паліндром — машина для трансляції снів (LP, 2025). Рецензія

Архітектура ескапізму: Як сновидіння прагнули вирвати Паліндрома з повсякдення

Рідне село. Де я стою на дідовому подвір’ї, яке щороку стає дедалі м'якшим від всюдисущого споришу. Поруч зі мною мій двоюрідний брат, поруч зі мною мій дід. Світить сонце, яскраво, насичено. Так воно світить лише у нього вдома.
Не так важливий контекст того, про що ми говоримо - навіть не пам’ятаю звідти жодних слів.
Я пам’ятаю, як зненацька на нас з неба починають падати снаряди: чи це гради, чи смерчі, чи торнадо, чи може все відразу - немає часу це все зрозуміти і немає часу усвідомити в собі напрямок рефлекторного руху. Вони розриваються об землю хмарами кіптяви, десь серед неї мають бути уламки, які очікуєш відчути в собі кожної миті.
Вони розриваються й надалі, а ми продовжуємо стояти, неушкоджені, разом з усім навколо. Неушкодженим.

На жаль, бажання зробити розгорнутий огляд цього альбому прийшло до мене не уві сні, хоча погоджуюся з тим, що така версія була б красивою, з символізмом, за яким і досі хочеться полювати.

Та вийшло так, що бажання народилося не так далеко до дати релізу платівки, у травні, коли моє місто пережило наймасштабнішу дронову атаку, та зранене зустрічало світанок. Якось не квапився вимикати навушники, коли опинився вдома, тож у певну мить алгоритм стрімінгу перескочив на українських виконавців, де своєї черги очікувала паліндромівська “Німію”. На релізі - наче нічого особливого в ній не почув, та й в цілому не виявляв до альбому зацікавленості, відчував, наче на даному етапі отримав від виконавця достатньо пісень, щоб про них подумати і відмітити в них для себе творчу цінність. Практично від усього, що вийшло у проєкту після 2023-го року, виникало перенасичення, - але “Німію” того задимленого ранку багато чого змінило.

“Подайте руку нам, дайте хоч Надію” - співає Степан, і мені тоді береться комок у горлі. Він одразу ж зникає, на його місці виникає зацікавленість і припущення: чи знав Паліндром, про ті декілька рівнів, закладених у ці рядки? Скоріше за все - знав, хоч моя теорія виглядає дуже мляво, якщо передивитися кліпи на “Кафе Надія” та “Німію”. Інтер’єри закладів там різні, тож з великою вірогідністю Паліндром не планував повертати львівське кафе до своєї відеографії.
Або ж в ньому таки зробили ремонт і оновили декор. Паліндром, зрештою, теж не стояв на місці з часів придуманих в черзі.
Що б там насправді не було, але воля інтерпретації - штука серйозна. Хочу вірити в те, що “Німію” навмисне посилається саме на кафе “Надія”, як символ чогось рідного і радісного, чого кортить людям особливо сьогодні, - буду вірити в це, хай би там що.

На цьому розгоні я й думав написати рецензію: щось схоже на те, як це вийшло з відгуком на його третій альбом — навалити думок, припущень, висновків, щоб потім самому їх не впізнавати, регулярно піддаючи себе сумнівам щодо власного ж авторства. Непогана задумка, напевно.

Тоді ж мосьє Іван Лисько дав мені зелене світло до рецензування. Готовий до виходу Машини для трансляції снів, я вже знав, що скажу про почуті сингли, ліпив в голові макет усього тексту і навіть спіймав себе на думці, що дійсно очікую цей альбом. Потім послухав його, подумав. Подумав, послухав ще раз.
І, врешті-решт, з травня місяця нічого про нього не написав.

Калейдоскопи сновидінь зжирали все, що в мене є

Формула руху крізь перепони, страх, біль, прийняття чергових ранків, які й не думають зупинятися тоді, коли навколо зупинився сам час. Таку настанову варто було приберегти навіть для занять, що начебто існують в житті задля відради.

Сталося ж так, що “Машина для трансляції снів” набула в моїй повсякденності дуже химерних обрисів, що навіть зараз я не цілком розумію, як і куди цей альбом потрапив на карті моїх нутрощів. І якщо вже він там десь глибоко засів, вкрився шарами моїх м’язів та шкіри - то напевно ж це індикатор того, що робота зайшла? Тримай фаворита, Спотіфай Врепд не збреше, ось він - той смолоскип, з яким ти пройшов більшість 25-го року.

Але чому тоді мені так складно ділитися про нього враженнями? Немов це стало занадто особистим — розказати, що ти думаєш про зігране та заспіване. Це було море думок, закрите в банці, яку довгий час не вдавалося відкоркувати.

З самої назви зрозуміло, що пронизує цей альбом з самого початку і до закінчення. Тематика сновидінь, найдавніший засіб людського ескапізму, який спрацьовує за принципом лотереї. Паліндром водночас виводить сни, як щось центральне на альбомі, та в той же момент лишає їх десь на грані з іншими сенсами, як просто камео, коли пісені зосереджуються на чомусь іще, більш наближеному до реалій: невдала закоханість, щире кохання, саркастичне сприйняття буденності, песимістичне сприйняття буденності, ігнорування буденності, страх буденності, один епізод “якби”, тощо (чи впізнаєте ви ці треки?).

Невеселий альбом невеселого Паліндрома, до якого ми вже звикли. Слухаємо вдень, слухаємо увечері, лягаємо з цією музикою спати і третім оком транслюємо на стелю сни, самі про це не здогадуючись. Є на альбомі блок треків, що саме поринають в цю суть сонних подорожей: це Невагомість, Молоко, Німію і, певною мірою, Внутрішня краса.

Перші два більше як ода загальному блаженству, яке приносить з собою сон, нехай це буде відчуття невагомості або ж просто забуття, що здатне приборкати задушливі тривоги світлодня.

Два інших несуть разом із собою стурбованість. “Німію” через це можна вважати чи не головною піснею платівки, яка демонструє її загальну тематику в мініатюрі: ось ліричний герой, який ховається у снах від десятирічного болю війни, але навіть в цьому царстві тимчасових дарунків не знаходить своєї розради і ловить майже що сонний параліч (прийшов до думки, що так можна трактувати приспів). Та при цьому смута сну підводить його до світла, що виливається в епізод, де він “миє Львів після ядерного вибуху”, коли навколо квітне весна.

“Внутрішня краса” є для мене ймовірно найбільш загадковим треком, який розтлумачити можна дуже по-різному. Зрештою, зупинився я на тому, що пісня ця про фрустрацію, що змогла проникнути в найневинніше сновидіння ліричного героя, яке принесло з собою те, що він вважає для себе красивим, а на доданок ще й казкових кротів досипало. І коли він споглядає цю красу, милується нею, тішить себе думкою про те, що до незупинного ранку ще далеко - краса йому починає боліти. Через це я й думаю, що подання пісні саме в такій манері, де Паліндром кричить про красу, як про дорогу до раю, зізнається, як він давно її хотів, та начисто вибухає тваринним імпульсом під час заключного бластбіту - це фрустрація. Він бачить красу, він насолоджується нею, але водночас крає себе тим, що вона піде від нього, щойно він прокинеться. Він не може прийняти її без зайвих думок, хоча й намагається.

Повернуся до “Німію” востаннє у цьому тексті, а саме до деталі, втіленої на відео.
І ні, не про те, якою саме гротескною вийшла його саморобна “машина трансляції снів” (eugh).
Чи була це ідея Степана, чи може когось іншого, але твіст з тим, що герой відео бачить потворну ч/б картинку саме уві сні, а в його реальності усе так сонячно і безтурботно - закинув мене до обрію думок далеко й надовго. Чи був це просто трюк, антитеза, на кшталт “Привіт, я Морднілап, веселий брат-близнюк Паліндрома, і я пишу тільки веселу музику”, або ж Степан зафіксував в цьому відеоряді натяк на справжнє: що є зараз в Україні й така людина, якій страшно і боляче тільки у снах, а при пробудженні її зустрічає безтурботна буденність - що б там не відбувалося навколо. Це як випадок якогось апогею в механізмах самозбереження, найкращий обмін, де снам дозволили поглинути всі тригери сьогодення, а свідомості залишили до обробки лише теплий фільтр перед очима, з бажанням піти до їдальні щоб випити соку через соломинку. Перемога ескапізму та поганий музичний смак кешбеком.

Безпрецедентна втеча від важкої реальності також відбувається у пісні “На Кульпаркови” — що хочте зі мною робіть, але мені це немов натякає про життя маргіналів, людей, що досить давно варять себе в бульйоні адикцій (переважно - алкогольних) або ще чогось повільно згубного, яких щодня зустрічають пригоди картою Львова. “Війна? Яка, де? Стресувати тут нема коли, в мене в планах циганів послухати біля Оперного та поплакать в п’ятому парку. Все погано, але кайф. Кажете, росія напала?! Та не може бути, вони ж…”

Серед таких майже карикатурних рольових модельок, від яких, крім спиртного запаху, також віє сатирою, на альбомі також присутній Степан Бурбан-2025, отой справжній, який не ховається за стилістичними умовностями. Невідомо, чи вийшло йому відшукати відповіді до своїх найліпших питань, проте тут він нас зустрічає заспаний, стомлений і дещо спантеличений, з діагностованою депресією, про яку б ми не здогадалися, якби він не зізнався в цьому сам. Постійне бажання спати є чи не найвідомішим симптомом цього стану, тож “Машина для трансляції снів”, в якомусь сенсі, перетворюється на машину трансляції дещо іншого.

І попри це чутно, як Паліндром намагається збалансувати значимість своїх снів в цьому вихорі життя - не всі вони були поганими. Він говорить, як йому снилися крони дерев, які відросли після деокупації, гармати, порослі травою, запах дощу, та спокій бентежний. Двох рядків виявилося вдосталь, щоб роз’їбати в мені потрібний нерв і пройти через нього кудись до рептильного мозку.

Хоч в “Хаха” після цього починаються вже досить знайомі закручування, якими Степан і викарбував протягом років увагу прихильників, але інколи через це здається, що артист потрапляє в самоповторювання. Тому його реп-читка ввічливо скеровує прожектор на те, що видав Курган, який вкрав для мене цей трек, що манерою, що рядками (особливо про “старі, сука, посмішки”). А десь так взагалі - говорить не тільки від себе, не від Паліндрома, а й від багатьох людей навколо, яким настання літа принесло тільки більше розмов про майбутній кінець світла, а може й світу загалом. Чи перший, чи останній, та у нас про черговий апокаліпсис говорять, знизуючи плечима, бо ми в ньому вже своє відбоялися.

“Хаха” сприймати можна, як схожого представника такого вайбу - коли навіть сатира втомилася, щоб бути достатньо гострою, тож під сумну гітару нагадує усім чи то про міф, чи про істину - життя нам продовжує сміх, навіть якщо сміятися треба буде тоді, коли решті світу кортітиме лише шоковано плакати.

В якомусь сенсі, довгий час я дивився на цей трек, як щось на кшталт мему про к̶р̶у̶т̶и̶х̶ втомлених пацанів, які вже не озираються на вибухи.
Та згодом дізнався, що пісня має окрему присвяту, тоді ж з’ясував, чий малюнок використано у якості обкладинки, від чого отримав удар живого, необхідного болю.
Цей людський силует, що падає крізь барви ледь знайомих рис, у супроводі коробки сірників - ілюстрація Вероніки Кожушко, дівчини з Харкова, яку вбила російська бомба.
Трек присвячено їй, та усій молоді, що прагне жити і творити в умовах, коли майбутнє десь заблукало і є тільки теперішнє.

Поки ми діти, наше діло підпалювати, а пожежники гасять

Ще однією присвятою, яка міститься на альбомі, є трек на основі віршів поета Максима Кривцова, які він випустив у збірці “Вірші з бійниці”. Тут немає вже очікуваної фіксації на снах, описані в пісні образи несуть з собою відчутну сакралізацію життя на передовій, до якого долучилися навіть святі, яким також кортить просто дочекатися весни. Рука Паліндрома вже трішки набита досвідом поєднання біблійних елементів з повсякденням, і хоч тут слова належать не йому, рішення, як саме виконати вибраний текст - вже його робота.

І відчув він його, як щось важке й повільне, що вилилося у один з найтяжчих треків в асортименті виконавця, з яким можуть позмагатися можливо “Капітан” або “Внутрішня краса”. Пісня викликає в тобі велику кількість всього і одразу, з чого не виходить навіть якийсь окремий подразник вийняти. І хочеться, аби цей ефект таким зберігся і надалі, бо цей той випадок, коли твір говорить з тобою власною мовою, яку перекладати не треба.

Якщо вас зацікавила стилістика, яку використовував Максим Кривцов у своїй творчості - раджу обзавестися екземпляром “Вірші з бійниць”. Також можете ознайомитися з окремою статтею, присвяченій аналізу поетичного світу, втіленого митцем. 

Прийшла черга поговорити про ще один найтяжчий трек Паліндрома - але вже в іншому сенсі цього слова. Той, де я просто від вступного саксофону часто ловив себе на тому, що хвилину тупив в простір поза чотирма стінами, в очікуванні, як поступово, мов нерви, оголяться інші компоненти інструменталу і Степан почне свій черговий речитатив, ще більш нігілістичний, ніж він у нього раніше бував.
“Що сталося з тобою, хлопцем, який хотів на гіпсі малювати сонце, що сьогодні ти це світило готовий остаточно поховати?”. Відповідати не обов’язково..

Херсонський проєкт Signals Feed The Void взяв участь у композиції: Андрій Печаткін виконав другий куплет, байдужим голосом натякнувши, що малята, зарано прощатися з сонцем, воно ще повернеться знов. Але та надто помітна індифірентність в його словах кричить слухачеві на вухо про те, що його ліричний герой вже давно не звертає увагу на зміну дня і ночі. Тоді як Паліндром мріє це сонце обігнати, курячи в тамбурі поїзду.
Напевно, слова Паліндрома саме з цього треку я вважаю найсильнішими на альбомі, бо відірвали вони від мене шматок різким впевненим рухом, проковтнули його, не розжовуючи, і робили це навіть не від якогось там голоду, а просто тому що могли. Темний трек припав на темні думки і цим створив той особливий тип збоченої музичної терапії, коли, здавалося б, пісня, яка ну ніяк не була задумана, щоб комусь зробити легше - зрештою саме це і робить.

А ще - сон в цій пісні стає антагоністом. По-перше, бо Паліндром саме тут характеризує його, як кошмар. По-друге, вслухайтесь, як саме він говорить “люди поряд кажуть змиритись і заснути, це безболісно”. На секунду, конфлікт опиняється поза ширмою і ми бачимо, як сильно не окей для ліричного героя вкотре йти на поводу Морфея. Заснути, щоб втекти подалі від світу стає тотожним поразці в не до кінця зрозумілому змаганні… з чим саме? Світоустроєм, частиною якого є і було сонце? Часоплином, який зі сміхом вдарив по драбині, якою ти дерся, щось там собі плануючи? Може саме від того сни і стали твоєю останньою гаванню, крізь яку можна зробити бекап до 2022-го року, за п’ять хвилин до сансету?

Може твої сни сьогодні - це єдиний твій порятунок? І тому ти дивишся на них, як Дон Кіхот на вітряки, готовий ламати усі їх калейдоскопи, бити по рукам, які вони до тебе простягають, щоб, нарешті, привчити себе до життя, яким воно є?

ДЕПРИВАЦІЯ

Один німецький психіатр в другій половині минулого століття дійшов висновку, що депресію можна лікувати суттєвим скороченням сну у пацієнтів. Не знаю, чи подібний підхід використовується й сьогодні, все ж методики не стоять на місці, та тоді досліди показали, що придумане має право бути - людям ставало ліпше від того, що вони мало спали.

В Машині для трансляції снів є одна пісня, яка немов символізує щось схоже. Момент, коли Паліндром позбавляє себе сонливості і говорить про багато речей прямо, як воно є.
Це трек, який він обрав другим синглом платівки - “Я боюсь”.

Мені то, звісно, зручно весь цей час було скакати навколо тлумачень всієї підсвідомої мішури, яку передав Паліндром до цього моменту. Але зараз, коли хлопець прозоро розказує про свій ультимативний страх, що склався, мов Мегазорд, з купки інших страхів, - здається, краще просто не ставати посеред дороги та дати вам усім можливість знову цей трек послухати.

Є таке враження, що певні композиції виконавця утворили з себе своєрідну сюжетну лінію. Вона, напевно, тягнеться ще з синглу “Останній танець”, далі перестрибує на “Літній час” і потім переходить до “Я боюсь”. А нещодавно віднайшла себе на пісні “Бензин”. Паліндром немов влаштовує зі слухачами власне віче, “давайте знову визирнемо у вікно, знову зморщимося від цього керосинового запаху змін, послухаємо гудіння машин, послухаємо, як чийсь “жебіель” крутить на весь двір щось хуївате навіть з пресетом, та вкотре задамо собі просте контрольне питання: що в нас змінилося тепер? Всередині та ззовні. На який збудник нам слід реагувати сьогодні? На скільки збільшилася бойова частина шахеду? Куди цього тижня хилиться заокеанський маятник? Кого ШІ розвів на реаліті чек цього разу?”.

“Я боюсь” виглядає і звучить, як той пункт призначення, від якого решта альбому дуже хотіла ухилитися, крутила тобі сни різного штибу, занурювала тебе в молоко, підносила тебе до стелі, кропила тебе холодною кров’ю, або взагалі намагалася погасити сонце та зазнала в цьому невдачі.
І ось ранок знову прослизає тобі у кімнату, чомусь такий багряний, що певну мить ти думаєш, наче десь поруч з тобою мають плавати непроявлені фотокартки того, що машина транслювала тобі цього разу. Але ти просто не до кінця прокинувся - промені ранку всього-на-всього пройшли крізь пляшку червоного напівсухого, що стояла на столі ще з вечору.
Заварюй каву. Світу вже не терпиться показати тобі нові способи, якими йому хочеться тебе налякати.

Зовнішня краса навколо
Зачаровує мене

Ви мабуть вже помітили, що по альбому я крокую не в лінійному порядку і звертаю увагу не на всі композиції. Деяким просто немає чого мені сказати, а деякі хочу залишити вам, як домашню роботу. Тож послухайте партії Христини Соловій, та погляньте, як малого Степана катає на ровері Девід Лінч без мене.

Мені залишилося поговорити про один трек, який, мабуть, окрім того, що іронізує з мого псевдоніму, неначе хоче тихенько на вушко підказати, як з цього конфлікту сну та реальності зіскочити.

Паліндром любить. Любить вже не один рік, не один альбом, і кожного разу залишає в треклистах місце пісні, що адресована саме його людині. Можливо саме таким і є фатум митця, коли зізнатися в найщирішому він може на самоті з усім світом - та ось його Ангедонія, а він перед нею все такий же збитий з пантелику, заспаний, аналізує і раціоналізує кожне своє переживання і боїться, що вона з’явилася перед ним, аби забрати його спрагу любити. Може, найбільш вразливий Паліндром, якого нам доводилося чути.

Приспів Ангедонії, на протиставлення куплетам, це як перевірка пульсу - чи попри всі ці негаразди він все ще може кохати? Відповіддю є сам факт існування цієї пісні. Через всі його перетворення, через всі страхи, через всю розгубленість, які він вже безліч раз визначив за причини, щоб його залишити - ця людина все одно поруч із ним. Ніби фантом або демон, що мотивує надіти на голову каптур, прокашлятися, знову визирнути у вікно, і продовжити шукати хороше там де, здається, його вже бути не може.

Роль цього альбому на нашій сцені, або як Девід Лінч у Боярці дерева садив

Коли ви прочитали все, що вище, а тепер прочитаєте наступне речення, то вголос скажете, що оглядач нелогічний телепень. Але ось, власне, цей гарячий тейк - “Машина…” не є для мене альбомом цього року серед українських виконавців, бо троє панів, з перекресленою літерою О у своїй назві, провели пограбування століття.

Та все-таки треба зняти з цієї машини кришку та трохи роздивитися її деталі. І саме з цього я почну в своєму рецензуванні (чи чим би це все не було) закруглятися.

Я впевнений, що для Степана Бурбана даний альбом став міцною точкою опори саме як для співака. Це не те, що ми чули на “Придумано в черзі” або більш ранніх альбомах, де виконавця можна було похвалити за те, що він не цурався співати, як вміє.

Тут є відчутний розвиток, розуміння, як воно має бути, яке знайшло свій початок ще на релізі його минулорічної роботи. Можливо з цим йому допомогло перетворення проєкту на повноцінний гурт, можливо щось іще. Та точно зрозуміло, що саме гурт “Паліндром” зміг остаточно розпалити на новому альбомі рокерське паливо, яке подекуди палає навіть з металічним запахом.

І разом з цим - продовжує існувати репер Паліндром, який й надалі розказує, оголює незручні моменти, іноді повторює вже колись почуті від нього ж панчі, деколи пробиває по надто тендітним місцям. І в цілому, копає класно, на радість заповіту від DLF squad та Snake G.

Та “Машина…” неодноразово наводила мене на думку - а як співаку й реперу тепер живеться на одному треклисті? Певний час мені гадалося, що альбом неначе натякає на присутність цієї fatigue від читки. Ед закашлявся, і можливо, що саме на цьому альбомі його вже взагалі немає - під нього мімікрує і б’ється  словами сам Паліндром, але береже цей хист лише для особливих моментів. В інших випадках він дозволяє сяяти гостям платівки, або ж видає щось доволі дивне, без натяку на гострі слова та згадки чергової антисанітарії, яка траплялася на Найліпших питаннях, чим і псувала мені ідилію (так, “Не торкає”, це я зараз тобі).

Що кумедно, на Машині ми вперше чуємо панка Паліндрома, і саме там зосереджена більшість ліричних згадок людського “низького”. Вважатиму це за плюс - якщо виконавець не хоче цього позбутися, то принаймні зафіксував це в забавках з жанром, який з подібної грязюки саме і виник.

Не можу пройти також і повз того, як добре альбом розпоряджається з синтезатором - от наче і найзнайоміший у творчості Паліндрома інструмент, от наче і досі його подають з характерним ретро-нальотом, та все ж ця компонента стала відчуватися більш комплексною (в цьому я впевнився після того як почув “Молоко”).

Тож навіть коли опустити те, як альбом мене відлупцював в емоційному плані, та залишити сухий аналіз того, як це звучить - “Машина для трансляції снів” все ще виглядає, як один з найкращих альбомів українського року, який має всі шанси пройти випробування часом, якщо таке випробування взагалі зараз стоїть на порядку денному.

⭐⭐⭐⭐⭐

Але, правду кажучи, мені складно уявити відносне майбутнє, в якому я готовий би був пірнути так до альбому так, як пірнав цього року.
І може це навіть несвідомий натяк на те, що я буду уникати такого досвіду.

Гаразд, годі розводити тут песимістичні мотиви, попереду Різдво, тож і огляд я хотів би завершити чимось обнадійливим.
І дуже просяться сюди рядки з пісні Сансет, але не того, що був на цьому альбомі, а саме першої частини, що була сайд-синглом. Є в них щось особливе, яке неначе підказує тобі, що навіть найбільш фантастичні і може чимось наївні сценарії все ще можуть відбутись.

Намалюй сонце.
На нашому гіпсі місце ще є.

Девід Лінч саджає дерево у місті Боярка, Київська область, 2009 рік

Спеціально для Рок Спектрум та МУЗОВАНО
Лишав себе сну Гедоніст

О, ви й досі тут? Напевно, і в кінотеатрах чекаєте сцени після титрів, вгадав?
Окей, я дещо справді маю. І, до речі, дякую, якщо ви дочитали аж сюди.
Ви можете пам’ятати, що весь цей довгочит розпочався з одного курсивного епізоду.
Це був мій сон, який, здається, приходив до мене не один раз (що загалом мені не притаманно).

На днях моя матір розказала мені по телефону про своє нещодавнє сновидіння. Тож, дозвольте увімкнути тут машину для трансляції снів востаннє.

Рідне село. Де я стою на батьковому подвір’ї, яке тільки нещодавно покрили асфальтом. Світить сонце, яскраво, насичено. Так воно світить лише у нього вдома. Не так важливий контекст того, що я роблю - навіть не пам’ятаю де саме я тоді була.

Я пам’ятаю, як раптом на горизонті з’являються ракети й летять вони в наш бік. Хутко спускаюся у погріб, в якому, як не дивно, звідкілясь взялося вікно, крізь яке я можу дивитися за рухом цілей. Пам’ятаю, як думала про те, що потрібно збудити батька, який спав у хаті. Не встигаю нічого вирішити, бо назустріч ракетам летять гелікоптери та починають все це збивати.

Одна з ракет падає до нас у двір. Але немає ніяких руйнувань, не пам’ятаю, чи був взагалі вибух. Батько вибігає з хати, і починає відчиняти ворота. До двору заїжджає невеличкий трактор з причіпом, біля батька з’являються військові, бігають туди-сюди, а потім я бачу, як вони несуть в руках цю збиту ракету та кладуть її у причіп. Трактор потроху виїжджає з двору, а ми всі йдемо поруч з цим причепом та урочисто проводжаємо його, куди б він далі не прямував.

Люди кажуть, що варто звертати увагу на те, які саме почуття домінували уві сні.
Здається, в ньому було полегшення.

Моє дитинство пройшло в межах трьох сел, кожне з яких подарувало свого часу купу перманентних спогадів. Вже в підлітковому віці я почав звикати до міського життя, але та основа, база та фундамент більшості моїх пригод заклалася в селах, через що, я на повному серйозі почав вважати їх своїми “місцями сили” - ну а що ви ще хочете від хлопака, що все свідоме дитинство чекав на сову з Гоґвортсу?
Кожне нове відвідування цих сіл перетворювалося у спостереження, як поступово час забирав своє у цих місць, але все ж дозволяв їм зберігати душу та далі культивувати в собі життя.

Повномасштабне російське вторгнення зруйнувало всі три мої “місця сили”. Два зрівняло вщент, а третє перетворило на тінь самого себе.

Я присвячую цей текст вам: Ковалівка, Стельмахівка та Оборотнівка. А також усім місцям сили, які в нас є, та які ми втратили.

Ми зустрінемо вас у своїх снах.
Неушкодженими.