Всніжило. Хотілося все кинути і йти гуляти, дивитися на сніг, наче в цьому є якесь спасіння. Спасіння від чого? Від необхідності спасіння...
Не гаяти часу! Вийти з дому, не поснідавши. (Можна зайти до «Солоної карамелі» — взяти самсу, вона стерпна, і, що вже поробиш, американо.)
Але ні, встиг поїсти — і вибіг на вулицю. Пішов до озера.
The Cure нещодавно випустили новий альбом. Відкладав, щоби послухати в особливий момент. Здається, це він.
Перший трек. Занадто сумно. Не той натрій. Вмикаю Björk. Нехай її завивання резонують із поривами вітру.
Вдивляюсь у сніг. Усередині теплішає і яснішає.
Сніг покриває не тільки сміття на дорозі, а й рани на душі... перепрошую за пафос.
Дивно. Душі немає, а рани на ній є. Напевно, настав час замінити слово «душа» на «менталка».
Ніжна менталка. Менталочно. Менталка в менталку.
Людей катма. Холод, вітер, сніг — і Б'єрк. Гарно.
Сутінки. Сутінки — це опіати доби.
Додому йду через двори багатоповерхівок. Дивлюсь у вікна. Багато світла. П'ятниця, вечір, усі вдома. Відчуваю, як затишок ллється в мої очі разом з електричним сяйвом.
Дивлюсь на третій поверх кожного будинку. Мій поверх. Прикидаю, чи міг би я там жити? Я з поправкою на інший дім й інше життя.
На деяких третіх поверхах світло горить одразу у двох чи трьох кімнатах. Не вірю своїм очам. Я ж у себе у квартирі тільки в одній кімнаті буваю, і світло в інших не запалюю... То значить, там разом зі мною-не-мною друзі чи родина? Класно їм. Може, постукати до них, і на питання через двері «Хто там?» відповісти:
— Я. Той, хто вас вигадав.
— О, мій бог, нарешті ти завітав...
До мене майже не приходять друзі. Знайомі з інших районів кажуть, що далеко їхати, а на моєму я ні з ким не дружу.
Після третіх поверхів споглядаю всі. Обираю кращі вікна. Складаю рейтинг.
Там цікава гірлянда. Тут таке загадкове тьмяне світло... Гарний колір стін на кухні. Вам має бути так смачно їсти й добре жити там!
О, нестандартна рама! Перегородка ділить вікно горизонтально навпіл, і ще одна над нею вертикальна. Чому цю обрали? Була за знижкою чи ви так бачите світ?
А ось дерев'яні рами темного кольору. Мій фетиш. Такі були популярні в 90-их. Чорне дерево, просмолене, ніби палуба корабля. Вікно-подорож.
Прикольні ролети. Навіщо опустили? Боїтеся, що хтось зурочить ваше ніжне, крихітне щастячко? Добре, якщо вам так нестерпно солодко, нехай, бережіть свої миті.
Густе, насичене червоне світло! Уууу... Що ви там робите? Ах, пустунчики! Романтики ви мої невиправні, чому ви ніколи не трапляєтесь мені на очі, тусили б разом.
Люблю, коли світло у вікні гасне в той момент, коли я на нього подивлюсь.
— Ах, це знову він! Вимикай світло!
— Добре! Але хто — він?
— Той дивний тип, який часто проходить повз наш будинок, задираючи голову й чогось визираючи...
— Може, це просто самотня, але дуже щаслива людина, яка хоче розділити з нами наші радості й печалі?..
І дійсно, з більшим задоволенням, ніж у мене, ходити нашими дворами вже неможливо... Чемпіон із задоволення.
Кожне вікно може мені щось розповісти, щось дати.
Приходжу додому. Роздягаючись, пускаю воду у ванну. Буду відігріватись. Знову ставлю музику.
Згадую найкращі вікна. Пригадую сніг. Озеро. Упливаю.
Як би пізно я не прокинувся, як би добре не виспався, у ванні я постійно засинаю. Гаряча вода, піна, спокійна музика, свічка. І я завжди тямлю, що вирубаюсь, а не визнаю постфактум: а, заснув.
Спочатку в мої фантазії та спогади вриваються якісь поодинокі ліві сюжети. Я їх чітко вирізняю. Це сни. Образи, якими в яву я не оперую. Потім їх стає більше. Та я все ще це усвідомлюю. Далі втрачаю контроль. Прокидаюсь, вода холодна, платівка дограла... Жартую. Сплю я зовсім трохи, але здається, що минула вічність. У сні завжди так: час іде набагато повільніше, а може, його там взагалі немає...
Кінець альбому. Витягаю корок із ванни. Спостерігаю, як у злив іде вода, мої зужиті сни, бажання і марення...
На каналізаційних очисних спорудах міста це все відфільтрується, щоби потім у тому чи іншому вигляді, так чи інакше знову повернутися до мене.
