В замку лише провертається ключ, а Злата вже тут як тут у коридорі, радісно підскакує в очікуванні побачити тата. Він протягує доньці долоню і отримує дзвінке п’ять. Вона сміється і перевіряє їхні руки — чи достатньо багато сили приклала, щоб лишити червоний слід? Така їхня традиція. Злата зачудовано спостерігає, як її долонька тепло пульсує.
Мати стоїть позаду. Андрій піднімає погляд на дружину, поки мала намагається залізти на нього, наче мавпочка на дерево. Дружина витирає припорошені борошном руки об рушника, та після отримання вітального кивка головою у свій бік, повертається до хатніх справ.
Пізніше квартирою проноситься хвиля смішків впереміш із нерозбірливими реченнями. Дитячий сміх поступово набирає обертів і згодом вибухає, як попкорн у мікрохвильовці.
— Про що смієтесь? — до вітальні ввійшла мати.
— Та таке, — відмахнулася Злата, по-змовницьки всміхаючись батьку.
Андрій прибрав байдужого вигляду перед дружиною, але не зводив із дочки очей, в яких досі палали хитрі жаринки. Він ніби самим поглядом казав: “Ми ще не закінчили. Мама піде і продовжимо”, поки вона безуспішно намагалася скопіювати його вираз обличчя.
— Вечеря готова, йдіть до столу — мати витерла лоба тильним боком руки. Ніхто не повернув до неї обличчя, навіть не спробував. Виходячи з кімнати, вона втомлено зітхнула й мимоволі погорбилася.
— Що я роблю не так? — несвідомо прошепотіла мати собі під ніс, домиваючи посуд після вечері. Вона робила це вправно та механічно, ніби в трансі. Як і щодня, після того як будила родину, готувала сніданок для всіх та обід чоловікові на роботу, везла малу до школи, їхала на власну роботу, розуміла, що забула зробити обід собі, відпрацьовувала день, забирала малу зі школи, відвозила її на гурток, ходила за продуктами, забирала малу, ставила прання, готувала вечерю, розвішувала нове прання та розбирала старе, знов мила посуд і врешті лягала спати (якщо по дорозі до ліжка не згадувала про інші невідкладні справи).
Закінчивши із посудом, вона проходила повз Злату, що сиділа перед телевізором, й легенько пестила її по маківці. Мала завжди втікала від того, ухилялася, опускала голову й швиденько втискалася у диван, не відволікаючись від мультика. Матері не треба було здогадуватися який вираз обличчя в доньки у такі моменти, вона чудово це знає. Вона звикла бути позаду.
***
Мати любить свою сім’ю. Фактично, вона ж її і створила. Більшу її частину. Але їй все одно болить. Болить щоразу, особливо в той крихітний, для неозброєного ока, момент, коли її з цієї родини виключають. Коли не враховують самого факту її існування. І вона заздрить. Заздрить, що чоловік має всю увагу доньки, коли повертається додому. Заздрить, бо з малою проводить набагато більше часу, та не отримує навіть десятої частини тої дитячої відданости чи теплоти. Заздрить тому, що чоловіка не сприймають за належне. Що він завжди врахований та включений до списку членів родини, а його потреби ніхто не посмів би заперечувати, відкидати. Його ніхто не посмів би відкидати. Вона заздрить тому, що він завжди улюблений із двох батьків. Та найбільше — що йому не треба заробляти любов. Мати знає, що дитина любить її (чи любить взагалі?) лише тому що має. Тому що матір для неї — це саме собою зрозуміле, природне та доконечне. Як відчуття спраги чи голоду, що треба втамувати — просто частина життя, яку ніхто для себе не обирав і позбутися якої неможливо.
Матір завжди почувається зайвою, прозорою, наче повітря. На неї не зважають, останнє слово не за нею. А як за нею, то вона стає ненависною і ще більш зайвою, хоча більше вже фізично нікуди. Вона зайва навіть на протилежній стороні осі кординат, там де цифри починаються зі знаком мінус. Її чоловік не хоче бути “злим поліцейським”, не хоче бути зайвим або ненависним дитині через такі дрібниці, як відмова переночувати в гостях чи постійне прохання прибирати свої іграшки з підлоги. Ніби матір хоче. Та це все одно робити їй — бути поганою і злою, бути тиранкою, бути занадто клопітною, занадто серйозною, занадто параноїдальною, суворою, бути тою, що не вміє розслаблятися і “перегинає палицю”, не дає повеселитися і вміє відмовляти.
Не те що її чоловік — неначе той самий персонаж серіалу, який з’являється на екрані раз на сезон, в одній сцені, з влучною реплікою на пару речень, але шанувальники обожнюють його більше, ніж усіх головних героїв разом узятих, і йому ж приписують найглибші підтексти та сенси — ті, що автори не закладали ані в персонажа, ані в серіал. Він завжди в потрібному місці у потрібний час, а вона — попри всі зусилля — ніколи там де треба, завжди зарано та запізно.
“Просто розслабся. Златка тебе любить, але ти постійно над душею — звичайно, що їй це не подобається. Будь розважливішою, будь класною матір’ю, а не нудною та суворою”, — ось що казав Андрій щоразу, як мати не витримувала чергового епізоду власної відчуженості в родині, але не встигала добігти до ванної, щоб поплакати про це наодинці й не чути жодних питань або чоловікових порад.
Її чоловік, здається, був фізично нездатним зрозуміти, що одразу ж, від самого народження Злати, вони з дружиною опинилися на різних щаблях родинної взаємодії, може навіть вагоміше — на протилежних полюсах батьківства.
Він може бути “розважливим та класним” батьком лише тому, що позаду нього завжди є Вона. Вона, яка відвезе Злату до лікарні, коли під час гри на вулиці з татком та впаде і розіб’є носа. Вона, яка завжди перевірить чи готова на завтра спортивна форма малої, виправши її перед тим, та розпоровши підшиті штані, адже помітила, що донька підросла на кілька сантиметрів. Вона, що сидітиме до пізньої ночі за аплікацією з різних видів круп і клею на трудове мистецтво, тому що мала згадала про це лише перед сном, а здавати завдання вже завтра. Вона, яка вчергове піде на батьківські збори й вислуховуватиме двогодинні претензії та диспути батьків щодо кольору шпалер у класі — ті занадто яскраві, а тому руйнуватимуть увагу дітей, а ті занадто бліді, через що стіни нагадуватимуть в’язничну камеру і точно не сприятимуть креативному мисленню — претензії батьків, за дітьми яких доглядають гувернантки та репетитори, і тому їм не треба поспішати додому, щоб встигнути розігріти вечерю для дитини до того як її привезуть з гуртка гімнастики (дякувати Богові, сусідська донька теж нею займається, тож її мати підвозить Злату), щоб малеча не опинилася в пустій квартирі сама, ще й голодна. Завжди є Вона, що прокинеться за лічені секунди посеред ночі на звук тоненького сонного “мамо”, і побачивши, що мала зблідла й тримається за живота, відведе до туалету, де триматиме її шовково-дитяче біляве волосся, після чого вмиє, дасть потрібну пігулку, напоїть після зневоднення та буде сидіти поруч ще пару годин, гладитиме пухкенького дитячого животика й вигадуватиме історії про чарівників і піратів, фей та магічних тваринок, поки Злата не провалиться у сон.
Якщо подумати, саме на ній тримається ця родина. На її зусиллях та самовідданості, ба навіть самопожертві — мати не пам’ятає коли востаннє могла сходити на каву з подругами у вихідний, не хвилюючись про те, хто забере Злату з гостей чи приготує вечерю (та чи було таке взагалі?), або могла бодай годинку-другу почитати книжку, щоб її не переривали щоп’ять хвилин якимось питанням чи скаргою чи проханням. Її самопожертва — регулярна, неспростовна, здається навіть нескінченна, а проте, все одно однобока. Вона не цінується, так як не помічаються й не цінуються добрі речі, які робляться для тебе, аж поки їх не перестають робити.
Мати ніколи не применшуватиме внесок чоловіка у родину, хоч він переважно лиш фінансовий. Та вона ніяк не збагне, чому ж розміри їхніх внесків настільки відрізняються? Для неї — це щоденна праця, перманентний додаток до оплачуваної роботи. І неважливо застуджена вона чи знесилена, має надскладний робочий проєкт чи не може встати з ліжка через менструальний біль — матір має уміти впоратись з усім одночасно. Він же, її чоловік, тато їхньої спільної дитини, матеріалізується в повітрі лиш коли сам того забажає, і зробить лише ту частку, яку вважатиме за необхідне. Або й не зробить, адже він “теж працює”, “хоче побути в тиші”, або банально, по-людськи, ну прояви ж трішки співчуття, “не має настрою”.
***
Вперше за недовге життя Злати, мама не ночувала вдома. Не будила її, не готувала сніданок, обід та вечерю, не прибирала іграшки, не прасувала одяг, не мила посуд, не ставила прання, не перевіряла уроків, не питала чи готова на завтра форма, не вела її до школи чи на гурток чи до гостей, не заплітала косичок, не спостерігала за нею на дитячому майданчику, та не вкладала спати, лишаючи тоненьку шпарину в дверях як запасний вихід, на випадок якщо Бабай таки раптом з’явиться.
Тому що вона поїхала з міста — відвідати свою єдину живу родичку, шістдесятирічну тітоньку Лілю. Це були ледь не найкращі чотири дні життя матері за останні роки, вона навіть думала, чи не вважати їх своєю відпусткою! Тітонька навідріз відмовилася від допомоги по дому, переповідала останні плітки свого містечка, пригадувала кавалерів юності та перелічувала нових залицяльників (“Осьо мені Міша, ну себто Михайло Іванович, орхідею подарував нещодавно, а Сергій Степанович як приревнував! Ти б їх бачила, все-таки я ще нівроку!”), з гордістю демонструвала фотографії та листівки зі своїх закордонних експедицій, але спершу, звичайно ж, нагодувала племінницю своїм фірмовим вишневим пирогом. Той пиріг є практично сімейним скарбом, бо готується за рецептом ще ліліїної бабусі — та під час Першої світової емігрувала до Швеції, не маючи при собі нічого, крім закарбованого в пам’яті сімейного рецепту.
— Дитино, ти виглядаєш такою змученою. Як справи вдома? — питала тітонька, взявши руку племінниці в свої долоні.
— Та це просто з дороги втомилася, не хвилюйся. Вдома все як завжди: Андрій працює, мала вчиться, гуляє, росте, — мати відчула як на обличчя насунулася хвиля жару. Її погляд ковзнув донизу, на коліна.
— А ти? Ти як, люба? — тітонька міцно тримала її руку, й пригорнула ближче до своїх грудей, ніби намагалася зігріти.
— Я.. — мати відчула, як до її очей наближається той самий жар, — Я не знаю чи варте воно того.
Вона похилила голову ще більше, одразу як перші сльози вихопилися назовні, й квапливо витерла їх вільною рукою.
— Ти шкодуєш про щось? — спитала мати, поглянувши на тітоньку.
— Маєш на увазі, чи шкодую я про те, що так і не завела дітей? — вона звеселіло фиркнула, але швидко повернулася до серйознішого тону, чуйно звівши брови — Ні, не шкодую. Але ж, любонько, ти ставиш неправильне питання. Тобі не потрібно знати чи шкодую я про свій вибір, щоб зрозуміти чи правильний вибір зробила ти. Тобі треба дізнатись, як примиритися із ним.
Мати вже не намагалася приховати сльози. Тітонька пригорнула її до себе і дала випустити на волю все, що накопичилося за кілька років — виснаження, смуток, досаду, розчарування, злість, гіркоту, розпач.
Наступні два дні вони гуляли містом, їли морозиво, грали в шахи й розмовляли так багато, як ніколи раніше. Тітонька зрештою згодилася на допомогу, але лиш в одній справі — розбиранні її величезної домашньої бібліотеки, частину якої вона хоче віддати до місцевої школи.
Мати ніхто не зустрів. Андрій не приїхав на вокзал побачити її та поїхати разом додому. І не те щоб вони про це заздалегідь домовлялись, ні, не домовлялися, але було б приємно. Хоча б одненький раз він зробив би для неї щось приємне. Просто так.
Поки була в тітоньки, мати щосили стримувалася аби не писати чоловікові щоразу, як пригадувала щось, про що він точно забуде, коли збиратиме Злату до школи чи купуватиме продукти. Тітонька не має мобільного телефону, бо її дуже полохає різкий рингтон, що виникає нізвідки (“Попереджати ж треба, бо як серце схопить я тут же ноги і простягну!”) — тож мати тримала телефон на беззвучному. І то на велику вдачу для тітоньки та її серця, бо Андрієві “Вона відмовляється спати без капців, каже вона завжди так спить. Це правда? Ти таке дозволяєш?” або “Я ж можу закинути в пралку тільки одну річ? Мені терміново потрібна ця сорочка чистою, надішли по порядку що тиснути на пралці” довели б стареньку до божевілля. Та і матір також. Спочатку вона відповідала відразу ж як бачила ті повідомлення, але згодом стало все приємніше переглядати їх у сповіщеннях та прибирати геть з екрану. Там не було нічого нагального чи смертельного. Прості буденні речі, побутові алгоритми, з якими здатна впоратися будь-яка доросла людина. Або батько дитини. Та вона все ж відчула якесь досі незнайоме, трохи єхидне, задоволення від того, що маленька Злата бешкетує та жартує над батьком. Не можна недооцінювати уважність дітей до батьків. Набагато більше питань до батька дитини, який не знає чи справді та спить у капцях.
Повідомлення не перестали з’являтися навіть по дорозі матері додому. Вона так і не ввімкнула звук.
Мати ніхто не зустрів. Знову. Ні Злати, що з нетерпінням чекає на маму, лізе обійматися або давати п’ять, ні Андрія, який міг би допомогти із валізкою наповненою книжками, що їх тітонька Ліля з радістю подарувала племінниці. Це мало б засмучувати, але така ситуація звична. Ніхто не вважає за потрібне зрадіти…їй. Або помітити.
Перше, що помічає мати, стоячи в передпокої — на підлозі між кухнею та вітальнею виблискує пляма. Пляма виглядає липкою — очевидно, від чогось солодкого. Видно, що її намагалися витерти, але, по-перше, набагато пізніше її появи, а по-друге, здалися дуже швидко. Мати може закластися, що це був сік, який ще в перший (нехай другий) день її від’їзду Злата розлила, коли бігла до вітальні дивитися мультики на ніч. Її не було вдома п’ять днів, якщо рахувати сьогоднішній. На вулиці сутеніє.Чутно, як диктор у вітальні розповідає про останні новини. Отже, мала або у своїй кімнаті, або не вдома — вона б ніколи не дозволила татку дивитися таку “нудятину” в своїй присутності.
Мати зняла верхній одяг і роззулася, всунула ноги у капці.
Піднесений настрій та ота незвична легкість на серці, які були з нею протягом останніх днів, розчинилися у повітрі, поки вона сиділа в передпокої та слухала натренований дикторський голос із кімнати навпроти. Пляма на підлозі дивилася на неї із викликом, або радше зі зневагою. Навіть стара липка пляма на її власній підлозі має до неї претензії. Мати натиснула на вимикач поряд. Вона не могла розібрати жодного дикторського слова — ті розповзалися перед її очима, наче акварельна фарба по аркушу. Ніби тої легкості ніколи й не було.
Вона згадала про те, як читала якось доньці на ніч “Гаррі Поттера”. Малу дуже налякали штуки, що висмоктують із людей душу. Тоді мати заспокоювала її як могла: “Сонечко, ніхто і ніколи не може відібрати в тебе душі, поки ти сама бережеш її та не даєш іншим кривдити себе. Уяви, що твоя душа це вогник у грудях — підтримуй його, і він не згасне”. Ті штуки називаються дементорами — матір запам’ятала, бо після того разу, Злата попросила читати їй лише ті книжки серії, де їх немає. Відтоді мати спочатку читала всю книжку самостійно, а потім під час читання Златі замінювала небажаних створінь на інші, які з’являлися в минулих частинах.
Та попри теплий спогад, матері, що сиділа наодинці в пітьмі передпокою, здалося, що саме в цей момент якийсь невидимий дементор робить із нею те саме, чого боїться її донька. Відбирає душу. Матері стало нічим дихати — це була справжня гірська лавина, у якій вона почала задихатись, не маючи змоги поворухнутись. Стихія взяла гору.
***
— Мамо, уявляєш, татко повіз мене на гімнастику, але в нього була неправильна адреса! Я казала йому, що ми їдемо не туди, але він не вірив. Ми запізнилися на пів заняття.. Ніна Василівна була дуже зла, — Злата сиділа у воді, поки мати намилювала її волосся шампунем.
— І що вона сказала таткові?
— Я думала вона кричатиме сильніше. Пам’ятаєш як ти не встигала мене забрати, а тьотя Ліза хворіла, і їй довелося посидіти зі мною трохи після заняття? — Злата повернулася обличчям до матері й нахилилася ближче, промовляючи майже пошепки, — Вона тоді була набагато зліша. А тату вона поспівчувала і так дивно на мене подивилася, — мала спробувала відтворити її вираз обличчя, — сказала йому, що може звертатися до неї, якщо треба за мною приглянути.
Брови матері підскочили вгору, і раптом вона засміялася.
— Що смішного? — спочатку донька допитливо вглядалася у її обличчя, а потім взяла трохи піни й лишила на носі матері вологу цятку. Хутко взяла іще й обмазала їй щоки, але атака у відповідь не змусила себе довго чекати.
Злата була закутана в халат і рушника, залишки піни розчинялися на дні ванної. Мати принесла до вітальні чаю та печива. Скоро почнуться мультики.
— Златко, ми з татком більше не будемо разом, — мати вже кілька днів намагалася підібрати якомога м’якші слова, репетирувала, але все одно хвилювалася як ніколи.
— Тому що він неуважний? — Злата уважно поглянула на маму. Мати запнулася, її вразило наскільки погляд восьмирічної доньки був пронизливим і дорослим.
— Якщо коротко, так. — Вона видихнула ці слова, але чекала на подальшу реакцію: запитання, злість чи смуток доньки. Мала дивилася перед собою, про щось міркуючи.
— Я люблю тата, але він, здається не любить тебе, — вона знов поглянула на матір, — це не чесно.
Мати всміхнулася, але сльози покотилися швидше, ніж вона встигла зреагувати. Злата підсунулася ближче і обняла її.
— Ти можеш лишитися із татком, якщо хочеш, я навіть не ображуся. Тільки не забувай про мене. Я буду тебе навідувати й забирати інколи. Якщо захочеш. — Сльози не збиралися припинятись і почали пекти очі. Вона поцілувала доньку в чоло.
Злата підняла вологі очі на маму.
— Хочу лишитися з тобою. Я буду дуже слухняною!
— І навіть спатимеш без капців?
— Обіцяю!
