сам не помітивши як, поклав руку на кишеню — ту саму, де завжди лежав шокер.
Навіщо? Не знав. Просто… так спокійніше.
Вся ця тиша, її погляди, це тиснуло.
Та ще й саме це "побачення", ця увага — усе злиплося в грудку, яку я вже не міг проковтнути.
— Зупинись тут! — майже викрикнув я.
Керрі різко натиснула на гальма. Машина смикнулася, і в салоні знову зависла тиша.
Вона глянула на мене — різко, здивовано, з чимось невловимим у погляді.
Здавалося, ось-ось скаже щось — але губи лише ледь сіпнулися.
Вона проковтнула слова, що вже були на кінчику язика. Може, не наважилася. А може, передумала.
Я не став чекати. Відкрив двері, виліз, і кинув коротке:
— Дякую.
Голос зрадив — у ньому ще тремтіла нервозність.
Але знайома вулиця й прохолодне повітря наче трохи прибрали той клубок у грудях.
Я пішов у бік свого двору, не озираючись.
Був понеділок. Сидів перед компьютером з пачкою паперів.
Після суботи настрій був паршивий. І, як завжди кілька днів потому, я був готовий кусатися, як розлючений пес.
Так, що занурення в працю дозволяло розслабитися і забути про те, що гложить.
- І як тут наша красуння.
Навіть не підняв голови — і так знав: це Джеф, чортів жартівник... А просто достав шокер і поклав поруч з мишкою.
Відчув, що він зробив крок назад. І думаю виставив перед собою долоні, просто на автоматі.
— Ти чого, Еш, — проговорив він схвильовано, може, згадав свій перший досвід. Коли ще подумав, що я жартую.
Я ж мовчав і невідривався від праці. Джеф постояв і мовчки пішов геть. Протягом залишку дня мене ні хто не чіпав. Він явно попередив, про мій настрій. Хоча думаю видав про це, щось типу "У когось критичні дні.".
В цілому день минув тихо. Якщо не рахувати Джефа.
Був вечір середи.
Настрій повернувся в норму — навіть дозволив Джефу вкинути кілька своїх говняних жартів.
Вечеряти серйозно було лінь, тож закинув у каструлю локшину швидкого приготування.
Та й так чи інакше — завжди мимо того магазинчика проходжу.
Тепер сидів і неспішно працював виделкою, насолоджуючись процесом.
Раптом задзвонив телефон.
Не дивлячись, зрозумів — це Єрик. Напевно, вирішив, що я вже відійшов від суботи.
— Здорова, Ешлі. Як справи?
Його тон був обережний — ніби не був упевнений у моєму настрої.
— Нормально. Локшину жую.
Зробив коротку паузу й одразу зрозумів — не хочу знову слухати його тягучку.
— Видавай, що тобі треба, Єрик.
Це був той рідкісний випадок, коли мені вдалося сказати потрібне — жорстко.
— Керрі цікавиться, чи не хочеш на вихідних... ну, з нею кудись сходити.
Єрік говорив обережно, з натяжкою. А я — здивувався.
Думав, вона вже забула про мене, як про дурний сон.
Ну бо навіщо їй такий морок, як я: весь на нервах, незрозумілий.
— Еш, ти там що, заснув? — пробився голос Єріка.
Я не помітив, як занурився в думки.
— Просто задумався.
— То що їй передати?
Чесно? Я сам не знав. І не впевнений, що хочу.
Та ще й кінець місяця — завжди тонна додаткової мороки.
— Не знаю. Потім, може, передзвоню.
І відразу скинув дзвінок, знову залишаючись наодинці з самим собою.
