Нещодавно ми зі спільнотою слухали альбом, після якого у мене виникла одна думка, що не відпускає мене вже більше тижня. Цим альбомом був величезний моноліт тривалістю понад дві години: Soundtracks for the Blind гурту Swans.
Це доволі дивний альбом, бо фактично зібраний з мотлоху - старих записів, фрагментів, лупів, семплів та випадкових звуків, які, здавалось мали б назавжди залишитися десь у коробках зі старими плівками, але замість цього отримали «нове життя» та перетворилися на щось, що нагадує звуковий архів творчості гурту.
У цьому архіві є купа ідей: від апокаліптичних пророцтв для людства, що нездатне «відкрити очі», до майже документальних фрагментів про повільне та болісне старіння. Але водночас, альбом не має якоїсь однієї великої ідеї. Його цінність, здається, полягає саме в тому, що він існує як зафіксований процес творчості, як своєрідний «музей» уламків різних епох гурту.
Архів, з якого народився цей альбом, належав Michael Gira, який він, після закінчення роботи над альбомом, викинув у смітник. Тобто альбом фактично став «памʼятником» матеріалам, які сам автор не вважав достатньо важливими, щоб їх зберігати.
У цьому світлі Soundtracks for the Blind починає виглядати інакше. Як колекція звуків, які випадково врятувалися від забуття лише тому, що в якийсь момент опинилися у правильному місці та в правильній композиції. І коли я це обмірковував, у мене й виникла та сама думка. Наскільки сьогодні взагалі є цінною ось така «чиста творчість»? Та, що не женеться за популярними темами, не намагається сподобатися, а існує просто тому, що хтось колись вирішив її зробити.
Ми часто вішаємо на подібну музику ярлики на кшталт «експериментальна», «авангардна» або «смілива». Після цього ми ніби відкладаємо її на окрему полицю - полицю для естетів, снобів та диваків. Для тих самих претензійних поціновувачів «справжнього мистецтва», яке для більшості виглядає чимось незбагненним.
Але якщо подумати, що взагалі означає ця полиця? Який у всьому цьому сенс, якщо «вся музика вже написана», всі жанри названі, а їхні кордони давно окреслені? І коли я кажу «сенс», я маю на увазі не самих митців, а радше соціум, для якого це мистецтво призначене. Бо музиканти видають альбоми, публікують їх на стрімінгах та показують світові не просто так. Вони хочуть, щоб це хтось почув. Тому коли музиканти говорять, що не прагнуть визнання та роблять усе лише заради самого «мистецького акту», мені це завжди здається певним лукавством.
Навряд чи хтось по-справжньому радіє, коли на його творчості ставлять клеймо «експериментальної» та відправляють у куток «музики не для всіх». Музики, яка може чекати свого часу десятиліттями, поки більшість нарешті розгледить у ній щось більше. І це ще в кращому випадку.
Тому перспектива займатися «чистою творчістю» у світі перенасиченого медіапростору виглядає не надто привабливою. Навіть жанри, яким колись додавали горду приставку «прогресивний», уже давно мають власні канони. І навіть у їхніх межах можна спокійно займатися конʼюнктурою - чим, власне, багато хто і займається. Іноді навіть здається, що сам прогрес зупинився, що масовій культурі він більше не потрібен.
Тож виходить, що «чиста творчість», яка найчастіше й створює справжні зрушення, сьогодні майже приречена на забуття? Можливо, так. Принаймні так виглядають правила гри в гіперактивному медіапросторі, де потрібно постійно розважати та привертати увагу. Як каже Женя Тимчик у пісні АНТАЙТЛД - електронна :
Якщо не скануєшся швидко - тебе нема, ти анекдот
Насправді, коли я казав про якусь умовну «полицю», я вам трохи збрехав. Адже метафорично вона може й є, але фактично, зараз не існує якоїсь «капсули часу» де щось могло б, без зовнішнього втручання, лежати роками, чекати кращих часів та бути доступним для будь-кого коли завгодно.
Зараз вона «втрачається» коли просто пропадає зі стрімінгів та ютубу, а єдиний більш-менш надійний спосіб зберегти щось - це носії або власний архів на компʼютері. Але навіть вони не є справжньою гарантією. У будь-який момент усе це може перетворитися на непотрібний мотлох та поїхати на найближче сміттєзвалище. Приблизно так само, як колись сталося з архівом Michael Gira.
