Я стояв на балконі і смалив дешеву цигарку, видихаючи їдкий смердючий дим прямо перед собою. Через причинене вікно, вузька щілина якого не дозволяла куреву розсмоктатися, розчинитися, полишити приміщення, цією смердотою поступово просочувався увесь мій одяг.
Та я продовжував смалити. До кінця, до самісінького фільтра, аж доки пальці не починало обпікати. А, закінчивши, діставав наступну. Благо, нині з’явилися пачки по сорок штук, тож не треба буде за кілька годин відкривати нову.
Сьогодні був особливий день. Іще один, ніби як додатковий. Шанс зробити трохи більше, аніж було відведено цього року. Та чи скористаюсь я ним? Однозначно – ні. Хтось, можливо, намагався би врятуватися. Дехто – закрити усі незавершені справи. Але не я. Можливо, хтось назве це апатичністю. Або ж, інфантильністю. Та для мене це було питанням прийняття невідворотного, не більше й не менше.
Коли уранці я побачив дату «32 грудня» на телефоні, я зрозумів, що помер. Я, звісно, відчував себе точнісінько так само живим, як і вчора. Але чи був я живим учора, позавчора? Чи, може, це передсмертна агонія, довжиною в життя? Чи подарований духом Різдва ще один шанс вижити? Я не знав. Я не пам’ятав своєї учорашньої смерті. Я лишень був упевнений у її неминучості сьогодні, й чекав на неї.
Повітряна тривога не змусила мене полишити балкон. Я продовжував стояти й курити. Коли мої пальці клацнули запальничкою, змусивши розгорітися останню цигарку, я побачив, як вогні системи протиповітряної оборони намагаються збити ракету. Але було вже запізно.
Хтось поклав долоню на моє ліве плече. Дивно, бо ж я жив сам-один, і на цей Новий Рік не запрошував гостей. Це була ніхто інша, як Смерть, власною персоною. Я всміхнувся, радіючи, що встиг викурити всю пачку, та перевірити, чи була та долоня кістлявою, а чи ні, не встиг. Пряме балістичне влучання у мій балкон дезінтегрувало моє тіло.
Але не душу.
