Панічні атаки: не тільки в тебе

Проєкт [Звичайні незвичайні]

Дві історії про панічні атаки, які маскуються під смерть, і про життя, яке повертається без фанфар.

Панічна атака ніколи не питає, чи ти готова. Вона просто приходить — у маршрутку, на день народження, у похід, у тиху спальню серед ночі. І щоразу переконує, що це фінальна сцена. Прожила з нею чотирнадцять років. З Дашею — моєю співрозмовницею — ми познайомилися давно, на одній із робіт, недавно зустрілися поговорити про страх, а вийшла ціла історія.

Партія опівночі

Близько 23:00 лежу в ліжку й розумію: почалося.

Може, ще й не почалося. Може, серце просто раз ударило не в тому ритмі. Але думка вже встигла підхопити цей удар, розігнати його й пустити квартирою: зараз стане гірше. Ось уже бракує повітря. Ось хитає. Ось руки й ноги трусяться, то холодно, то жарко, зуб на зуб не потрапляє. Усе — я помираю…

Кажу тодішньому чоловікові: «Мені хріново». А він: «Що я можу зробити?» Я сама не знаю. Може, масаж. Але він робить його без ентузіазму і накриває ще більше.

Ходжу квартирою. Сідаю. Встаю. Присідаю, щоб зайву тривогу спалити у квадрицепсах. Підставляю руки під теплу воду: на кілька секунд легше, вимикаю кран — і хвиля повертається. Ліки лежать поруч, але проковтнути таблетку страшніше, ніж не проковтнути. І от парадокс: те, що має допомогти, здається загрозою.

Опівночі чоловік пропонує шахи. Серйозно, шахи? Ну давай, кажу. Сідаємо грати: за п'ять хвилин він кимарить над дошкою, а мене трусить так, що фігуру нормально не поставити. Помічаю всі дрібниці: кожен ліхтар за вікном, кожну тінь, кожен скрип. І в голові одне: зараз станеться інфаркт, або інсульт, або (ох ти!) тромб. Просто вибирай.

Це було пекло. Руки й ноги тремтять, ніби пропускають струм. Нудить так, що страшно навіть ковтнути. У голові лише катастрофи: Рятуйте, викличте швидку. Знаю: це не вперше й не вп'яте. Кажу собі: Ти вже це переживала, переживеш і зараз. А інший голос усередині кричить: ні, цього разу треба швидку. Цього разу точно все.

Швидку тієї ночі так і не викликали. Ранок настав, але напад не пішов разом із ним. Виснажена кількома майже безсонними ночами, сильно схудла — о 8:00 кажу чоловікові: Вези мене в лікарню. Нехай роблять, що хочуть. Якщо треба — кладуть.

В лікарні жива черга — чекаю, час уже не рахую.

На прийомі голос дрижить, сльози ледь течуть. Уже не прошу пояснень. Прошу, щоб хтось нарешті допоміг.

Діагнози, які не допомагали

До тієї ночі були роки пошуків. Перша панічна атака сталася зі мною 2007-го — після звичайної підліткової сімейної сварки, з тих, про які кажуть «та нічого такого». Потім була зміна клімату, університет, шум великого міста — і все пішло-поїхало. На перших курсах батьки вже водили мене до знайомих психіатрів, психологів і терапевтів. Варіантів було багато. Рецепт звучав стабільно: «вегетосудинна дистонія, басейн, психолог, антидепресанти».

Басейн мені не заходив, не заходить і, скоріше за все, вже не зайде. Йога теж. Усе, що приписував лікар, — не моє. І жодного разу не прозвучало слово «панічні атаки». Ставили «судинну дистонію» і переконували: «Це не панічка, ви просто не знаєте, що таке панічна атака». Намагалася пояснити, що зі мною відбувається, — але не чули. І ставало тільки гірше.

Слово «психолог» дратувало окремо. У родині психічне здоров'я вкладалося у знайому формулу: «Ти що, хвора на голову? Розкажи мені — і ми все вирішимо». Психологи здавалися шарлатанами, які красиво беруть гроші за розмови. Чемно кивала лікарям, забирала рецепти й поверталася до життя, у якому тіло продовжувало подавати ті самі сигнали.

Пам'ятаю, як у ці перші стани мама вечором знімала з мене вроки.

З лікарських кабінетів у пам'яті лишилися не тільки слова. Літня психіатриня — червоні губи, каштанова гулька, довгі сережки з камінцями. Інший фахівець — яскраво-фіолетовий диван і круглий строкатий килимок. Один із лікарів був навіть з Америки. Прийшла до нього виснажена, зі сльозами, після атак одна за одною. Він вислухав і сказав: «Ви просто дуже чутлива. Вам треба більше спорту».

Дивлюся на цей фіолетовий диван і думаю: пане, ви серйозно? Стільки вже прочитано, стільки перевірено — впевнена, що це панічні атаки. Воно просто як у книжці написано. А він переконує, що ні. Із його кабінету виходила ще більш розгубленою, ніж заходила. Пізніше зрозуміла: проблема навіть не в тому, що з тобою, а в тому, як і хто це пояснює.

Моє улюблене місце для панічки — душна маршрутка чи метро. Спочатку жар, шум, натовп, потім темніє в очах і зникає повітря. Двічі втрачала свідомість у транспорті. Приходила до тями вже на узбіччі, навколо метушилися люди, хтось давав воду, хтось підсовував невідомі таблетки.

Ще багато разів виходила з метро в останню секунду — не через страх, а через нестачу повітря. І найгірше навіть не сама непритомність. Найгірше — питання «чому?». Поїла, виспалась, до занять підготувалася. Може, онкологія? Запалення мозку? Треба МРТ.

Даша сміється:
— Це змова всіх клінік, які роблять МРТ. Щоб ми віддали всі гроші світу, а вони потім сказали: «Ви здорові».

Сміємося обидві. Не тому, що було смішно. А тому, що гумор — це спосіб побачити себе, ту, яка вже подумки розподілила спадщину.

МРТ, енцефалограми, обстеження очей, грудей, ШКТ і т д — усе було пройдено. Великої фізичної причини, яка пояснила б усе, не знайшли. Але фраза «ви здорові» нічого не зупиняла в тілі. Іноді навіть навпаки: якщо лікарі нічого не бачать, хто тоді допоможе?

Коли ніхто не розуміє

Боялася залишатися одна. Хоча фізично поруч майже завжди були люди: університет, гуртожиток, батьки, потім чоловік. Але морально весь час було відчуття самотності.

Батьки шукали поломку в організмі. Тодішній чоловік не розумів, чого мені може бракувати у 25-30 років: «Піди щось випий. Прогуляйся. Полежи». Може, він щиро хотів допомогти. Але коли людина впевнена, що помирає, «полежи» звучить майже як «розбирайся сама».

Буджу чоловіка: руки трусяться, щелепа ходить, серце вилітає, вдихнути не можу. «Дзвони у швидку». А він: «Яку швидку? Впевнена? Може зараз заспокоїшся». І ще гірше — бо навіть не хочуть зрозуміти. Мене це гнівить.

Даша киває — у неї було так само:
— Так буває: людина фізично поруч, ти ніби їй довіряєш, але вже наперед думаєш, що вона не зрозуміє й не підтримає. І одразу малюєш фінал: усе, пора вмирати. Мій колишній був теж таким. Він хотів допомогти, але не знав як. Просто сидів і дивився. Приймав свою бездіяльність. Такі люди, до речі, самі панічних атак не переживають — саме за це.

«У мене ледь не кожна ніч була просто як окремий серіал у голові — і я не могла цей серіал зупинити».

Панічна атака завжди лякає смертю.

Коли приліт у Дніпрі стався всередині мене

Дашина історія почалася майже на 15 років пізніше за мою. Вона не може впевнено сказати, чи мала панічні стани раніше. Але першу атаку, яку вже неможливо було назвати просто нервами, пам'ятає точно: приблизно через рік після початку повномасштабної війни, невдовзі після удару по житловому будинку в Дніпрі 14 січня.

Даша: 
— Після цього в мене просто відвалилася криша. Я їздила в Дніпро декілька разів волонтерити. За п'ятдесят кілометрів від Дніпра нас далі вже не пускали. Хотіла бути максимально корисною, у будь-який момент зірватися і поїхати рятувати. І ця корисність зіграла зі мною злу шутку.

За цей активний рік вона зламалася, ще й на той час жила сама. Друзі — у Києві. Батьки добровільно залишилися в окупованому Криму й мали проросійські погляди. Мамин брат, навпаки, служив в українському війську. Даша волонтерила, намагалася бути мобільною, готовою будь-якої миті зірватися й когось рятувати.

Даша:
— Я всюди мала дати пораду, підтримати, бути корисною. Але неможливо бути в панічці 24/7. Коли тоді жити? Коли хоча б їсти? Від неї ж нудить.

Одного дня на роботі вона раптом схопила за руку HR-директорку. Вдихи стали короткими й уривчастими. Їй дали валер'янку, вона вийшла надвір і написала своїй психологині: ситуація виходить з-під контролю.

Почалися регулярні зустрічі в терапії — іноді раз, іноді двічі на тиждень — і консультації психіатра. Даша боялася медикаментів: раптом стане «овочем», а їй ще працювати. Одного ранку прокинулася вже всередині атаки, голодна й одночасно неспроможна їсти через нудоту. Прийняла призначену лікарем дозу, заснула й уперше подумала: може, допомога не така страшна, як я її намалювала.
Тут між нашими історіями цікава різниця. Я боялася проковтнути таблетку просто під час атаки: здавалося, що саме ліки й доб'ють. У Даші було навпаки — таблетки вона пила спокійно, боялася не їх, а самого факту «посадити» себе на антидепресанти: раптом стане «овочем», а треба ж працювати.

Ліки дали паузу. Але питання лишалося те саме — і в неї, і в мене: чому саме я?

Ти мусиш

Причина не поміщалася в один спогад. Вона збиралася шарами: війна, недосип, спека, холод, шум, нове місце. А під ними — старе життя у режимі «треба».

У нашій родині було прийнято порівнювати із сусідами: дивись, вони вже позамітали, а ти нічого не робиш. Не вчитимешся — будеш дояркою або двори підмітати. Батьки хотіли, щоб я виросла успішною. Але всередині це ставало постійним «ти мусиш». Мене більше вчили «промовчи», ніж «скажи». Все накопичувалося. А з роками почало виходити не словами, а тілом.

Питаю Дашу, як було в неї.

Даша: 
— Моя мама була майстром спорту з легкої атлетики й кинула спорт через вагітність. Вона жорстко дисциплінована. У 14 казала: «Даша, йди шукай роботу». Я постійно щось шукала, чимось займалася. І злилася, що ніби маю реалізувати те, чого не реалізувала вона. Через це я на одному місці, в одній сфері ніколи не затримувалася. Декілька років максимум — і далі щось нове. Це тягнеться досі.

Ми не влаштовуємо батькам заочний трибунал. Навпаки, раз у раз пояснюємо їм: радянське виховання, життя на виживання, робота як головна чеснота, бажання, щоб дитина «не пропала». Але можна розуміти, звідки все взялося, — і все одно визнати, що воно болить.

З батьком у Даші все простіше й тепліше — хоча бачаться вони рідко.

Даша:
— Він просто розуміє, що таке сім'я і що таке весь інший світ. Ми з ним нічого не обговорюємо. Він подзвонить: «Привіт, Дашенька!» Я: «Привіт, папочка. Як діла? Ой, який класний дім ти побудував!». А з мамою все дуже складно.

Ми — покоління Y. Виросли між двома світами. Нас вчили терпіти й бути сильними. А живемо у світі швидкостей, нестабільності та постійного напруження. Психіка довго мовчала — і почала говорити через тіло. У старших поколінь це було «серце», «тиск», «нерви». Молодші зараз швидше звертаються по допомогу, більш інформовані.

Даша: 
— У мене не було відчуття, що я на щось заслуговую. Я сама маю постаратися й заслужити те, що мені треба.

Навіть з домом у неї виявилося непросто. Дім — це місце, куди можна повернутися й ненадовго знову стати маленькою дитиною, за яку відповідає хтось інший.

Даша:
— Коли мама розійшлася з батьком, вони роз'їхалися зовсім. Домовлялися: продадуть будинок — половину грошей віддадуть мені, хоч я й не вкладала. На той момент був ковід, мене скоротили, я сиділа без грошей. Мама спитала: «Ти не проти, якщо я візьму ці гроші й вкладу в бізнес?» Я: «Та бери. Вони мені не потрібні». І з того моменту — жодних подарунків, жодних приємних штук. Вона почала думати про себе. Майже завжди.
Я перестала відчувати опору. У цю дебільну самотність, яка з'їдає щодня й щоночі, навіть якщо фізично хтось поруч.

Тригером може стати навіть радість

Тригерило все: холод або спека, недосип, іспити, переповнений транспорт, надумані конфлікти. А в найтяжчий період тригером стала навіть радість. І захват. Очікування. Почала боятися емоцій, як дикого пса. Ставала закритою. Малоемоційною. Життя звузилося до режиму виживання.

Дашо, а що тебе вибивало?

Даша: 
— Усе, що не за планом. Загорівся чек на машині перед горами — панічка. Нова робота — панічка. Прийшла в hardware-команду, я в цьому ніколи не працювала. Хто ці люди? Що вони від мене хочуть?

Панічна атака вимагає причини негайно. Якщо причина не приходить, мозок підсовує найгіршу. У неї це були війна, Крим, батьки, відповідальність за всіх, страх нового. У мене — недосип, спека, холод, натовп, будь-яка зміна в серцевому ритмі, будь-яка сильна емоція. Історії різні, тіло реагує однаково.

Навіть на тренуванні накривало. Думка одна: усе, зараз точно помру. Добре, що тренер тут, може, врятує. І то не факт.

Або ж коли Даша приїхала до Києва святкувати день народження. Ранок був звичайний — той тип ранку, за яким нічого не має статися. Вони з подругами поснідали в закладі в центрі. Принесли десерти. Людей побільшало.

Спершу шум просто дратував. Потім став фізичним. Нудота. Запаморочення. Темніє в очах. Треба вийти. Просто зараз.

Даша:
— Я сіла надворі на лавку й думала тільки про те, що зі мною щось станеться. Це момент, коли тіло вже вирішило, що небезпека є, а ти ще навіть не розумієш яка.

Розумію її прекрасно. Це неможливо забути: різко злітає пульс, кидає в жар, не розумієш, де ти і що з тобою, картинка пливе, свідомість розсипається. Шум, натовп, задуха — і одразу за цим найбільше мучить: чому? Від чого?

Межа, після якої стало тихо

Терапія в Дашиному житті з'явилася ще до панічок. Через самотність.

Даша:
— Я тоді потрапила в студію, там був корпоративний психолог, який надавав послуги зі знижкою для співробітників. Коли я почала там працювати, мені було дуже цікаво, як вирішити проблему самотності. У мене часто не виходило з відносинами, з друзями. Я надто сильно, певно, прив'язуюсь до людей — потім або собі роблю боляче, або людям. Через роки саме ця психологиня виявилася поруч, коли криша почала відлітати.

Даша починає розповідь про одужання не з техніки дихання й не з назви препарату.

Даша:
— Давай я почну з фіналу. Як я позбулася панічних атак? Я дуже сильно посварилася з мамою. Настільки, що ми досі не спілкуємося.

Конфлікт був пов'язаний із війною, безпекою дядька-військового й цінностями, які вже неможливо було втиснути в сімейне «не сварімося». Даша сказала все, що довго носила в собі, і припинила контакт. Приблизно за місяць раптом помітила відсутність чогось дуже знайомого.

Даша:
— Я така: а де тахікардія? А де тривожні думки? Пішла до психологині: «Така-то фігня». А вона: «Все, гуляй». Я 2 роки з нею працювала. Коли розірвала зв'язок з однією з основних причин, мені стало пипець як легше.

Ні, це не рецепт «посварися з мамою — і видужаєш». У Дашиній історії важливий не сам розрив, а межа: уперше вона перестала рятувати всіх ціною себе. Терапія й лікування не дали чарівної відповіді. Вони довели її до рішення, яке раніше здавалося неможливим.

У мене межа проходила інакше. Не через розрив, а через рішення нарешті звернутися по нормальну комплексну допомогу.

Якщо максимально коротко й чесно, то зібрали мене назад три речі. Хороший лікар — знайшла його за рекомендацією через роки. Антидепресанти близько трьох місяців, під строгим контролем лікаря. І паралельно психотерапія два-три рази на тиждень — не вірила в неї, поки не довелося повірити хоча б у щось. З психотерапевтом проговорили масу тем. Щось десь спрацювало. Це зібрало мене назад.

Коли поруч той, хто розуміє

Наступна важлива сцена в Дашиному житті починається з лампочки на панелі автомобіля.

До неї приїхала подруга. Вони мали їхати у Сколівські Бескиди. Поміняли шини, забрали спорядження, віддали машину на комплексну мийку. Після мийки загорівся check engine.

Даша: 
— Все, ми не поїдемо. Усе, хана. Шість годин дороги, зупинки, невідома місцевість, я тільки рік за кермом. Спочатку мене почало нудити. Потім я зрозуміла, що в мене панічка. Я боролася з собою, а тоді зрозуміла: пора плакати.

Подруга обійняла її, м'яко постукувала, повертала увагу до тіла. Вона знала, що робити: її чоловік теж переживав панічні атаки й телефонував їй просто з дороги, щоб чути знайомий голос. Ніяких «та заспокойся». Просто дотик і голос.

Дашу поступово відпустило, хоча нудота залишилася. Вона прийняла дозволений лікарем засіб від нудоти, а за 15 хвилин сказала: «Пішли їсти. Жити це життя. Ура, гарбузовий суп».

Наступного дня поїхали в гори.

Подружитися зі спокоєм

Питаю Дашу, що їй зараз найбільше допомагає.

Даша:
— Заземлення перед сном: переводити увагу на різні частини тіла, слухати ближні й дальні звуки. Ще історії для сну. А коли накривало вдень, я відкладала все й ішла пішки, куди очі ведуть, доки не відпустить.

А мені не зайшли ні басейн, ні йога. Пробувала — ні черта. Не кожен метод твій тільки тому, що його всім радять.

У кожної з нас склався свій набір: лікарі, психотерапія, призначені препарати, рух, сон, тепла вода, людина на зв'язку, нові межі. Але найбільша зміна сталася не тоді, коли тіло назавжди перестало подавати сигнали, — а тоді, коли кожен сигнал перестав автоматично означати смерть.

Даша:
— Тепер, коли відчуваю щось схоже — різкий вдих, стук у серці, тахікардію, — думаю: ну окей. І йду далі. Уже не роблю з цього «задихаюся, зараз помру».
Востаннє приймала гідазепам (рецептурне заспокійливе, яке швидко знімає тривогу) цієї зими. Дуже сильно нервувала на новій роботі, перший тиждень. Я ж нічого не знаю. Хто ці люди? Що вони від мене хочуть? Це взагалі hardware-історія!

Тобто навіть зараз, уже без хронічних панічок, життя не стає рівною доріжкою. Нова робота, стрес, невідомість — усе на місці. Різниця в тому, що тепер є інструменти, лікар на зв'язку і дозвіл собі іноді випити таблетку. Без відчуття, що ти знову провалилася.

Майже 5 років минуло з того моменту, як мої панічні атаки залишилися позаду. Колись була впевнена, що ніколи цього не позбудуся. Що так буде завжди. Що це назавжди. Але я справилась. Вважаю, що це лише моя особиста заслуга. Перестала жити з очікуванням «а раптом знову». Подружилась з простими речами, які колись здавалися недосяжними: спокоєм, диханням, присутністю в моменті. З емоціями працюю досі.

Між першим ударом серця й думкою «я помираю» з'являється кілька секунд. Потім хвилина. У цьому проміжку можна назвати паніку панікою. Попросити допомоги. Вийти на повітря. Заплакати. Зателефонувати. Звернутися до фахівця. Не бути героїнею чи героєм.

Це не про сором.

Це про якість вашого життя.

Кожен має право на допомогу. Користуйтеся ним.

Порада від Даші:

Післясмак

Дві жінки, одна проблема і зовсім різні тригери, а тіло говорило з ними однаково. Даша залишає після себе відчуття людини, яка не героїзує свої перемоги: гарбузовий суп, межа з мамою, «ну окей» замість «я помираю». Нагадує, що видужання не вимагає фанфар — тільки чесності з собою і дозволу просити про допомогу. І якщо після цієї розмови комусь стане хоч трохи менш самотньо з власною панічкою — ми вдвох скажемо: воно того варте.

❤️ Подружитися з Дашою можна в Instagram

❤️ Подружитися з Ариною можна в Instagram.