[PGE 1] Кишеньковий путівник Імперією і її околицями. Перше видання

Слово перекладача

Це український переклад «Кишенькового путівника Імперією та її околицями, Перше видання» (A Pocket Guide to The Empire and its environs, First Edition), одного з найважливіших і найцікавіших джерел лору всесвіту The Elder Scrolls.

Цей текст оригінально побачив світ у 1999 році як друкований буклет у комплекті з грою The Elder Scrolls Adventures: Redguard. Події, описані в путівнику, розгортаються наприкінці Другої ери, у 2Е 864 році, за часів правління Тайбера Септима, і є безпосереднім тлом для сюжету гри.

Ця робота — неофіційний фанатський переклад, виконаний спільнотою TES_UA. Це далеко не перша спроба перекласти Путівник, але наразі вона є найповнішою. Щоб досягти максимальної точності, було взято за основу не лише оригінальний друкований примірник, а й додаткові розділи з сайту The Imperial Library (які не увійшли до друку), а також звірялися з офіційними перекладами німецькою та французькою мовами. Зважаючи на масштаб проєкту, у тексті можуть траплятися незначні пунктуаційні огріхи, проте було докладено максимум зусиль, щоб зробити цей переклад найуважнішим до деталей серед тих, що наразі існують.

Чому Перше видання досі актуальне?

Хоча у всесвіті TES існує більш сучасне Третє видання (яке також вже має наш український переклад), PGE 1 цінується спільнотою за унікальні та сміливі ідеї, які пізніше були відкинуті — саме на цей путівник орієнтуються розробники таких масштабних проєктів, як Project Tamriel Rebuilt.

Найбільша відмінність цього путівника полягає в його наративній структурі — це не об’єктивний літопис, а відверта імперська пропаганда, де автор виступає «ненадійним оповідачем», що вихваляє Імперію та применшує здобутки інших рас. Проте на сторінках трапляються рукописні позначки високого ельфа з ініціалами «¥R», який читає текст разом із нами, критикуючи імперський пафос і пропонуючи альтернативний ельфійський погляд на події. Щоб зберегти цю двоякість і допомогти читачеві розрізняти голоси, у перекладі використане форматування: основний текст відображає офіційну позицію Імперії, тоді як зелений машинний шрифт, курсив у спеціальних вставках позначають розлогі коментарі, виноски й нотатки альтмера на полях.

Наша головна мета — заповнити прогалину в лорі й зробити це ключове джерело The Elder Scrolls доступним та зрозумілим для українського читача, тож бажаємо вам…

…ГАРНОГО ЧИТАННЯ!

ВІТАЄМО, ГРОМАДЯНИНЕ!

Із настанням нової ери настав час озирнутися на пройдений шлях і осягнути, де ми стоїмо нині, аби краще зрозуміти, що чекає на нас попереду. Цей путівник написано на відзначення битви у Гандінґській затоці, котра ознаменувала повернення всіх людських королівств під беззаперечну владу сіродильського імператора.[¥R: Це ми ще подивимось] Його метою є стислий опис нинішніх провінцій Імперії та земель, що лежать навколо, — їхньої історії, народів і теперішнього стану. Ми прагнули поєднати своєчасність із точністю та повнотою; і якщо у нашому надмірному прагненні якнайшвидше передати цей цінний путівник до рук зацікавлених громадян ми все ж припустилися хиб, то смиренно просимо поблажливості у шановного читача.

Імперія простягається через увесь Тамріель — найбільший знаний континент світу. На півночі лежить Атмора, звідки прийшли люди всього світу. На заході — Йокуда, утрачена прабатьківщина редґардів. На сході — Акавір, чиї війська вторглися до Тамріелю в попередню еру. Натомість південь оповитий таємницею і про загублену ельфійську прабатьківщину згадують лише пошепки. [¥R: Отже, навіть люди чули про Старий Ельнофей]

Сам Тамріель зазвичай поділяють на вісім великих регіонів: Скайрим, Сіродил, Високу Скелю, Альдмерський Домініон Валенвуду і островів Саммерсет, Гаммерфелл, Морровінд і Конфедерацію Ельсвейр. Деякі з них — як Морровінд чи Скайрим — історично були єдиними королівствами; інші ж — як Висока Скеля або Ельсвейр — радше постають як об'єднання численних князівств, вождівств, союзів поселень тощо, згуртованих під владою панівної раси чи культури. У часи свого розквіту Друга імперія впорядкувала ці різнорідні землі й надала їм статус Імперських провінцій. Кожною з них керував намісник — або надісланий безпосередньо із Сіродилу, або призначений із-поміж місцевого населення.

Морровінд є помітним винятком, адже ніколи не був завойований початковою Сіродильською імперією і, отже, уникнув офіційного статусу Імперської провінції. З падінням Сіродильської імперії влада знову перейшла до місцевих володарів окремих провінцій, що спричинило століття безладдя, коли чимало провінцій розпалося на окремі королівства та дрібні державки. Тепер же, на щастя, всі людські королівства знову возз'єднані під владою Третьої імперії Тайбера Септима, і всі вони відтепер носять гордий титул Імперських провінцій. [¥R: Запаморочлива зарозумілість!]

Альдмерський Домініон, Конфедерація Ельсвейр та Морровінд ще не увійшли до складу Імперії, проте описані в цій книзі — на повчання вченому, на втіху громадянинові й на користь воїнові. Третя імперія ще перебуває в юних літах своїх, і хто може передбачити, які нові обрії зустрінуть світанок під стягом Червоного Діаманта?

Деякі регіони не підпадають під офіційний поділ на провінції через примітивний рівень цивілізації тамтешніх звіриних народів. Сукупно ці утворення відомі як Дикі регіони — і невідомо, чи становлять вони інтерес для Імператора. Їхній опис включено сюди лише для найвідважніших мандрівників, а також задля того, щоб на їхньому тлі досягнення Цивілізації видавалися ще яскравішими, контрастуючи з цими огорнутими пітьмою закутками Тамріелю.

Отож, громадянине, закликаємо тебе ознайомитися з нашим скромним оглядом володінь Імперії. Якщо він розважить і збагатить тебе, не приписуй того смиренній праці цього писаря, а віддай хвалу великій милості нашого вельмишановного Імператора, чиє саме лише ім'я — немов амброзія на наших вустах, адже саме він у своїй мудрості звелів створити цей огляд та поширити його серед щирих і розважливих людей Тамріелю, аби вони глибше збагнули велич і випробування цих Земель та Володінь і краще оцінили важкий тягар володарювання, який він із такою стійкістю несе від нашого імені.

Примітка щодо ельфійських найменувань: ельфів загалом іноді називають «альдмерами» або «старшими расами». Їхні окремі підвиди [¥R: Небезпечний расизм. Жодних поступок, як це було за Ремана.] також мають як людські, так і альдмерські назви: так, високих ельфів називають «альтмерами», темних ельфів — «данмерами», лісових ельфів — «босмерами» тощо. Поняття «мер» також використовується для позначення окремого ельфа. Отже, слова, що визначають ельфійського представника певної професії чи ремесла, цілком правильно утворювати, наприклад, як «ремесломер» чи «шляхтомер».

[Цей лист від анотатора ¥R до його дядька передує самому «Кишеньковому путівнику» в друкованій версії.]

СКАЙРИМ

Скайрим, знаний також як Старе Королівство або Батьківщина, був першим краєм Тамріелю, заселеним людьми — витривалими, відважними й войовничими нордами, чиї нащадки й досі мешкають на цій суворій землі. І хоч, можливо, сучасні норди дещо поступаються славою своїм легендарним пращурам, їхні чистокровні представники й досі беззаперечно перевершують змішані раси в усіх людських чеснотах. Достеменно невідомо, коли саме норди вперше перетнули скуте кригою Море Привидів, вирушивши з Атмори — своєї прадавньої батьківщини. Як оповідається у «Пісні Повернення», Ісґрамор із родиною вперше ступив на землю Тамріеля, висадившись на виступі Гсарика, що на крайній півночі Розбитого мису в Скайримі. Вони тікали від громадянської війни на Атморі, яка в ті часи, вочевидь, була дещо теплішою, ніж тепер, адже могла підтримувати чимале населення. Ці перші поселенці назвали нову землю «Мерет» на честь ельфів, які блукали незайманими просторами, що в ті часи вкривали весь Тамріель. Упродовж певного часу стосунки між людьми та ельфами залишалися мирними, і норди процвітали на новій землі, скликаючи дедалі більше своїх братів і сестер із Півночі, аби звести місто Сартал — місце якого імперські археологи нещодавно виявили поблизу сучасного Вінтерголду.

Однак ельфи зрозуміли, що молода, сповнена життєвої сили раса невдовзі перевершить їхню застиглу культуру[¥R:!], якщо її не спинити. Тож вони зненацька напали на нордів у сумнозвісну Ніч Сліз. Саартал було спалено, і лише Ісґрамор і двоє його синів[¥R: І це ще не найгірше з його блюзнірств і провокацій, які, втім, давно стерлися з пам’яті.] змогли з боєм вирватися з різанини та утекти назад на Атмору.

Однак ельфи не врахували незламного духу нордів. Зібравши своїх легендарних П'ятсот Побратимів (імена яких досі виголошують кожного тринадцятого числа сонцесходу на Святі Мертвих у Віндгельмі), Ісґрамор повернувся до Тамріелю, жадаючи помсти, вигнав ельфів зі Скайриму та заклав основи першої людської імперії.

Можливо, звершення майже міфічного Ісґрамора поєднують у собі діяння кількох ранніх нордських королів, адже ельфів остаточно вигнали з території сучасного Скайриму лише за правління короля Гаральда, тринадцятого з роду Ісґрамора, на світанку писаної історії. Саме Гаральда пам'ятають і як першого короля, що зрікся всіх володінь на Атморі; відтоді норди Скайриму стали окремим народом, чий погляд був твердо звернений до власної долі — завоювання величезних земель Тамріеля. Насправді ж історія нордів і є історією людей Тамріеля: усі людські раси, за винятком редґардів, походять від нордської крові, хоча в деяких із них ця древня кров, слід визнати, вже помітно ослабла.

Король Враґе Обдарований поклав початок завоюванням, що призвели до створення Першої нордської імперії. Упродовж п'ятдесяти років Скайрим панував над усією північною частиною Тамріеля — включно з більшістю земель теперішньої Високої Скелі, значною частиною Нібенейської долини та всім Морровіндом. Завоювання Морровінду стало одним із найвеличніших протистоянь Першої ери, коли на пагорбах і в гаях того похмурого краю розгорнулися численні відчайдушні сутички між нордами й темними ельфами — битви, спогад про які й досі живе в піснях менестрелів у пивницях Скайриму.

Система престолонаслідування в Першій імперії заслуговує на окрему увагу, адже зрештою саме вона стала причиною її занепаду. Уже в перші роки існування Першої імперії Скайрим був поділений на володіння. Управління в них здійснювала строката суміш різних кланових ватажків, королів та місцевих рад (знаних, як віча), які присягали на вірність Королю Скайриму. За надзвичайно тривалого правління короля Гаральда, який помер у віці ста восьми років, переживши всіх своїх синів, окрім трьох, було створено єдине Віче — зібрання представників від кожного володіння, покликане обирати наступного короля з-поміж легітимних членів королівського роду. З роками це Віче стало постійним органом влади і дедалі більше посилювало свій вплив.

Під час правління короля Борґаса, останнього з династії Ісґрамора, Віче уже стало упередженим і недієздатним. Після вбивства [¥R: Справедливе умертвіння] короля Борґаса під час Дикого Гону (див. «Альдмерський Домініон — Валенвуд») нездатність Віча призначити королем очевидного кандидата та здібного ярла Ганса з Вінтерголда спричинила катастрофічну війну за скайримську спадщину, під час якої Скайрим утратив свої володіння у Високій Скелі, а також у Морровінді та Сіродилі — і вже ніколи їх не повернув. Війну було завершено 1Е 420 року підписанням Пакту вождів. Відтоді Віче скликали лише у випадках, коли король помирав, не залишивши прямих спадкоємців, і з цією значно обмеженішою роллю воно справлялося блискуче. Впродовж наступних тисячоліть Віче скликали лише тричі, і питання престолонаслідування у Скайримі більше ніколи не вирішувалося на полі бою.

Земля Скайриму має найскладніший рельєф на всьому континенті. Саме тут здіймаються чотири з п'яти найвищих вершин Тамріеля (див. Визначні місця: Світова Горлянка). Лише на заході гори поступаються місцем плато і каньйонам Межі — безумовно найбільш космополітичного з-поміж усіх володінь Скайриму. Згідно з останнім Імперським переписом, чистокровні норди становлять тут лише незначну більшість населення.

Решта Скайриму — це світ стрімких висот. Високі гірські хребти, що простягаються з північного заходу на південний схід, прорізані глибокими й вузькими долинами, де й зосереджена більшість населення. Уздовж річкових долин витривалі нордські фермери вирощують найрізноманітніші культури: пшениця добре родить у відносно помірних заплавах, тоді як у високогірних садах поблизу межі лісів виживають хіба що кущі снігової ягоди.

Перші поселення нордів зазвичай закладали на скелястих виступах, що височіли над річковими долинами. Чимало таких селищ збереглися й донині у найвіддаленіших володіннях, особливо вздовж кордону з Морровіндом. Проте в більшій частині Скайриму вже до середини Першої ери таку оборонну стратегію визнали непотрібною, і у наш час більшість міст і містечок лежить у низинах долин — подекуди під мовчазним наглядом мальовничих руїн давніших укріплень.

Норди — справжні майстри дерев'яного будівництва; чимало споруд, зведених першими поселенцями понад три тисячі років тому, й досі використовуються за призначенням. Яскравий зразок нордської військової інженерії — Старий форт, одна з королівських твердинь, збудованих Першою імперією для захисту її південного кордону. Його велетенські стіни, складені з гігантських нерівних порфірових брил, підігнаних одна до одної без жодного шва чи розчину — так, ніби їх звели самі міфічні ельнофей, а не руки людей.

Дев'ять володінь Скайриму відрізняються своїм народом, устроєм і торгівлею. Межу можна було б легко сплутати з одним із дрібних королівств Високої Скелі — вона сповнена бретонів, редґардів, сіродильців, ельфів усіх можливих родів і навіть поодиноких заблукалих хаджитів.

Північні та східні володіння — Вінтерголд, Східна Марка, Рифт і Блідий Уділ, відомі разом як Старі володіння, — залишаються відокремленими як через свою географію, так і з власної волі. Норди цих земель і досі тримаються давніх звичаїв. Чужинці тут — рідкісна дивина; зазвичай їх бачать хіба раз на рік, коли з'являється якийсь мандрівний крамар із далеких країв.

Молоді чоловіки вирушають на тижні в найвищі гори посеред глухої зими, полюючи на льодових примар, і лише після цього здобувають право називатися повноправними громадянами (похвальна традиція, що могла б слугувати прикладом для більш «цивілізованих» земель Імперії).

Тут, у Старих володіннях, люди й досі шанують своїх спадкових вождів, тоді як в інших володіннях (хай і номінально) панує система виборних віч. І на щастя для самого Скайриму та всієї Імперії Септимів, мешканці Старих володінь зуміли зберегти звичаї своїх предків.

Скайрим довгий час дрімав, поринувши в сон на тисячоліття, поки новоспечені завойовники верховодили на арені Тамріеля. Та нині син Скайриму[Примітка ¥R: Сумнівне твердження] знову тримає долю світу у своїх руках. І якщо Скайримові судилося прокинутися, його відродження очолять ті справжні норди, що й досі залишаються його найкращою надією на майбутнє.

[Нотатка від ¥R, не ввійшла до опублікованого тексту: У багатьох із цих гірських сіл майже не залишилося молодих чоловіків — їх спокусили обіцянками багатства та слави вступити до армії Септима. Старші односільчани майже не сподіваються, що їхні сини колись повернуться.]

Визначні місця

Гафінґар (Солітюд)

Батьківщина славетної Колегії бардів, Гафінґар є також одним із головних портів Скайриму. На його жвавих пристанях стоять кораблі з усього узбережжя, навантажуючи ліс і солону тріску для ринків Вейресту, Західного Анвілу та Сенчала. Заснована в часи тривалого «алессіанського захоплення» в Скайримі, Колегія бардів і досі зберігає дух вільнодумства, а її студенти славляться гульбищами — цілком доречними для їхнього ремесла. Щороку вони влаштовують тиждень святкувань на міському ринку, кульмінацією якого стає спалення опудала «Короля Олафа» — імовірно, давно забутого претендента часів Війни за спадщину. Випускники Колегії без труднощів знаходять роботу в маєтках знаті по всьому Тамріелю, зокрема й при відновленому Імперському дворі Сіродила. Та чимало з них обирають шлях мандрів, наслідуючи приклад славетних попередників — таких, як Калісос і Морачелліс.

Віндгельм

Колишня столиця Першої Імперії, де і сьогодні палац династії Ісґрамора височіє над центром Старого міста. Віндгельм двічі зазнавав спустошення: спершу під час Війни за спадщину, а згодом від акавірського війська Ада'Суна Дір-Камаля. Палац Королів є однією з небагатьох споруд Першої Імперії, що збереглися донині. Сьогодні Віндгельм залишається єдиним значним містом Східної Марки, яка принципово зберігає свій сільський уклад, і слугує опорною базою імперських військ, що охороняють перевал Данмет на шляху до Морровінду.

Світова Горлянка

Найвища гора Скайриму й усього Тамріеля, якщо не брати до уваги Варденфелл у Морровінді. Норди вірять, що саме тут були створені люди, коли небо вдихнуло життя в землю. Тому Пісня Повернення оповідає не лише про повернення Ісґрамора до Тамріеля після знищення Саарталу, а й про повернення самих нордів до землі, яку вони вважають своєю первісною батьківщиною.

Прочани з усіх куточків Скайриму сходяться сюди, щоб подолати Сім Тисяч Сходинок до Високого Гротґара, де найдавніші і найшанованіші Сивобороді живуть у цілковитій тиші, прагнучи дедалі глибшої єдності з голосом неба.[Примітка ¥R: Нарешті — кілька людей, гідних поваги. Я зустрів одного давнього Сивобородого, який справді міг розмовляти зі мною майже як рівний — досі це єдиний такий випадок серед людей]

СІРОДИЛ

Сіродил — Драконяча Імперія, Зоряне Серце Нірна, Престол Роз'єднаних Королів… І справді, якщо історія нордів — це історія постання людей на Тамріелі, то Сіродил є тим престолом, з якого люди вершитимуть свою долю. Це найбільший край континенту, і більшу його частину вкривають безкраї джунглі.

У самому центрі лежить Нібенейська долина — просторі пасторальні луки, розсічені ріками та оточені екваторіальними дощовими лісами. Що далі мандрівник спускається на південь уздовж цих водних шляхів, то відчутнішими стають риси субтропічного клімату, аж поки суходіл остаточно не поступається болотам Арґонії та спокійним водам Топальської затоки. Рельєф поступово підвищується на заході і різко здіймається вгору на півночі.

Між західним узбережжям і центральною долиною простягаються всі можливі різновиди листяних лісів і мангрових заростей, що рідшають у напрямку океану. Західне узбережжя — зона змінної вологості; від кордону з Рігадом через Анвіл і до найпівнічніших поселень Валенвуду влітку тут часто спалахують лісові пожежі. На захід ведуть кілька великих трактів, на північ — розгалужені річкові шляхи; існує навіть кроновий тунель, що сполучає край із Велотійськими горами. Та попри це Сіродил насамперед залишається річковою цивілізацією, оточеною джунглями.

Історія Сіродилу в повному сенсі починається в середині Алессіанської реформації (див. вставку: Алессіанський орден), коли розвиток цивілізації та освоєння земель дозволили регіону постати помітною силою на тамріельській арені. Культурне і військове життя зосереджувалося в священній Нібенейській долині — просторих луках з величезним озером у самому серці. Із вод цього озера здіймалися кілька невеликих островів, на яких розкинулося столичне місто, переплетене мостами й гондольними переправами. Річки поєднували місто-державу з прибутковими окраїнними територіями та дружніми внутрішніми портами Скайриму й Пеллітину. Основними експортними товарами були рис і тканини, а також більш езотеричні коштовні товари — на кшталт обладунків зі шкур, місячного цукру та пращур-шовку. Величезні простори Сіродилу та часті періоди ельфійського гніту перетворили його об'єднання на тривалий процес, що раз у раз переривався. На піку могутності Алессіанської сфери впливу західні землі короткий час існували автономно під назвою Коловійські держави — і це розмежування донині накладає відбиток на те, як Імперію сприймають чужинці. Сіродил часто постає дволиким, поділеним на Схід і Захід, тож будь-яку розмову про його пізнішу суспільну історію слід починати з огляду цього давнього розколу.

Традиційно Схід вважають душею регіону: великодушною, терпимою та впорядкованою. Саме в дощових лісах Нібенейської долини первісні сіро-нордські племена, нібенейці, сформували самозарадність, що культурно й економічно відмежувала їх від Скайриму. Ельфійські утиски за часів Першої імперії спричинили появу елітного різновиду допоміжних військ для армій Долини — бойових магів.[¥R: Наші давні учні забувають своє місце] До того часу, як алессіанські доктрини просочилися з півночі униз річковими торговельними шляхами, ці маги вже встигли стати панівною аристократією.

Втім, їх швидко витіснило алессіанське жрецтво, чия незбагненно харизматична релігія легко прижилася серед нижчих верств населення. Традиційний нордський пантеон Восьми Божеств поступився місцем химерному поклонінню духам пращурів та богам-тваринам — практикам, що їх плекали мінливі, та все ж монотеїстичні доктрини алессіанської віри. Зрештою, ці доктрини кодифікували майже кожен аспект культури Сходу. Заборони на споживання певних видів м'яса, поєднані з переконаннями тваринних культів, що набирали сили, невдовзі зробили землеробство й тваринництво майже неможливими.

Унаслідок цього значна частина східних сіродильців була змушена податися в купці, що з часом дозволило Нібенейській долині перетворитися на найбагатше місто-державу регіону. Проте за алессіанського панування, хоч би якими впливовими й заможними ставали купці, вони залишалися лише залежними містянами, а десятини, які мусили сплачувати жрецтву, раз у раз нагадували, хто є справжнім господарем держави.

Захід же шанують як залізну руку Сіродилу: тверду, непохитну й невсипущу. Сіро-норди, що осіли тут, давно зреклися родючої Нібенейської долини, прагнучи підкорити прикордоння. Через свою первісну лютість вони не тяжіли ні до магії, ні до ремесел, віддаючи перевагу кривавим сутичкам і грабунку. Захопивши недські портові міста Стридентного узбережжя, мешканці Заходу узялися підкорювати море.

Їхні перші плавання сягали Іліакської затоки й Мису Блакитного Розділу, чиї порти вони щороку грабували, аж доки не з'явилися тоді ще могутніші флотилії Йокуди, близько 1Е 810 року. До часу Алессіанської реформації західники вже посідали вигідне — і географічно, і соціально — становище для спротиву її доктринам. Гаммерфелл, їхня північна прикордонна держава, був захищений власним священним орденом месників — Ра Ґада, чия кривава нетерпимість до чужинців слугувала буфером Західного Сіродилу проти алессіанського жрецтва.

Отже, пантеон Восьми Божеств проіснував у Західному Сіродилі безперешкодно. Водночас стосунки зі Сходом, що дедалі глибше підпадав під вплив алессіанства, загострювалися. Зрештою Захід ізолювався від теократичної гегемонії Нібенейської долини, встановивши власний автономний лад і заклавши основу Коловійських держав.

Такий стан речей зберігався аж до Трасійської чуми 1Е 2200 року (див. Дикі регіони — Трас), яка знищила понад половину населення Тамріеля, особливо на західних узбережжях, найближчих до Траса. Після того як Бенду Оло, коловійський король Анвіла, привів Флот Уcіх Прапорів до перемоги над слизенародом Траса, слава сіродильського люду розійшлася світом. Тоді Коловійські держави почали переважати багатший і численніший Схід, що зрештою призвело до Війни Праведності й падіння алессіанського панування. Контроль над Нібенейською долиною повернувся до торговельно-магічної олігархії, надто просякнутої таємничими мистецтвами для західних смаків, аби ті розглядали возз'єднання Сіродилу. Знадобилося чотири сотні років, перш ніж це стало можливим, — коли Реман I, ще один гордий син Заходу, переконав армію Долини пристати до свого війська заради відбиття Акавірського вторгнення 1Е 2703 року. Сіродильські війська зійшлися з акавірцями по всій півночі, змусивши їх зрештою здатися в Блідому переході Скайриму. По завершенні війни сіродильці виявили себе не лише об'єднаною нацією, а й відповідальними за подальший захист північних людських королівств загалом.

Коли ельфи з островів Саммерсет обурилися, угледівши в діях людей відродження людського імперіалізму, Реман не став їх розчаровувати й підтвердив їхні найгірші побоювання. Щоб запобігти[¥R:Ха!] нападу ельфів на вже ослаблені північні королівства, він запропонував полоненій акавірській орді амністію в межах своїх майбутніх володінь за умови, що вона стане ядром Армії Другої Імперії Людей. Династія Ремана правила двісті років, підкоривши за цей час усі королівства Тамріеля, крім Морровінда. Темноельфійський Мораґ Тонґ став погибеллю для його спадкоємців, а смерть останнього істинного сіродильського Імператора ознаменувала початок Спільної ери.

Сіродильська імперія проіснувала ще чотири сотні років під опікою Акавірського Потентата (див. вставку Друга імперія), занепала, а потім пережила подібний період повстань, безладного правління й втрати влади, відомий як Міжцарів'я. Та рештки Сіродильської імперії відмовилися згасати, хоч і Схід, і Захід були роздроблені понад усяку міру. Дрібний король з Коловійських держав, Кулекайн, піднісся до влади й призначив атморця головнокомандувачем своїх легіонів. Генерал Талос навчався у Скайримі й володів ту'умом. Він міг розганяти армії бойовим криком і збивати слабших людей з ніг своїм голосом. Уже за рік понад половину Сіродильської імперії було відвойовано або об'єднано, і Кулекайн вважав за потрібне рушити до Нібенейської долини, щоб захопити столицю й проголосити себе Імператором.

Тим часом Висока Скеля і Скайрим, люто опираючись відновленню сіродильської влади, зібрали війська для спільного вторгнення в Коловійський Захід. Талос зустрів їх на полі Санкр-Тора. Норди, що прийшли зламати Імперію, приєдналися до сил Генерала, бо, почувши його ту'ум, вони усвідомили, що перед ними Син Скайриму й Спадкоємець Імперій Людей. Бретонів відіслали назад до Високої Скелі з оповідями про нового генерала Кулекайна, після чого ті вирішили протиставити імператорському чаклунству власну магію.

У 854 році Спільної ери нічний клинок із Західної Межі прослизнув до Імперського палацу в Нібенеї. Там відьмак убив Імператора, підпалив палац і перерізав горло Генералові Талосу.

«Та з тліючих руїн він постав — однією рукою тримаючись за шию, а в другій стискаючи корону Кулекайна. Легіони ридали від цього видовища. Його нордська магія врятувала йому життя, та голос, що вів їх, відтоді вже не лунав так гучно. Його слово вже не могло розганяти армії ревом, та він і далі міг повелівати ними пошепки. Він прийняв сіродильське ім'я — Тайбер Септим, і нордське Ім'я Королів — Ісмір, Дракон Півночі. Разом із цими іменами він узяв і Червону Діамантову Корону сіродильців та став їхнім Істинним Імператором». [¥R: Навіть ті люди, що клянуть Талоса як зрадника, кривоприсяжника й пройдисвіта, все ж змушені віддати належне його вправності досягати бажаного без відкритої війни]

Так постала Третя Імперія Людей.

Сіродил доби Третьої імперії — це молоде й сповнене сили втілення своєї прадавньої спадщини. Усередині самої держави відбулося неймовірне відродження: відбудову зруйнованих частин Імперського Міста майже завершено, дороги й міста, знищені під час Міжцарів'я, відновлено, Схід і Захід уперше за чотири століття об'єднано. Нинішня стабільність і міць Сіродилу не мали собі рівних з часів династії Ремана; ба більше — вони народилися за подібних обставин: виходець із Заходу здобув східний престол, об'єднавши їх у найвеличнішу силу Тамріеля. Усього лише за двадцять років Тайбер Септим утвердив імперську владу у Високій Скелі, Скайримі та Гаммерфеллі. Усі людські землі підтримали його під час ельфійської загрози.[¥R:Воістину сумнівне твердження] Імператор із притаманною йому шляхетністю приписує свій успіх власним народам — коловійцям і нібенейцям, чиї культури ми тепер і розглянемо в їхньому сучасному вигляді.

Коловійці й нині зберігають значну частину духу своїх пращурів-першопідкорювачів. Вони прості, самодостатні, витривалі й надзвичайно віддані одне одному. Коли Схід тремтів через слабкість чергового правителя, коловійці відгороджувалися у власних землях, завжди вірячи, що саме вони оберігають державний дух, доки не мине буревій. Вони усвідомлюють, що Нібенейська долина — це серце Імперії та культурний осередок її цивілізації, проте серце крихке й утримується лише силою характеру Імператора. Коли він слабне — слабнуть і коловійці. Та коли він могутній, як Тайбер Септим, — вони стають його легіонами.

Цікаве спостереження ¥R: коловійці вважають себе вищими за нібенейців, однак саме через те, що Схід вважається “серцем” Імперії, західняків у Сіродилі раз у раз відсувають убік. І навіть коли трон незмінно посідають королі із Заходу, нібенейці напрочуд швидко втягують їх до власного кола.

Сьогодні західні сіродильці становлять більшість вояків Рубінових лав. Коловійська знать — усі вони офіцери Імперських легіонів або Західного флоту — не дозволяє собі розкоші придворного життя, притаманної столиці. Вони надають перевагу бездоганним одностроям і суворим штандартам, що звисають зі склепінь їхніх суворих скельних фортець; донині вони трохи ніяковіють[¥R:Автор підозріло прихильний до Заходу — можливо, якийсь коловійський писака?], коли змушені відвідувати пишну, барвисту навалу декору, якою є Палац Імператора. На противагу їм, східні сіродильці насолоджуються яскравими строями, химерними гобеленами, татуюваннями, тавруваннями і складними церемоніями. Ближчі до витоків цивілізації, вони більше схильні до філософії та розвитку й переосмислення давніх традицій. Нібенейці вбачають божественне в усьому довкола, а їхні культи надто численні, щоб перелічувати їх усі (найвідоміші з них — Культ Пращура-Нетлі, Культ Героїв, Культ Тайбера Септима та Культ Нульового імператора).

Для коловійців поклоніння пращурам і езотеричні звичаї Сходу часто здаються дивакуватими. Акавірські драконячі мотиви трапляються всюди — від високих мінаретних мостів Імперського Міста до паперових човнів-гако, якими селяни відправляють своїх мертвих в останню путь річками униз за течією. Тисячі працівників обробляють рисові поля після повеней або розчищають хащі навколишніх джунглів, коли змінюються пори року. Над ними височіє купецька знать, храмове жрецтво й очільники культів, а також прадавня аристократія бойових магів. Над усіма ними з веж Імперського Міста пильнує Імператор, поки над його головою кружляють дракони.

Визначні місця

Імперське Місто

Знамените твердження Рефайджа: “Є лише одне місто в Імперській провінції...” може видатись мешканцям коловійського Заходу дещо образливим, принаймні доти, доки вони не почують продовження цієї фрази, що звучить так: “...лише одне місто у Тамріелі, лише одне місто у Світі; і це, браття мої, місто Сіродилів”.

З берега важко сказати, де закінчується місто і де починається Палац, бо все здіймається з островів посеред озера до самого неба, зливаючись у золотому сяйві. Цілі квартали спочивають на оздоблених самоцвітами мостах, що поєднують острови між собою. Гондоли ковзають водними проспектами затоплених нижніх ярусів. Жерці Нетлі проходять у супроводі хмар пращурів; на перехрестях стоять вартові зі схрещеними неймовірно довгими дайкатанами, прикрашеними стрічками й прапорами з драконами на них; а новоприбулі легіонери Заходу знемагають від вологого повітря. Гирло ріки червоніє від тинмійського ґрунту з берегів, і річкові дракони покриваються іржею в її водах. На протилежному боці озера Імперське Місто тягнеться далі, зливаючись із селищами Південної Червоної Ріки та руїнами, що лишилися від доби Міжцарів'я.

Палац Імператора нагадує корону з сонячних променів, оточену магічними садами. Одна з садових алей відома як Зелений Імператорський Тракт — тут за допомогою чарів вирощено топіарні голови минулих правителів, які здатні говорити. Коли Тайбер Септим потребує поради, птахи злітаються до живоплоту, даруючи голові свій спів замість голосу та ворушачи її гілками для передачі потрібних емоцій.

[¥R: І, звісно ж, жодної згадки про Альдмерську Цитадель, на руїнах якої зведено столицю… як і про злочини, вчинені там у попередню епоху.]

ВИСОКА СКЕЛЯ

Висока Скеля охоплює Велику Бретонію, острови Деллез, племена долини річки Б'юлсей та, за усталеною традицією, Західну Межу. Різноманітні народи, що населяють цей край, задля зручності називають бретонами, однак ця назва є суто умовною, адже незліченні міста-держави, князівства, баронства, герцогства й королівства, з яких складається Висока Скеля, до недавнього часу опиралися будь-яким спробам централізувати її в межах єдиної культури чи єдиної держави. Норди Першої Імперії так і не підкорили Високу Скелю повністю; сіродильці хоч і панували над нею, однак так і не спромоглися викорінити сектантські міжусобниці бретонів, що спалахнули ще запекліше у часи Міжцарів'я. Лише тепер, під проводом Третьої Імперії, Висока Скеля нарешті починає куштувати плоди миру та єдності — хоча окремим бретонам і досі муляє тверда рука Тайбера Септима. Окрім імперської влади бретонів поєднують лише спільна мова, географічне розташування та давній розкол, що відділив їх від нордських пращурів, — Ніч Сліз.

Хосей у своїх «Тамріельських трактатах» записав свідчення очевидця про «відкриття» бретонів нордським мисливським загоном. Десять поколінь рабства й змішування з ельфами майже позбавили бретонів людської подоби. Сприйнявши бретонів за якийсь новий різновид альдмерів, мисливці напали на них і зупинили різанину лише тоді, коли найстарший пронизливо закричав, молячи про життя ламаною нордською. Коли ця звістка дійшла до Віндгельма, норди дійшли висновку, що «людомери» за Межею насправді походять від людських рабів, захоплених під час ельфійського знищення Саартала. Тож король Враґе проголосив визволення цих давно поневолених родичів у Високій Скелі першочерговим обов'язком своєї Імперії. У своєму першому поході він дійшов аж до Б'юлсей, однак закріпитися за нею Перша Імперія так і не змогла: підступні ельфи виявилися надто могутніми у своїй магії, а чимало бретонів стали на їхній бік проти так званих визволителів.

Досить іронічно, що саме тиранія Алессіанського ордену зрештою звільнила Високу Скелю від ельфійського панування. Хоч алессіанці й зазнали нищівної поразки в битві на Ґленумбрійських мочарах, ця дорого здобута перемога настільки підірвала могутність альдмерів, що ті вже не змогли кинути виклик новій знаті Великої Бретонії. Протягом двох десятиліть після поразки алессіанців ця нова знать перебрала владу над більшістю земель Високої Скелі.

Втім, це повстання не було скоординованим. Хоч до 500 року Першої ери більшу частину Високої Скелі й було звільнено від ельфійської тиранії, окремі області залишалися під ельфійським пануванням значно довше. Парадоксально, але саме Західна Межа стала одним з останніх бастіонів альдмерів у Високій Скелі — спадщина цього панування відчутна й сьогодні (див. нижче). Бретони воювали по обидва боки у більшості великих конфліктів тамріельської історії, зокрема й у битві на Ґленумбрійських мочарах; пам'ять про ці перемоги й поразки досі отруює взаємини між численними фракціями цього розділеного народу. Міщани Антиклеру, приміром, і досі галасливо відзначають битву при мосту Данкрейґ — «славетну перемогу» свого герцога над сусіднім хутором Сенсфорд у 1427 році Першої ери (битву, що, вочевидь, ні до чого не призвела, адже кожне з поселень й досі вихваляється давнім походженням власної правлячої родини). Щороку вони урочисто проходять головною вулицею Сенсфорда — хода, яка, навіть якщо не провокує нетривалої війни між «лицарськими орденами» обох сіл, незмінно закінчується численними травмами з обох боків.

Соціальну структуру бретонського суспільства нині становлять бідне міщанство і злиденне селянство, відірвана від цієї нужденності магічна еліта, і часто безладне сплетіння шляхетських і правлячих родів, що височіють над усіма. Докладний опис останніх — надто амбітне завдання для цього скромного путівника, адже навіть місцеві мешканці нерідко не здатні відрізнити своїх володарів між собою. Недарма серед бретонів побутує старий жарт: «знайшов новий пагорб — став королем», і багато хто сприймає його як життєву настанову. Молодь всіх професій і ремесел у Високій Скелі проводить дозвілля в лицарських заняттях — реальних чи уявних, звершуючи добрі справи й усіляко допомагаючи кожному зустрічному в часто марних спробах одного дня здобути шляхетний статус. Саме ця «одержимість пошуком пригод» — більше за будь-що інше — стала основою національного самоусвідомлення Високої Скелі: своєрідна форма альтруїзму та взаємної підтримки, що, попри все, зшиває її народ воєдино.

Географія Високої Скелі така ж різноманітна, як і її мешканці. Лісисті кряжі Ротґарських гір, де трапляються лише скотарі й поодинокі похмурі хутори, відокремлюють Західну Межу від густіше заселеної західної частини Високої Скелі. Єдині справжні міста тягнуться вздовж Іліакської затоки, де кілька невеликих королівств розбагатіли завдяки торговельним потокам, що проходили затокою до гирла річки Б'юлсей.

Далі вглиб краю земля здіймається до продуваного всіма вітрами плато Північної Камбрії, де серед пагорбів і в долинах, що спускаються до північного узбережжя, заховалися численні містечка. Цей пасторальний краєвид порушують лише похмурі укріплення, що вінчають кожен пагорб і кожну скелю, — мовчазне нагадування про безперервні війни, які стали справжнім лихом цієї провінції. У минулому кожен дрібний володар, почуваючись у безпеці за мурами свого замку, збагачувався даниною з усіх, хто перетинав його володіння, що, звісно, аж ніяк не сприяло вільному рухові торгівлі. Тепер же Тайбер Септим розпочав програму знесення цих незліченних фортець — мудру політику, покликану сприяти добробуту й водночас позбавити заколотників можливих сховків.

Попри поділ на численні ворожі фракції, сторонньому спостерігачеві країна бретонів видається дивовижно однорідною у своєму одязі, архітектурі та звичаях. Бретони не вирізняються багатою уявою; можливо, це спадщина ельфів, тож від традиційного укладу вони відмовляються неохоче. Їхні села — це затишні скупчення фахверкових будівель заввишки один-два поверхи, де картину доповнюють сільська корчма, одна-дві крамниці й, подеколи, панський маєток. Мандрівникові достатньо відвідати кілька бретонських громад, аби відчути дух всієї країни загалом.

Та й самі люди в усій провінції, попри всю свою плекану відособленість, напрочуд схожі між собою іменами, говіркою та вбранням. Можливо, саме ця неусвідомлена однорідність і дає надію на майбутню злагоду у Високій Скелі.

Більшість бретонів мають природну схильність до магії, зумовлену, поза сумнівом, їхнім прикрим змішанням з ельфами. Цей хист по-різному проявляється у численних замкнутих культурних осередках Високої Скелі. У заможніших і більш урбанізованих центрах Іліакської затоки його систематизували і підпорядкували ієрархічним принципам Гільдії магів. Дітей з раннього віку перевіряють на магічний потенціал, і ті, хто успішно проходить випробування, потрапляють на навчання, яке фінансує сама Гільдія чи незалежні покровителі. У віддаленіших краях — таких як Ґленпойнт чи Ротґарські гори — владу над забобонними селянами мають відьми і знахарі, ледь відмінні від оркських шаманів. Вони вражають простолюд проявами самотужки опанованої, проте часто надзвичайно могутньої магії.

Визначні місця

Даґґерфолл

Одне з найдавніших і найбільших міст Високої Скелі, Даґґерфолл здавна вважає себе столицею провінції — з огляду на свою давнину, значущість і заможність. Усі ці три підстави можуть видатися сторонньому спостерігачеві дещо перебільшеними, особливо якщо порівняти із Сіродилом, Віндгельмом чи навіть Сентінелем по той бік Іліакської затоки. Проте до приєднання до Імперії Даґґерфолл був одним із найбільших королівств Високої Скелі й досі зберігає право утримувати королівський двір за сіродильською традицією.

Хоча будівель поважного віку тут майже не лишилося — бретони не схильні до сентиментів щодо власної історії, — сам Даґґерфолл є містом вельми давнього походження: його заснували норди як прибережний опорний пункт за часів розквіту Першої Імперії. Доля Даґґерфолла знала злети й падіння: в алессіанський період він мав велике значення, проте тяжко постраждав під час Трасійської чуми й лише тепер починає оговтуватися. Піднесення Вейреста послабило значення Даґґерфолла як торгового порту, проте відкриття торговельних шляхів до внутрішніх районів провінції має піти місту на користь.

Вейрест

Хоча Вейрест завжди вважав себе суперником Даґґерфолла, він і досі потерпає від комплексу меншовартості, що виразно проявляється в показній розкоші правлячого дому. Коли Даґґерфолл уже був усталеним королівством, Вейрест являв собою лише скупчення грубих халуп при гирлі Б'юлсей. Однак після Падіння Орсиніума місто стрімко розбагатіло: торгові потоки з усього Тамріелю рушили через його брами, і нині Вейрест може похвалитися найбільшим і найбагатшим населенням у всій Високій Скелі. Купці міста з ентузіазмом зустріли встановлення імперської влади, зокрема Північно-західного флоту, який зробив боротьбу з сумнозвісними піратами Іліакської затоки своїм головним завданням.

Острів Балфієра

Протягом століть цей острів в Іліакській затоці правив за нейтральне місце для дипломатичних зустрічей і укладання договорів між королівствами Високої Скелі. Він також відомий загадковою спорудою, що зветься Вежею Діренні, — круглою вежею, яка здіймається на сотні футів у небо. Традиційний володар острова носить титул кастеляна Балфієри. Найімовірніше, цей титул походить від його первісної ролі коменданта Вежі Діренні (або Балфієри), яку сумнозвісна Гегемонія Діренні використовувала як фортецю, в'язницю та палац. Ще дивніше те, що спадкові кастеляни — це високі ельфи, єдина відома ельфійська правляча родина, яка збереглася на людських землях. Вони й досі мешкають у Вежі, хоча її справжнє походження та призначення залишаються загадкою. Нещодавнє археологічне дослідження із застосуванням новітніх методів ворожіння та чарівництва датує спорудження Вежі приблизно 2500 роком Меретичної ери, що робить її беззаперечно найдавнішою відомою спорудою в Тамріелі. Попри численні перебудови протягом віків, серцевина Вежі — гладкий циліндр з блискучого металу; вважається, що вежа сягає вглиб землі щонайменше настільки ж, наскільки здіймається над нею, хоча її найглибші надра ніколи не досліджувалися систематично.

Західна Межа

Насправді Західна Межа є найсхіднішою частиною бретонських земель; свою ж назву вона дістала через розташування вздовж західного кордону Скайриму. За часів Першої Імперії цей край входив до складу одного зі Скайримських володінь, і його хвилясті пагорби та мальовничі долини заселило чимало нордів. Та під час Розпаду Скайримської Імперії вони заплатили за це страшну ціну: альдмери з несамовитою люттю відвоювали Західну Межу, винищивши всіх нордських колоністів до останнього. У жилах сучасних мешканців Межі майже не лишилося нордської крові.

Щоб убезпечити себе від майбутніх вторгнень зі Скайриму, альдмери перетворили Західну Межу на неприступний бастіон. Саме тому вона найдовше з усіх земель Високої Скелі залишалася під ельфійським пануванням, а спадщина того темного періоду помітна й донині.

Навіть серед бретонів мешканці Межі вирізняються надзвичайно строкатим походженням. Вони походять від одного з найдавніших атморських племен, що оселилися в Тамріелі, однак у їхньому родоводі сьогодні переплелися майже всі можливі раси. Повстання, яке зрештою «визволило» Західну Межу, завершилося повним винищенням альдмерських володарів, проте ельфійська кров і досі відчутно дається взнаки, а разом із нею — потайлива й пихата вдача, успадкована від цієї раси.

У наступні роки мешканці Межі торгували з оркськими поселеннями, що розкинулися в тих самих горах, переймаючи їхні звичаї, а згодом опанували й чимало зі звіриної магії. Межанська магія й досі широко вивчається, хоча Гільдія магів заборонила її, вважаючи небезпечним і неприборканим народним чарівництвом. Через це жителів Межі нерідко називають «відьмаками Високої Скелі».

Цей край і досі потерпає від бандитизму та беззаконня, залишаючись під прямим управлінням тимчасового губернатора Тіта Алорія. Мандрівникам радять оминати Західну Межу, доки нинішні заворушення не буде остаточно придушено, хоча є всі підстави сподіватися, що цей прикрий стан речей невдовзі залишиться в минулому. Переваги перебування у складі Імперії настільки очевидні, а спротив бунтівних межан настільки безплідний, що слід очікувати швидкого приєднання Західної Межі до решти Високої Скелі у новій ері миру й процвітання, здобутій невтомними зусиллями Тайбера Септима та його вірних побратимів. Залишається лише сподіватися, що це станеться без подальшого марного кровопролиття.

ГАММЕРФЕЛЛ

Гаммерфелл — одвічний чужинець серед людських земель. В очах пересічного імперського громадянина це або темний і екзотичний захід Тамріелю, або ж його найбурхливіша і найнебезпечніша частина, сповнена варварів і різників. Обидва описи однаково влучні й однаковою мірою стосуються його мешканців — гордих і диких редґардів.

Близько трьох тисяч років тому континент Йокуда зазнав катаклізму, що занурив більшу його частину в море, змусивши його народи рушити до Тамріелю. Основна маса біженців висадилася на безлюдному острові Герне, тоді як решта попрямувала на материк.

Першими прибули Ра Ґада — передова «хвиля воїнів» йокудців. Вони стрімко пронеслись країною, винищуючи й поневолюючи звірин та недських селян, що траплялися на їхньому шляху. Так вони криваво прокладали шлях решті свого народу, що чекав на Герне, зокрема На-Тотамбу — королям і правлячій верхівці.

Самоназва лютих «Ра Ґада» з часом фонетично перетворилася на «редґарди», і відтоді нею почали називати всіх тамріельських йокудців. Зрештою вони витіснили недські народи, адже їхнє землеробство й суспільний устрій були ліпше організовані та краще пристосовані до суворих умов Гаммерфеллу. Водночас редґарди перейняли чималу частину недських звичаїв, релігії та мови, а подальші контакти з бретонськими племенами й коловійцями Сіродилу лише прискорили їхню асиміляцію до ширшого тамріельського світу. Із розвитком зовнішньої торгівлі та дипломатичних відносин усна мова редґардів — йоку — майже повністю вийшла з ужитку.

За провінційного устрою Другої Імперії в Гаммерфеллі сформувалися дві редґардські «партії», покликані сприяти управлінню краєм із боку Сіродилу. Давній правлячий клас На-Тотамбу зберіг за собою право становити шляхетну раду, відому як Коронні, тоді як уславлені воїни Ра Ґада нарешті здобули право власності в межах своїх племінних округів. Нове становище докорінно змінило самих Ра Ґада: вони почали називати себе Предками, наголошуючи, що саме вони були першими редґардами Тамріелю. Проте ця республіка проіснувала лише доти, доки Сіродил мав досить сили, щоб її підтримувати. Під час Імперського Міжцарів'я влада знову повернулася до спадкової монархії На-Тотамбу. Новий «Верховний король» навіть наважився перенести свій трон зі Старого Геґата до заможнішого міста Предків — Сентінеля, на який до того часу вже припадала третина всієї торгівлі Іліакської затоки.

Тассад II став останнім із цих «Верховних королів». По його смерті у 862 році Спільної ери шляхетні Предки силою повернули собі Сентінель. Тоді коронний принц А'тор вирушив морем із Строс М'кая, щоб помститися за батька, і його похід обернувся однією з найкривавіших різанин в історії Тамріелю. Виконуючи свій законний обов'язок спадкоємця Реманської династії, Тайбер Септим відповів на прохання Предків про допомогу і надіслав свої війська, аби покласти край різанині, влаштованій божевільним принцом. А'тор не мав жодних шансів протистояти незаперечній перевазі імперських легіонів; побачивши велич відродженої Імперії, чимало Коронних покинули його. Він і жменька вірних прихильників відступили до Строс М'кая, невідступно переслідувані Західним флотом, і зазнали нищівної поразки в битві в затоці Гандінґа. У своїй мудрості Імператор постановив особисто забезпечити законне відновлення Гаммерфеллу як республіки та імперської провінції. Відтоді редґарди живуть як горді піддані[¥R:!] нової Сіродильської Імперії.

Зовні редґарди можуть справляти на чужинця загрозливе враження: темна шкіра, жорстке кучеряве волосся, висока сухорлява постава та чітко окреслена мускулатура. Звичаї та вбрання різняться залежно від району: редґарди Елінгіра дотримуються коловійської моди та смаків, тоді як деякі мешканці Рігаду можуть ходити вулицями оголеними. За вдачею вони пихаті, легко збурювані й, всі як один, одержимі особистою честю. Хоча загальновизнано, що саме Гаммерфелл дає Імперії найкращих воїнів, як солдати вони посередні: неохоче коряться владі, погано зносять військову дисципліну і тому небагато хто з них служить у Рубінових лавах. У Гаммерфеллі немає постійної армії — лише наймані ополчення прикордонних земель і прибережних міст, за які часто точаться суперечки. Давня традиція спонукала редґардів вступати до лицарських орденів, які зазвичай служать королівським родинам. Вступники до цих орденів мусять довести свою гідність у небезпечних, а часом і смертельних випробуваннях майстерності. Юнаки Коронних Тотамбу, приміром, мають приплисти до двемерських руїн Строс М'кая, уникнути смертельних пасток і «повправлятися з механічними людьми», перш ніж їх приймуть до Лицарів Скарабея. Натомість суворіший Орден Діаґни щороку відтворює Облогу Орсиніума, де його вступники мусять грати роль орків…

Колонізація Гаммерфеллу тривала повільно, адже край цей здебільшого був безплідним і кам'янистим. У самому центрі лежить неосяжна пустеля Алік'р, і лише узбережжя обіймають вузькі смуги лугів, вигинаючись підковою вздовж моря. Відтак редґардська цивілізація чітко поділяється на два світи: з одного боку — космополітичні прибережні міста, з іншого — численні кочові племена, що блукають самою пустелею. Мешканці міст перейняли бретонські або імперські манери в одязі й архітектурі, доповнивши їх мотивами та стилями втраченої Йокуди; деякі з них навіть переосмислили своїх богів і племінних духів, вписавши їх у традиційний імперський пантеон Восьми Божеств[¥R:Та навряд чи. Редґарди ще хоч як-от терплять шанування Аркея, Зенітара й Кінарет лише тому, що ті бодай трохи схожі на сільськогосподарських богів із старої Йокуди. А от більшість інших імперських божків вони просто списують як «тобр'а» (тобто непотрібних, а отже — зло). З великим відривом найпопулярніші боги в Гаммерфеллі — це Високий Тато та його діти: Гандінґ, Лекі й Ансей]. Натомість кочівники ж значно примітивніші: одні зберігають сліди недського впливу, інші ж уперто залишаються йокудцями — своєрідними реліктовими вигнанцями навіть для самих редґардів.

Серед них трапляються й шанувальники Сатакала, Зміїного Бога, які здавна приносили прикордонним державам Алік'ру чимало клопоту. Ці глибоко шановані блаженні залежать від милостині інших редґардів, однак час від часу збираються в небезпечні ватаги і тероризують околиці, наслідуючи давні звичаї Ра Ґада. Багато хто з них — як, скажімо, в Рігаді — ходить оголеним, валяється в пилюці й кусає за ноги перехожих, «вражаючи» їх, немов самі стали зміями; інші ж влаштовують моторошні вистави так званого «скидання шкіри». Не раз бачили, як вони ковзали пустельним піском характерними зміїними вигинами, безупинно долаючи стомильні відтинки — від Балгара аж до оази Ноготоґра. Сатакальці ніколи прихильно не ставилися до присутності Імперії й останнім часом узялись чіплятися[¥R:"кусати", ось це він має на увазі.]до її цивільних службовців. З міркувань безпеки гарнізонів і місцевого населення Тимчасові губернатори були змушені вигнати їх із міст.

Історично туристи воліли триматися подалі від редґардських міст, за винятком тих, що виходять до Іліакської затоки. З огляду на (переважно заслужену) репутацію їхніх мешканців, Гаммерфелл часто вважають нетерпимим до «чужинців» краєм, де за порушення кордонів розплачуються кров'ю. Це прикро, і саме цю ситуацію Імператор прагне виправити, адже сам Гаммерфелл — країна надзвичайної краси. Від подвійних сходів місяців над тінь-храмами Алік'ру до суворих мурів Старого Геґата — всюди відчувається подих стародавньої величі.

Народ Гаммерфеллу суворий — саме таким його зробили чотириста років внутрішніх конфліктів і корумпованого правління. Проте кожен окремий редґард нерідко є справжнім взірцем людської досконалості. Можливо, така провідна сила, як Імперія, убереже Гаммерфелл від мерзенних послідовників спадщини А'тора і захистить його від зажерливості ельфійських сусідів [¥R:Мені вже втомилося на це вказувати ~ Вірю, решту знайдеш сам], принісши його народу таке саме процвітання, яке вона прагне дарувати всьому світові.

Визначні місця

Сентінель

Друга столиця Гаммерфеллу, Сентінель, стоїть на краю Іліакської затоки. Сентінель — насамперед торгове місто: воно виросло на кам'янистих пагорбах, а за ними простягаються безплідні рівнини, що переходять у піски пустелі Алік'р. Його головна вулиця — це величезний базар, що простягається від гавані аж до брами Пусток. Палац Сентінелю — найдавніша і найбільша архітектурна пам'ятка редґардів; його звели поспіхом під час блискавичного завоювання Ра Ґада для захисту від бретонів і відтоді безперервно добудовували. Нині палац є резиденцією Тимчасового губернатора Сенека Ґоддкея, який допомагає керувати князівствами Предків після зникнення барона Волаґа [¥R:Подейкують, ніби цей барон Волаґ відсиджується в пагорбах зі своїми особистими «кровопивцями» й чекає, поки Імперія ослабне]. Після імперської реорганізації Сентінель став екзотичним курортом для знаті Даґґерфоллу і Вейреста, що насолоджується місцевою кухнею, ремеслами та химерними мораліте Королівського театру.

Строс М'кай

Колишнє князівство спадкоємця Тассада II, А'тора, острів Строс М'кай нині слугує резиденцією тимчасового губернатора Аміеля Ріхтона, відповідального за охорону й патрулювання дикого південного узбережжя Гаммерфеллу. Лорд-адмірал Ріхтон [¥R:Схоже, Ріхтон уже просто не витримує тиску ~ Строс М'кай дуже важливий для імператора, тож Ріхтону кров з носа треба зачистити місцеві води від піратів і всяких злидарів ~ Цього не доганяє навіть «М'ятежна Ліга» (їх більше хвилює усяка там «священність» та інша муть, наскільки я зрозумів ~] — той самий офіцер, що розгромив принца А'тора в битві в затоці Гандінґа, — став черговим у довгому ряді героїв, які служили в Західному коловійському флоті. Сам по собі Строс М'кай був би непримітним портом, відомим хіба що своїми двемерськими руїнами, якби не його нинішнє стратегічне розташування поблизу Мису Блакитного Розділу — вод грізного Альдмерського Домініону.

Альдмерський Домініон

Альдмерський домініон — порівняно недавнє утворення [¥R:як і ця брошурка, цей режим, це безглуздя]. Раніше ці землі були поділені між двома окремими царствами — Саммерсетськими островами та Валенвудом. Сам Домініон бере свій початок у 830 році Спільної ери, коли спадкоємці династії Каморан розв'язали міжусобну боротьбу за валенвудський трон. Коли одна з фракцій босмерів (лісових ельфів) звернулася з мирними пропозиціями до своїх давніх ворогів у Західному Сіродилі — запропонувавши територіальні поступки в обмін на коловійську підтримку свого претендента, альтмери (високі ельфи) Саммерсету вторглися до валенвудських земель. Посилаючись на пункт про опікунство в договорі, укладеному ще тисячу років тому, високі ельфи швидко сформували тимчасовий уряд — Талмор, — діючи від імені власного претендента Каморана Анаксемеса, чиї кровні пращури свого часу і уклали той пакт з Альдмерською радою. Оскільки Сіродильська імперія ще не оговталася від руїни Міжцарів'я, альдмерська армія швидко відтіснила коловійців. Інших спадкоємців престолу змусили замовкнути; лісові ельфи подякували своїм «кузенам» за повернення стабільності; а високі ельфи нагадали Анаксемесу ціну саммерсетської допомоги — п'ятдесят років васальної вірності королю Алінора. Так постав Альдмерський домініон.[¥R: Я навіть не знаю, з чого почати — настільки це все брехня]

Під час формування Третьої імперії Талмор зміцнив свою владу над валенвудськими країнами. Доведені до шаленства своїми альтмерськими хазяями, дикі босмерські племена вступали в сутички з Коловійськими державами вздовж річки Стрид. Коли Імперію було знову об'єднано під владою Тайбера Септима, ці напади вщухли; однак табори й досі стоять по обидва боки валенвудського кордону, очікуючи вирішальної битви. Щоразу, коли ельфи намагаються прощупати імперську оборону, Легіони відкидають їх ущент розбитими. Власне, коловійці навіть почали називати Домініон Альдмері «Домініоном Леді Мері», насміхаючись з, мовляв, жіночних наступів його ельфійських воїнів. На морі ж ситуація зовсім інша. Домініон тримає в страху південні води від мису Блакитного Розділу до Топальської затоки.¥R:!!! Завдяки своєму чародійству вони здобули союзників серед окремих межан, маормерів Піандонеї, а на час написання цього — можливо, навіть серед конфедерації Ельсвейру. Хоча формального оголошення війни так і не пролунало, Тамріель розділений між Імперією та старшими расами, і Тайбер Септим дав знати Талмору, що саме він є Істинним Імператором Сіродилу та спадкоємцем усіх його колишніх володінь. Ельфи Тамріелю відповіді поки що не дали.

Зважаючи на те, що ми терпимо їхні зухвальства вже дві тисячі років, дивним є той факт, як мало ми знаємо про альдмерів насправді (лише Морровінд відомий дещо краще, адже за Першої імперії перебував під владою Скайриму і був відкритий для подорожей і торгівлі впродовж більшої частини Спільної ери). Ельфи Високої Скелі та Сіродилу були або знищені ще давно, або витіснуті в невідомість. Що ж до ельфів Домініону, наші знання обмежуються короткими імперськими окупаціями або тими перекладами їхньої літератури, які нам доступні (див. «Брак ельфійських писемних джерел»).

Особливо мізерною залишається інформація про високих ельфів і Саммерсетські острови. За часів Другої імперії [¥R:...аж дух забиває від такого нахабного попрання людського!] послам дозволялося перебувати лише в столиці — Алінорі, тож будь-який опис альтмерської батьківщини обмежується цим містом та поодинокими згадками поза ним (див. Визначні місця — Алінор). У зв'язку з цим ми можемо навести лише цей короткий, але надійний опис народу високих ельфів. Він походить із щоденників Еріка з Ґюїса[¥R:Ерік з Ґюїса — дідусь пам’ятає цього дурня?], посланця Ремана до альтмерів, який жив серед них близько 2820 року Першої ери:

За часів Другої імперії Валенвуд вважався неосвоєною провінцією, і його географія частково описана в кількох імперських топографічних описах. Особливістю Валенвуду є те, що в ньому немає міст або поселень, збудованих самими лісовими ельфами. Їхній суворий «Зелений пакт» забороняє використання деревини та будь-яких інших матеріалів рослинного походження, а для опанування каменю вони занадто недалекоглядні. Лісові ельфи дозволили Другій імперії прокласти кілька доріг, але не дбають про їх утримання, адже босмерам дороги не потрібні, щоб легко пересуватися крізь найгустіші хащі. Ці дороги давно заросли б, якби не високі ельфи Талмору, які відремонтували й розширили їх для швидкого пересування військ до узбережжя та від нього. Значну частину краю займають непрохідні мангрові та прибережні дощові ліси, де луки і відкриті рівнини майже не трапляються аж до північної частини поблизу Стридентського узбережжя. Багато людських торговельних факторій, заснованих Другою імперією, було покинуто або захоплено звіриними расами — кентаврами, орками та імґа, — які співіснують з босмерськими племенами в цих лісах. Люди загалом навчилися не вторгатися в ліси Валенвуду. Якщо раніше лісові ельфи повністю залежали від щорічних караванів Стридського ярмарку з Коловійського Заходу, то тепер вони покладаються виключно на морське піратство Домініону для отримання всього, чого вони потребують.

Говорячи про лісових ельфів як про народ, ми знову звертаємося до плідного Еріка з Ґюїса. Після того як його люб'язно відпустили з двору Алінора, він деякий час перебував серед босмерів у столичному місті Фалінесті під час його літньої міграції. Коли місто крокувало вздовж прибережної смуги Мису, Ерік з Ґюїса занотував багато спостережень про культуру Валенвуду:

Визначні місця

Алінор

Майже п’ятдесят років залишаючись закритим для чужинців, Алінор є водночас столицею Саммерсетських островів і серцем Альдмерського Домініону. Людських купців допускали лише до його портів, і ті описували місто як «зроблене зі скла або крил комах». Менш фантастичні описи походять від імперських емісарів династії Реманів: вони змальовують Алінор як місто бездоганного порядку і сліпучого сяйва — «гіпнотичний вир укріплень і неймовірно високих веж, зведених так, щоб ловити сонячне світло й розкладати його на барви спектра, які вкривають камінь доти, аж поки не починаєш дякувати за прихід ночі».

Фалінесті

Мандрівне місто босмерського короля, Фалінесті влітку стоїть на півдні, а з настанням Місяця Вогнища рушає на північ. Це найбільший з валенвудських велет-дубів, чию магію було закликано на світанку писаної історії. Престол Каморанів міститься десь у найвищих гілках, як і численні інші природні оселі. Лісові ельфи лазять по його поверхні, мов терміти, або обережно перегойдуються з ярусу на ярус по колючих ліанах. Людей зазвичай надто бентежить саме місто, тож вони надовго там не затримуються, хоч великі мавпи та орки трапляються часто. Талмор постановив на час існування Альдмерського Домініону перенести столицю Валенвуду з Фалінесті до Пракореня.

Мандрівникові радять уникати земель Альдмерського Домініону. Хоча Талмор має представників в Імперському місті, а Великий візир Сіродилу Зурин Арктус веде переговори з королем Алінора, контакти з босмерами й альтмерами часто бувають неприємними для пересічного імперського громадянина. Уникайте їхніх книг і магії. Носіть дозволену зброю, перебуваючи поблизу їхніх кордонів. А якщо ви мужні й спроможні — вступайте на службу до Легіонів.

ЕЛЬСВЕЙР

Ельсвейр — наймолодший із сучасних регіонів і єдиний, що сформувався вже у Спільну еру — близько шести століть тому. Його населяє дивна розумна звірораса, яка своєю рідною мовою називають себе хаджитами. Усі хаджити мають котячі риси, хоча в одних вони виражені значно сильніше, ніж в інших. Окрема родоплемінна група, або прайд, може складатися з мисливського загону самців, схожих на прямоходячих ягуарів, кількох вродливих юнаків, які нічим не відрізнялися б від ельфів, якби не їхні хвости, якими вони вимахують; одного-двох «дядьків», що обходять межі володінь на чотирьох лапах; а також ватажка, який — залежно від фаз Місяців під час свого народження, — може мати будь-яку з перелічених форм.

Хаджити пояснюють свою неймовірну біологію дією джа-Ха'джай («Місяцевих струн», або «Місячної решітки») — магічного й напівбожественного феномену, що, як вважається, походить від впливу двох місяців Тамріелю — Массера і Секунди. Згідно з місцевою традицією, хаджит, народжений тоді, коли Массер повний, а Секунда перебуває у фазі тонкого півмісяця, виростає катай-ратом — одним із згаданих прямоходячих ягуарів, тоді як народжений за протилежних фаз Місяців буде не більш ніж розумним хатнім котом. Навіть сенч-тигр, найбільший представник великих котячих у світі, виявився лише ще однією формою хаджитів; цих велетенських звірів часто використовують як верхових тварин їхні більш людиноподібні родичі. Серед представників котячого народу Ельсвейру задокументовано понад двадцять форм, і принаймні у власному суспільстві жодна з них не вважається важливішою чи вищою за інші (за винятком форми Гриви, про яку йтиметься нижче). Проте саме омси, або «людиноликі» хаджити, найчастіше трапляються за межами провінції, адже більшість авантюристів і дипломатів походять саме з цієї — найменш відмінної від інших рас — «породи».

Аж до відносно недавнього часу майже безперервні повстання та міжплемінні війни котячого народу майже не впливали на перебіг історії. Проте в 309 році Спільної ери К'єрґо з Анеквіни та Ешіта з Пеллітина об'єднали свої королівства, що здавна ворогували між собою, утворивши Ельсвейр. Це стало початком великої класової боротьби, яка на короткий час загрожувала втягнути у конфлікт навіть зовнішні сили.

Влада перейшла від двох окремих держав, кожна з яких мала власний уряд і союзні племена, до знаті новоствореного Ельсвейру. Саме ці племена згодом повстали, вважаючи, що обидва правлячі класи їх зрадили. Забувши давні «цукрові вендети», вожді уклали між собою угоди (які, між іншим, засвідчувалися татуюваннями на обличчі), і невдовзі міста колишньої Анеквіни опинилися під безперервними нападами. К'єрґо звернувся по допомогу до Імперії, однак та щойно втратила свого правителя — Потентата Версіду-Шає — і сама перебувала в безладі. Коли стара столиця Не Квін-ал упала під ударами повстанців, здавалося, що Ельсвейр ось-ось розпадеться, не витримавши тягаря власного об'єднання.

Мир було відновлено завдяки зазвичай позаполітичному духовному лідерові хаджитів — Гриві Рід-Т'ар-рі'Датті. Він «дарував класам рівність під двомісячною тінню, розподіливши владу відповідно до танцю двох місяців джа-Ха'джай». У більш зрозумілому викладі це означало запровадження системи почергового правління, за якої міські жителі під владою знаті та кочові племена пустельних вождів почергово здійснювали владу над державою залежно від фаз Массера й Секунди. Умови цього устрою, відомого як Ріддл-Т'ар, фактично контролювалися самим Гривою. Відтоді Ельсвейр майже повністю відгородився від зовнішнього світу, і цю завісу таємничості майже нікому не вдавалося прорвати протягом п'яти сотень років.

У географічному плані Ельсвейр — це суворий край скелястих пусток і сухих рівнин. Лише на крайньому півдні ґрунти стають родючими, і вся ця частина регіону вкрита джунглями та дощовими лісами, а гаї цукрової тростини тягнуться вздовж головних річкових басейнів. Давнє королівство Анеквіна займає північну частину Ельсвейру й упродовж своєї історії не становило загрози ані раннім сіро-нордам, ані пізнішим сіродильським імперіям. Ба більше, Пелінал Вайтстрейк, нібенейський воєначальник часів Ельфійського погрому, прийняв хаджитів за одну з гілок альдмерів і винищив багатьох із них, перш ніж зрозумів свою помилку.

Не дивно, що джа-Ха'джай робить культуру Ельсвейру надзвичайно дивною і чужою для стороннього спостерігача. Це своєрідний стан, який на перший погляд видається спорідненим із лікантропією. Проте, на відміну від останньої, він не є ані заразним, ані тимчасовим: хаджит зберігає форму, визначену при народженні, протягом усього життя, а Місяці, визначивши її, надалі не впливають на неї. Про хаджитів, здатних змінювати форму, нічого не відомо. Загалом котолюди Ельсвейру — народ звірячий, жертви власної надприродної анатомії. Вони запальні, непередбачувані й небезпечні, хоча поодинці не можуть зрівнятися з імперським легіонером. Варто також зауважити, що так звані «людські» риси, притаманні багатьом хаджитам, насправді мають виразно ельфійський вигляд, що, без сумніву, остаточно доводить ниці схильності Старшої раси.

Втім, це не означає, що Ельсвейр цілковито позбавлений ознак цивілізації [¥R:!]. Хаджити, що пересуваються на двох ногах, одягаються й поводяться майже так само, як представники сучасної людської культури. Їхнє вбрання складається з рясних шалей, зазвичай пошитих із яскраво візерунчастої тканини, що захищають від немилосердного сонця та шабельних ударів. Основний елемент одягу — буді, або сорочка, — застібається плетеними зав'язками уздовж правого боку та не залишає відкритою жодної ділянки хутра на тулубі, оскільки це вважається вкрай непристойним. Убрання часто доповнюють прикраси та всілякі дрібнички, а татуювання користуються великою популярністю; у деяких колах вони навіть мають релігійне й правове значення. Серед молодих омсів останнім часом поширилася мода наносити на обличчя котячі татуювання, що роблять їх схожими на своїх потворніших і дикіших родичів. Основною зброєю хаджитів вочевидь є їхні кігті — від природи гострі й втяжні. Дехто, однак, опанував також шаблю й скімітар, кинджал і довгий лук. В Ельсвейрі немає постійної армії, і котячий народ ніколи не виявляв експансіоністських прагнень. Навпаки, за останні п'ятдесят років вони втратили частину своїх окраїнних територій унаслідок їхнього відокремлення (див. «Риммен»).

Два Місяці Тамріелю нерозривно пов'язані із суспільним устроєм хаджитів, які шанують як окремі місячні фази, так і їхні поєднання, наче самих богів. Відповідно, кожна «порода» хаджитів має власне божество-покровителя. Колись уважали, що ця практика є лише ще однією язичницькою системою вірувань, поширеною серед звіриних народів Тамріелю, однак нещодавні дослідження з порівняльного релігієзнавства довели, що місячні боги Ельсвейру є не ким іншим, як замаскованими божествами Імперського пантеону (Стендарр, Мара, Кінарет та інші). Подібні відкриття також показали, що дро-м'Атра, або темні духи Ельсвейру, які відповідають зворотним фазам Массера й Секунди, є проявами більш універсальних даедричних сил.

Хаджити також вірять, що їхні боги регулярно наділяють обраний народ благословеннями у вигляді місячного цукру — речовини, що походить із Тенмарського лісу у південному Ельсвейрі. Цей цукор має безліч застосувань: він слугує і приправою, і магічним інгредієнтом, і засобом духовного єднання зі святими місяцями, і водночас небезпечним наркотиком, що викликає залежність. Хаджити вважають його «кристалізованим місячним світлом», уловленим водами Топальського моря й перенесеним до гаїв цукрової тростини Тенмару силою двох припливів. Споживаючи цукор, хаджит вірить, що вживає малі частки вічних душ своїх богів. Це вводить їх у напади екстазу й нестями, і вулиці великих міст Ельсвейру переповнені котолюдами, що тремтять у судомах цукрової гарячки. Особливо небезпечним є похідний продукт місячного цукру, відомий як скума, який у сирому вигляді часто курять через водяні люльки найжалюгідніші хаджити; її жертви стають залежними на все життя й перебувають у постійних станах ейфорії та млявості, що безупинно змінюють одна одну. Попри це, місячний цукор є повсякденною складовою життя хаджитів і головною статтею експорту їхньої держави. Їжа Ельсвейру неодмінно солодка: цукерки, тістечка, пудинги та цукрові ласощі становлять основу раціону хаджитів, і мандрівникам в Ельсвейрі наполегливо радять утримуватися від споживання будь-якої місцевої їжі. Люди, як видається, є ще більш сприйнятливими до дії місячного цукру, ніж самі котолюди.

Визначні місця

Торвал

Торвал є містом-державою духовного й світського правителя Ельсвейру — Гриви. Він і його плем'я мешкають тут у величних та екзотичних палацах, збудованих із масивних стовбурів валенвудського дуба, ліси якого починаються лише за кількасот миль звідси. Ці палаци оточують симетричні сади цукрової тростини, Гриву часто можна побачити за цілоденними медитаціями на його паланкіні, який підтримують його невтомні слуги — катай-рати. Як уже зазначалося, місячний цукор Ельсвейру є для хаджитів найсвятішою з речовин. Про цукор вони говорять так, як ми могли б говорити про душу або життєву силу. Тому людям традиційно заборонено ступати у ці володіння, а Воїнська Охорона стежить за дотриманням цієї заборони не менш суворо, ніж охороняє Тенмарський ліс. Не так давно імперського дипломата виставили геть, попри обіцяну йому аудієнцію з правителем хаджитів. Пантероподібні воїни варти шипіли, коли той наближався, вишкіряли ікла й вимагали негайно забратися, або вони «випустять його цукор» у пісок. Наш Славетний Імператор Тайбер Септим досі не зажадав відплати від цих беззаконних котолюдів.

Сенчал

Це сумнозвісне місто є найбільшим портом південного Тамріелю. Його розлога забудова вкриває найсхідніший край півострова Квін'рол в Ельсвейрі — строкату суміш базарів, таверн, торговельних кварталів і відкритих ринків, із трьох боків оточених переповненими гаванями. Сенчал є улюбленим пунктом зупинки для піратів і морських капітанів, які прагнуть збувати нелегальні або чорноринкові товари, адже контрабанду значно легше переправляти до Імперії та з неї через Топальське море, ніж користуватися внутрішніми шляхами, що добре охороняються. Тут повно крадіїв, жебраків і жалюгідних, залежних від цукру, хаджитів.

Мандрівникові радять оминати Чорний К'єрґо — найбільш убогий і небезпечний район Сенчалу. Уздовж його вулиць тягнуться нелегальні цукрові притони, де звірини та знать однаково марніють у цукровій гарячці. Загалом Сенчал — найпотворніше місто за межами імперської юрисдикції. Повітря тут вологе й насичене димом із димарів, який у вихори закручують прибережні вітри. Значна частина міста покинута або лежить у руїнах. У 560 році Спільної ери один із різновидів Нагатенського грипу перекинувся через протоку з сусідньої Арґонії й швидко охопив населення міста. Цілі квартали було зрівняно із землею в якомусь шаленому прагненні очистити Сенчал від грипу — і їх так ніколи і не відбудували. Відвідувачі відкритих ринків досі можуть бачити ці обвуглені обриси кварталів на околицях — чорні й зубчасті, мов зуби найближчого цукрового наркомана, що благає про тістечко.

МОРРОВІНД

Колись Морровінд входив до складу Першої імперії нордів, а нині є землею темних ельфів — народу, чиє походження оповите такою ж таємницею, як їхня батьківщина — попільними буревіями. Дикі й горді, темні ельфи цураються будь-яких контактів із зовнішнім світом — навіть зі своїми родичами з Валенвуду та островів Саммерсет. Мандрівникові, який перетнув перевал Тіньової Брами, можна пробачити, якщо він подумає, що полишив Тамріель і ступив у зовсім інший світ. Небо тут регулярно затьмарюють люті попільні буревії, що вириваються з надр могутнього вулкана Вварденфелл. Звичну флору й фауну Тамріелю тут заступають химерні, викривлені форми життя, здатні витримувати постійні попільні осади. Закутані в плащі й маски темні ельфи випасають отари гігантських комах. Повз із гуркотом пролітає кур'єр, верхи на двадцятифутовій крабоподібній істоті. Повсюди ж, зіщулившись від страху, раби — арґоніанці, хаджити, люди — метушаться, виконуючи різко вигукнуті накази своїх темноельфійських панів.

Сірошкірі, з червоними очима, темні ельфи видаються напрочуд пристосованими до свого дивного, спотвореного попелом краю. Ельфійською мовою їх звуть данмерами, і нині вони населяють велику частину північно-східного Тамріелю між Велотійськими горами та морем, а також між південним краєм рівнини Дешаан і північним узбережжям. Проте звідки походить цей незвичайний народ, яким було його расове коріння та де містилася його прабатьківщина до того, як він розселився в Морровінді і Дешаані, — питання, які легше спитати, ніж на них відповісти. Темні ельфи, певно, відокремилися від первісного стовбура ельфійської раси багато еонів тому, адже, хоч вони й безперечно споріднені з іншими ельфами Тамріелю, відрізняються від них у багатьох аспектах — передусім разючою зовнішністю.

Попелясто-сіра шкіра та палаючі червоні очі роблять темного ельфа миттєво впізнаваним, хоча бачили їх небагато, адже вони рідко полишають свою батьківщину. Як і всі ельфи, вони зазвичай високі й худорляві, проте темні ельфи доводять ельфійську пиху до крайнощів, вважаючи людей не кращими за тварин, придатних хіба що для рабської праці на плантаціях Тіру.

Вони вважають себе вищими навіть за інших ельфів, які у їхньому уявленні є розніженими й занепалими зразками чистої ельфійської раси. Найдавнішими людськими джерелами з цього питання — і вони мусять залишатися нашими головними, доки архіви високих ельфів не буде відкрито для імперських вчених, — є саги та хроніки нордів. Саме норди дали цьому краєві назву Данмерет — як землі данмерів; у давніші ж часи самі ельфи звали його Ресдайн. Імперська бібліотекарка Ельба Ласкі простежує заснування держави темних ельфів до періоду понад три з половиною тисячі років тому від нинішнього часу. Назву «Морровінд» край отримав лише після першого виверження Вварденфелла. [¥R:Нарешті хоч у чомусь згожуся з цим писарем. Тон мого візиту задали ще на кордоні, коли троє зарозумілих чап'тилів влаштували мені допит — в очі назвали «невихованим», наче я й гадки не маю про данмерську і не вартий навіть того, щоб назвати на повне ім'я. Я проковтнув язика, зважаючи на обставини — я вже не такий молодий, як колись, дядьку. Але ж бо як тішить цей ляпас від зневажених людей! Попри все, не покидає думка, що сезон під людським ярмом пішов би на користь данмерській зверхності — чудово так збив би пиху.]

Коли вперше з'являються відомості про темних ельфів, вони були поділені на безліч дрібних кланів, половина з яких у будь-який момент часу воювала з іншою половиною. Саги нордів оповідають про темноельфійських воїнів, які присягали будь-якому нордському вождеві, що виступав проти їхніх кланових ворогів, — обставина, яка, безперечно, полегшила їхнє завоювання нордами. У письмових джерелах темні ельфи вперше з'являються в 416 році Першої ери, під час Війни за спадщину, що зруйнувала Першу імперію нордів:

Так скінчилася Перша імперія людей — від рук темних ельфів. І лише за два століття після цього ми вперше чуємо про Трибунал, який, імовірно, піднісся на тлі спустошення, спричиненого першим виверженням Вварденфелла. Те лихо знищило щонайменше половину Морровінду й призвело до незворотнього переселення мешканців на південь — у бік Дешаану, широкої південної рівнини, що поступово спускається до похмурих трясовин Чорного Болота. Хай там як, під владою культу Трибуналу темноельфійські клани зрештою було об'єднано в єдину націю, хоча кланова ворожнеча й донині залишається гіркою, а співпрацюють вони дуже неохоче.

П'ять кланів, відомих як Великі Доми, — Індорил, Редоран, Тельванні, Дрес і Глаалу — нині повністю контролюють політичне життя та торгівлю Морровінду, хоча в давніші часи, схоже, їх було шість. Кожен великий клан перебуває в союзі з численними підкланами, чия лояльність зазвичай є більш-менш сталою, хоча випадки зміни підпорядкування з боку підкланів не є нечуваними. У минулі епохи клани вели свої чвари шляхом відкритої війни. За влади Трибуналу це було заборонено, однак клани й досі провадять криваву внутрішню боротьбу через унікальну інституцію Мораґ Тонґ — узаконену гільдію вбивць. Клани регулярно наймають Мораґ Тонґ для усунення своїх ворогів, і асасини цього ордену можуть убивати призначені їм «мішені» без страху покарання, за умови суворого дотримання обскурних (але неухильних) правил своєї гільдії. Такий устрій видається громадянинові Імперії диким, проте, як і багато чого у неосвіченому Морровінді, він відповідає варварському темпераменту темних ельфів.

Клан Індорил заявляє про спорідненість з усіма трьома легендарними Трибунами, що, без сумніву, пояснює його провідне становище серед п'яти Домів. Столицею Індорилу є Альмалексія — водночас і столиця всього Морровінду. На жрецтво Трибуналу (яке фактично тотожне цивільній державній бюрократії) індорильці та їхні підклани мають вирішальний вплив. Клан Редоран охороняє західний рубіж Морровінду й вважається найкращими воїнами серед темних ельфів. Клан Тельванні є найбільш ксенофобським серед і без того ксенофобської раси: він цурається будь-яких контактів із чужинцями, віддаючи перевагу догляду за стадами гігантських комах серед кам'янистих пагорбів та островів крайнього північного сходу. Мускус тельваннійських жуків високо цінується як парфум, а їхні їздові комахи досягають найвищих цін на ринках Альмалексії та Нарсиса. Клан Дрес панує над південними просторами Морровінду, де родюча рівнина Дешаан зливається з болотами Чорного Болота. Дрес є головними работоргівцями та власниками плантацій у Морровінді. Тисячі нещасних бранців — переважно арґоніанців, але також чимало хаджитів і навіть громадян Імперії — проходять через сумнозвісні загони для рабів у Тірі, столиці Дрес, де більшість знаходить передчасну смерть на плантаціях, що оточують це зловісне місто. Клан Глаалу є найменшим і найслабшим з-поміж п'яти, ледве утримуючи статус Великого Дому у своїй давній столиці Нарсисі. Традиційні вороги Індорилу, який контролює важелі влади вже три тисячі років, Глаалу своєю тривкою життєздатністю мимоволі викликають певну повагу. Будучи купцями й торговцями в краї, що зневажає чужинців, Глаалу все ж підтримують обмежені торговельні зв'язки з Імперією, обмінюючи міцне імперське сукно і сіродильське бренді на вишукані дрібні витвори, які виготовляють — слід віддати їм належне — вправні ремісники Морровінду.

Воїни темних ельфів надають перевагу напрочуд легким обладункам, виготовленим із панцира комах, поверх яких накидають тонко витканий плащ із павучого шовку, кілька разів обгорнутий навколо тулуба. Голову й обличчя від усепроникного попелу захищає тюрбан із окулярами з прозорої смоли; завершують убрання вільні штани та високі чоботи. Хоча такий вигляд здається дивакуватим, мандрівник швидко усвідомить практичність цього вбрання, вперше опинившись просто неба під час одного з частих попільних буревіїв без належного захисту. У приміщеннях темні ельфи скидають цей зовнішній одяг і віддаються розкошам різноманітних тканин насичених барв; поширеними є пояси, прикрашені клановими символами, тоді як громіздкі церемоніальні костюми, створені з різних частин гігантських комах, становлять предмет гордості осіб найвищого рангу.[¥R:Дядьку, а що там останнє відоме про Трибунал? Мій наставник на всі питання про їхню долю відповідав лише одне: «Усі боги вічні». Хто зна, може, Септим — це той самий чужинець із пророцтва культу Лорхана? Усі знаки ніби й вказують на те, що Трибунал досі має силу, хай і дрімає…]

Визначні місця

Альмалексія

Найбільше та найдавніше місто Морровінду, назване на честь своєї богині-покровительки. Альмалексія є справді стародавнім містом, яке, ймовірно, постало ще до появи темних ельфів. Подейкують, що воно збудоване поверх руїн величезного двемерського міста, хоча нинішні мешканці із запалом це заперечують. Тут відважний мандрівник знайде осердя культу Трибуналу — у розлогому палаці-храмі Морнголду, місті всередині міста. Тут також міститься осередок влади темних ельфів, де жерці Трибуналу правлять від імені своїх легендарних божеств.

Сота Сіл

Існує безліч оповідей про це латунне, годинникове місто, приховане в парких болотах південного Морровінду, лігво найзагадковішого з членів Трибуналу. Проте не існує жодних надійних відомостей ані про його розташування, ані навіть про те, чи існує це місто поза межами оповідей і пісень.

ДИКІ РЕГІОНИ

Арґонія

Ці безмежні болотяні простори колись належали до Другої імперії, яка в 2837 році Першої ери захопила значну їхню частину, заснувавши Імперську провінцію Чорне Болото. Багато людей і нині називають цей край саме так, однак ельфи знають його під назвою Арґонія — на честь якогось давнього поля бою [¥R:Чи бодай хтось у Талморі взагалі розуміє, про що торочать ці люди?], де полягло чимало їхніх предків. Так корінні мешканці цих боліт — розрізнена сукупність звіроподібних племен «ящеролюдів» — у загальному вжитку дістали назву арґоніанців.

Арґоніанців рідко можна побачити за межами їхньої батьківщини, за винятком розумнішого різновиду, відомого як гіст. Представники цього різновиду є огидними на вигляд, проте достатньо миролюбними, щоб їх терпіли у людських королівствах, — їх можна зустріти навіть так далеко від Чорного Болота, як у західному Гаммерфеллі. Решта ж арґоніанців залишаються примітивними й замкненими. Вони практикують язичницькі обряди поклоніння природі, що вимагають близькості до певного різновиду спороносних дерев, які ростуть виключно у внутрішніх районах їхніх рідних боліт.

Після розпаду Другої імперії Чорне Болото так і не відновило статусу провінції, хоча окремі його частини й досі вважаються імперськими територіями. У 560 році Спільної ери Нагатенський грип прокотився Великою Арґонією, забравши життя племені котринґів, єдиних людей, яким упродовж тривалого часу вдавалося втриматися в цьому краї. Гіст виявилися несприйнятливими до дії цієї пошесті, що породило дикі чутки про те, нібито саме вони й спричинили її шляхом маніпуляцій зі своїми священними спороносними деревами.

П'яндонея

Далеко на південь від островів Саммерсет розташоване острівне королівство П'яндонея — батьківщина маормерів, рідкісної породи тропічних ельфів. Більша частина острова вкрита густими дощовими лісами й слугує місцем забав для південних водяних духів. Маормери майже ніколи не подорожують до Тамріелю й не відвідують своїх родичів на Саммерсеті, адже в давні часи були вигнані з того королівства. Відомо, що вони мають дивну, хамелеоноподібну шкіру — мимовільну властивість, подібну до здатності босмерів зливатися з лісом. Окрім того, вони практикують могутню форму зміїної магії, завдяки якій маормери змогли приборкати морських зміїв навколо свого острова й використовують їх як верхових тварин і бойових звірів. Правителем маормерів є король Орґнум — безсмертний чарівник, якого вважають Зміїним богом Сатакалом (див. «Гаммерфелл»).

Трас

Коралові королівства Трасу — група островів на південний захід від Ланцюга в Абесинському морі — є домівкою безбожного звіриного племені, відомих як слоади. Ці земноводні слимакоподібні істоти, можливо, найненависніша раса в усьому Тамріелі, тривалий час вважалися вимерлими. Після того як у 2200 року Першої ери слоади випустили на волю Трасську чуму, що забрала життя понад половини населення континенту, найбільша союзна морська армада в історії Тамріелю вирушила до Трасу, винищила всіх слоадів, яких змогла знайти, а їхні коралові королівства — за допомогою могутньої невідомої магії — були втоплені в морській безодні.

На жаль, надійшли повідомлення, що Трас знову піднявся з глибин, а його володарів, слоадів, останнім часом бачили в різних куточках Тамріелю. Громадянам рекомендується уникати цих створінь і негайно повідомляти найближчі імперські органи влади в разі виявлення їхнього існування.

Про цих слимаконарод відомо чимало, і зібрані відомості подано нижче. Будьте пильні.

Орсиніум

Дослівно назва «Орсиніум» у ранній альдмерській мові означає «Місто орків». Гоблінорідні народи — орки, огри, ґремліни та інші звірини, що мешкають в Орсиніумі, — віддають перевагу саме ельфійській назві свого поселення, адже вона принаймні для людського слуху, навіює образ величного й прекрасного міста-фортеці, а не вбогого, брудом просякнутого поєднання селища й твердині, яким Орсиніум є насправді.

Місто було засноване за часів династії Каморан, коли правителі островів Саммерсет звільнили сотні звіролюдів і дозволили їм оселитися на землях на північ від Валенвуду. Ці оркські племена обрали незаселений гірський регіон поблизу Старого Г’ролдана у Високій Скелі, оскільки їхній народ був (і здебільшого залишається) залежним від рідкісної волохатої гігантської багатоніжки — стадної тварини, здатної виживати лише на значних висотах серед високогірних полонин.

У Першу еру Орсиніум справді мав чималу силу, коли оркські біженці, що тікали від вторгнення Ра Ґада до Гаммерфеллу, приєдналися до армії звіролюдів, яка вже формувалася там. Це військо прагнуло встановити контроль над річкою Б'юлсей і змусити королівство Вейрест регулярно сплачувати Орсиніуму за право користування нею. Інші сили краю виступили проти орків, насамперед йокуданський Орден Діаґни та вожді-королі раннього Даґґерфоллу. Облога Орсиніума тривала тридцять років і завершилася його зруйнуванням.

Згодом Орсиніум ненадовго став імперською територією за правління акавірського Потентата, однак цей статус було втрачено зі смертю Савірієна-Чорака в 431 році Спільної ери. Нещодавно орки знову звернулися до Нового Імператора з проханням надати їм подібний статус, однак Тайбер Септим, відомий своєю ненавистю до їхнього роду, досі так і не спромігся дати звіринам сприятливої відповіді.

Автори оригінального тексту:
— Kurt Kuhlmann
— Michael Kirkbride

Переклад і редакція: TES_UA

Цей текст є неофіційним, некомерційним фанатським перекладом оригінального видання The Pocket Guide to the Empire, First Edition, створеного у межах всесвіту The Elder Scrolls.

Усі права на оригінальний текст, світ, персонажів і торговельні марки належать Bethesda Softworks LLC та ZeniMax Media Inc.
Цей переклад не є офіційним і не має на меті комерційного розповсюдження.

Примітка: Якщо під час мандрівок сторінками цього Путівника ви натрапите на одруківку, неточність або маєте пропозиції щодо покращення тексту — будемо щиро вдячні за ваш зворотний зв'язок. Долучайтеся до спільноти TES_UA, залишайте свої коментарі та допомагайте нам робити україномовний лор Стародавніх сувоїв ще якіснішим.

Окрема подяка:
— The Imperial Library
— Resdaine