Аттила Могильний належить до покоління українських поетів-вісімдесятників, чия творчість формується на перетині культурної спадкоємності та урбаністичної чуттєвості. Його постать зазвичай окреслюється двома домінантними характеристиками: як поет «династійний» та поет «київський». Перша з них має біографічне підґрунтя – народження у родині поета-шістдесятника Вітя Вітька, що знаходить своє відображення не лише у формальних рисах, а й у світоглядних орієнтирах. Друга ж – київська ідентичність – становить значно складнішу й багатовимірну категорію, яка вимагає окремого літературознавчого аналізу.
Київ у поетичному світі Могильного – не лише локус дії чи особистий біографічний маркер. Місто постає то як тло, то як повноправний герой віршів, що взаємодіє з ліричним суб’єктом, відбиваючи його духовні коливання, екзистенційні сумніви й пошуки ідентичності, які є центральними у творчості Аттили Могильного.
Київ виникає разом із тим, як виникає поет. Це можемо бачити у першому вірші із першої збірки «Туман над хмарами»(де у назві вже фігурують обриси міста):
«Красно дзвонять срібні дзвони,
Темна ніч у мандри кличе,
перестуки електричок
повз освітлені перони».
Попри те, що тематика вірша – мотив мандрів, початковим символічним пунктом подорожі є саме місто – Київ. Це простежується не лише через урбаністичні деталі (перони, електрички), а й через атмосферу нічного передмістя, яку автор закодовує у звуковій тканині поезії. Дзвони, що "красно дзвонять", – алюзія на київські храми, водночас відсилають до сакрального часу і простору(а мандрує Аттила не тільки географічно, а й історично). Жодне інше місто не постає у його текстах так конкретно й системно. Отже, Київ виконує функцію не лише фону, а персоніфікованого співрозмовника ліричного «я», топосу пам’яті, внутрішньої ностальгії та пошуку.
Найвідомішим твором у збірці «Туман над хмарами»(та і взагалі у творчості А. Могильного) безсумнівно є другий вірш із циклу «Зима нашого міста» – програмний і водночас показовий для розуміння образу Києва у поезії автора. Саме тут місто перестає бути лише топографією чи декорацією: воно стає тілесною пам’яттю, емоційною тканиною, своєрідною душею ліричного суб’єкта:
«Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук...»
Звертання до співрозмовника («дай мені руку») виводить місто з фону в простір інтимного жесту. Старий Київ тут – вже не просто вулиці, а живе тіло з «перукарнями і магазинами», з дахами, що «ловлять серпантин», з пам’яттю про різдвяні мандарини й слов’янські міфи. Сніг, подих, дотик – усі сенсорні образи максимально згущені: тіло міста перетворюється на продовження тіла людини.
Зима – пора ностальгії, розмитих контурів, приглушених звуків – дозволяє розгорнути місто як пам’яттєвий хронотоп, місце «лестощів давніх спогадів» і «голубих завірюх»(Зима – тема для медитації, тема для рефлексії, часу зупинки у творчості Могилнього). Таке місто – не сучасне і не конкретне, воно вже вийшло за межі реального часу й стало фігуративним символом втрати, наближення, потреби бути поруч.
Особливо показовим є уведення архетипного шару:
«Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць».
Поет не протиставляє легенду і побут, а вплітає їх у єдину тканину міста. Таке місто містить у собі відлуння епох і водночас зберігає інтимну тишу між двома людьми. Київ тут — це душа, яка пам’ятає за тебе те, що ти сам не в змозі згадати. Ще один доказ його багатовимірного тла Міста, як світу і Міста, як Героя:
«Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди».
Останнє слово назавжди, що лиш закріплює тезу про єдність Міста та Героя, ототожнення цих понять. У Києві ховається все життя поета – зміна частини міста – це зміна життєвого відрізку автора – починається все на Чоколівки:
«мій дід
пройшов з Чоколівки на Сирець
повз патрулі
і блискучі вітрини австрійських ресторанів,
несучи в руках
фінський автомат «Суомі»,
загорнений в окупаційну газету.
Назавтра
Налітали на Сирецький концтабір», чи таке собі ab Urbe condita «Ми вираховували своє походження
з Чоколівки,
де не любили чужаків
і чужі слова,
зокрема такі,
як «окупація»(якщо вірити статті іншого поета – Ігоря Маленького, про спроби Могильного ухилитись від мобілізації до Афгану, то ці слова набувають іншого змісту).
Хоч урбаністична поетика Аттили Могильного фокусована на Києві, просторовий горизонт його текстів суттєво виходить за межі київських перонів. У творчому доробку поета постають космічні ландшафти, історичні реконструкції, міфічні сцени, Дикий Захід, іспанські ночі, баталії з половцями й печенігами, Жанна д’Арк, давньоруські воїни, архетип смерті тощо. Це не просто поетичне розширення реальності, а свідчення постмодерного руху між текстами, міфами й просторами, де жоден образ не є випадковим, але всі врешті-решт повертаються до Києва – до Міста як центру, моно-пункту, структурного й смислового ядра.
Київ у цій поетиці функціонує не як протиставлення решті світів, а як місце повернення, маячок, нексус, який тримає ці світи у спільній гравітації(такий собі Nexus із гри Demon Souls): Київ постає не як локація, а як координата свідомості, просторовий код, у якому фокусується досвід героя, хоч би де він не перебував – у Франції XV століття, на Заході США чи в замерзлому Дніпрі. Місто стає міфом, який трансформує будь-яке зовнішнє вглиб і перетворює інтертекстуальні мандри на акт внутрішнього повернення:
«Повернемося яблуками зі свого саду:
Сезон оксамиту триває,
Сезон вогнів у розбитих вагонах».
Це повернення не сентиментальне, а ритуальне – акт ініціації в нову ідентичність, в інше бачення себе. Київ у віршах Могильного дорослішає разом із героєм: від билинної Чоколівки – до філософського(чи навіть – псевдоінтелектуального) Старого міста, де вперше з’являється намагання усвідомити себе як дорослого, присутнього, чутливого:
«ми закохувалися,
І тоді великим було наше бажання
переробити світ,
і тоді великим було наше місто,
і великою була наша любов».
Тут любов, Місто й Герой творять символічну тріаду, в якій одне не існує без іншого. Поет не протиставляє себе місту, а ідентифікує з ним власну трансформацію. Київ – це не зовнішній простір, а відображення емоційного стану, його архітектурна проєкція. Не випадково в поезії Могильного «зима у Місті» дорівнює «зимі в Героєві». Любовні зради, зневіри, втрати – все це відбивається в текстах як похолодання пейзажу, як внутрішнє віддалення, що проєктується на міський хронотоп.
Київ вростає в тіло тексту, як пам’ять у тіло людини, як сезон у біографію.
Як стверджував друг поета Іван Малкович, стиль Аттили був «стриманий і радше потайний, аніж відкритий», що має сенс, оскільки однією з наскрізних поетичних стратегій того був ескапізм – втеча не лише від фізичного, але й від часово-культурного, екзистенційного тиску. У його текстах виявляється глибока амбівалентність буття: з одного боку, Герой присутній у Місті, в тілі, в любові, а з іншого – він постійно намагається уникнути остаточності цього перебування(того така велика кількість мандрів, неначе намагання чи знайти своє місце, чи відколупати від кожної місцини та кожної епохи щось своє найкраще і використати для побудови власного світу). Така парадоксальна втеча («мандрівка, яка завжди повертає до Києва») – це не відмова від реальності, а спроба її перетворення, що особливо виразно проявляється у вибудуваній поетиці руху.
Для прикладу глянемо перші рядки зі збірки «Туман над хмарами»:
«Темна ніч у мандри кличе,
перестуки електричок
повз освітлені перони…» – вже містять закладену онтологічну напругу: ніч кличе, але клич її темний, і цей поклик веде не лише в дорогу, а й у туман, у розмивання чіткості, у трансформацію суб'єкта. Мандрівка тут має ініціальний вимір. Це не рух у просторі, а рух у неозначеність, у «туман над хмарами», де відсутній чіткий вектор, але присутній імпульс внутрішньої зміни.
Філософ Ганс-Ґеорг Гадамер в окремих працях наголошував, що всяка зустріч зі світом – це передусім зустріч з іншим як викликом. У поезії Могильного цей «інший» – це не стільки персонаж чи історія, скільки час, місто, простір, які щоразу стають «зовнішніми» по відношенню до героя. Він втікає від їхнього диктату – шукає вікна, шпарини, інші горизонти.
У цьому контексті уривок із «Зими нашого міста» варто трактувати не лише як інтимну сцену, а як ескапістську проекцію близькості:
«Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва…»
Цей жест не лише тілесний, а топологічний: ліричний герой хоче разом із кимось пройти простором, який одночасно реальний і архетипний. Старий Київ тут – це модель іншого світу, де можлива присутність, яку відчуваєш крізь сенсорну напругу: «замерзає на склі», «ниточки серпантину», «мандарини різдвяні». Саме сенсорна мова у поезії Могильного часто виконує функцію втечі від узагальнень, повернення до речей, які є, поки ми їх відчуваємо. Це типова стратегія опору розпаду через чуттєве – втеча не від світу, а до нього, через образи.
Писати – це «існувати в іншому часі, поза теперішнім». Саме тому у Могильного зринають такі образи:
«Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених…»
Ця сцена не просто історична. Вона спогад про спогад, рефлексія про міф, через яку поет намагається втекти від тягаря присутності. Вона архаїчна, але без точної дати – це час, у якому можна сховатися від власного життя.
Втеча у Могильного часто не є втечею в ідилію. Навпаки — вона приводить до нової болісної присутності, але через інше:
«ми закохувалися,
І тоді великим було наше бажання
переробити світ…»
Це повернення до себе, але через іншу можливу реальність, якої вже нема. Така втеча – не фізична, а часово-екзистенційна, втеча в минуле, де все було глибше, ближче, тепліше.
Та жити у світі уявному, символічному, фантастичному – складно. Він може бути притулком, маскою, дзеркалом, але не здатен замінити цілковито світ фізичний, тілесний, зрадливий. Саме тому ескапізм у поезії Аттили Могильного ніколи не є остаточним – він тимчасовий, переривчастий, і поступово втрачає опору.
Ця логіка дуже близька до тієї, що закладена у «Лісовій пісні» Лесі Українки: Мавчин світ, наскрізь поетичний і гармонійний, не витримує зіткнення з реальністю. Так само і Могильний – хоч і тікає в казкові казарми Середньовіччя, в Іспанію, у Старий Київ, у дитинство – зрештою виходить з них спустошеним. Уявне не витримує ваги справжнього.
Пізні вірші Могильного сповнені недовіри до мовного, образного, фантазійного. Його поетика стає скупішою, заглибленішою, зимнішою – у прямому і метафоричному сенсі. Навіть любов, колись така просторова і світла, стає далекою:
«Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходило літо,
із незграбних слів
такий вибудовується мотив,
що треба знов
і мріяти,
і жити».
Якщо у колись «дзвонили дзвони» і «кликали мандри», то тепер це робить цілий світ та сум. Рух, який колись вів до відкритів, тепер веде всередину вичерпаності, і навіть заклик «треба знов і мріяти, і жити» звучить як самонаказ, як відчайдушне самонавіювання, де мрія і життя стали синонімами продовження, а не надії.
Порожнеча, відстань, невідворотність забуття. У цьому сенсі Могильний дуже близький до сучасних екзистенційних філософів (Камю, Сартр), які визнають: уявне не втеча, а відчай, переведений у форму мистецтва. Пізній герой Могильного – той, хто вийшов з Нексусу, хто втратив(чи полишив) можливість повертатися у міф. Місто ще тримається, ще говорить, але вже не рятує. І саме тому повернення до Києва в останніх текстах не є порятунком – це форма прийняття своєї поразки, остаточне злиття з пам’яттю, а не з майбутнім.
Місто розламується надвоє – на те, де Аттила живе і де Аттила жити хотів. Ще на початках були сигнали про допомогу – ті ж назви віршів «Save our soul»(чи не про душу Героя та Міста мав на увазі автор?), все більше та більше підступала зима:
«Дике поле. Серед снігів на згарищі
Ніч оповила мене», падіння:
«Горілку допиваємо і дно
Старого Міста оживає п’яно –
з нових шинків, пивниць і ресторанів
йде потолоч мусолити багно», а потім – духовна поетична епітафія:
«Так, наче життя скінчилось.
Так, наче збираюся вмирати.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою», і далі – рух без сенсу, рух без вектору, антипод мандрівки з перших віршів:
«Безцільне блукання знайомими вуличками,
безцільне пересування з дня в день.
Зустрічі, вірші, пошуки роботи –
дія інертних сил,
без мети,
без насолоди,
байдуже, невразливо, неспішно човгаю.
Так,
наче хочу вмирати, але
в кінці кожної байдужості
чекаю мети, чекаю азарту.
Дописую хеппі енд,
немов сподіваюсь отримати листа
з далекої Юності».
«У дев’яності в нього ще були просвітлення, пізніше все менше, доки й він не перетворився на вічно хмільного блукальця… Справжня поезія не потрібна була совдепії, не потрібна й дрібнобуржуазному, напівдикому капіталізмові та демократії для олігархів. Бо насправді немає часів для поезії. І в цьому ніхто не винен. Не винна й людська байдужість, бо Аттила сам обрав свій шлях і спротив довколишньому базарному світові» як казав поет та близький друг Аттили Ігор Маленький та також додає: «Повільне самогубство здійснено. Хеппі енд дописано».
Саме в цьому місці – між Києвом і втратою, між спробою пам’ятати і неможливістю жити – і завершується траєкторія ескапізму Аттили Могильного. Його вірші вже не шукають інше, не творять міф. Вони мовчки фіксують відсутність – як останній акт поетичної присутності. Місто було завжди з Героєм – навіть в останні хвилини. Тільки хіба як руїни, незрозумілі конструкції, якими блукає Герой, що не розуміє. Невідомо, що стало причиною такого трагічного недавньокиєвського трагічного міфу про занепалого титана – надмірний ескапізм, що не дав можливості Аттилі адаптуватись до реального життя, особисті проблеми чи доба, яку застав поет: розпад Союзу, дев’яності, початок нульових та другий раунд українізації-русифікації, чи все зразу. Ясно лише одне – Капітан пішов на дно разом із своїм Кораблем і навіть на дні продовжує його охороняти, перетворювати рештки на затонулу Атлантиду, таку ж далеку, загадкову, міфічну та водночас реальну, як і Місто, яким воно було до занурення.
