У книзі «Перша дівчинка», що вийшла у видавництві Лабораторія, на землях Сейлока вже понад два десятиліття лежить страшне прокляття. Перед смертю, народжуючи позашлюбного сина майбутнього короля, знехтувана і покинута матір Бера, сказала свої останні слова: “Віднині в Сейлоку не буде дочок”. І, занурюючись у темряву, забрала все світло з собою.
Відтепер порятунок країни ліг на плечі сироти Бера — велетня, що виріс серед Хранителів, обдарованого надлюдською силою і добрим серцем, та Альби — першої дівчинки, народженої за майже десятиліття, яка кинула виклик самому королю — жадібному і жорстокому правителю, що збудував свій трон на брехні, вбивствах і зраді. Бер — її охоронець, опікун, найкращий друг, довірена особа і найбільше кохання…
Та чи існує спосіб зняти прокляття так, щоб не знищити самих себе?
— Хранителю Даґмаре, учитель Айво шукає вас, — Якуб, охоронець храму, із повними цікавості очима гукнув до Даґмара з вежі біля воріт. — Що у вас там, хранителю Даґмаре? — допитувався він.
Даґмар просто похитав головою й не відповів. Не вистачало ще чуток серед охорони та хранителів храму про те, що він повернувся з молитви з дитиною в робі. Вони дісталися б до учителя Айва швидше за самого Даґмара.
Колись давним-давно хранителі Сейлока практикували людські жертвоприношення разом із тваринними. Кожні шість років богам офірували шістьох звірів та шістьох чоловіків. Край цьому поклав король Енос з Ебби. Він подорожував до християнських країн та дещо там запозичив. Ісус Христос був доданий до пантеону богів, а людські жертвоприношення в усіх кланах Сейлока закінчились. Енос не був хрещений. Він просто зацікавився незвичним та привіз додому великий золотий хрест і книжку, яка називалася Біблія. Ці речі демонстрували в храмі під муралом, присвяченим подорожам Еноса, де над його головою літала крилата золотоволоса істота, вказуючи путь.
Багато змінилося під час царювання Еноса, але дещо залишилось, як і було. Не змінилася влада Найвищого Хранителя. Його звали Айво — він сам обрав не пов’язане з жодним народом ім’я, бо обов’язок понад усе — залишатися неупередженим до всіх шести кланів, оберігати заборонені руни та дбати про духовний добробут усього Сейлока. Він відпустив старе ім’я, яке дав йому батько з клану Йоран, і взяв нове — так само, як отримав нове життя й нову роль. Якщо колись Даґмар стане Найвищим Хранителем, він теж обере нове ім’я. Але перш за все треба пережити цей день. Враховуючи, що чоловік збирався зробити, думки про те, щоб стати Найвищим Хранителем, видавалися дурницями.
Тепло розлилося по грудях Даґмара, і на якусь мить він подумав, що це одкровення, святий момент духовного осяяння, і серце підскочило від вдячності. Можливо, Одін відповість на його молитви. А потім тепло стало вогким, і Даґмар зрозумів, що це дитина, притиснута до серця, мочилася йому на груди. Чоловік скривився та продовжив шлях. Нечистоти лише підкреслювали реальність проблеми. У робі загорнуте немовля, в лісі лежить тіло сестри. Даґмар знову скривився, і раптом відчув горе. Шок минав, поступаючись місцем смутку, й чоловік спіткнувся та впав на коліно. Немовля на руках, якому тепер було мокро й вочевидь геть некомфортно, заскиглило.
— Даґмаре? — почувся голос із затіненої ніші біля внутрішнього вівтаря, де, як Даґмар знав, він знайде учителя Айва, Найвищого Хранителя.
— Так, учителю, це я.
— Підійди-но, — скомандував Айво. У його голосі бриніла дивна нотка, і Даґмар зціпив зуби та міцніше стиснув немовля під робою.
У святилищі було темно й прохолодно, а камінь, який облямовував криваво-червоне скло вікон, захищав простір від денного тепла. Свічки проріджували пітьму, й Айво сидів на своєму кріслі над вівтарем наче король на троні. Усього стільців було сім, по три з кожного боку, а стілець вчителя стояв по центру. Крісла обабіч були порожні — шестеро хранителів, які представляли шість кланів, залишили вчителя роздумувати наодинці. Це не було чимось незвичним. Лише раз на день усі медитували разом, а на офіційних місцях сиділи лише під час церемоній та богослужінь. Зате Учитель Айво часто перебував у святилищі, яке стало для нього особистим простором. Тут він вів свої справи і виконував покладені на нього обов’язки.
Очі Даґмара вдивлялися в пітьму, звикаючи після денного світла до темряви приміщення, і якийсь час він не бачив нічого, крім мерехтливих вогників на воскових стрижнях, які були повсюди
— Я бачив дещо, що непокоїть мене, Даґмаре, — м’яко сказав Айво, і кров запульсувала у венах хранителя. Даґмар, не сповільнюючи ходи, підійшов до Найвищого Хранителя, ставши прямо перед вівтарем.
— Що ви бачили, вчителю? — спитав він.
— Смерть жінки.
— Я теж бачив її смерть, але не у видінні, вчителю. Я бачив наяву, — сказав Даґмар, і його голос урвався. Сльози наповнили очі та полилися по щоках, але чоловік не помічав їх.
Учитель Айво не видавався здивованим та не відривав погляду від обличчя Даґмара.
Даґмар розповів Найвищому Хранителеві про сни, які бачив три ночі поспіль, та про те, як почав свою виправу, щоб розгадати їхнє значення. Він розповів, що зробив жертву заради знання і як побачив сестру у видінні.
— Я швидко її знайшов, учителю. Але було запізно для допомоги.
— Вона вже померла, коли ти прийшов? — спитав Айво.
— Ні. Але рясно стікала кров’ю.
— Чому?
— Вона народила дитину в лісі. На тому самому місці. Щось пішло не так. Було забагато крові.
Він не сказав учителеві Айвові про руни. Руни заборонялося використовувати всім, окрім хранителів Сейлока, і навіть для них дозволялися не всі.
— Що з дитиною? — спитав Айво.
Даґмар відкрив робу, і з повним жаху й трепету серцем витягнув голе немовля, тремтячими руками простягнувши його Найвищому Хранителеві. Дитя знову заснуло, і рух та втрата контакту зі шкірою Даґмара змусили його відчайдушно замахати маленькими рученятками.
Учитель Айво зашипів, наче Даґмар запропонував йому змію, що звивалася.
— Дитина здорова. Цілком, — сказав Даґмар. — І я його дядько. Я не міг залишити його помирати в лісі.
Найвищий Хранитель дивився із жахом, не відводячи погляду.
— Пісень життя Одіна навчив дядько, брат Бестли. Він навчив його одинадцяти заклинань. Він не відрікався відповідальності через те, що є богом, — наголосив Даґмар. — І я не можу зректися своєї через те, що я хранитель.
— Хто годуватиме дитину? У тебе немає грудей, брате, — зневага, що сочилася зі слів Айва, застала Даґмара зненацька.
— Одна з жінок з Королівського села знатиме, що робити. Якщо треба, він питиме козяче молоко, як ми, — пробурмотів Даґмар, намагаючись не дати страху проявитися в голосі.
Він не боявся за себе. Не боявся люті чи немилості Айва. Але він боявся, що Айво заборонить тримати дитину в храмі. Тоді доведеться піти. Їм обом.
— Хто батько дитини?
Даґмар не вагався. Він був готовий до цього запитання та збрехав із великою переконливістю.
— Не знаю, вчителю.
Учитель Айво зневажливо скривився, наче жінка, яка народила дитину без участі чоловіка, що чекав би нагоди перегризти зубами пуповину — традиційного акту привласнення в кланах, — не заслуговує на його співчуття.
— Вона сказала, що ім’я дитини — Бер, — Даґмар поквапився сказати правду, щоб перекрити брехню. — Сказала, що він буде сильним і через нього прийде спасіння Сейлока. І вона попросила мене забрати його. І я це зробив, учителю. І я молю вас дозволити виховати його тут, серед нас.
Учитель Айво зблід та мовчав, презирство перетворилося на роздуми.
— Що вона мала на увазі під... спасінням? — прошепотів Найвищий Хранитель.
— Не знаю, вчителю. Може, це було лише передсмертне бажання матері. Але... воно здається чимось більшим.
Тиша розрослася та розширилася між ними, заповнюючи повітря напругою, а для Даґмара — муками. Аж за кілька хвилин, коли Айво знову заговорив, серце його почало уповільнювати темп, а страх — зменшуватись.
— Мені вона теж наснилася, Даґмаре, — визнав Айво. — Минулої ночі, попередньої, і багато ночей до того. Я не знав, що це означає. Але жінка... вона нагадувала мені тебе. Вона виглядала як ти. І саме тому я попросив тебе прийти. І ось ти тут.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
