Хрещатик
Одною половиною Хрещатик трохи вигинається дугою, іншою - полого спускається аж до критого ринку, де постійно, з ранку до вечора, метушиться заклопотаний люд. Із обох боків, через рівні проміжки, до нього примикають менш ширші бруковані вулиці, ними, гучно шурхочучи шинами, стікається різногабаритний транспорт, вищить гальмами, стишуючи хід, і влившись у загальний потік, суцільною димчатою стрічкою губиться у вигадливій геометрії строкатих кварталів.
Хрещатик нагадує каньйон, по дні якого чиясь могутня рука простелила блискучий килим асфальту. Затиснута лещатами величних будівель проїзна частина тільки й спромоглася не втратити рівну, як у дзеркала, поверхню. І якби не такі ж просторі пішохідні доріжки, розкішні каштани обабіч, навряд щоб це додало принадливості головній вулиці міста. Однак то тільки спершу здається, ніби простір обмежено невидимо-штучною стіною а від безцільного сновигання безликих мас іде обертом голова. Потрібно зробити крок, влитися в загальний безлад, розчинитися в ньому, і тоді вже до самого скону не виникнути асоціаціям, що навертають на роздуми про чергове непорозуміння цивілізації.
Хрещатик - красень
Хрещатик - центральна вулиця міста, Хрещатик - красень. І якби можливо було визначити, що саме змушує захоплюватися ним, напевно ж, відразу щезла б уся його чарівність... Сірі громади будов ніби виставляють напоказ свої лиця-фасади, майстерно прикрашені архітектурною оздобою. Квадри стін, трикутники фронтонів, облямовані фігурними карнизами; різьблені балкони і балкончики, стрункі колонади з пухкими портиками; мереживо різноколірних вивісок з ажурними надписами, манливість вітрин, - все притягує зір! Широчезні підземні переходи-шахти, невтомно поглинаючі тьму народу, і сама коливаюча юрма, безстрашно пірнаюча в пітьму пройм - з пакунками в руках і без них, із радісними, щасливими обличчями і похмурими, повагом і поспіхом, бігом, стрімголов, - і це також примушує почуватися нерішуче, навіть розгублено. Так чи не це різномаїття причаровує кожного, хто хоч на мить завітав до серцевинної артерії столиці?
Хрещатик можна було б наректи комерційною вулицею міста, проте ледве чи вся безліч торгівельних точок разом узята змогла б навіть за тиждень обслужити оту силу-силенну люду, що пульсує тут щоденно. Хрещатик без перебільшення - місце зустрічей. Хрещатик насамперед - вулиця закоханих. Тому й дзвінкоголосий він, тому і зачаровує в будь-яку пору року...
Рандеву
До дванадцятої залишалася ще добра година, коли Вірченко, вибравшись із метро, ступив відполірованими до жахливого блиску туфлями на гладенький асфальт Хрещатика. Сонце ще не встигло дістатись зеніту, та й каштановий затінок міцно тримав ранкову прохолоду, одначе було парко. Вірченко надумав ослабити тугий зашморг галстука, та лише доторкнувся кінчиками пальців до вузла. Сорочка прилипла до тіла.
Живий потік виплеснув Вірченка по сходах, до тротуару. Тут натовп трохи порідшав (уже не чіплялися ношею, не терлися ліктями ), нарешті випала нагода привести себе до належного стану. Він не лише турбувався про зовнішній вигляд ( де-де, а в пасажирській товкучці запросто могли і напрасовані стрілки зім'яти, і ґудзики з м'ясом видрати), Вірченко був охоплений неспокоєм, що вселився одразу ж, як тільки причинилися двері й електричка понесла його назустріч невідомому. «Вона така!.. Вона така!.. Вона не прийде...» - наганяв на себе остраху. А вагон мірно гойдався, навіваючи сон і тугу, і всім було байдуже до переживань франтуватої особи, яка ні-ні, та й щасливо посміхалася сама собі під ніс.
Із костюмом все було гаразд. Проте Вірченко про всякий випадок пройшовся вздовж довжелезних вітрин, придивляючись до свого відображення. Навпроти «Готового одягу» зупинився. Із-за товстого скла на прохожих дивилися три франти з витонченими фігурами. Серед них, прогнувшись в осиній талії на стегно, виклично красувалася й цибата дівиця. Вірченко відзначив неабиякий шик у позах манекенів і не без гордощів запримітив свою з ними схожість. Розправив плечі, покосився на лацкани, пробігши поглядом донизу, по сріблосяючій поверхні матерії, артистично вибив із коробки сигарету «Мальборо». Чиркнув запальничкою, затягся – від серця відлягло.
Тільки тепер привернув увагу довколишній гомін. Човгання взуття, шурхіт одежі, різноголосий гамір, – все зливалося в однотонний, але як не дивно, недразливий гул.
Вірченко остаточно заспокоївся, намагаючись не горбитися, перевальцем подався до підземки.
Вулиця переживань
Виринувши на поверхню, одразу ж забрав управо, до бордюр, де майже не було пішоходів і тротуар проглядувався на значну віддаль. Вишикувані в лінію виструнчені каштани густими начосами крон нависали зверху, пахло медяною свіжістю. Вірченко подумки посміявся над своїми страхами, глибоко вдихнув цілющого духу. «Вона не може не прийти, – сказав сам собі. – Це суперечило б законам природи. Це було б не справедливо». Далі розкрив «дипломат», обережно вийняв обгорнутий хрустким целофаном букет. Легенько тряхнув, поправляючи верх, попробував тримати в різних положеннях побіля грудей. А навкруги все раділо...
Ах, як же то пестить усміхнене сонечко своїм золотим промінням прозору блакить! Як же то запаморочливо крутить голівоньку, наснажмо наповняються легені! Як же то душа та тіло пориваються в політ – в голубе небо, за пухнасті хмаринки, – о Боже!!
Часу було вдосталь - можна було ще раз повторити в уяві все можливе і неможливе подальше розгортання подій, проаналізувати кожну можливу й неможливу ситуацію і (зрозуміло) психологічно підготуватися до непередбаченого. Спершу потрібно пройти перший етап – саму зустріч, що є найтяжчим... Вірченко звів докупи брови, став напружено мислити. «Безперечно, слід прискорити ходу і рішуче, ніби Ромео до Джульєтти, наблизитися... Це в тому разі, коли вона забачить. Якщо ж не впізнає відразу – адже познайомилися вчора мимохідь, – доведеться скромно підійти, посміхнутися, мило, мило. Стій! А квіти? Чи одразу вручити, чи... Може, треба щось сказати... Ага, скажу: – Прийміть цей витвір природи!.. Ні, ні, – не годиться...».
– Чоловіче! – почулося ззаду. – Кидайте вже ту цигарку, а то згорите разом з оберемком.
Розтуливши пальці, Вірченко замахав кистю. Вулична прибиральниця вправно підчепила совком недопалка, заходилася підмітати навколо урни. Послинивши обпечені пучки, Вірченко відійшов до іншого стовбура. Пронеслася зграйка легковиків – війнуло бензиновим чадом. Засюрчав міліцейський сюрчок, завертаючи порушника, що знехтував правилами переходу. У листі зацвірінькали горобці, універмаг виплеснув чергову порцію відвідувачів, на думку нічого не сходило. Наморщивши лоба, Вірченко пройшов іще далі.
Вулиця закоханих
– Вогню не знайдеться? – звернулися збоку, і поки Вірченко діставав запальничку, доброзичливо поцікавилися: – Запізнюється? Чи...
Літній чолов'яга глибоко затягся димом, кивком подякувавши за послугу, продовжив:
– Ось і я на схилі літ наважився... – і перепитав: – Не прийшла?
– Та ні, – глянув на годинник Вірченко. – Ще рано.
Дотепер Вірченко не помічав чоловіків, що одиноко стояли під деревами. А виявлялося, не лише він цієї прегарної днини пройнятий такими космічно-хвилюючими переживаннями. Не він один провів безсонну тривожну ніч, не тільки він гасав спозаранку в пошуках лепських квітів, не... Вірченко став спостерігати за закоханими. Так, саме – закохані. Бо хіба ж спроможні прості смертні ось так вишукано одягтися, чисто поголитися, файно розчесати чуприну... А обличчя!.. А постаті!.. А рухи!..
Із загальної маси відділилася тендітна жіночка, плавно ступаючи, наблизилася.
Вірченків співбесідник радісно полинув назустріч.
– Заждалися? – розтулила вуста жіночка.
– Ну що ви, Катерино Данилівно, як можна!.. – лагідно відказав літній чолов'яга і поклав їй на зігнуту в лікті руку три пекучо-червоні тюльпани.
Вірченко поглянув на свій величезний букет тюльпанів, що закривав половину обличчя, почервонів: «Телепень!.. Припер, неначе на цвинтар». А люди все йшли і йшли, і не було кінця ні краю заклопотаному сновиганню. А небо все синіло й синіло, і сонечко гралося діамантовими зайчиками, і світло було на душі...
Вірченко простовбичив три години і за цей незначний відрізок свого життя зніс стільки, що на добрий десяток вистачить. Боліли очі, і він перестав вдивлятися в натовп. У хребті, в поясниці, нило, добре, було на що зіпертися, а то давно вже звалився б. Ноги гули, наче телеграфні стовпи, руки канчуками повисли донизу. Надія остаточно щезла. «От і все, – зітхнув пригнічено. – От і все... І чому я такий безталанний!». Очі зволожилися, відгороджуючись туманною пеленою від усього білого світу.
Холостяцьке буття
То не життя, коли нема поряд коханої людини. Людини, якій можна було б звірити потаємне, розкрити переповнену почуттями душу. Тільки в єднанні двох сердець виникає та надприродна атмосфера, що надає снаги та сенсу існуванню. Тільки тоді ти зносишся над усім плотським, егоїстичним і стаєш справжньою людиною, людиною, яка здатна на неможливе. Ох, як же то тяжко одному!.. А якщо ти ще й молодий, здоровий, до всього, на вроду не з останніх... Образливо, прямо таки! І ця образа, виливаючись у неврівноваженість, постійно дається взнаки, в першу чергу – в стосунках із товаришами по праці. Та й хіба до праці, коли щовечора – перед тим, як заснути – ти довго і ненависно вивчаєш своє холостяцьке помешкання. Таке остогидле і своєю нікчемною кубатурою, і убогою, позбавленою смаку обстановкою, і нахабними тарганами, і брудною підлогою та немитими шибками. А потім, прокинувшись рано-вранці, знов опиняєшся в процвілій, гнітючій атмосфері. А роки йдуть, а роки біжать... А мрії так і залишаються мріями.
Холостяцьке самобичування
«Невже в багатомільйонному місті нема мені пари? Невже я приречений на самотність?! Чому я, здоровецький бугай з добрячим шматком сірої речовини, до тридцяти літ не спромігся закрутити голову бодай одній-однісінькій?.. Стид і сором! Я – розмазня. Це факт. Нехай вже знайомство вимагає певних психічних потуг, чому ж я так швидко скисаю при першій невдачі?! Ну не прийшла, і що з того? Чи це причина для паніки? Усе попереду... Он скільки їх – греблю гати. На будь-якому перехресті лише свисни, обліплять, як мухи»...
Вірченко перервав самонавіювання – до якого напівсвідомо вдався, аби не втратити повністю самовладання та не розревітися, – якраз тоді, коли майже повністю заспокоївся. Сили фатуму невблаганні, – згадав вичитану фразу, відчуваючи, як вкотре впадає в розпач. Чи не божевілля, подумалося, чи, може, вона десь поряд, і біополя впливають одне на одного? Інакше...
Вірченко хотів було пошукати поглядом, але з подивом відзначив, що вже вирізнив у натовпі до болі знайому постать, яка, здавалося, пробиралася в його сторону. Молочна пелена ще застилала зір, видимість була як через матове скло. Вірченко закліпав – чіткість поліпшилася. Фігура оконтурилася, навіть стали проглядатися шати.
Вірченко всунув між ноги «дипломат», затис коліньми, букет – під пахвою, потер кулаками очні западини.
Коли відвів руки, перед ним, посміхаючись мило-мило, стояла довгонога дівчина.
Гіпертонічна зустріч
Здається, кров іще ніколи не циркулювала з такою швидкістю. У скронях зробилося гаряче, неначе хто приклав розпечені п'ятаки. Кінцівки стали неслухняними, і «дипломат» загримів на асфальт. Тюльпани посипалися зверху. Вірченко, скорчивши перелякану гримасу, відсахнувшись, подався усім корпусом назад. Напевне упав би навзнак, якби не металева огорожа, що розділяла пішохідну частину від проїжджої. Відчувши сідницями опертя, вхопився за залізні прути.
– О! – мовила дівчина, чи то зчудована такою великою кількістю красивих квітів, що рясно посипалися до її ніг, чи то – дивною оторопілістю Вірченка. Мабуть, вона аж ніяк не розраховувала справити подібне враження на чоловіка. – О! – ще раз видала захоплююче і почала збирати тюльпани.
Вірченко не йняв віри. Став хапати ротом повітря. Це ніяк не вдавалося, аж доки не дійшло: слід вдихати, втягуючи в себе, а не плямкати губами. І-і-і, – просвистіло в дихальних каналах, і легені наповнилися киснем. Гу-у, видихнув. О-о! – знову почулося десь унизу. Вірченко повернув голову – туди, де на протилежному боці вулиці за товстим склом красувалися піжонисті манекени.
Дівчина піднялася, притискуючи до пишних грудей ніжні пелюстки квітів.
– Мені ще ніхто ніколи не дарував таких! – зворушливо промуркотіла соковито підведеними яскравою помадою губами. – Як це мило з вашого боку!
Відірвавши погляд від декольте, що висвітлювало більшу половину жіночих грудей, Вірченко дурнувато, немов збираючись кликати на допомогу, подивився навкруги.
– Ви, мабуть, давно вже чекаєте? – співчутливо пересвідчилася дівчина. Торкнувшись руки, вибачливо попрохала: – Не ображайтеся.
Гіпертонічний тиск
Вірченко й не збирався (було не до цього). Він перевів помутнілий погляд із налакованих довжелезних нігтів на густі локони золотисто-рижого волосся, яке чудесно завивалося навколо дівочої шиї, на її апельсинову шкіру лиця. Заглянув у безодню голубих очей, з неймовірно довгими, ніби в ляльки, віями. Вкотре ковзнув за виріз грудей, по осиній талії, крутих стегнах, по струнких, ніби точених, ногах. І чим довше затримувався на жіночих принадах, тим частішою ставала амплітуда скорочення серцевих м'язів, що і без еротичного допінгу готові були порватися на клоччя.
– Поки зачіску зробила, – пояснила своє запізнення красуня, присідаючи за «дипломатом» – А потім...
Вірченко тим часом трохи оговтався. Відірвавшись від огорожі, набрав вертикального положення. Дівчина простягла «дипломат», запитала:
– Куди ми підемо, Колю?
Засмоктавши чергову порцію повітря, Вірченко подумав, що його холостяцьке життя було не таким вже й безрадісним.
– Ой! – стрепенувшись, вийняла із сумочки цвітасту носову хустинку. – У вас сльозинки...
На Вірченка дихнуло парфумерією. Зовсім того не бажаючи, зробив крок уперед.
– Ось так ми їх, – притулившись усією передньою частиною тіла, грайливо мовила красуня і змахнула зі щок прозорі крапельки.
Еротичний допінг
Тугі жіночі перси, ніби списи, проштрикнули наскрізь. Перед очима затанцювала карусель. Терпкий аромат духів, чергове нервове навантаження зробили своє. Вірченко відчув, що знаходиться на межі знепритомніння. «Я не Коля», – ніби з того світу, почувся власний голос. Руки самовільно, неначе для обшуку при арешті, розвелися до рівня плечей.
– Не Коля?! – здивовано перепитала дівчина. Лице набуло серйозності. Звела тонкі вищипані брови-риски, примружилася, Прискіпливо оглянула хлопця. – Як же це?!.. Хто ж ви?
Вірченко змінив позу городнього опудала і нарешті надав обличчю людського виразу.
– Я Петя, – мовив винувато.
– Ой! – зруйнувала долонею косметику і добавила до штучного рум'янцю природного. – А де ж?..
Вірченку зробилося незручно за Колю, що мав необережність не явитися на побачення, вперше в житті прийшло жалкування, що він – Петя. Господи, подумалося, невже є ще на світі вахлаки?!
Напевне Вірченко залишився б стовбичити кам'яним ідолом до наступного ранку, якби дівчина першою не зробила спроби виправити непорозуміння:
– Не я перша, не я й остання, – журно зітхнула.
Він враз проникся ненавистю до Колі, який мав нахабність проігнорувати чудне створіння. Про себе обізвав його придурком та ще одним непристойним словом, з якого набув звучання лише один склад «му».
Красуня скинула догори брови. Глянула так, наче була вченим, який протягом десятиліть домагався від примата членороздільної мови, і коли той зрештою заговорив, це викликало лише неймовірний подив.
– Може, підемо куди-небудь? – запропонувала. – Все одно нічого не вистоємо.
Так, ми підемо... – погодився Вірченко, ніби приречений, що змирився з долею трупа.
– Мене звати Аделіною, – взявши його під руку, відрекомендувалася нова знайома.
– Ад.., гад.., – ворухнув адамовим яблучком, не без зусиль відриваючи ноги від асфальту.
Порозуміння
– Я так злякалася, так злякалася! – оповідала за свої почуття Аделіна, коли спускалися до підземки. – Я так злякалася, адже він такий... він такий!.. І ви дуже схожі. Це прямо щастя! Навіть не знаю, тужити, чи... Не прийшов!.. Проте ви навіть... у вас навіть є переваги.
Вірченко, відчувши себе чоловіком, надав ході твердості. На повороті тунелю показався газетний кіоск.
– Затримаємося, – запропонувала Аделіна. – Розумієте, пишу дипломну, а інформації бракує. У мене тема про Ефіопію. Так що, самі розумієте, не так просто підшукати потрібний матеріал. Ага, ось, здається, якраз і є, що треба.
Вірченко зовсім не мав уявлення, навіщо і як пишуться дипломні, проте зненацька, відчувши себе нікчемним пігмеєм, проникся повагою до нової знайомої. Уява раптом змалювала її в студентській мантії з чотирикутною шапочкою-конфедераткою на голові.
– Ви були в Ефіопії? – запитала Аделіна, листаючи альбом з ілюстраціями, на яких блищали золотом піщані бархани, несли поклажу верблюжі каравани, в сонячних проміннях купалися кошлаті пальми.
– Ні, – відповів, і запально додав: – Але хочу.
– Правда?! І ви погодилися б туди поїхати?
Вірченко угукнув і подумав, що задля такої екзотичної панночки ладен штурмувати Еверест.
Екстравагантність
Аделіна мило посміхнулася, розрахувавшись із продавцем, розвернулася. Ой! – раптом злетів з її вуст зойк.
– Що трапилось?! – стурбувався.
– Підв'язка, – пояснила.
– Хто... яка... де? – не зрозумів.
– Для кріплення панчох, – розтлумачила Ада. – Напевне, знову замок зламався. Із дня покупки підводить.
Вірченко впав на коліна, ладний будь-що усунути недолік технічного прогресу. Аделіна припідняла край плаття.
Округле стегно – о Боже!.. Смужка шовкової білизни – о Майн Гот!.. Цілком справна застібка...
– Тут все в нормі, – сповістив тоном спеціаліста, що несе відповідальність щонайменше за успішне функціонування електронної апаратури космічного корабля. Вірченко був повним профаном у жіночій амуніції, не міг точно знати загальну кількість підв'язок, тож палко молив Бога, щоб ця була не остання. Він також не бачив, як екстравагантність ситуації уповільнила просування пішоходів по тунелю підземки.
– Подивіться іншу, – крутонула тазом Аделя, і плаття накрило Вірченкові голову.
Зробилося темно. Втім запримітилося: задня підв'язка також справна. «Здається, трохи відігнута...» –засумнівався, спробувавши на дотик.
– Ну, що там? – поцікавилася Ада.
– Заждіть... одна деталь.
Здалося, половинки замка відійшли, капронова панчоха от-от вислизне – треба стиснути зубами.
– Ай!! Що ж ви кусаєте!..
Вірченко, мов ошпарений, підскочив на ноги:
– Ради всіх святих!.. – промимрив.
– Ай пустун!.. – посварилася пальчиком Аделіна і знову взяла його під руку.
Свіжість спілкування
По хвилі вибралися на поверхню. На свіжому повітрі полегшало. Неначе опісля трьохдобового переходу через пустелю трапився оазис.
– Ви не проти, якщо на хвилину зайдемо до галантереї?
– Ну що ви, Ад.., Адо! – удавано обурився Вірченко і спробував пожартувати: – Хоч до церкви.
Забіг наперед, відчинивши перед своєю супутницею двері, галантно запросив.
– Боже, які мітенки !! – нависла над скляним прилавком. – Ах! Це моя мрія...
Аделіна зачала порпатися в сумочці.
– Ах, який жаль! Нема потрібної суми.
– Без проблем, – манірно мовив Вірченко, дістаючи портмоне. Запримітив: рукавики бракові, але змовчав, не бажаючи підозр у скупердяйстві.
– Ах, яка парасолька! Маде інд Джапан... Петрику, я поверну гроші...
– Ну що ви, Адо! – образливо надув губи.
Ада захоплено дивилася на свого нового знайомого.
– Може, завітаємо до ресторації? – запропонував осміліло.
– Це ж, мабуть, дорого коштує? – нерішуче одказала.
Вірченко відкопилив нижню губу подібно мультимільярдеру, для якого нагадування про вартість будь-якого заходу викликає лише презирство.
– Давай, візьмемо чогось збудного і до мене... І борг заодно поверну.
Деякі сумніви
Вірченко хвилин зо дві переварював пропозицію. Усе складалося як ніколи вдало, однак саме це зароняло деякі сумніви. «А що, власне кажучи, мене бентежить? Нині не дореволюційні часи, і я не лейтенант Шмідт, щоб задовольнятися одним листуванням на любовній ниві. Сучасні відносини протилежних статей вимагають рішучих дій. Темпи цивілізації щоденно вносять корективи, тож годі дотримуватися дідівських поглядів. Та й хіба ж подібне запрошення вказує на щось аморальне, непристойне?»...
– Ви навіть не уявляєте, Петрику, як смачно я готую, – відчувши вагання, вдалася до заохочення Аделіна. – Ресторанська кухня ніщо в порівнянні з моєю фантазією. Даю слово, ви забудете про все на світі.
Її руки, з довжелезними піками нігтів, чомусь нагадали спеціальну виделку для перевертання млинців на сковорідці. Це заронило сумніви щодо сказаного. Втім, уже не було сил прислуховуватися до будь-яких, навіть самих найвагоміших аргументів. «Будь-що-буде», – тільки й спромігся покластися на долю, повністю віддавшись солодкому спілкуванню з істотою, що так зненацька - о щастя! - постала на його сірому, непоказному життєвому шляху.
Деякі перепони
Дорогою відвідали з десяток магазинів. Аделіна немов приклеїлася – трималася за лікоть, обіймала за поперек, терлася стегном, тисла поміж ребра грудьми. Кров'яний тиск робив страшенні перепади. Одночасно з приливом крові до голови та деяких інших частин тіла, в уяві виникали образи стихій - морських припливів і відпливів, штормів і бурь, руйнівних смерчів, навали сарани, диких постільних маніпуляцій. Мозок ніби розплавився.
Завернули до якогось провулку. Проїзна частина нагадувала місячну поверхню. Тротуари пориті траншеями, гарматними дулами стирчали відламки водонапірних труб, скарлючені коржі асфальту сповільнювали ходу. Повсюди валялося потрощене гілля, штахеття парканів. Неподалік бовваніла триповерхівка. Аделіна направилася в її бік.
– Ми нову квартиру отримали, – поділилася радістю. – Мама вже переїхала, а ми поки що тут.
– Так ми що – будемо не одні?
Деякі вагання
Перспектива мати небажаних свідків дещо розвіяла райдужні надії на інтимність спілкування. Та все відразу втратило значимість, як тільки довелося долати одну за одною купи сміття, що захаращувало всенький простір навколо трухлявої споруди. Перед самим під'їздом пірамідою Хеопса височіла копиця злогидкого мотлоху.
– Удома один татусь. Він кльовий мужик – буде надзвичайно радий.
Вірченко не виразив позитивних емоцій з цього приводу, бо якраз зачепився штаниною за дране відро. Після казкових запахів парфумів навколишній сморід прямо таки збивав із ніг. Шкіряний лак уже не відбивав бездонну блакить неба, та й штани покрилися шаром пилу. Засвербіло в носі – напала чхачка.
– Усе буде олрайт, – запевнила Ада, не втримавшись, щоб не захихикати. – Ось лише квартири дістанемось.
Завіряння мало подіяло, так як уява не змогла змалювати, як можливо з такими пазурами почистити взуття, одяг чи дати лад якійсь іншій хатній справі. Хіба що – очі комусь вишкрябати... Під ногами затріщало бите скло. Перила взагалі відсутні – запросто звалитися донизу.
– Ось ми і вдома. – Аделіна штовхнула ногою напіврозвалені вхідні двері. – Татусю, аго-ов! Де ти там?
– Проходьте, Петрику, не соромтеся. Та не роззувайтеся – встигнете.
Усе ж Вірченко скинув туфлі. Обережно ступаючи, пройшов напівтемним коридором. Дмухнув протяг.
Деякі підозри
Посеред кімнати, прямо на підлозі, по-турецьки підібгавши ноги під себе, сидів дебелий мордань. Перед ним стояла батарея різнокаліберних пляшок, валялися порожні консервні банки. У батьки він явно не годився, так як не дивлячись на густу щетину, ще замало попсував кисню. На нижній губі теліпався прилиплий недопалок.
Помешкання мало жахливий вигляд, неначе днів зо три тут чорти навкулачки билися. Віконні рами відсутні, лутки вирвані з м'ясом, підлога місцями провалена, – яке там проживання!..
Позаду почувся рух. Вірченко обернувся і зустрівся з похмурим поглядом амбала, що ледве поміщався в одвірках. По боках могутнього торсу висіли два кулаки-гирі.
Затряслися жижки, погляд самовільно прикипів до вікна.
– Третій поверх – ноги поламаєш, – констатував мордоворот, ковиряючи мізинцем у зубах.
Вірченко позадкував.
– Ти на очах ростеш, доцю, – амбал поплескав по щоці Аделіну, що виглядувала в нього з-під руки. – І як тобі вдається ось так, на ходу, їх приручати? Ти диви, вже встиг із туфлів виплигнути! Це ж треба!
– Підошва – італьяно.
– Вірю, моя кицько! Ти ж бо в мене найздібніша учениця. Ще пару місяців стажування і принца Уельського в блуд заведеш.
– Ноу проблем, майн френч.
Фініта
Вірченко вдарився спиною об стіну і згадав свою кімнату в заводському гуртожитку та токарний верстат, на якому десять років точив болти. Чомусь згадав бригадира, який з усіх сил намагався зробити з нього людину. «Завжди потрібно інтуїтивно визначати, коли і як діяти», – повчально наставляв майже щодня начальник. Проте кожного разу безнадійно махав рукою.
– Ну що ж, живчику, випадай із сюртука. І без фокусів! – загрозливо попередив амбал і додав: – І штанці також.
Вірченко помітив, як ворухнулися кулацюги, ще міцніше прилип до облупленої штукатурки. Інтуїція мовчала, здатність же метикувати так і не відновилася.
– Е-е, нащо ж крам псувати?! – обурився мордань, відпихаючи Вірченка до середини кімнати.
Сорока секунд вистачило, щоб витрусити напівживу жертву із вбрання. Залишилися одні труси та носки.
– Тягни хребет звідси, чувак, – похлопав по голій спині мордоворот і підштовхнув.
Дистрофічною ходою подолав відстань до дверей. Зачепившись за кулаки-гирі, тицьнувся носом у щось нафарбоване, випромінююче дурманний запах, почовгав ступнями до виходу.
За порогом оціпеніння зненацька пройшло – неймовірно захотілося жити. Вірченко щодуху кинувся донизу. Спіткнувшись на останньому східці, в горизонтальному положенні тулуба перетнув кілька метрів і, тунгуським метеоритом окресливши в повітрі криву, розметав навсебіч гору відходів людського існування.
Навряд чи
Навряд чи на всьому континенті Євразія – від Великої Британії і до Курил, від холодної Скандинавії і до спекотної Індії – знайдеться більш мальовничіше, більш красивіше місто. Особливо ж воно бажане влітку, в передвечірню пору.
Світлячки вікон тьмяно фосфорують у ледь посутенілому просторі. Густі кучері дерев жадібно поглинають залишки світла, натомість посилюючи тишу. Голубині зграї вже не снують під ногами – десь на горищах чується їх глухе буркотання. Вітру немає, не відчувається й запах спаленого пального. Рух транспорту припинився, лише коли-не-коли пронесеться легковик та задзеленчить на повороті трамвай. Поволі темніє... Раптово спалахують на замрійливому небосхилі одна за одною зорі. Мерехтять, граються фіолетово-жовтими вогнями, ніби запрошують приєднатися до їх вигадливого танка. Пахне спокоєм... Одночасно зачиняються магазини, пустіють тротуари – місто готується до спочинку. Лиш інколи собака з висолопленим язиком протягне на повідку свого хазяїна, паралітичним підстрибом пробіжить спортсмен-любитель, пара закоханих пройде, шукаючи затишне місце, чи судомно прошкутильгає жертва нерозділеного кохання. Ідилія...
