Чесно думала, що писати сьогодні не буду. День поганий, почався з проблем та сайтів на моїх проєктах, що не працюють. Завершився щоправда добре, то може того і писати потягнуло.
Знаєте, писати не буду чистою українською. Буду писати як говорю в житті. Може й інтонацію мою почуєте. Хах. Так про що я. Мрії.
Розповім маленьку (ні) перед історію. Почалось все з музики. Мами не стало майже 2 роки тому. Хоч я і тримала траур, проте мені було занадто важко. Я грішила. Я слухала музику. Напевно, в той момент вона була ниткою мені на цьому світі. Я йшла в універ, втикала навушники з тяжким металом і курила йдучи. Я була впевнена, кременем, незламна, але розбита вщент всередині. Отож після того періоду мого життя я музику перестала слухати. Не переносила. Мені до того ж і складно сконцентруватись, коли щось мені воно там співає.
Мене взагалі багато речей бісять, коли я працюю. Але це, напевно, ок.
Отож сьогодні до кінця дня в мене настрій покращився, хоча зранку, як я вже згадала, це був треш. Я отримала пару хороших новин, які ну максимально скинули мені камінь з плечей. Але я вже була настроєна на роботу. Мала писати магістерську. Отой нещасний другий розділ, який мав вже бути написаним. Але як же мене дратує наша освіта.
Я принципово не хочу брати напрацювання русні. Ще й скоріше всього це буде поза законом скоро, але чорт візьми дайте тоді доступи до нормальних закордонних бібліотек. Ну ви ж вийобуєтесь своєю піздатістю універа. То в чому проблема?
Загалом, я згадала мою улюблену композицію Celtic Woman - Teir Abhaile Riu, а потім якимось чином зловила себе на прослуховуванні репу jockii druce (реп не люблю, але хлопець - бімба, до того ж земляк, тупо фактить). Ну прослухала я все, що було і зрозуміла, що пора працювати. Включила оці довгі плейлисти музики в ютуб музиці і, звісно, ж перший це був під авторством Caravan Palace, гурту, що грає електро-свінг. А я так хотіла колись навчитись танцювати під таке.
Все якось часу не було. Треба було закінчувати уні, шукати роботу, худнути (бо куди ж я на танці товста піду), ще якось розвиватись. Та і в моєму місті на той момент занять зі свінгу не було (не того свінгу, що відразу спав на думку). Зараз не знаю чи є і чи буде. Відчула себе тією самою старою родичкою, яка розповідає про свої мрії в молодості, яким так і не судилось збутись. Сумно.
То ж чи мають мрії право на життя без подальшого втілення? Думаю, що ні. Якщо не втілюєш - забуваєш, а якщо пам’ятаєш, значить так сильно запала в душу, що стала тією нав’язливою думкою, яка не дає спокою (спойлер і ніколи не дасть). Тому, рібят, мрії, то є лишень втрата часу і ресурсу тільки тоді, коли не хочте нічого з тим робити. А так ножки в ручки і пішли втілювати їх в життя. Якщо ти це не зробиш, то за тебе це точно ніхто не зробить.
