Було місце на третій сірій, де завжди падав сніг. Він застилав потрісканий асфальт, котрий колись давили танкові гусениці та рвали артилерійські снаряди. Накривав рідкісні вцілілі ліхтарі, котрі давно вже не світили. Падав на підвіконня розбитих вікон покинутих людьми хмарочосів. Тепер там оселились чудовиська, котрих лише голод змушує вийти на денне світло. І це все під постійні спалахи грози десь згори.
Але сьогодні сніг став кривавим. Кривава лінія не була рівною, проте ставала довшою з кожною пролитою краплею чорної крові. Крові фалмерів.
Першого я розрубав мечем від паху до ключиці. Меч розбризкав його кров по снігу. Сірі створіння з видовженими головами без очей, з великими ніздрями все вискакували з вікон хмарочосів і бігли до мене. Позбавлені зору, вони орієнтувались на слух та нюх. Чули мій запах, чули, як рипить піді мною сніг. Вони походили на людей, дарма, що кінцівки були довгі та худі, наче складались лише з кісток та сухожиль. В руках у всіх криві ножі та тесаки. Швидкі та сильні.
Другий вдарив тесаком зліва-направо. Я пригнувся. Лезо просвистіло над головою. Вільною рукою схопив за гомілку і потягнув на себе. Він втратив рівновагу і не зміг запобігти удару меча. Лезо застрягло, зачепившись за нижні ребра. Вперся ногою і потягнув на себе. Сніг покрився його тельбухами. Підхопив з землі кривий ніж з зубцями.
Мусив відскочити та відхилятись. Відбив удар тесака.
Чув лише удари власного серця та рипіння снігу під ногами. Я не пам'ятаю як, але ми постійно пересувались. Я намагався вирватись з оточення. Кудись біг, потім котився. Повертав назад. А фалмери постійно хотіли заскочити мене зі спини. Вавилон, мій старий наставник колись би назвав це танцем. Але це виглядало наче тіні на стіні від свічки, яку все ніяк не згасить вітер. В танці є плавні виважені рухи. В бою був лише хаос.
Відбив ще удар. Відповів ножем в трахею. Провернув, всіма силами ігноруючи неприємний хрускіт. Там його й залишив, дозволивши фалмеру впасти. Знову пригнувся під ударом тесака, але цього разу вже вдарив мечем на зустріч. Перерізав м'язи пресу. Зайшов фалмеру за спину і з криком опустив лезо меча тому на потилицю. Удар повалив його на коліна. Череп не витримав. Знову неприємне чавкання. Розвернувся...
Фалмер ударив згори. Перехопив зап'ясток. Меч перерубав кістку трішки нижче ліктя. Руків'ям ударив прямо в гострі зуби. А тоді розполовинив голову прямо над нижньою щелепою.
Решта порозбігались, сховавшись у хмарочосах. Вони зникали в розбитих вікнах, або вправно дряпались по стінах, щоб швидко забратись. Провів їх поглядом. Вони прийдуть сюди вночі, коли темрява забере мою єдину перевагу над ними. Зір.
Я стояв один на просякнутому кров'ю снігу, не розуміючи, що все ще тримаю відрубану руку фалмера.
***
— Ну, скільки там?
В цеху постійно щось гуділо, було жарко. І це все контрастувало з нічним холодом назовні. В Пилипа, зброяра, не було половини обличчя, та однієї руки. Хтось, казав, що то його пошматували чудовиська. Хтось розповідав, що то він випадково зайшов у одну з аномалій. Їх тут достобіса після війни. У певних місцях особливо кривавих боїв можна побачити дещо дуже химерне. Ті вулиці ми обходимо десятими дорогами. І чудовиська теж обходять.
Замість половини обличчя він мав позолочені пластини, що закривали собою страшні рани та червоний каплевидний кристал на місці, де мало бути око. Замість руки був механічний протез, котрий кріпився до екзоскелета. Сам екзоскелет тримався на здорових шурупах, просвердленими прямо в тіло. Від шийних хребців, аж до обох гомілок йшли металеві пластини та поршні. Не знаю, хто рятував колись Пилипа, але зробив він це водночас майстерно та жахливо.
Я мовчки передав йому торбу. Механічна рука зі знайомим шарудінням потягнулась до неї та легко перенесла на стіл.
— Досить легка, — він висипав вміст на стіл. — Це все що ти приніс?
На стіл з грюкотом попадали ножі та тесаки, котрі я забрав у покійних фалмерів. Я ледь не надірвався, поки доніс то все.
- В мене завершились приманки для фалмерів, — збрехав, щоб не здатись слабаком.
— Цього не вистачить! — Пилип здоровою рукою підняв один з ножів.
Придивився, покрутив. Обережно провів пальцем по лезу.
— Мотлох!
— А ти хотів, щоб фалмери ходили ось з цим? — я показав йому свій меч.
Спеціальні легкі сплави та міцна конструкція. Він складався, ховаючись в руків'я та розкладався за долі секунди, від легкого повороту руків'я. На зап'ястку в мене було спеціальне кріплення для меча. Так я миттю міг його дістати. Колись в мене був кращий, але й цей з покладеними обов'язками цілком справлявся.
— Було б добре, щоб фалмери ходили з чимось свинцевим, — Пилип навіть не глянув на меч. — І чимось великим. Чимось, що ми зможемо переплавлювати та робити достобіса куль. За це все я можу дати тобі лише чотири барабани для твого револьвера.
— Тобто, двадцять чотири кулі? — перепитав. — Серйозно? Я спину ледь не надірвав!
— Ти, друже, приніс мотлох! Його мало на що вистачить. Нам потрібно більше, інакше вся та нечисть змете нас звідси.
Останні представники людства розташовувались на старому заводі. Кілька великих приміщень вціліло, тож їх переобладнали для нагальних потреб. Все навколо обгородили колючим дротом, пастками та мінами. На дахах були кулеметні гнізда. Периметр захищали кілька бійців, з ніг до голови закуті в броню з вмонтованими екзоскелетами. Джаґернаути. В кожного при собі кулемети та мечі, як у мене. В кожного на броні з десяток слідів від зубів до кігтів різних потвор. Але вони вціліли. Люди навчились виживати навіть у, здавалось би, жахливих обставинах. На третій сірій зоні, колись гігантського мегаполіса Еліоса, тебе намагається вбити буквально все.
Пилип перейшов до іншого стола, з картою.
— Де саме ти був?
Я підійшов до стола. Придивився.
— Ось тут, — показав пальцем. — І ось тут.
Пилип поставив дві галочки там, де я вказав, і над ними мої ініціали. На карті також зустрічались хрестики, теж з ініціалами. Іноді не всім так щастить, як мені.
— Є ще дві вулиці серед хмарочосів, — показав пальцем. — Але вони трішки далі, ніж ці, де ти був.
— Тоді я не встигну дістатись назад до настання темряви.
— Значить вийдеш на світанку.
— А якщо там нічого немає?
— Тоді тобі на червоні хрести.
***
Далі за Еліосом вже нічого немає. Лише випалена земля. Це останнє місто, де збереглось людство. І чудовиська. Ми поділені на території. Три зелені зони, три червоні та три сірі. В людей три зелені зони діляться по рівню процвітання. Якщо на першій люди тиснуться по четверо в старій довоєнній квартирі, то на третій вони живуть у своїх котеджах. В чудовиськ, приблизно така ж ситуація, хоча я там не був, не знаю. Їм не можна до нас, нам до них. Такі ось домовленості. Лише нейтральні території, звуться сірими зонами, поділені за рівнем загрози. Це мали бути лінії розмежування, але правда в тому, що територія цих ліній розмежування більше, ніж території людей та чудовиськ. І там все ще війна.
Тут, у нас, все ще війна.
Я вийшов лише почало світати. За колючим дротом чулись крики та поодинокі постріли. Воїни витрачали кулі, на котрі я потім весь день шукав металолом. Але витрачали не бездумно. Вони вицілювали кожну тварюку і перетворювали її на майбутнє добриво за один-два постріли. Дістав бінокль. На одному з вцілілих хмарочосів була снайперська пара. Вони заховались на останньому вцілілому поверсі.
— Що вони роблять? — запитав у найближчого вартового.
— Прочищають коридор, — відповів мені приглушеним голосом.
Я звірився з картою. В Пилипа вона тут була вся в червоних хрестах та аномаліях. Розумно було б замінувати всі підступи звідти. Показав тому карту. Металева броня робила воїна на дві голови вищим, тож йому довелось схилятись, щоб подивитись.
— Тут лігво перевертнів, а ось тут упирі. І це я не згадав про фалмерів, котрих в хмарочосах, як насцяно. А через три вулиці аномалії.
— Все вірно. Але поки ти вчора за залізяками бігав, один з розвідників знайшов там законсервований склад. Можливо там припаси, або взагалі зброя...
— Або він пустий.
— Ризикнути все ж варто. Тому чекаємо на зелене світло від снайперів і будем відправляти розвідників. Приєднуйся, якщо будеш поряд.
Знову глянув у бінокль. Снайперська пара вицілювала всіх нічних створінь, котрі намагались сховатись від сонця. Як тільки сонце повністю вийде мисливцям доведеться йти по тілах та жменях попелу.
***
Третя сіра зона колись вся складалась з високих хмарочосів. Між ними були парки та сквери, щоб вже зовсім не забетонувати місто. Після війни ніяких парків та скверів вже не було. Земля випалена. Хмарочоси хилились одне на одного. Раз у рік ставався землетрус і котрийсь з них хилило на сусідів.
Навіть попри сонце в небі все навколо було сірим. Ніби кольори зникли звідси, поступившись одному.
Я завжди намагався йти широкими вулицями та колишніми скверами. З хмарочосів завжди щось вилізає і намагається тебе вбити. Може колись війни велись зовсім інакше, але тепер було так. Ми не кидались стрімголов у бій. Завдання було вижити й допомогти вижити останньому блокпосту людей. Всіма силами. Я дістав мобільний телефон. Не працював. В цій частині Еліоса не працювала практично ніяка електроніка. Хіба рації, котрими нас забезпечив Пилип. Але вони не працювали на далекі відстані. І ми про всяк їх вимикали в походах. Защепив куртку аж під шию. Перевірив, як сидить бронежилет.
Колись у мене було інше життя. Були близькі. Тепер вони далеко, а я застряг тут...
— Ану зберись, мисливцю! — прошипів сам до себе. — Знайшов час на ностальгію.
Третя сіра зона карала за будь-яку необережність.
На вулицях було тихо. Я йшов не поспішаючи. Йшов дорогою, оминаючи іржаві корпуси легкових автівок. Все що залишилось від спроби мешканців покинути цю частину мегаполіса. В деяких ще біліли кістки. Можна було притягнути їх (автівки, не кістки) на переплавлення. Але Пилип суворо заборонив це робити.
— Від них такий радіаційний фон, що світитись будете, доки дотягнете. А на наступний день зогниєте тут всі. Це якщо пощастить. Бо як не пощастить, то або підірветесь, бо деякі заміновані, або що гірше станеться...
Тож я просто їх оминав. Револьвер тримав перед собою.
— Я майже на місці, — сказав по рації.
— Добре, якщо знайдеш щось просто познач фарбою. І йди на сьомий сектор.
— Дали зелене світло?
— Ще ні, але ти зможеш обійти безпечнішим маршрутом. Заодно прикриєш групу.
— В мене двадцять чотири набої.
— Тоді цілься краще...
Я вимкнув рацію і припав до однієї з машин. З протилежного боку вулиці бігло кілька інфантів. Вони виглядали, як люди з яких живцем здерли шкіру. Але ці жили й, що головне, могли випускати струмені вогню з долонь та рота. Один з них міг спалити весь блокпост, якби раптом вартові задрімали. Я визирнув, готовий стріляти. Але вони бігли не до мене. Вони тікали. За ними по стінах хмарочосів повзала чорна істота з видовженою головою та довгим хвостом. Я не бачив детально, але знав, що чорний тулуб вкривали панцирні пластини. Химера. Її кігті та хвіст смертельні. Вона в півтора зрости людини, але набагато швидша.
Один з інфантів розвернувся, випростав до неї руки. Смуга жовтого вогню полетіла в химеру. Їй буде боляче, але я знав, що це не допоможе. Єдине вразливе місце химери в неї на череві, але вона завжди пересувалась на чотирьох. Прогнозовано, химера ухилилась від атаки інфанта. Зістрибнула вниз, зникла посеред машин. Інфанти спопеляли все навколо. Але не могли дістати химеру. Я не бачив, звідки вона напала, але чув, як один з них заволав. Увімкнув рацію.
— Малий, що там в тебе?
— Химера.
— Вшивайся звідти, бігом!
Я не ворушився. Ні, не закляк. Просто побігти означало вірну смерть. Як не химера наздожене, то інфанти спопелять.
Вона дістала ще одного. Використала хвіст наче спис і дістала інфанта, пробивши його наскрізь. Він звалився без жодного крику. Залишилось двоє інфантів.
Я перебрався за іншу машину. Якщо пощастить, вони тікатимуть. Химера кинеться за ними і я спокійно пройду...
Інфанти не відступали. Вирішили таки прийняти смертельний бій. Вони розумні, при свідомості. І вони вирішили мстити за своїх. Безнадійна спроба, але це їхні проблеми.
Стіни хмарочосів чорніли, іржаві машини плавились, але химера уникала вогню. Я не встигав відстежувати її. Лише чорна тінь, наче вітер петляла серед машин. І наближалась до них...
— Я її не бачу! — крикнув один з інфантів.
Голос зовсім молодий.
Йому ніхто не відповів. Химера забрала ще одного. Я виглянув, але не зміг побачити тіла. Зате побачив химеру. Вона повзла до інфанта з-за спини...
В барабані було шість куль. Експансивні, але панцир химери не проб'ють.
Постріл. Тоді ще один. Я не знав причину, чому вирішив допомогти. Але ось я біжу до інфанта і стріляю в химеру на ходу. Інфант розвернувся до мене, готовий спопелити. Проте не став. Я стріляв не у нього. Химера повернула до мене свою видовжену голову. Показала два ряди білосніжних і гострих зубів. І кинулась мені на зустріч. Хотілось заховатись в одній з машин, але я розумів всю дурість такого задуму.
Ось химера махнула хвостом, наче списом. Пірнув в бік. Хвіст пробив двері автівки й застряг там. Химера випросталась на задні лапи, спробувала дістати мене кігтями...
Я повернув до інфанта. Зовсім дитина ще. Схопив його за плече.
— Тікай, якщо хочеш жити! — закричав йому в обличчя.
Він дивився на це все якось відсторонено. Я схопив його за руку і з силою потягнув геть.
Химера таки вивільнила хвіст, відірвавши двері. Метнула їх у нас, але не влучила. Я тягнув інфанта за собою. Не обертаючись відкрив вогонь по химері. Вона скакала по дахах автомобілів. Дистанція між нами швидко скоротилась. Я молився, щоб вона потрапила в аномалію, проте ніхто мої молитви не почув. Не дарма мисливців вчать не вірити.
Ось вона вже ближче. Відрізала всі шляхи до відступу. Крім одного. Я зробив те, що суворо забороняли інші мисливці.
Забіг в один з хмарочосів.
***
Химера не стала нас переслідувати. Зупинилась посеред вулиці й лише злісно шипіла, дивлячись на нас своїми чорними очима. Показав їй середній палець. Дістав рацію.
— Пилипе, прийом!
Тиша. В хмарочосах зв'язку не було. Озирнувся. Світло з вулиці чомусь не проникало сюди. Постукав по рації.
— Пилипе, як чуєш?!
Трясця! До біса дурний день. Мало того, що не знайшов нічого, так ще й натрапив на химеру.
— Ти живий там? — поцікавився в інфанта.
— Чому ти мене врятував?
І дійсно! Чому? Навіщо було ризикувати собою. Я не знав.
— Бо я добрий мисливець. А тепер ходімо шукати запасний вихід, доки не розбудили фалмерів.
Увімкнув ліхтар. Фалмери сліпі, вони не побачать світла. А ось мені здалось би бачити, куди йду. Перший поверх колись був магазином. Тут ще залишились зогнилі полиці з товарами. Підлогу вкривало бите скло та сміття.
— В цьому будинку немає фалмерів.
***
Я не встиг запитати, хто ж тоді тут є? Відповідь прийшла сама. Упир кинувся на мене, лише побачив. Блідий, лисий. Шкіра обтягувала плоть. Замість одягу було лише вицвіле ганчір'я. Це стається з усіма вампірами, котрі довго не п'ють кров. Звір бере гору над розумом.
Він нісся до мене з усією швидкістю. Я націлився з револьвера, але не став стріляти. Упир був не один. Ліхтар показав десятки, якщо не сотні упирів. І всі вони чули кров. Ми з малим інфантом станемо поживою.
Позаду чекала химера. Попереду сотні чудовиськ. Згадав слова Пилипа.
— Ніхто не вмирає від старості на третій сірій.
Револьвер став плюватись свинцем. Їх було стільки, що не було змісту цілитись. Кулі самі знаходили, що рвати. Зустрів першого мечем. Тоді другого. Бив короткими ударами. Револьвер клацнув холостим. Збоку навалився один з упирів. Зуби вп'ялись мені в руку. Вони брали нас в кільце. Ударив його руків'ям револьвера. Тоді ще раз. І ще раз. Відчув, як ламається його череп. Вирвав руку з мечем і миттю відштовхнув його ногою.
— Вниз! — закричав інфант.
Ще чого...
З обох рук вирвалось полум'я. Здійнявся дикий вереск. Танець агонії. Упирі перетворювались на попіл, не встигаючи дійти до нього. Я миттю впав на землю, закрив руками голову. Відчув, як нагрівається холодна земля. Одяг прилипав до тіла. Я стікав потом. Але все ще лежав. Упирі все лізли й лізли. Один інфант стримував усіх мешканців хмарочоса.
— Ти живий там?!
— Живий, — відповів йому.
— Тоді підіймайся і рушаймо.
Страх переважав над голодом. Упирі тепер не кидались стрімголов. Вони зиркали налитими кров'ю очима. Поволі йшли за нами.
— Стань мені за спину! — наказав інфанту.
Склав меч. Ліхтар довелось тримати зубами, доки перезаряджав револьвер. Йшов першим, уважно освітлював кожний сантиметр. Інфант прикривав. Іноді якийсь з упирів таки кидався на нас, але перетворювався на попіл так і не діставшись.
***
Нам дивом вдалось пройти до іншого виходу. Під кінець кілька упирів таки побігло за нами, але денне світло зробило те, що до цього робив інфант. Ми про всяк пройшли ще одну вулицю. Вночі вони вилізуть на наші пошуки, тож варто забиратись звідси якомога далі. Але поки що ми сиділи у вузькому проході між хмарочосами й переводили подих.
— Дякую за допомогу, — сказав інфанту.
— Дякую, що врятував від химери, — простягнув руку.
Я на мить завагався, але потис. Ми не стали питати імена одне одного. Не цікавились, хто що робив на цій вулиці. На третій сірій це не прийнято. Серед таких ось ситуативних союзників це ознака поганих манер. Я дістав карту. Знайшов нас на ній. Показав інфанту.
— Ми зараз ось тут. Зможеш дістатись своїх?
Інфант придивився. Тоді ствердно кивнув.
— Це ризикований шлях. Але вибору немає. Вночі упирі вийдуть на полювання за нами. Якщо шукаєш металолом, то глянь ось сюди, — показав пальцем на карті.
Я подумки зробив там відмітку. Сьогодні я туди не дістанусь. Ніч за межами нашого блокпоста це вірна смерть. Я глянув на інфанта. Він зовсім молодий. Точно молодший за мене. Сьогодні він повернеться до своїх трішки дорослішим.
— Тоді хай щастить.
— Навзаєм.
***
— То ти нічого не приніс?
— Ні. Невдалий день.
Пилип не звернув на це уваги. Про зустріч з інфантом я не розповідав. Жалість смертельно небезпечна тут. Та він і не питав. Не всі новини були поганими.
Снайпери таки дали зелене світло і всі наявні мисливці кинулись туди. Казали, вулиці по котрих вони йшли тепер всіяні тілами чудовиськ. Зате склад виявився багатим на припаси. Наш блокпост протримається до осені. Пилип поклав переді мною кілька десятків куль.
— Аванс, — пояснив мені. — Не кожний день можна вціліти після зустрічі з химерою. Йди відпочивай, мисливцю. В тебе завтра багато роботи.
Я забрав набої, перевірив пов‘язку на руці. Треба буде змінити завтра перед вилазкою. Війна тепер була такою. Ми шугали, над руїнами старої цивілізації, наче стерв‘ятники. Я сьогодні ледь не помер, але для третьої сірої зони це лише будні.
А завтра буде новий день.
***
Мисливець, котрий робив ці записи, пішов до місця, вказаного інфантом. І не повернувся. Розвідники, котрих відправили на пошуки, розповідали про сліди кривавої битви. Все, що вони змогли принести – кілька гільз від набоїв для револьвера. Не знайдено ні тіла, ні його зброї. Тож ми не покидаємо надії, що він повернеться. Кожна людська втрата болючий удар для нашого блокпоста. Але ми не покидаємо надій, одного разу побачити його знову. Повертайся, друже, ми все ще чекаємо на тебе!
Кінець.
